Український арт поїде у Центр Жоржа Помпіду

Український арт поїде у Центр Жоржа Помпіду

Укрінформ
У Парижі виставлять більш як 200 неординарних робіт сучасних фотографів і художників з України

Приблизно протягом трьох років Український клуб колекціонерів сучасного мистецтва вів перемовини з Національним центром мистецтва і культури Жоржа Помпіду в Парижі, завдяки цьому французька сторона прийняла в якості подарунка понад 200 робіт українських митців. Передусім це фотографії, зроблені в 1970-2010 рр., а також живопис і графіка.

Зарубіжні спеціалісти ретельно відбирали твори для виставки, що відкриється у 2022 році. Про шлях українського мистецтва до Парижа Укрінформ розпитав у Бориса Гриньова – директора Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, академіка та відомого колекціонера, адже значну частину прийнятого Центром Помпіду дарунка склали роботи саме з Grynyov Art Collection.

Бориса Гриньов
Борис Гриньов

ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО АРТУ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

З Борисом Вікторовичем ми зустрічаємося в його робочому кабінеті в інституті на пр. Науки – саме тут минулого року експертна комісія Центру Жоржа Помпіду обирала, які саме роботи з родинної колекції харків’ян заберуть у Францію. Цьому передувало інтенсивне листування, тривале попереднє погодження творів, зустрічі в Україні й Франції.

А починалося все… з передачі дару Центру Жоржа Помпіду від Росії.

«Там було 400 робіт, і 30% із них – авторства українських митців. Зокрема, фотографії, зроблені відомим харків’янином Борисом Михайловим. Тобто колекціонери передавали роботи авторів, що не живуть у Росії. Звичайно ж, у мистецтва немає кордонів, поділу на національності. Але на цьому тлі зібралася ініціативна група, яка виступила за підготовку подарунка від колекціонерів України. І почалася комунікація з Центром, це був дуже складний процес. Центр Помпіду – одна з найавторитетніших установ світу, яка вивчає і популяризує мистецтво, це, так би мовити, неофіційне «міністерство культури Європи», – розповідає Гриньов.

Ідея сформувати загальний дар від країни об’єднала у клуб 7 колекціонерів із Харкова, Одеси та Києва. 138 відібраних робіт – саме з харківських приватних колекцій Бориса й Тетяни Гриньових, Музею харківської школи фотографії, родини Євгенія та Тетяни Павлових.

«У мене запитали, якої я думки про загальний дар від України. Я був, звичайно ж, тільки «за», бо це дуже важлива робота з визнання українського арту. Ми довели, що в нас є мистецтво, яке може зацікавити такий музей, показали, що наші сучасні автори вписуються у контекст світового мистецтва, що вони є затребуваними. І продемонстрували рівень українських приватних колекцій», – пояснює Гриньов.

Він зазначає: потрапити в експозицію Центру Помпіду – мрія будь-якого митця, це визнання й авторитет. Однак навіть для вже відомих авторів шлях до цього неофіційного «міністерства» пролягає лише через приватні колекції. І фонди установи поповнюються в основному за рахунок подарунків.

«Але такі дарунки не можуть робити самі автори, тільки колекціонери або спадкоємці митця. Це у нас в Україні: пройшла в художника виставка десь у залі музею, митець на знак подяки по завершенні може подарувати свою картину. А за кордоном так не прийнято, та загалом у мистецтві так не робиться. Художнє життя як улаштоване? Важливий провенанс (походження, попередня історія витворів мистецтва, – ред.). Кожна робота – це частинка художника, його творіння, дітище, а музей – це крайня точка визнання художника. Він працює, тоді галерея нарешті бере його роботи, колекціонери купують їх, потім у колекції вони живуть своїм життям, виставляються, і вже потім можуть потрапити в музей. А в нашій молодій країні цей ланцюжок іще не діє», – пояснює академік.

ФЕНОМЕН ХАРКІВСЬКОЇ ШКОЛИ ФОТОГРАФІЇ

За словами Гриньова, найбільше зацікавили французьких експертів саме зразки «харківської школи фотографії», яка з початку 1970-х представлена вже трьома поколіннями авторів. Власне, фотороботи складуть близько 80% української виставки.

Роботи Олега Мальованого

«Харківська школа фотографії» – це явище в мистецтві, схоже на російський авангард і дадаїзм. Це феномен, на який завдяки нашим зусиллям звернули увагу експерти. «Харківська школа фотографії» почалася з групи «Время», нині добре відомий Борис Михайлов був одним з її учасників. Так, він – яскрава постать, але ж були ще й інші. І тепер це побачили й оцінили. Директор Центру Помпіду Серж Лавінь під час перебування в Києві дякував нам за те, що ми познайомили його з цим явищем. Ви розумієте, це світове визнання», – зазначає Гриньов.

Євгеній Павлов. Без назви, із серії
Євгеній Павлов. Без назви, із серії "Тотальна фотографія", 1992 рік

Із Grynyov Art Collection у дарунок потрапили 37 робіт групи «Шило» (Сергій Лебединський, Владислав Краснощок, Вадим Трикоз), 14 робіт Олега Мальованого, 5 робіт Євгенія Павлова, 4 роботи Романа Пятковки, 2 – Сергія Солонського, по одній – Юрія Рупіна та Станіслава Волязловського.

Юрій Рупін. Двоє біля моря, 1975 рік
Юрій Рупін. Двоє біля моря, 1975 рік

Знімки представлять в оригінальному вигляді, їх не збільшуватимуть та не обрамлятимуть. «Це все вінтажні фотографії, музейні відбитки свого часу, які мають художню та історичну цінність. Наприклад, є роботи 1972 року. Там і іронія, й думка, і передусім майстерність фотографів. Тому що це роботи, котрі технічно складно було втілити. Ось кольорові фото Мальованого – коли не було кольорової плівки і матеріалів! Чи роботи Солонського. Вони добивалися всіляких ефектів технічним шляхом. І тому це фотографічні артефакти», – пояснює колекціонер.

Сергій Солонський. Без назви, із серії
Сергій Солонський. Без назви, із серії "Тіло", 1993 рік

Вирізняється і єдина відібрана робота херсонського художника Стаса Волязловського (1971 – 2018 рр.). Це графічне полотно – розмальоване кульковою ручкою і кавою простирадло.

ОБЕРЕЖНО, СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО!

Розглядаючи фото робіт, які вже відправили до Парижа, відчуваєш цілу гамму емоцій. Тут і подив, і усмішка, й цікавість, і нерозуміння. Спрацьовує стереотипне мислення (красиво – не красиво, подобається – не подобається, пристойно – не пристойно, і тому подібні шаблони для оцінок). І, напевно, в світі сучасного мистецтва пересічній людині не обійтися без провідників. Безумовно, одним із них і є мій співрозмовник академік Борис Гриньов. Науковець, керівник інституту, викладач, колекціонер, енергійна творча особистість. Борис Вікторович пише вірші. За словами Гриньова, деякі сучасні українські художники, яких у соцмережах готові мало не розіп’ясти, добре відомі та затребувані за кордоном.

«Нещодавно я був на виставці Іллі Чичкана в Києві («Psychodarwinism: музейні джунглі» – цикл робіт, присвячений шедеврам класичного живопису з Третьяковської галереї; твори, які «повинен знати кожен», зображено карикатурно, автор висміює музейний пафос та відкидає традицію поклоніння імперському канону живопису, – ред.). 100% робіт викуплено закордонними колекціонерами. Це виставка-прощання, ці роботи вже не повернуться в Україну. А в багатьох людей вона викликала злість. Я пост зробив із фотографіями у себе в Фейсбуці – і такі коментарі були! «Кіч», «знущання», «нащо?». А це просто сучасне мистецтво досягло своєї цілі. Спеціально. Сучасне мистецтво – це і є провокація, що нікого не залишає байдужим. Так само фотографії, відібрані до Помпіду, – це провокація. Це не красивості й не пейзажі», – говорить Гриньов.

Роман Пятковка. Без назви, із серії
Роман Пятковка. Без назви, із серії "Відьмацький шабаш", 1998 рік

Він зазначає, що за кордоном колекціонування фотографій як окремого виду мистецтва дуже поширене, в Україні цікавість до фоторобіт зросла лише в останні роки.

Збирати арт-колекцію науковець почав 27 років тому. Роботи купував у самих авторів, у галерей, на аукціонах. На сайті grynyov.art представлено більш як 2950 робіт – це приблизно дві третини зібрання.

Група
Група "Шило". Без назви, із серії "Втеча Тимошенко", 2012 рік

«Починалося все, як у всіх – з антикварних робіт. Але це до тих пір, поки тебе не надурять. Як тільки ти натрапляєш на підробку, а це відбувається буквально на другому-третьому кроці, розумієш, що цим займатися не варто. Тоді починаєш взаємодіяти з художниками-сучасниками, напряму спілкуватися. І ви ж розумієте, багато – це не колекція. Колекція – це те, чого немає в державних музеях і чим державні музеї не цікавляться. І поступово ти доходиш до того, що маєш артефакти музеїв світового рівня», – розповідає академік.

Родина збирає роботи митців, котрих держава Радянський Союз не визнавала: вони сиділи в тюрмах, жили впроголодь і помирали у злиднях. За колекцією Гриньових наразі лектори читають курси студентам, у ній же можна черпати матеріал для наукових досліджень.

«Наша колекція – це відновлення історичної справедливості. Митці 1960-1970-х, 1990-х років ні в які музеї не потрапляли. Наприклад, Волязловський. У нас є весь його архів. Сотні робіт – фото, відео, графічні простирадла, які до нього ніхто не робив, кераміка, з якої він починав. Це докторська дисертація за автором, який уже потрапив у Помпіду», – вважає Гриньов.

Стас Волязловський. Колаж на тканині.
Стас Волязловський. Колаж на тканині. "Дякую, що завітали до нас у гості", 2016 рік. Фото: zenkofoundation.com

Українська виставка в Парижі, що збільшить інтерес до наших митців як за кордоном, так і в самій Україні, відкриється в 2022 році. В останньому листі з Центру Помпіду до Клубу колекціонерів говориться, що українська сторона може всіляко популяризувати майбутню експозицію, з обережністю говорячи лише про дату, бо з нею ще визначаються.

«Звичайно, нам, Клубу колекціонерів, хотілося б, щоб на відкриття завітали представники влади, Міністерство культури, а може й керівництво держави. Це показало б підтримку і взагалі – зацікавленість країни в просуванні українського мистецтва у світі», – зазначає Гриньов.

ДОВІДКОВО. Харківська школа фотографії – явище українського мистецтва другої половини XX - початку XXI століття, визначення ввела у науковий обіг мистецтвознавець Тетяна Павлова та обґрунтувала в кандидатській дисертації. Перше покоління «школи» представлене групою «Время», створеною в 1971 році при Харківському обласному фотоклубі. Фотографи слідували своїй «теорії удару», згідно з якою фотографія має бути сильним висловлюванням. У 1975 році через радикальні творчі практики влада закрила обласний фотоклуб. Однак творчі контакти учасників зберігалися тривалий час. Спільні зйомки і виставки практикувалися до кінця 1980-х. Помітною акцією стала виставка у Харківському будинку вчених (1983), що тривала всього один день і була закрита на вимогу цензури.

До групи приєднувалися нові фотографи, наразі дослідники говорять про три покоління «Харківської школи».

Національний центр мистецтва й культури ім. Жоржа Помпіду – культурний центр, що відкрився в 1977 році з ініціативи французького президента, іменем якого й названий. Центр включає Музей сучасного мистецтва, велику бібліотеку, концертні та виставкові зали, Інститут дослідження та координації акустики й музики. Оригінальна будівля у футуристичному стилі й дуже великих, як для центру Парижа, розмірів стала однією з візитівок французької столиці. Центр ім. Помпіду – один із найпопулярніших музеїв світу.

Юлія Байрачна, Харків
Фото – автора та з
сайту grynyov.art

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-