Лесина пісня, вишита серцем

Член Національної спілки письменників України, лауреатка літературної премії імені Уласа Самчука, авторка дитячих книг, майстер народної творчості Олена Медведєва вишила повний текст драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки на 48 полотняних сторінках розміром 60х42 см.

Це її подарунок до 150-річчя з дня народження великої поетеси.

Раніше вона вишила повністю у такому ж форматі чотири Євангелія – від Івана, від Марка, від Луки та від Матвія, збірки поезій Івана Франка «Народна пісня» та Ліни Костенко «Я поцілую мальву у щоку», а також «Кобзар» Тараса Шевченка 1840 р. У її доробку також «Ода молодості» Адама Міцкевича польською мовою, та «Біблія» англійською (обидві формату А-5).

Вигляд фоліантів цим вишитим книгам надають палітурки, обтягнуті шкірою. Кожне Євангеліє вміщене у спеціальний дерев’яний футляр, оздоблений художньою різьбою.

Майстриня також вишила за міжнародним стандартом мініатюрні книги розміром – 9х8 см – у них є уривки з творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та з роману «Волинь» Уласа Самчука.

Із роботою «Євангеліє від Матвія» Олена Медведєва увійшла до Книги рекордів України.

Кореспондент Укрінформу розпитав майстриню, як вона вишивала «Лісову пісню».

МЕНІ БУЛО ЗА ЧЕСТЬ ВИШИТИ ЛЕСИНОЮ ГОЛКОЮ

- Очевидно, що із «Лісовою піснею» ви ознайомилися ще у шкільні роки…

- Саме так. Але тоді мені більше імпонувала казка Лесі Українки «Біда навчить». Це був перший Лесин твір, який я прочитала. Потім постійно перечитувала «Метелика», «Лелію», «Чашку». Згодом закохалася у «Сліпця». І це кохання на все життя. До «Лісової пісні» я доростала поступово, як і до «Одержимої», «Міста смутку», «Трьох хвилин».

Я розглядаю вишитий фоліант, мені цікаво, чому майстриня вирішила обрати для вишивання текст саме із видання «Лісової пісні» 1914 року? Олена Медведєва нагадує, що Лесина драма-феєрія була написана влітку 1911 року, в так званий грузинський період поетеси, і публікувалася частинами. Лише в січні 1914 року «Лісова пісня» побачила світ окремим виданням. Отже, саме в цьому році вона була цілісно надрукована. Тож первісток вишитий, за словами майстрині, мав бути схожий на первістка друкованого. Все закономірно.

Але, щоби вишивати такі великі тексти, потрібна певна сміливість. Запитую, чи не виникало думки, що треба вишити скорочений варіант «Лісової пісні»?

- Мені не було страшно перед таким обсягом роботи. Вважаю, що вишити повне видання – це зберегти цілісність твору, його самобутність, незрівнянну красу, сам Лесин задум. Це ніби проспівати пісню від початку до кінця і ніде не сфальшивити, і не вкоротити її через те, що якийсь момент цього музичного твору тобі не вдається.

Коли б я неправильно підібрала шрифт і внаслідок цього таке вишите видання складалося б із двох чи трьох томів, навіть тоді б його не скорочувала, незважаючи на матеріальні витрати.

Майстриня розповідає, а я згадую попередні наші розмови. Тоді, вишиваючи «Кобзар», Олена Медведєва стояли перед дилемою: який обрис повинні мати вишиті букви? Але сьогодні вона є авторкою трьох гарнітур вишитих шрифтів, тож до «Лісової пісні» вже, мабуть, приступала впевнено. Втім, виявляється, насправді було зовсім не так.

- Ні, я вагалася у виборі висоти і ширини літер. Ніхто і ніщо (навіть всезнаючий Google чи комп’ютер) не могли мені допомогти у цьому. Адже все потрібно було робити у реальному форматі. Для вишивання використала нитки DMC французького виробництва діаметром 1 міліметр, букви всі – прописні, висотою 5 міліметрів. Коли вишила половину твору, то зрозуміла, що рішення було ухвалене правильне. Книга вмістилася в один том. Цей факт приймаю як подарунок Бога. Як, власне, і цю можливість – вишити увесь твір. А щодо назв авторки і твору, то вони вишиті за прообразом гарнітури у друкованому виданні 1914 року.

- Ви вишивали новою голкою чи тою, що й попередні свої книги?

- Тема голки для мене сакральна. Це не просто інструмент у моїй роботі, вона авторка і виконавиця дива. Як пензель для художника, так голка в моїх руках виконує роль путівника й помічника, супроводжує всілякими манівцями протягом всенької роботи. Вона – наче моя колега.

«Лісова пісня» вишивалася голкою, яка «брала участь» у гаптуванні всіх попередніх полотняних книг. Її неможливо замінити чи відмовитися від неї. Вона не має відпустки і не йтиме на пенсію, у цьому я переконана. Бо це – серце моїх рук.

- Що відчували, коли в Колодяжному, в Лесиному будиночку біля фортепіано тримали голку, якою вишивала Леся?

- Щодо голки родини Косачів… Можу сказати, що вона досить тендітна. Тоненька така, гостра. Коли діставала її з гольника, то здавалося, ніби торкаюся історії руками. Трепет, тривога, хвилювання, захват, ніжність… Мені було за честь вишити Лесиною голкою кілька її слів у «Лісовій пісні». Це для мене епохальна подія, якесь Боже провидіння, і невидима присутність поетки у цій роботі…

Коли доторкнулася до клавіш її унікального французького фортепіано відомої у всьому світі фірми «Ignace Pleyel», згадала Лесин вірш «До мого фортепіано»:

Мій друже! Ті хвилиноньки яснії,
Я при тобі найбільше мала їх,
Твої кохані струни голоснії
Будили зграї красних мрій моїх.

ВОЛИНСЬКИЙ ЛЬОН, МАМИН ОРНАМЕНТ

Звертаю увагу на полотно, вибране для вишиваних сторінок.

- Для вишивання Лесиної вишуканої поезії я свідомо придбала тканину волинського виробника. Це льон сірого кольору. Полотно виткане спеціально для вишивання хрестиком. Така структура полотна допомагає мені витримувати цю рівну лінію рядків, коли вишиваю тексти технікою «стебнівка», – каже майстриня.

А для сторінок й обрамлення обкладинки вишивальниця взяла за зразок орнамент із колекції Олени Пчілки.

- Вибираючи візерунок №295-а із альбому Олени Пчілки «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки» (факсимільне видання 2010 року), бачила свій майбутній фоліант тандемом-обіймами матері й доньки. Хотілося, щоб вони були удвох серед нас у вишиваній книзі й після того, як відійшли у засвіти…

Тим більше, що саме цей візерунок обрамлював обкладинку вже згаданого альбому – його першого, 1876 року видання. Отже, я сприйняла цей факт як натяк, підказку для своєї книги. «Треба добре знати народ, аби змогти прозирнути його душу», – так вважала Олена Пчілка, і її альбом – це намір саме задля розширення знань про український народ.

Взятий мною орнамент, як і всі представлені у її альбомі, походить із тодішнього Новоград-Волинського повіту – нині однойменний район Житомирської області. «Весь вміщений тут матеріал зібраний мною на Волині. Ця обставина додасть йому, очевидно, характеру винятковості», – зазначила Олена Пчілка у передмові. У той же час вона аргументовано пояснює, що ця орнаментика уособлює в собі загальноукраїнський тип, обстоює своє твердження про оригінальність і ніяку не запозиченість українських орнаментів.

Однак на основі глибокого вивчення, наукового порівняльного аналізу Олена Пчілка підкреслює, що українська вишивка багатша і розмаїтіша за «великоруську» і не опольщена. Вона стверджувала, що «…великоруська орнаментика, маючи кілька точок дотику з українською, …настільки відхилилася вбік, що (відрізняючись до того ж розфарбуванням), утворила між собою й українською орнаментикою саме цілу прірву. Я не буду вдаватися у причини цього явища; дуже може бути, що п. Стасов (російський етнограф – авт.) правий, вважаючи великоруську орнаментику тільки відголоском азіатської і візантійської…».

Орнамент промовляє голосом тієї епохи, у якій він творився. У ньому заховалася доля людини, яка його вперше вишила на полотні, й про яку ми ніколи нічого не довідаємося.

Нещодавно гортала сторінки Пчілчиного альбому. І раптом помітила, що на 26 листку, поруч із взірцем, що вишитий на Лесиній книжці-фоліанті, у верхньому лівому кутку зображений візерунок, який я відтворила на своїх новорічних ялинкових іграшках десять років тому, і кожного Різдва ними прикрашала зелену красуню у своєму домі…

Крім орнаменту, мені цікаво щось дізнатися і про кольори, один із них – традиційний червоний, такий же обрала майстриня і для обкладинки свого фоліанту. Чи випадково і чому саме червоний?

- Спершу думала про зелений колір обкладинки, адже це «Лісова пісня». Згодом зрозуміла, що потрібно набратися хоробрості й поламати правила стереотипу – у відповідності з Лесиною харизмою й навіть деякою екстравагантністю. Червоного кольору багато у «Лісовій пісні» – у кількох її героїв у одязі є елементи, забарвлені ним. Червоний – колір кохання, вогню, індивідуальності.

Коли фоліант вже був повністю готовий, якось побачила друковану «Лісову пісню» в червоній обкладинці, тоді зовсім заспокоїлася: ще є на світі «інакомислячі» видавці. Зрозуміла, що рішення було ухвалене правильне.

ЛЕСИНА ПОЕЗІЯ ТКАЛАСЯ ІЗ ЯСНИХ БАРВ

- Вишиваючи, ви промовляєте подумки кожну букву, кожне слово. Що у лексиці «Лісової пісні» вас вразило? І ще – у вишитій вами Лесиній книзі є ілюстрації, розкажіть про них.

- Стосовно промовляння кожної літери подумки, то це я робила не один раз, адже її вишиваєш не за одну секунду. Мабуть, тому я не тільки розмовляю, думаю, мовчу, вишиваю українською, а й дивлюся нею на світ…

Залюбила, заколисала, зачарувала, приговорила мене народнорозмовна лексика «Лісової пісні», її прекрасні діалекти, архаїзми. Вони наче взяли на себе роль забарвити рядки цієї поезії у незвичні нам, жителям XXI сторіччя, кольори.

Таке враження, ніби Леся розшукала у сховку вічності давню-предавню чарівну палітру, на якій дивом збереглися незвичайні фарби. Ось цим скарбом вона й розмальовувала лісове полотно в золоте сяйво.

Словосполучення «Не руш!», яким зверталася Мавка до Перелесника, я стала вживати у своєму сучасному мовленні до онука. І він, будучи іноземцем за походженням, розуміє це прохання. Або розмовний прислівник «по-наськи», тобто «по-нашому» – родом із волинського села – звучить досить мило. Його я теж вживаю. Та й десятки інших лексичних перлин збагатили мене, додали колориту моєму мовленню.

Колись Олесь Гончар казав, що Лесина поезія ткалася із ясних барв народних говірок. І в цьому краса її мовної тканини. То як її було не перенести на сучасне полотно?

Леся Українка у листі до Агатангела Кримського 14 жовтня 1911 року зазначала, що на честь волинських лісів написала драму-феєрію – мала на увазі «Лісову пісню». Вона була закохана в цю красу і сумувала за нею, як за дорогою серцю людиною. А скільки разів вона писала про це у листах своїм рідним! І з якою любов’ю вона це робила! Саме туга за Волинню та її лісами стала імпульсом до створення драми-феєреї, в основу якої лягла трагічна доля стосунків людини із природою.

Леся – художниця в слові та музиці, у любові та людяності… Все це відчутно в її своєрідних етюдах про природу в «Лісовій пісні». Цю казку поліського лісу надзвичайно наочно передають відомі ілюстрації до «Лісової пісні» видатної української художниці Софії Караффи-Корбут, яка їх створила до 125-річчя від дня народження Лесі Українки.

Репродукції робіт Софії Караффи-Корбут уперше я побачила в книзі «Лісова пісня» видавництва «Місіонер» у 2000-х роках. Пригадую своє зачудування. Тримаю в руках це нетипового розміру видання, гортаю – і не можу намилуватися. Такі вони оригінальні, повітряні, не схожі на інші ці ілюстрації. Обличчя Мавки та Лукаша – живі, чуттєві. А які промовисті їхні очі! Вони дивляться в душу одне одному і розмовляють мовчанням.

Оригінали ж робіт пані Софії (а їх досить багато – тридцять шість) вперше побачила кілька років тому в Колодяжненському літературному меморіальному музеї на Волині. Це було справжнє позитивне заціпеніння. Дивилася і слухала цю красу, ніби вперше читала «Лісову пісню» по складах. Одухотворені образи говорили голосом кохання, туги, болю… Стильно, оригінально, графічно-тонко, з проживанням долі натягнутого колоса в руках Мавки поруч із лезом серпа і найвищої ноти Лукашевої сопілки…

Авторка присвятила їм п’ять років щоденної праці й закінчила роботу над шедеврами за два роки до смерті. Я обрала їх тому, що вони мене вразили своєю душею. Але ці малюнки у моїй книзі представлені у вигляді ручного розпису в техніці шовкографії. А допомогла мені у цьому рівненська художниця Наталія Серветник.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА НОСИЛА «ЛІСОВУ ПІСНЮ» ПІД СЕРЦЕМ

Олена Медведєва каже, що складові її майстерності у цій роботі – то любов, терпіння і час. Леся Українка зазначала у листі до сестри Ольги 27 жовтня 1911 року, що писала «Лісову пісню» упродовж 10-12 днів, «…і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій». Майстриня вишивала її значно довше. Олена переконана, що мистецтво має бути настояне на часі. Вишите рідне слово на українському полотні, старовинна орнаментика сучасними нитками, палітурка. Адже не досить було вишити драму-феєрію, треба було надати їй форму сторінок, наклеївши на картон полотно із вишитими рядками, оздобити обкладинкою, кутниками, псевдобинтами, закладкою. Лише при наявності цих складових вишита книга вважається книгою. У цій справі майстрині допомагає син Андрій.

- Леся Українка носила «Лісову пісню» під серцем, як носить матір своє дитятко. Написала майже в маренні, як власне, й «Одержиму». Очевидно, її всі образи квапили, кликали, не давали спокою, а відчуття і розуміння фіналу спонукало її швидше завершити, і вона це все робила на одному подиху, бо визріло давно. Вона писала у листі із грузинського міста Хоні до матері 20 грудня 1911 року: «Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому».

Народилася ж ця дитина за два роки до того, як Леся зібралася у засвіти. Народилася, щоб стати вічною.

Я ж вишивала цю книгу протягом двох довгих щасливих років. У мене в цей час народився другий онук Даніель, і було написано кілька творів для дітей...

А ще майстриня розповідає, що під час вишивання вона слухала не музику, а саме слово – твори Лесі Українки. Олена Медведєва каже, що Лесина Мавка для неї – це “вічність у коханні й кохання у вічності – воно не від світу цього”.

- Це інопланетне дитинча, зіткане з любові, яке з’явилося поза людськими часом і правилами. Стосовно себе можу сказати словами Лесі Українки про Мавку: «Зачарував мене сей образ на весь вік» (із листа Лесі Українки до матері 2 січня 1912 року).

Нещодавно я видала книгу для дітей «Крамниця часу». У цій казковій історії маленька білява Мавка купує у крамаря Юліана весь сьогоднішній час для розквітлої у лісі папороті… Підозрюю, що мавки до письменників приходять із різною метою.

ЩО СКАЗАЛА БИ ОЛЕНА ПЧІЛКА?

Мене весь час, поки спілкувався з Оленою Медведєвою, цікавило, що ж би то сказала матір Лесі Українки – Олена Пчілка, побачивши отаку вишиту «Лісову пісню»? Насамкінець не втримався і запропонував порозмірковувати про це.

- Думаю, я отримала б достатньо запитань від пані Олени... про якість полотна, як виконані хрестики, який вигляд має виворіт роботи. Адже у майстринь існує неписане правило: «Зовнішній вигляд вишивається для людей, а зворотній бік – для Бога». Чи грамотно вишитий текст, чи виправлені всі помилки? Фантазувати можна багато, бо це б запитувала фахівчиня…

Відомий факт, що у віці шести років Лариса Косач передала сім’ї свого дядька Михайла Драгоманова, котра мешкала тоді у Болгарії, подарунок. Це була сорочка, яку вона вишила власними руками. Людмила Драгоманова, її тітка, вкрай подивована гарною роботою маленької дівчинки, запитувала: «Як можна так вишивати?»

Виявляється, можна. Лесю Українку все життя цікавило мистецтво її народу, зокрема того краю, де вона народилася і виросла. Вона завжди вважала себе волинянкою і була переконана, що нічого кращого за Волинь не існує. 

Леся справді гарно вишивала. Мені пощастило на власні очі побачити її вишиваний рушник, який вона привезла колись до Канева на могилу Тараса Шевченка. Філігранна робота! А вишивати Лесю навчила матір, як і інших своїх доньок. І вона була вимогливою й до цього їхнього заняття.

Тому вважаю, що моя робота була б ретельно оглянута та критично оцінена Оленою Пчілкою…

А у відповідь на питання про те, що ж таки спонукало майстриню вишити цей твір і чи довго визрівав задум, Олена Медведєва зізнається, що плекала його крізь усі роки попередніх своїх вишиваних книг.

- Задум щодо «Лісової пісні» Леся плекала чи не все життя. Як довго виношувала я свій? Довго. Це моя відповідь мистецтвом на мистецтво. Це любов до Лесиних творів з доброї волі, а не з примусу. Я лише собі уявила, як вона, нездужаючи тілесно, перемогла весь біль, дискомфорт свого стану і – творила “Лісову пісню”. У вже згаданому листі до сестри Ольги вона писала, що після завершення драми-феєрії «…була хвора і досить довго «приходила до пам’яті».

- Чи емоційно люди реагують на цей фоліант?

- Народний художник України Іван Марчук, торкнувшись до сторінок цієї книги, запитав після паузи: «І це ви своїми руками?» Так от, перше враження у людей поєднане зі здивуванням: як таке можна зробити, вишити?! А потім їх цікавить, чи тут лише уривок, чи повний текст, а скільки часу потратила мисткиня на вишивання… Після цього, ще не вірячи своїм очам, починають додивлятися до букв, чомусь значна більшість людей вголос читають і кажуть потім, що таке проказування у них виходить мимохіть… «Лісова пісня» зачаровує!

Та найвідвертіше реагують діти. Їхній подив: «Як це? Такого не може бути!» – вкотре переконує мене в тому, що у житті може бути все.

Віктор Мазаний, Рівне
Фото автора