Українські гастарбайтери, кіт Фердинанд та їжачок у тумані. Театральна прем’єра

У Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави «Поїхати не можна залишитися».

Максим – випускник юридичного факультету, без роботи за фахом та, відповідно, без стабільного доходу. Його дівчина Лєна – витончена натура, любителька котиків-сфінксів, яка мріє про романтичне весілля і, можливо, трохи вагітна. Хлопець, намагаючись забезпечити майже звите родинне гніздечко, вагаючись «клює» на принадну «наживку» друга Каблука, який, обіцянками великих заробітків, фактично вербує українців для некваліфікованої роботи на польських підприємствах, лісопилках чи шкідливих виробництвах. Макс вирішує їхати, але при цьому ніби постійно шукає моменту – зупиніть мене, зупиніть мене! Хай це рішення буде не моє, а когось.

Не секрет, що на сьогодні понад 3 мільйони наших громадян працюють за кордоном, з них саме у Польщі – понад мільйон. Тому тема вистави «Поїхати не можна залишитися», я переконана, відгукнеться якщо не в кожному глядачеві, то через одного – обов’язково згадається хтось з ближнього чи далекого кола знайомих, хто поїхав на заробітки – не від хорошого життя, звичайно.

Режисерка вистави Таня Губрій – колишня студентка Станіслава Жиркова – тобто він бачив всі її роботи від найпершої, міг прослідкувати за усіма її кроками і, мабуть, логічно, що запросив її поставити виставу в театрі на Лівому березі Дніпра, який він зараз очолює.

ТЕКСТИ Є І ВОНИ КЛАСНІ, ГОЛОВНЕ – ЗНАЙТИ СЕРЕД НИХ СВІЙ

Ми з нею поспілкувалися після другого прем’єрного показу.

- Таню, якщо проаналізувати ваші роботи, то сучасна українська драма – саме ваш напрямок. Це ваш свідомий вибір? 

- Принаймні, так виходить. У певний момент я зрозуміла, що хтось має і цим займатися. А театр «Золоті ворота» і театр на Лівому березі направлені саме на те, що ми маємо популяризувати своє. Так, тексти наших авторів не завжди ідеальні, є багато моментів. Але для цього є ми – команда, яка над ними далі працює!

Наприклад, текст п’єси, виставу за якою ви сьогодні побачили – це були суто телефонні розмови. Там не було й натяку на конкретні образи. Був головний герой, про якого в тих телефонних розмовах ми почули якусь інформацію. Все.

Ми багато доповнювали, переставляли сцени місцями і навіть змінили фінал. Звісно, узгоджували це з автором.

- Тобто в Україні немає дефіциту власних п’єс, головне шукати і хотіти з ними працювати? 

- Зараз з’явилося багато лабораторій. Наприклад, Лабораторія драматургії від Національної спілки театральних діячів України – там пишуться нові тексти, які потім презентуються – я неодноразово ставила по них. На Тижні актуальної п’єси (міжнародний драматургічний освітній фестиваль) була написана п’єса «Мудак» (автор Андрій Бондаренко), по якій я поставила виставу в театрі «Золоті ворота». Є ще один дуже крутий дитячий текст – називається «Покидьки» Катерини Пенькової. Ми навіть говорили вже, щоб його ставити, але через карантинні обмеження поки що трішки це відклали.

Тексти є і вони класні, інший момент – знайти свій серед них. Це важча історія при тому, що в Україні немає сильної драматургічної школи, в якій би могли навчати нових авторів. 

- Хто автор цієї п’єси? 

- Автор – Ігор Носовський. Він живе в місті Херсон, і це якась дивна історія, тому що його більше помітили в Росії – він там був і на премії «Ремарка». І цей його текст там теж вже поставили.

Але ми своє робили – змінили багато. От, їжачка собі придумали. Їжачок – це моє (сміється). Там був рядок тексту про те, що герой – як «їжачок у тумані». Все інше по їжачку – наша робота, – розповіла Таня Губрій.

І цей їжачок став повноправним героєм вистави! Коли я побачила фото з прогонів, подумала, що це ростова лялька, яка з’явиться десь для антуражу, але – ні! Виявилося, що він – ледь не головний герой, ще й на саксофоні грає! 

Абсолютно цілісний образ, відіграний у пантомімічних етюдах, рухах та музично. Його грає молодий актор, професійний саксофоніст Костянтин Шахман. Це його дебютна спроба на сцені.

«Ми познайомилися з ним, коли підбирали акторів у театр, на прослуховуванні. Він дуже серйозно поставився до театру, почав ходити на всі прем’єри і от, Станіслав Ігоревич (Жирков) запропонував йому спробувати. Я оце підійшла до них після вистави, то він так виглядає, що видно – він відіграв роль. Він розуміє, через що він їжачок», – розповіла мені головна режисерка театру Тамара Трунова.

ІНТЕРАКТИВНИЙ ФІНАЛ, ЯКИЙ ГЛЯДАЧ МІГ БИ ОБИРАТИ САМ

Після перегляду вистави у мене виникло кілька питань, які я захотіла обговорити з режисеркою. Запитую у Тані Губрій:

- Ви залишили відкритий фінал. Він поїхав чи ні? 

- Насправді, я навіть думала створили інтерактивний фінал, де глядач сам обирав би – поїхати Максу чи залишитися. Тобто, зробити 2 фінали, які б у залежності від того, який вибір зробили глядачі, грали актори.

Але потім вирішили все ж зробити ось такий фінал – він в автобусі, він їде. 

- То куди?! Може ж і до батьків. 

- Як на мене, то зрозуміло куди! Там же є Олексійович, який каже – «сідаємо, сідаємо до автобуса» – і Макс сідає. Я б не сказала, що це відкритий фінал, тому що ми даємо чіткі орієнтири. Деталі – в головному герої, в тому, до чого цей вибір призведе далі. 

Момент у тому, що, по-суті, для Макса все вже змінилося тут, не зрозуміло, як буде там, і ду-у-уже страшно. Хлопець усвідомлює, що його життя змінилося, але ще не розуміє, що з цим робити.

Якщо Лєна вагітна, він усе одно поїде заробляти, тому що у нього немає за що навіть весілля справити. Якщо вона не вагітна – гроші все одно потрібні, й їхати треба. Ніби він перед вибором, але вибору у нього немає. Він просто велика дитина, яка хотіла грати музику і уявляла себе їжачком у тумані.

СПРОБА ПОГОВОРИТИ З ГЛЯДАЧЕМ ПРО ГАСТАРБАЙТЕРСТВО

«Це була перша спроба нашого театру поговорити з глядачем про гастарбайтерство і знайти мову діалогу на цю складну тему», – розповіла головна режисерка театру Тамара Трунова.

«Ми багато працювали, розбиралися в тексті, досліджували цю тему. І ось ми бачимо два зовсім різні, але дуже цікаві по-своєму акторські склади.

Це вистава про молодь, яку обманюють, чи вона сама обманює себе. Це дійсно контраст – як жили наші батьки і як нам зараз доводиться жити. Світ, який нас сьогодні оточує – не ніжний і зовсім не ласкавий.

Щодня відчуваєш і з соцмереж, і в транспорті, й часом на робочому місці – начебто всесвіт весь час хоче тобі втовкмачити, що ти не зовсім потрібний, і твоя наявність у цьому світі – зовсім не цінність.

Думаю, що пошук, ходіння в цьому тумані, намагання знайти любов, прийняття та спроба пересамоідентифікації (такої вже свідомої, в дорослому віці) – це дуже важлива тема», – переконана Трунова.

Вона вважає, що у виставі йдеться не лише про те, що українці їдуть з України, а про те, що людина не може знайти для себе місця, де вона може бути щасливою. І рано чи пізно кожному доводиться взяти відповідальність і усвідомити, що життя різне, й воно не обов’язково має бути чудовим.

...КОЛИ МОЛОДІ НАВІТЬ КОХАЮТЬ ПІД РОСІЙСЬКІ ХІТИ

- Тамаро, головний герой ніби бачить себе їжачком у тумані. Можливо, йому й комфортно перебувати в такому стані загубленої дитини?

- Я вже сказала, що вистава трохи по-іншому виглядає в різних складах. Сьогодні мені здалося, що в герої справді живе оця внутрішня дитина, що він ще психологічно незрілий. Може це гіперопікування батьків – із села вивезли, дали найкращу (в їх розумінні) освіту – юрист, а у дитини серце до музики лежить. І це тепер лягло на нього травмою – у нього вкрали мрію, підмінили на юридичний «фейк», і все життя пішло в інший бік.

- У виставі достатньо музики – і їжачок грає на саксофоні, й фоном грають класні… але російські хіти. Я розумію, що в цьому, напевно, є посил, але мене це трошки здивувало.

- Це режисерський посил – ми працюємо з режисерами, з їхнім матеріалом і їхнім світосприйняттям. У цьому випадку мені здається, що це дуже чесний знак української сучасності, коли молоді люди навіть кохають під російські хіти.

Ця тема і п’єса – не для демонстрації псевдопатріотизму, а якраз про те, що людина не може просто обрати, просто жити, просто сприйняти власні чи чужі помилки і дати собі шанс. Людині треба кудись втікати – чи в сусідню культурну прірву, чи в чужу країну, чи в чужу професію. Немає людині спокою...

Мені здається, що тут ці пісні мають на меті дратувати глядача, бо герой живе нав’язаним життям, а ці пісні подобаються дівчинці, яку він кохає. Це про нав’язане, про чуже. Але він повертається до себе, коли їде в автобусі й співає українську пісню. Ми там бачимо його дорослого, хоча й не знаємо, насправді, куди він їде в цьому порожньому темному автобусі.

Для мене зараз виглядає так, що він поїхав. І я думаю, що чим далі він від’їжджає від України, тим більше розуміє, від чого відмовляється і що насправді кидає.

На моє питання про мову пісень Таня Губрій теж відповіла дуже чітко: «А тепер давайте подумаємо, якою мовою наша українська популярна музика співається? Російською! А чому? А тому, що виконавці хочуть завоювати російськомовний ринок. Досі! Є ж навіть така тема: «Українські виконавці випустили пісню українською. Як це круто». А може це тупо? Пісні для вистави я свідомо обрала російською, тому що, по-перше, ми брали найпопсовіші штуки в плані караоке (саме там ця сцена відбувається). А ще тому, що хотіла порушити тему меншовартості, коли ми навіть свою музику відчуваємо от такою».

Зізнаюся, що під час її відповіді, я, на жаль, не змогла (хоч як силкувалася) висмикнути з пам’яті українську сучасну популярну пісню, яка могла би замінити «Позові мєня с собой», концептуально відповідала ситуації, що сталася у героїв і була б достатньо відомою…

Але завершальна пісня вистави, що пройшла лейтмотивом через всю її дію – українська – «Гей, соколи» – українською мовою, яка розповідає про козака, що поїхав на чужину та тужить за батьківщиною й дівчиною. Тут доречно згадати, що ця пісня вважається народною і в Україні, й у Польщі, й навіть у Словаччині, залежно від джерела (поширеною є версія, що автором є польсько-український поет Тимко Падура).

«Ви ж бачите, як Макс спочатку ставиться до того, коли його мама її пропонує? (Мама співає у самодіяльному хорі й по скайпу наспівує сину різні «аранжування» пісні «Гей, соколи» для свого виступу). Він у той момент скептично відмахується від неї, а потім, коли раптом залишається сам наодинці, взагалі без нікого – саме вона зринає у нього в пам’яті», – говорить режисерка.

Виставу «Поїхати не можна залишитися» грають два акторські склади, зокрема, роль Жені «Каблука» виконують Костянтин Кириленко та Богдан Данилюк, мами – Наталія Циганенко та Оксана Архангельська, сусідки – Ірина Мельник та Тетяна Комарова.

Лєну грає Катерина Савенкова, Олексійовича – Володимир Цивінський, поліцейського – Станіслав Мухін, їжачка в тумані – Костянтин Шахман. Роль головного героя – Макса – також виконують два актори – Макар Тихомиров та Максим Девізоров. Я поспілкувалася з Максимом, бо потрапила саме на «його» виставу.

Це дебют молодого актора на сцені Театру на лівому березі й взагалі – його перша велика роль.

ЛЯКАЄ, ЩО МОЛОДЬ ВБАЧАЄ У ЦЬОМУ ЧИ НЕ ЄДИНИЙ ШАНС

Вітаю Максима Девізорова з гарним дебютом і розпитую про роль:

- Наскільки глибоко ви в темі гастарбайтерства, чи довелося для себе її відкрити, щоб вжитися в цей образ, зрозуміти вагання та настрої героя?

- Довелося опрацьовувати документальні матеріали і писати друзям, які виїхали. У нас було таке професійне завдання. Серед моїх друзів, справді, є такі (в тому числі, які вчилися на юристів, як і мій герой), хто зараз працює далекобійником, чи на рецепції в Італії. Така проблема є, і мене лякають її масштаби. Не саме явище, бо коли ти молодий, то можеш поїхати, познайомитися з іншою культурою, перевірити себе на міцність, подивитися, як живуть люди. Але лякає, що молодь вбачає в подібному чи не єдиний шанс реалізуватися у цьому житті й гідно існувати.

- Ваш герой мені здався трохи інфантильним. Трунова сказала, що в іншому складі цей персонаж (якого грає Тихомиров) трохи інакший. Це ви його так «прочитали», чи мені здалося?

- Інфантилізм притаманний цьому персонажу, оскільки ще з дитинства він зависнув у «країні чудес» – якщо тобі не важливо, куди ти йдеш, то яка тобі різниця, куди веде ця стежка? Через те, що він був, можливо, не надто впевнений у своїх бажаннях, його «грали», а не він задавав рамки життя, яке хотів би прожити.

- До речі, як ви трактуєте кінцівку вистави, тому що я для себе це не зрозуміла. Я, як глядач, фантазую, що він поїхав або… не поїхав.

- Фінал таким і задумувався – незрозуміло, чи герой все ж вирішив поїхати. Ми на розсуд глядача вирішили залишити це, щоби в разі, якщо таке питання постане в їхньому житті, вони все зважили і лиш тоді вирішували, бо в будь-якому разі – ти від чогось відмовляєшся. Чи обираєш – залишитися тут із рідними чи вирушити на пошуки свого щастя. Можливо, варто було б дати якусь конкретну відповідь, але ми вирішили вивести все трохи на рівень метафори, – розповів виконавець головної ролі.

Режисер ставить одну виставу, але насправді – він ставить цих вистав стільки, скільки було глядачів у залі. Бо кожен побачить свою, в залежності від власного досвіду, уяви й емоційного стану на момент перегляду. От я досі вагаюся, де має стояти кома в назві «Поїхати не можна залишитися». І чим довше я вагаюся, тим більше думаю на цю тему. А це ж і є одним із основних завдань сучасного театру – примусити глядача думати. Вітаю, вам вдалося.

Наступні покази вистави: 26 лютого, 7 та 21 березня. Подивіться – і спробуйте по-своєму поставити кому.

Любов Базів. Київ

Фото Анастасії Мантач та Володимира Тарасова