Приспані стародавні українські символи, розбуджені подихом сучасності, можуть не лише відкрити нам давно забуту могутню силу, а й відтворені сучасними засобами – набути нових сенсів та акумулювати енергію для подолання проблем сьогодення.

Українська художниця ZINAIDA (Зінаїда Кубар) працює в різних медіях мистецтв, для створення і демонстрації яких використовуються сучасні інформаційні та комунікативні технології, але черпає натхнення в наших коренях, національних архетипах і традиціях. 

Це надзвичайно цікаве поєднання енергій минулого з прийдешнім: давні символи орнаментів, малювання яких гармонізує психологічний стан колишніх військових, материнська лагідність в монументальних рисах Батьківщини-матері, закарбована у відео первинна енергія жінки без самої жінки.

- Пані Зінаїдо, ваша мистецька творчість настільки широка за своїми напрямками – від створення орнаментів до зйомок відео-арту про сутність жінки, що я навіть не знала, з чого саме почати розмову, бо все цікаво! Тому, пропоную почати… з кіно – адже навесні за підтримки Держкіно та «Дивись українське» має вийти документальний фільм «Місто, яке зникає», креативним продюсером якого ви є. Чим саме зацікавила вас ця тема?

- Дякую за такий початок інтерв’ю, бо ця робота справді є однією з моїх найважливіших. Я народилася в 5-му поколінні киян, тому вважаю, що збереження Києва – моя певна місія. Тим більше, що першу вищу освіту я здобувала в Київському будівельному інституті, й працювала в Київському науково-дослідному інституті теорії, історії пам’яток архітектури міста Київ.

У моєму роду багато творчих людей, і архітекторів, і художників – й для всіх нас Київ – як власне тіло, бо митці черпають натхнення в землі, на якій виховувалися.

Понад 7 років тому особливо гостро постала тема зникнення старих будівель – іноді історичні архітектурні пам’ятки, які мають велику художню цінність, зникали за одну ніч. Тоді я почала фіксувати ті з них, які ще лишилися, просто на фотоапарат і створювати умовну інформативну довідку.

Таким чином у нас склалася велика база і з’явилася ідея якимось чином привернути до цієї проблеми увагу людей, котрі зараз живуть у Києві, але, можливо, ще не розуміють важливості цього міста не тільки для України, а й для Європи. Звісно, найкращий засіб донесення інформації – це кіно, бо візуальна картинка працює найкраще. Тоді зібралася команда людей, яким це теж небайдуже – долучилися український режисер Віктор Придувалов та кінопродюсер Андрій Різоль. Ми почали працювати над документальним кіно, і зараз це вже готова робота, яку, сподіваюся, ми презентуємо навесні, а далі будемо продовжувати знімати інтерв’ю на тлі важливих історичних будівель з важливими для Києва людьми, такими як композитор Валентин Сільвестров, або художник Володимир Мельниченко. Коротенькі діалоги – портрети людей, які є іконами цього міста. 

- У фільмі буде використано ваш фотоархів тих історичних будівель, які зникли? 

- Для фільму використовувалися мої спільно напрацьовані матеріали разом із Валерієм Сопілкою (архітектор-містобудівник, науковець, професійний дослідник архітектури та пам’яткоохоронної справи, член міжнародної асоціації професіоналів ICOMOS та головний спеціаліст відділу історико-містобудівних досліджень Київського центру охорони, реставрації та використання пам’яток історії). Але зйомка для фільму робилося окремо Віктором Придуваловим на широкоплівочний фотоапарат «Київ 89». Кіно вийшло сакральним, адже там є й образи, і символи, і живі люди, і будівлі, й фотографії. Це мікс з важливих елементів, які є енергією цього міста. 

Я ПЕРЕКОНАНА, ЩО ТРАДИЦІЇ ПОВИННІ ЯКОСЬ ТРАНСФОРМУВАТИСЯ

- Я так розумію, що ви продовжите співпрацю з кіно, бо вже впевнено крокуєте в цьому напрямку: у 2020 році ви стали режисером чудового спільного кліпу гуртів «Воплі Відоплясова», «Божичі» та Ніни Матвієнко на пісню «Купалочка».

- Так. Був такий досвід. Це прекрасна операторська робота відомого українського кінооператора Сергія Михальчука. Я дуже поважаю всіх музикантів, які взяли участь у записі кліпу, звісно – і Ніну Матвієнко, й Олега Скрипку, який завжди намагається тримати фокус на важливих для України традиціях.

Але я переконана, що традиції повинні якось трансформуватися. Це не був просто відтворений обряд Купала, який можна вільно подивитися в Інтернеті. В нашому кліпі з’являлися деякі незвичайні образи, хоча й притаманні цьому святу. Наприклад, колесо. Воно там було, але показано по-іншому трошки – в колесо дивився хлопчик, котрий нагадував Крішну, що грає на флейті. Тобто, ми краплинку змінили звичні й очікувані речі, щоб людина по-новому сприйняла символи цього свята. Колесо – це сонце, саме тому його пускають на Купала, але мало хто про це знає. Люди не приділяють уваги деталям, їм треба емоції, переживання, шоу, а я вже втомлена від цього, тому я звертаю увагу на якісь деталі, в яких є смисл.

КОЛИ КВІТКА РОСТЕ, ВОНА Ж НЕ ДУМАЄ, ЧИ ПОДОБАЄТЬСЯ ЛЮДЯМ, ЧИ НІ. ГОЛОВНЕ – БУТИ СПРАВЖНІМ

- Чи не боїтеся ви, що якщо люди чекають шоу, а ви їм його не даєте, то, можливо, до вашої творчості буде менше уваги?

- Я вже багато років взагалі не думаю, як будуть сприймати мене світ чи люди, зрозуміють мене чи не зрозуміють (сміється). Коли квітка росте, вона ж не думає, чи вона подобається людям, чи ні. Головне – бути справжнім, нести те, у що віриш, і показувати, як ти це розумієш. Якщо ти це робиш з енергією, то її відчує будь-хто на будь-якому рівні. І не треба буде запитувати, чи подобається, чи не подобається, твою енергію відчують – і все.

- За власною творчою енергією ви їздите в розвідки та експедиції, де й досліджуєте наші традиції. Як це відбувається? Їдете в забуті куточки України і прямо ходите по хатах та збираєте їх?

- Я розумію ваше питання (посміхається). Звісно, це може здаватися дивним. Навіть мої батьки спочатку дивувалися, особливо мама, бо вони кияни, і я виросла на асфальті, тут, на Ярославовому Валу. В дитинстві я не їздила до села, не мала можливості доторкнутися до побуту українців. Містяни й ті, хто живе на землі, мають зовсім різний побут та звички, але у мене ледь не від народження була величезна любов до природи, до чогось чистого, звичайного. Я завжди мала велике бажання зайти в сільську хату і подивитися, як живуть люди, які предмети побуту у них існують, бо як митець я люблю декоративно-прикладне мистецтво – це мій фокус, а аксесуари та костюми – це один з моїх напрямів.

Згодом я увійшла в гарні стосунки з етнографами, фольклористами, антропографами тому, що їхні знання мають велику силу, несуть велику мудрість і любов до нашої землі, до нашої країни. Це те, що єднає нас, дозволяє відчути силу, а коли ти відчуваєш свою силу і призначення саме тут в країні, у тебе немає бажання кудись їхати і щось шукати, бо все є тут.

- У цих експедиціях ви шукаєте щось конкретне, чи скоріше там спрацьовують якісь відчуття, натхнення, навіяння, інтуїція – коли ідеї приходять несподівано?

- Несподівано. Звісно, іноді є обраний фокус, коли я відчуваю, що хочу дізнатися про якусь конкретну традицію, пов’язану чи то з бортництвом, чи з похованням, народженням дитини, календарними святами, випіканням хліба або колодязями. Спочатку розпитую етнографів чи дослідників, які займаються цією темою, спілкуюся, читаю, йду до бібліотеки, знаходжу якісь ресурси, а потім пропоную експедицію – збираю команду, і ми їдемо в місце, де є носій, який ще може щось розповісти або показати, наприклад, де є існуючі борти – колоди на високих деревах у лісі.

- Бортництво – це збір меду від диких бджіл?

- Так. І ця інформація буває для мене настільки натхненна, заходить у серце, перебуває там, а потім у мене народжується якась робота в сучасному баченні, передана сучасними методами мистецтва і сучасною мовою мистецтва.

ЦЕ БУЛО НАСТІЛЬКИ МІСТИЧНО: НА ОДНОМУ ПАГОРБІ – ЖИВІ ЛЮДИ, НА ІНШОМУ – ТІЛЬКИ ПТАХИ Й ПОМЕРЛІ

- Коли ви говорите “сучасна мова”, що маєте на увазі? Відео-арт? Ви сказали про традиції поховання, а я одразу згадала вашу роботу «Біла труна». Це щось дуже містичне.

- Це моя давня робота. Під час однієї з поїздок Україною, в селі Пістинь біля Шешор (Івано-Франківська область), я зустрілася з неймовірним фактом: на одному пагорбі розташоване село, а на іншому – кладовище, де хоронять його мешканців. Від одного горба на інший була натягнута конструкція з тросу для переправлення труни, а під ними – міст, по якому ходять люди. Селяни пояснили, що за допомогою тієї конструкції у повітрі на цвинтар переправляють… труну. Це було настільки містично, навіть складно уявити, на одному пагорбі – живі люди, на іншому – тільки птахи й померлі, а внизу – бурхлива, як саме життя, ріка. Це так образно – як уявлення з міфів, які ми знаємо про народження і смерть – при похованні людину обмивають, переносять через воду, а тут все відбувається природним способом. Зараз люди це роблять автоматично, за звичкою, але колись же рішення про саме таке поховання у тій місцевості з’явилося! Три роки після того, як я побачила ту повітряну переправу, ми чекали, в селі все було добре, люди були здорові, а потім раптово померла жіночка, уродженка цього села (вона померла в Італії, але її останнє бажання було бути похованою там, де вона народилася). Священник дав мені “добро” зняти це поховання, це – не постановочна зйомка. Це відбулося якраз, коли в нас у країні почалися печальні події, війна, і коли ми знімали, я собі уявила, що це – символічне відчуття України і того, що з нею відбувається – труна, яка пливла по небу. Робота була вчасно знята і показана на моїй дебютній виставці 4.5.0 у Нью-Йорку. Вона стала знаковою для мене. 

- То, це було знято теж, як документальне кіно?

- Цей жанр мистецтва називається відеоарт. Дещо схоже на документальне кіно, але я не позиціоную себе як режисер кіно, бо не маю такої освіти. Я художник, я знаходжу різні засоби, як я можу висловити і трансформувати свою ідею мистецьким засобом: це може бути інсталяція, це може бути фільм, це може бути малювання, це може бути перформанс, сценографія, але в першу чергу – я роблю це як художник.

ТРЕБА РОЗПОВІДАТИ СВІТОВІ, ЩО МИ ОКРЕМА КРАЇНА, ЩО У НАС ОКРЕМА КУЛЬТУРА З ПОТУЖНИМ КОРІННЯМ

- Дуже знаковою вважається ваша відео-інсталяція «Трансформація». Вона була представлена на Першій Київській міжнародній бієнале сучасного мистецтва «Арсенал 2012». Її знаковість полягає в тому, що після неї, власне, потужно розвинулася ваша кар’єра?

- Знаковість її була в усіх сенсах. По-перше, це перша бієнале сучасного мистецтва, яка проводилася в Києві. По-друге, це було моє перше відео, до того я не знімала. По-третє, я змогла всі знання, які накопичувала стосовно нашої, української культури, її основних символів, які трапляються протягом життя з людиною, – якимось чином розказати.

Робота знімалася протягом дев’яти місяців, і у нас після фільму завагітніли половина команди (сміється), тобто, навіть у цьому вона була містична і знакова.

Іноземців, які потрапляли на показ, настільки «вмикало», що вони плакали, навіть чоловіки. Воно торкає будь-кого, хто дивиться, бо там є наша символіка, там закладено основні сакральні кольори – білий, чорний і червоний. Всі події, найважливіші в нашому житті, закарбовані в символах.

- Ваших робіт багато за кордоном у колекціях, вони є й в Америці, й в Іспанії. У вас були виставки навіть у Перу, там широка географія. Тобто, ви презентуєте традиції нашої країни в світі. Вас можна вважати культурним дипломатом?

- Дякую, мабуть так. Чесно кажучи, впевненості в тому, що я роблю все правильно, мені додали куратори, коли, перебираючи мої роботи, котрі вони долучали до групових виставок, казали: ні, це не цікаво, а ця робота – цікава. Їм були цікаві лише ті роботи, які несли щось саме про Україну, про нашу культуру! Це мені надало впевненості, що фокус саме на дослідження культури, який я тримаю, цікавий у світі.

Про Україну знають не завжди гарно, зокрема, й через політичні події, в позитивному аспекті – хіба що через спорт. Але треба розповідати світові, що ми окрема країна, що у нас окрема культура з потужним корінням.

То чому не показати от таку природну Україну трошки незвичайною, не очікуваною? Звісно, ми хочемо бути частиною Європи і є нею, але, трошки запізнюємося, щоб технологічно показати рівень нашої культури в сучасному плані. Але ж можна показати глибинне коріння, силу й потужність у людях, які перебували на цих територіях, навіть трипільці – це є нашою айдентикою. 

- Ви з починали з фешн, а потім пішли в інші напрямки. Тим не менш, вас у фешн тягне – минулого року на українському Тижні моди, ви презентували цікаву колекцію хустин «Матуся», де головним символом став монумент Батьківщини-матері. Не шкодуєте, що колись пішли зі світу законодавців моди?

- Я була митцем з п’яти років: навчалася в студії, й мій шлях завжди був як художника. І на фешн-платформу я вийшла теж як художник – розробляла принти, візерунки, конструкції, які повторювали мої роботи. У мене немає освіти дизайнера. Мені більше цікаво досліджувати декоративно-прикладне мистецтво і фешн, це, скоріше, був як засіб чи інструмент, через який я показала свої роботи більшій кількості людей.

А колекція хусток «Матуся» якраз з’єднала теми Києва й орнаментів (які я обожнюю, створюю, розглядаю, колекціоную на рушниках, на сорочках, на килимах). Це був і перформанс, і засіб з’єднати мої дослідження та ідеї на хустках.

Пам’ятники культури радянського періоду, в тому числі й монумент Батьківщина-мати, не дуже користуються популярністю – люди покоління моїх батьків взагалі критично до неї ставляться, а я вважаю, що вона може бути гарним символом, як статуя Свободи в Америці. Тобто, я намагаюся трошки звернути увагу людей на ніби звичні речі, які нас оточують. 

ЧИ ТО ВИШИВАНКА, ЧИ ТО ВИШИТИЙ РУШНИК У ХАТІ – ЦЕ РЕЧІ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ДЛЯ АКУМУЛЯЦІЇ ЕНЕРГІЇ

- Повертаючись до орнаментів. Ви сказали, що кожен символ має значення. То можна, наприклад, «прочитати» українські рушники? Розшифрувати, що в них було закладено майстринею?

- Звісно. Я вивчала семантику візерунків і сакральну геометрію, та як все воно працює в просторі. На цьому навіть розробила методику своїх волонтерських занять з військовими і з дітьми, які мали розлади аутизму.

Є купа посилань про те, яке значення має кожний символ – вони універсальні, бо так люди відображали стихії природи, долучали ці елементи в одяг, у предмети побуту, щоб вони символічно працювали на них.

Чи то вишиванка, чи то вишитий рушник у хаті – це речі, які працюють для акумуляції енергії. Саме на цьому я й побудувала своє бачення орнаменту. На рушниках ми бачимо символи, які повторюються – це орнамент, але в мене – символи існують в своєму хаотичному просторі, вони дуже енергетичні. Я сама їх малюю, сама створюю й поєдную, звісно, вони по-своєму працюють. І ті хустини, які ви побачили в колекції «Матуся», кожна мала свою енергію – чи то регіон, який мене надихнув, чи пора року. Але це – мої улюблені геометричні орнаменти. 

МИСТЕЦТВО ПОВИННО ПРАЦЮВАТИ НА ЛЮДЕЙ, ЯКІ НЕ НАВАЖУЮТЬСЯ ПІТИ ДО МУЗЕЮ, БО ПЕРЕКОНАНІ, ЩО НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ У ЦЬОМУ

- Зараз всі хустки є в колекції? Бо я знаю, що ви якось робили акцію, коли безкоштовно роздавали свої витвори мистецтва. Зазвичай митці продають свої роботи, а ви – роздарували. Деякі зараз навіть у театрах зберігаються.

- Це був справді дивний маніфест від мене. Не знаю, чому так відбулося, але я відчула, що треба це зробити. У мене було кілька причин: по-перше, це такий протест проти того, що мистецтво може бути тільки в галереях і музеях, і тільки для обраних людей. Зазвичай туди приходять куратори, мистецтвознавці, ті, хто знається на мистецтві. Я ж вважаю, що мистецтво повинно працювати на людей, які не наважуються піти до музею, тому що переконані, що нічого не розуміють у цьому. Мені захотілося розсунути обмеження, щоб люди зрозуміли – до мистецтва можна доторкнутися, з ним можна взаємодіяти.

Я подумала, що маю деякі речі, які зберігаються в моїй майстерні, але вже «відпрацювали» своє – я їх ніде не показую, вони просто лежать і ні для кого не працюють. Зібрала їх – і віддала тим, хто захотів, і деякі театри зголосилися: «Актор», «Київ модерн-балет».

І ще одна причина: я відчула, що треба рухатися далі й дематеріалізувати мистецтво. Мистецтво повинно бути духовне, а матеріальні речі вже накопичені в музеях, у колекціях, цього вже багато, світ уже забруднений предметами, об’єктами. Мені здається, треба це відпустити і піти в інше мистецтво. І це ще один мій посил. 

МЕНЕ ЗАПРОСИЛИ В ГОСПІТАЛЬ І Я ОДРАЗУ ВІДГУКНУЛАСЯ, ТОМУ ЩО ДУЖЕ ХОТІЛА ДОПОМАГАТИ, АЛЕ НЕ ЗНАЛА ЯК

- Крім того, що ви бакалавр з історії мистецтв, ви ще й бакалавр психології. Чи допомагає це вам у вашій волонтерській роботі? Зокрема, в добровільній ініціативі ArtRehub, де ви через арт-терапію, через мистецтво надаєте психологічну допомогу людям?

- Коли почалася війна, я замислилася, чим я можу допомогти? Серед мого оточення на той час було вже багато волонтерів, люди активізувалися, почали допомагати на фронтах. Але перші військові, які поверталися, потребували і психологічної допомоги, адаптації до мирного середовища. І я, як митець, вирішила їм допомогти, бо по собі знаю, як мистецтво може гармонізувати психологічний стан, зняти психологічні блоки, здійснити важливі кроки в житті.

Оскільки в мене вже до цього була практика роботи з дітьми, які мали розлади аутизму, мене запросили в госпіталь. Я одразу відгукнулася, тому що дуже хотіла допомагати, але не знала як.

Я досліджую орнамент, знаю, як працює символ, як його можна створювати, щоб він допомагав акумулювати енергії – от я й розробила методику «Червона нитка», яка «вмикає» людину під час малювання чи створення символу, активізує його творчий ресурс, який допомагає позбутися страхів, стресів та дисгармонічних станів, з якими вони приходять на ці заняття.

Я створила команду психологів і художників, які опанували екологічність роботи, бо дуже важливо, якою ти приходиш до людей – треба бути натхненою і нести свою енергію. Я навчила їх вправам, які треба робити, щоб працювати з блоком на фізичному рівні, як розмовляти, як одягатися. Це була така маленька армія, яка працювала по різних госпіталях і впроваджувала цю методику.

Психологічна освіта мені, звісно, допомагає в спілкуванні з людьми, але, якщо чесно, то я розчарована у психології (може, то просто була ще радянська методика навчання). Наприклад, мені психологи робили зауваження, що червоний колір провокує агресію, не малюйте червоним з хлопцями, говорили вони, коли я працювала з військовими. Але червоний – це енергія життя! Вона не провокує агресію, а якраз «вмикає» енергію життя, вогонь, бажання щось робити, діяти. Тут він по-іншому працює – коли людина малює червоним кольором, вона стверджує себе.

- ArtRehub працює й зараз?

- Ми зараз працюємо, але тільки з дітками із родин ветеранів чи дітками, в сім’ях яких хтось загинув на війні. Через карантин, зараз заняття проходять в онлайн-режимі.

Я ПОДАЛА РОБОТУ «БЕЗ ЖІНОК» НА ВЕНЕЦІЙСЬКУ БІЄНАЛЕ У 2022 РОЦІ. ВОНА ВАЖЛИВА НЕ ЛИШЕ ДЛЯ МЕНЕ, А Й ДЛЯ ВСІХ - І ЧОЛОВІКІВ, І ЖІНОК

- У своїй творчості ви багато уваги приділяєте розкриттю жіночих символів, архетипів, сенсів, а от ваша нова (ще не презентована публіці) робота називається «Без жінок». Як так?! 

- (сміється) Це якраз робота про жінку! Вона створена на цікавому дослідженні: як чоловіки, котрі випасають корів та овець на полонині, по 4 місяці живуть там абсолютно без жінок. А жінки у цей час залишаються і живуть без своїх чоловіків та роблять всю роботу по господарству.

- Тобто, ви через відсутність жінки показали її важливість у житті чоловіка?

- Мені хотілось показати не так важливість, як саму сутність існування жіночої енергії в побуті тих чоловіків. В усьому, що вони роблять у звичному житті, є енергія, яку вони витрачають на взаємини з жінками, на спільне життя – вона акумулюється, сублімується, і виражена майже у всіх їхніх діях, коли жінок поряд немає.

Це настільки красиво і чисто, що інколи, коли десь бачиш, як чоловіки розмовляють з жінкою, хочеться закрити вуха і згадати оцю відеороботу, згадати образ того чоловіка з полонини, який співіснує з жіночою енергією на духовному рівні.

Я подала її на Венеційську бієнале, яка проходитиме у 2022 році. Мені здається, що «Без жінок» – це надзвичайно важлива робота не лише для мене, а й взагалі для всіх: і чоловіків, і жінок – для духовного збагачення та глибшого розуміння одне одного.

Любов Базів. Київ

Фото Володимира Тарасова та з особистого архіву художниці