12 поезій про кохання, які вражають

12 поезій про кохання, які вражають

Подкаст
Укрінформ
До дня Святого Валентина пропонуємо послухати вірші про кохання визначних українських поетів.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Володимир Сосюра

Якби помножити любов усіх людей,

ту, що була, що є й що потім буде,

то буде ніч. Моя ж любов — як день,

не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх небес на світі, —

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,

що вітер їх під зорями колише, —

моя любов пахтітиме міцніше

над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,

повз мене хай ідуть вони без краю, —

Марії я на них не проміняю,

ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,

і в серце зір цей буде хай світити, —

зачарувать мене не зможе він —

твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,

така ясна, що спів про тебе лине?

Світи ж мені, світи мені завжди,

над зорі всі, зоря моя єдина!

Максим Рильский

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, приведеш до поля,

Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, —

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Ліна Костенко

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

***

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

***

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

Юрій Андрухович

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Василь Стус

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов’ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Микола Вороний

Любов – це талісман,

Урочий подарунок.

Любов – кип’ячий трунок

З ілюзій та оман.

Хай трапиться титан –

Сп’янить його цілунок!

Любов – це талісман,

Що кидає в туман

Замріяних пестунок,

Чіпнувши серця струнок,

Веде в шалений тан!

Любов – це талісман,

Що нищить обрахунок,

Псує ввесь план, керунок

І завдає нам ран…

Чи ж є на цей дурман

Сякий-такий рятунок?!.

Любов – це талісман, –

Це той заклятий стан,

Коли снує малюнок,

Химерний візерунок

В душі у нас… шайтан!

Любов – це талісман.

Сергій Жадан 

Вночі я не встиг про це сказати.

Ніч — це серця з золотими нервами.

А на ранок виходиш зі своєї казарми —

сонце вгорі і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,

основи його — вологі, останні.

Якщо не хочеш про мене думати —

думай про ці дерева в тумані.

Думай про них, коли тобі радісно,

думай, коли тобі хочеться плакати.

Дерева в тумані схожі на радіо —

діляться бідами, діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,

якщо не маєш сили та спокою,

думай про ліс, що стоїть загатою —

міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,

думай про надрізи й крону.

Нехай ця земля, смоляна і осіння,

наповнить теплом ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,

думай собі, ніби так і треба.

Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,

коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую

серед туману й огрому нічного.

Немає нічого випадкового.

Немає нічого. Зовсім нічого.

Олександр Ірванець 

А я тебе кидаю

В світі такому холодному.

Всі клятви й обіцянки

Раптом упали в ціні.

І тільки два слова,

Два слова сумління колотимуть:

Пробачиш мені?

Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,

Яви свою милість, пробач мені.

Звільни мою душу

Від того, що так їй пече.

Тому ми й прощання

Назвали останнім побаченням,

Щоб мати надію —

А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.

Головою печально похитуєш

І стук твоїх кроків

Відлунює в скроні мої:

«Навіщо ти кидаєш милу,

На-ві-що ти ки-да-єш?

Це ж, може, остання любов,

Тож не кидай її!…»

Останні вагання

Змиває і злизує злива.

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні.

А я тебе кидаю,

Я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятувальний,

Якого хтось кинув мені.

Маріанна Кіяновська

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,

Немов недобрі сни, позбавлені небес,

І все в мені бринить – і стале, і нестале,

І весь великий борг, і страх великий весь.

Хай яблука впадуть – і навіть ті останні,

Що важчі, ніж слова, та легші молитов.

…Є особливий час – час постаті в тумані,

Якій усе одно. Якій усе – любов.

Юрій Іздрик

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

людина ж бо в себе не надто вірить

все свідка для себе шукає якогось

нема людини – спіймає звіра

не зловить звіра – віднайде бога

не знайде бога – візьме люстерко

та навіть там себе не впізнає

бо в сóбі бачить обличчя смерті

й не розуміє що смерті немає..

людина сама нічого не може –

ні народитись ні вмерти тихо

побудь же іншим мені мій боже

постій поблизу…

помовч…

подихай…

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-