Моїх "5 дякую" творцям фільму "Де ти, Адаме?"
Ще не грудень, але це вже можна написати. Головною культурною подією року вважаю вихід та успіх документальної стрічки “Де ти, Адаме”, яка розповідає про життя афонського монастиря Дохіар. Це фільм-сенсація. І це не лише суб’єктивна думка церковного оглядача. Це ще й статистика. На листопад критики та Держкіно подивовано знизували плечима та говорили: 10 тисяч проданих квитків без відчутної реклами, державних вкладень – це рекорд. І це відкриття, що добра документалка може себе продати навіть без державних вкладень.
Повірте людині з контексту, такого фільму у найближчі роки більше ніким знято не буде. І справа не лише у повсюдних (грецьких у тому числі) локдаунах, а в закритому для операторів та журналістів житті монастирів. Звісно, якісь фільми та сюжети про Афон виходили. Оглядові репортажі, ландшафти, загальні плани, поверхові діалоги. Все те, що можна вхопити проїздом, без напруги.
Трейлер фільму «Де ти, Адаме?»:
Натомість українська команда (віруючі люди) абсолютно занурились у це життя, давши неймовірну якість і неймовірну глибину проникнення в справжній монастир Вселенської Церкви. І воно стало можливим завдяки драйверу команди продюсеру та протодиякону Олександру Плисці, який з 2005 року проводив там щороку по три місяці, й зумів стати своїм і відкрив двері оператору та режисеру Олександру Запорощенку, перед яким стояв виклик бути невидимим. Монахи (будь-де) не люблять зніматися. Навряд чи інша обитель пустить кілька разів на кілька тижнів у потаємні місця монастиря режисера й оператора.
Тизер фільму «Де ти, Адаме?»:
Традиційно для своїх блогів на кіношні теми – розкажу про кіно, оформивши в кілька подяк.
1. Мене атеїсти часто запитують: якщо суспільство релігійне, то де воно? Я можу сказати: а ви прийдіть у кіно. Релігійне суспільство тут, по всій Україні купило квитки на фільм про Святу Гору. Люди проголосували за свій інтерес квитком, хоча часто вишукували, де саме йде фільм – слід було ретельно, гортаючи сайти кінотеатрів, підлаштовуватися під незручний час. Автори відмовилися від конфесійної прив’язки (самі вони належать до юрисдикції, про яку в націонал-демократичному товаристві не прийнято згадувати), але фільм – позаконфесійний. Він для віруючих та невіруючих, для християн різних конфесій та юрисдикцій. Ну чим ви поясните успіх фільму в кінотеатрах Львова? Творці фільму не мають якихось фінансових зобов’язань, це їхній авторський проєкт, зроблений на мікропожертви, у титрах серед подяк вказані й християни, і нехристияни, і ті, хто купував їм квитки, й ті, хто підвозив машиною.
2. Дякую за те, що показали: вищий пілотаж православної аскетики існує. А кіноісторія про це може бути не лише професійною, а й неймовірно магнетичною. Якоюсь життєдайною.
Цікавий факт. Коли отець-диякон Олександр вперше на Афоні шукав ігумена на узбережжі моря, то розраховував побачити солідного пана з хрестом, натомість йому дали орієнтир: шукайте людину в найбільш старому та занедбаному підряснику.
3. Дякую за унікальні сцени монашого постригу послушника, який чекав на це у Дохіарі вісім років. Весь обряд постригу вмістили в кілька хвилин, протягом якого ми побачили і хвилювання, й торжество постриженика, і сльози ігумена, який стриг.
- Чи добровільно ти прийшов до цього святого жертовника? Чи бажаєш прийняти ангельський образ монаха? Не через скруту та примус ти хочеш стати монахом? Чи перебуватимеш у монастирі до останнього дня? Чи збережеш себе у благочесті? Чи збережеш до смерті послух ігумену і всьому братстві у Христі? Чи претерпиш усі злидні та скорботи заради Царства Небесного?
Монах Кириней, покрий голову надією спасіння (йому одягають на голову скуф’ю)... Взуваєш сандалі благовістя (дають взуття).
Під час цих слід геронда, старець-ігумен плаче, але потім, вистригши кілька пасм волосся, по завершенні каже:
- Бажаю тобі стати іншим у цьому житті. Й у майбутньому житті. Возславити Христа. Я чекав цього дня, щоб звершити чернечий постриг. Господь дав мені сили боротися і дав мені сили зробити тебе монахом. Ти монах через мої руки, і через моє серце.
Потім у одному інтерв’ю співавтор фільму Олексанлр Плиска скаже: “Протягом десяти років я проводив у монастирі по три місяці... Я бачив півсотні постригів, але в нашому фільмі здається, я побачив його вперше”.
В принципі, тут перелік подяк міг би бути дуже довгим. За неймовірні кадри праці та свят. За те, як красиво замішують тісто на великі хлібини. Як накривають на стіл. У фільмі багато абсолютно унікальних сцен: як два монахи через щось посварилися і мало не дійшло до бійки, а коли їх розняли, один впав на коліна та почав плакати (покаяння таки покаяння). Я не знаю, як це робилося технічно, коли з церкви, з нічної служби, камера виводить нас у море... Море прекрасне, але сповнене спокус, незгод, болю, і ти просто розумієш те, що давно знаєш: зберегти кращу свою версію можна лише, перебуваючи і тут, і там (у храмі).
4. Дякую за тонко підмічені сцени гумору та цитати-афоризми, які можуть бути науками і для сьогоднішніх ігуменів. Насправді, серед двохсот годин робочого матеріалу, напевно, було непросто зберегти саме ці сцени. І фрази.
Так найвідоміший на пострадянському та європейському просторі старець Григорій на цьому останньому етапі життя каже, що було помилкою йти в священники та ігумени (тільки велика людина бачить своє “недостоїнство”) там, де всі її прославляють), і каже фразу: “Якби я грав на флейті на вершині гори, я би був більш умиротворений, співаючи за аналоєм”.
Або: “Працюємо для Господа. Може Господь подасть нам склянку чаю на Страшному суді, а ні – то відішле нас до пекла. А взагалі (хитро посміхається) Архангел Михаїл буде перший летіти та відчиняти дохіаріатам (жителі Дохіара) всі небесні двері”...
5. Дякую за те, що ви, попри перебування у юрисдикції, яке у націонал-патріотичних колах не прийнято згадувати (вибачте), хай і не дуже усвідомлено і не маючи про те наміру, але ви цим фільмом піднімаєте авторитет та популярність матері-церкви. Я, достатньо тверда націонал-патріотка, була дуже втішена тим, що вдалося пробити хоч точковий перегляд фільмів на території Російської Федерації. Там, до речі, критики вже написали про досконалий сюжет та режисуру, про красивих людей та неймовірні сенси. Але я тішуся щодо прокатів у РФ не тому, щоб ви змогли відбити вкладені кошти (зараз час втрат, а великі проєкти часто робляться безкоштовно), а тому що, побачивши цей фільм, віруючі, а тим більше невоцерковлені люди Росії зрозуміють, що Мати-Церква – це еталон віри, принаймні – порівняно з РПЦ. Нею не треба нехтувати, влаштовувати їй євхаристійний шантаж і оплачувати на неї наклепи. Ображати її — гріх, бо ми всі живимося з материнського джерела. У тому числі, коли працюємо на створенням фільму.
Лана Самохвалова
Фото взяті з сайту фільму «Де ти, Адаме?»
реклама