Просто слухай: «Боже[Я]вільна» в авторському виконанні Юлії Гудошник

Просто слухай: «Боже[Я]вільна» в авторському виконанні Юлії Гудошник

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати уривок із подорожнього щоденника «Боже[Я]вільна» Юлії Гудошник.

Навіщо ми подорожуємо? Хто ставив собі це питання, знає відповідь. Через чужу культуру ти пізнаєш свою культуру, тобто себе. Часом ми роками живемо по накатаній, не усвідомлюючи очевидні речі, які насправді заважають нам жити. Як приклад, всім відомо, що українці найчастіше бачать ложку дьогтю, ніж бочку меду. А можна навпаки?, —  запитала себе Юлія Гудошник і вирушила у мандри.

Так, українка подорожує до свого Всесвіту через такі країни як Китай, Німеччина, Таїланд, Данія, Америка, Японія... і знаходить відповіді. Впевнені, ви отримаєте повне хюґе з цією книжкою.

Або ви не знаєте, що таке хюґе?! Автор вже знає, вона вже навчилася данському мистецтву знаходити щастя і ділиться ним з нами. Це може бути насолода від чиєїсь мовчазної присутності або нескінченна бесіда про малозначні речі. Чи то просто можливість побути із самим собою за чашкою чаю.

До книжки рекомендується дощ за вікном, вовняна ковдра у клітинку, легкий смуток за близькою людиною і солодкий запах опалого листя у вазі.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: уривок із новели Володимира Винниченка – «Момент»

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Знову їм забагато солодкого і п’ю забагато кави. Або це передчуття холодів, або просто ненаситне бажання дати собі комфорту. В жіночому інтеграційному клубі, кафе «Друзі», сьогодні відзначаємо День подяки. Цей клуб – іще одна моя гра в родину. Сюди я приходжу щотижня ділитися солодощами і всілякими історіями. Захоплююся організаторками таких посиденьок. Це неймовірні жінки, які вміють творити атмосферу щастя фактично з нічого. Ось це воно і є – справжнісіньке данське хюґе. І такою жінкою я сама хочу бути – теплою, ніжною, здібною та гостинною. Носити ці затишні в’язані светри, вирізати відкритки і гарно пакувати подарунки, збирати друзів на такі от тематичні вечори, де по-сімейному тепло. 

Сьогодні тема нашої зустрічі – вдячність, і на красивих відкритках ми пишемо, за що хочемо сказати «дякую». Я починаю подумки перечислювати і відчуваю, що того клаптика паперу замало, бо вдячність переповнює і розпирає. Ось що вдалося помістити: 

«Я вдячна

за жовте листя і все ще теплу данську осінь;

за копенгагенські озера і його королівських лебедів;

за коробку з непроданими булочками, які щовечора залишає біля наших дверей дівчина із сусідньої пе- карні; 

за внутрішній дворик біля “печери”, в якому так гарно снідати французькими тостами з тих же 

булочок; 

за людей, яких бачу навколо – які надихають, які пахнуть домом і затишком, показують приклад, якими можуть бути жінки і якими можуть бути сім’ї; 

за те, що друзі, які далеко, пам’ятають про мене; 

за роботу, яка розвиває і дарує щастя;

за смачну їжу, каву, теплий одяг, класні кросівки за двадцять крон;

за гойдалки, вільні бібліотеки і творчих сусідів; 

за турботу й опіку людей, яких зустрічаю на своєму шляху; 

за красу, що мене оточує; 

за всі ті прекрасні можливості, які чекають попереду; 

за те, що живу». 

Хтось із дівчат написав: «За светри, торти, ліси, каву і хорошу компанію». Хтось пішов далі: «За людей, які випробовують, бо без них я б не росла». І це теж правда. Я тепер часто згадую Пітера. І я йому безмежно вдячна. Пам’ятаю, як по-дитячому сердилася на його коментарі й іронічні жарти, коли працювала в редакції в Києві. Тепер розумію, що він виховував і загартовував мене. Це людина, яка повірила в мене і тим самим дала мені білет туди, де я є зараз. Він дав мені майбутнє. А тоді я сердилася. Тоді... Тепер сказала би «дякую». 

Москвич Алекс укотре присилає мені фотографії з Нью-Йорка. Бачилися ми всього раз, понад два місяці тому, а він стабільно пише. Питає, що читаю, як справи зі спектаклем, що там з лінді-хопом і чи сильно ллють у Копенгагені дощі. Навіть у гості запрошує на новорічні свята. А сьогодні запитав: «Що найкращого з тобою сталося останнім часом?» Я чесно відповіла, що не знаю. Я не знаю, що найкраще, бо все чудесно. Бо кожен день приносить мені щось нове. Бо я росту й розвиваюся, наповнююся теплом та любов’ю і готова з радістю ділитися цим зі світом. І так – я їм торти! Багато тортів! І мені байдуже, чи правильно це, чи ні. Скільки я важитиму і який матиму вигляд. Щаслива жінка – завжди красива жінка. Я у цьому щодня переконуюся. Найкраще, що сталося? Сніданки на підвіконні? Кава у бібліотеці? Театральний гурток? Блошині ринки? Медитація? Я живу. І це найпрекрасніше, що сталося зі мною останнім часом. 

30 листопада 2014 року 

Кінець листопада, а я досі ходжу в кросівках. Данська осінь з її хюґе і джазом на кухонному підвіконні навдивовижу тепла. Може, й найзатишніша і найзахопливіша з усіх осеней, що коли-небудь у мене були. 

Яким видався листопад? Не пам’ятаю... Було багато руху. Багато театру, музики. Трохи медитації. Тонни тортів. А ще багато рефлексій про самотність, утечу й вічну пасажирку, яка не має місця призначення. Єдиною ціллю якої є сам рух. Було багато тепла від людей. Багато спантеличеності від простих запитань у дусі «що робить тебе щасливою?» чи «чого б тобі хотілося від життя?». Так пролетів останній місяць осе- ні – вічна пасажирка переїхала в зиму.

Єспер просить звільнити кімнату негайно, а не в січні, як раніше домовлялися. Тому наступні кілька тижнів я проведу у Златіни. Вона запропонувала пожити в неї, поки не переїду в січні в колективет. 

Сумно якось. Знову зміни. Знову щось їсть мене зсередини. Я швидко звикаю до місць і людей. Може, не так уже й швидко, але щоразу, коли треба виходити із зони комфорту і зриватися з якоря, стає якось не по собі. Згадався той літній вечір у Берліні: виїжджаю із ZOB (Центральний автовокзал у Берліні), не знаючи, чого чекати від Копенгагена. Тривожно. Страшно. Дивно. 

Тепер, три місяці опісля, цікаво озирнутися назад... Скільки всього сталося! Як швидко розвіялися всі ці дурні страхи! Я стала сильніша, мудріша і загартованіша. Принаймні думала, що стала. А тільки прийшов час знову щось змінювати, як у мене побігли мурашки. Не хочеться пакувати манелі та покидати затишну гавань. Хай навіть ми і називаємо її «печерою». 

Востаннє сиджу на улюбленому підвіконні. Індійське кіно і бурітос. Усе це дивно. Надто дивно. Вечеряти з хлопцями і знати, що це востаннє ми так збираємося тут. Сімейним колом. І що це все востаннє. Я стаю все сентиментальнішою. Прив’язуюся до підвіконь, горнят і матраців. Це божевілля. В кінці 

серпня, пам’ятаю, сушила собі голову, як пережити три тижні в малесенькій кімнатці з трьома незнайомцями. А «кілька тижнів», між іншим, стали цілою осінню. І зараз я не знаю, як залишати нашу маленьку «печеру» у Вестербро. Я полюбила моїх сусідів і зріднилася з ними. Не можу тепер уявити свого життя без іспанських радіопрограм, експериментів з карі, замороженої лазаньї на вечерю й нескінченних фільмів про Індію. Ці люди дали мені відчуття родини і дому, до якого хочеться щовечора повертатися. 

Цікаво, що я завжди бігла за пригодами і змінами. Але от маєш тобі: коли, кінець кінцем, знайшлося нормальне житло і можна переїжджати, я не хочу злізати з цього підвіконня – єдиного місця, де можна посидіти в цій квартирці. Бо в нашій «печері» й довкола неї все вже комфортно, безпечно і розвідано. Бо я полюбила читати у пральні на розі, чекаючи, поки випереться одяг. І забігати до церкви-їдальні за кавою. І практикувати данську з пекарем по сусідству. І спішити додому – до людей, які мені небайдужі, яким небайдужа я. Які пильнують, щоб я їла, тепло вдягалася і менше працювала. Чого лукавити: у нас не завжди все було гладко. Їхні вечори з марихуаною, наприклад, або бардак на кухні й гори немитого посуду добряче виводили мене із себе. Але поза тим усім був якийсь момент, коли я раптом зрозуміла: це не просто випадкові співмешканці. Ці люди важать для мене більше, ніж просто тимчасові сусіди. 

Переконую себе, що це нормально – прощатися і йти далі. Відпускати все і починати з нуля. Бути з різними людьми і в різних місцях. Жити тим незалежним насиченим життям, якого мені завжди хотілося. Щоб було що згадати. Минулий рік у Німеччині добре навчив, що таке стабільність, яка робить із тебе акваріумну рибку. І я шалено боялася, щоб історія не повторилася в Данії. Тому вперед – до нових людей, нових сніданків, нових підвіконь! Не прив’язуйся до місць і людей! У тебе все життя попереду, щоб знайти свій куток, своє гніздечко і в ньому осісти. А поки тобі двадцять два, зривайся з місця. Нічого вічного, все змінюється. І світові абсолютно байдуже, хочеш ти зависнути в моменті й застигнути чи ні. Він рухається. 

Уже майже опівніч. Треба перевірити, чи нічого не забула, і їхати до Златіни. Нема сенсу відтягувати до завтра це і так болісне прощання. 

– Мала, переночуй іще цю ніч тут. Куди спішиш? Там холодно. Поїдеш вранці, – намагається зупинити мене Пабло. 

– Завтра там тепліше не стане, – всміхаюся і тулюся до нього на прощання, щоби приховати сльози.

Yakaboo

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-