Поцілунок на мільйон емоцій. Кінопроцес

Поцілунок на мільйон емоцій. Кінопроцес

Репортаж
Укрінформ
В Україні розпочалися зйомки нової молодіжної комедії «Поцілунок на мільйон» від режисера Дмитра Авдєєва

Місце зустрічі – підземний паркінг одного з великих столичних гіпермаркетів. Несміливо заходжу в загазовану пітьму, навпомацки рухаюся вперед… аж ось – вмикаються софіти і переді мною опиняється він – яскраво-жовтий привітний красень – мікроавтобус «Богдан»! Так-так – він один із персонажів нової романтичної комедії, на зйомки якої я й завітала.

Ця романтична стрічка з елементами роуд-муві має назву «Поцілунок на мільйон», тому одразу йду в наступ на продюсера Максима Мовчана.

Максим Мовчан
Максим Мовчан

- То поцілунок на мільйон гривень чи доларів?

- (Сміється). На мільйон емоцій, які ви отримаєте від цього фільму! Головне не гроші, а кохання!

Ідея фільму просто класна – ми нею живемо вже пів року. Це історія про дівчинку-блогершу (онучку мільярдера), яка приїхала брати участь у своєму ж шоу «Поцілунок на мільйон», щоб знайти жениха в Україні, а наші три герої Ден, Славко і Антон женуться за нею.

Ми будемо мандрувати: Харків, Одеса, Київ, Кам’янець-Подільський, а всі фінальні сцени будуть зняті у Львові.

Фільм молодіжний, тому на перших ролях – молодь: зірка телесеріалу «Школа» Єлизавета Василенко, а також Влад Демиденко і Владислав Гончаров, для яких це дебют в головних ролях у великому кіно.

Автори розуміються на смаках просунутого покоління Z і тому зробили акцент на блогерів. У фільмі в епізодах знімуться досить багато тих, хто має в Інстаграм по мільйону підписників.

Вони не професійні актори, але мають достатній досвід відеоблогерства й гарно тримаються на камеру, розповів продюсер.

Аудиторію фільму він окреслює від 14 до 35 років, але хоче побачити серед глядачів у залі й людей старшого покоління, адже кохання підкорює всіх, незалежно від віку.

«Не думаю, що будуть якісь вікові обмеження на прокат, у нас не буде жорстких сцен чи крові, хіба що зламана рука одного з героїв! – сміється Мовчан. – А сцени «дорослого» кохання ми відкоригуємо при монтажі. Можливо, зробимо режисерську версію для інтернет-платформ, куди вони увійдуть», – розповів продюсер.

Бюджет фільму тримається в таємниці, але мене запевнили, що він не завищений і творці сподіваються відбити гроші в прокаті.

«Я вважаю, що потрібно виховувати нашого українського глядача якісним українським кіно і тоді можна буде сподіватися на позитивні бокс-офіси не лише комедій, а й драми, трилерів, хорорів.

У нас в країні дуже гарні оператори і режисери. Багато хто працює і на захід, і на Голлівуд, просто треба привчити і виховати глядача власним якісним кіно», – резюмував Максим Мовчан.

В «Поцілунку» є фішки, від яких я особисто просто була в захваті. Наприклад, всі будуть вдягнуті в одяг українських дизайнерів. До проєкту долучилися Ксенія Шнайдер, Олена Буреніна та «Syndicate».

Влад Демиденко
Влад Демиденко

Ми ще не встигли перерахувати всі українські бренди, як з’явився виконавець головної ролі – Влад Демиденко у стильному «прикиді» й у футболці, яка до того ж відтіняла його очі. Посміхається і говорить: «Як ви можете зараз бачити, на мені лише українське. Це ідея наших продюсерів і режисера, таким чином вони хочуть підкреслити, що в Україні є своє і високоякісне. Треба, підтримувати наших. Я думаю, що це дуже круто».

Я: – То це ви, юначе, женетеся за поцілунком на мільйон?

Демиденко: – Так, а мої друзі допомагають мені. В наших пригодах буде безліч цікавого. Глядач залишиться задоволений тим, що побачить! Фільм буде емоційним, максимально веселим, комедійним, з маленькою краплиною драматизму (а як же без нього!).

Я: – А що там у вас за напарник по пригодах такий – мікроавтобус «Богдан»?

Демиденко: – Це ще один головний герой! Він нас буде постійно виручати, ми саме на ньому потраплятимемо у різні пригоди! В кінці стрічки він уже буде мало нагадувати той автобус, в який ми сіли на початку фільму.

Для Влада це дебют у головній ролі в великому кіно. Він закінчив майстерню Миколи Рушковського в університеті Карпенка-Карого і зараз навчається в магістратурі. До цього грав в основному в епізодичних ролях, зіграв у чотирьохсерійній картині «Одна на двох».

«Це мій, так би мовити, дебют у великій ролі у великому кіно. Я виходжу на новий рівень і буду намагатися, щоб роль мені вдалася і глядач її оцінив.

Для мене зараз насправді це все якось дивно, я досі не можу собі уявити, як все відбулося. Це як подарунок долі, яким я не хочу нехтувати і зроблю все можливе, щоб це було дуже круто», – поділився емоціями від першого знімального дня молодий актор.

Так склалося, що в Україні здебільшого готують театральних акторів, а тим, хто хоче працювати в кіно, доводиться самотужки торувати собі шлях і набувати «кіношного» досвіду.

«Я не знаю, яка ситуація у Поплавського, можливо, вони там і працюють з камерою. А у нас в Карпенка-Карого дійсно такого досвіду немає. Ми зазвичай граємо на сцені. І весь досвід, який ми можемо отримати – коли самі пробиваємося на знімальні майданчики грати в будь-яких епізодах.

Також ми намагаємося грати в дипломних роботах наших же випускників-операторів, які запрошують акторів», – розповів Влад.

«Театр – це святиня, це як храм. Ти приходиш і віддаєшся йому повністю. А зараз, коли ти ще молодий і ще не достатньо міцно стоїш на ногах, складно взяти й віддатися повністю театру. Треба працювати в кіно, працювати над своїм Я, себе розкручувати, ставати на ноги. Потім, згодом, я дуже хотів би грати в театрі, в антрепризах, але поки що роблю акцент на кіно», – розповів актор.

Дмитро Авдєєв
Дмитро Авдєєв

Режисер кінострічки Дмитро Авдєєв минулого року зняв досить серйозну короткометражну драму «Дорога додому», але цього разу взявся за комедійний жанр.

Запитую: - Як виникла така ідея, й чи не було лячно під час карантину так широко проїхатися Україною і познімати?

- Зараз непростий час – ми постійно чуємо негативні новини і мало хто говорить про щось хороше. Тому хочеться зняти справжню українську комедію, щоб люди приходили до кінотеатрів, розслаблялися, веселилися і сміялися не лише на американських фільмах, а й на своїх.

З самого початку моя мрія була об’єднати у фільмі різні регіони і сказати: так, можливо, ми різні на сході, на півдні, півночі або на заході, але, коли ми опиняємося в скрутній ситуації, то ми допомагаємо одне одному! Це як на дорозі, коли автомобіліст зустрічає іншого автомобіліста в біді: ким би хто не був, треба допомогти!

Дмитро є автором ідеї фільму, яку він сам називає досить не складною: «Я просто хотів, щоб молоді люди мандрували країною: 3 хлопці-студенти, які разом вчилися. Але моя ідея про це роуд-муві переписувалась близько півтора року й переписалася під романтичну комедію з елементами роуд-муві!

Тож ми мандруємо країною, але головна історія – про кохання дівчинки, яка приїхала з Канади знімати своє шоу і шукати собі нареченого. Звичайний студент з Харкова закохується в неї й женеться через всю країну, аби переконати її в своєму коханні.

Напевно, для себе, як для режисера, я не закрив гештальт свого життя в Харкові. Я там вчився, теж був студентом, жив в образі, там перегукується багато якихось історій, моментів, пов’язаних зі мною.

Але класна команда сценаристів взяла цю банальну ідею й зробила з неї класну історію! Антон Лірник і його команда написали нам останній варіант цієї історії».

- Ви не хотіли подаватися на державне фінансування?

- Чому ж? Ми подавалися, але це був відомий всім 11-й пітчинг, пройшли його – і мене вже навіть привітали з перемогою. Але далі ви самі знаєте, що відбувалося в Держкіно з цими пертурбаціями. Це нічим не закінчилося… А вдруге ми подаватися вже не стали. Знайшли інвесторів самі.

- Тобто, це абсолютно комерційне кіно, яке не мандруватиме по фестивалях, як ваші попередні кінороботи?

- Не думаю. Хоча я фанат авторського кіно і, як ви знаєте, одна з моїх короткометражок, відзнята за сприяння Міністерства культури, драма «Дорога додому» зараз справді мандрує фестивалями.

І перші мої роботи також мандрували, але коли я зрозумів, як виглядає кіноіндустрія в Україні, я подумав, що треба починати з комерційного кіно для того, щоб навчитися знімати і вміти розказувати прості історії.

І от, коли ти навчився розказувати достатньо прості історії, тоді ти можеш зазіхнути і на щось масштабне. Це моя думка.

Цим літом я присвятив себе відшліфовуванню сценарної майстерності, прочитав Роберта Маккі, Стіва Каплана, Сідні Люмета.

І от, як пише Роберт Маккі, ви спочатку зніміть 5 простих картин, а потім будете знімати, як Альфонсо Куарон «Рома», в своє задоволення – так, як ви бачите.

- То це можна вважати порадою молодим режисерам, які лише починають свій шлях?

- Так. Молоді автори люблять одразу знімати арт-хаусне кіно, одразу один план має бути 17 хвилин чи ще щось таке незрозуміле, що в кінці ніхто не розуміє, тільки автор... Я люблю таке кіно, але ж воно має бути зроблено так, щоб ті, кому ти його показуєш, все ж розуміли, що відбувається.

Тому я хочу навчитися знімати прості хороші історії – й можливо з часом з’явиться абсолютно авторська історія, але все одно це буде комедія й іронія.

- То вас більше комедійний жанр приваблює?

- Так. Він найважчий. Я обрав цей жанр, тому що він складний і мені в ньому цікаво. Можливо, хтось зі мною не погодиться, скаже, що драму теж знімати важко. Але для мене драми, хорори і все, що спекулює емоціями та викликає сльози, – зрозуміле. Це я можу викрутити за допомогою музики, гри акторів. А розсмішити народ важко.

- У вас молоді герої й відповідно – молоді актори. Як вам здається, складно знайти талановиту молодь?

- Два роки тому я взагалі думав, що у нас в Україні немає акторів. Я помилявся. Вони є, їх багато, і вони класні.

В минулій роботі («Дорога додому») я попрацював з Романом Луцьким і Дашею Полуніною – і був шокований, що у нас є такі круті актори!

Взагалі, я за те, щоб у фільмах знімалися актори, але в комерційному кіно частіше знімаються медіа персони – блогери, співаки, шоумени.

У «Поцілунку на мільйон» теж є такі, але не в головних ролях. І наприклад, якщо брати Василя Вірастюка, я вражений тим, який він гарний актор! Вважаю, що можна забути стереотип «найсильніша людина світу» і казати, що Вірастюк – це класний актор.

І незважаючи на те, що всі сміються, мовляв, без Даші Астаф’євої не буває жодного українського кіно, можу сказати, що і вона чудово грає! В цьому році ми познайомилися під час зйомок тревел-шоу і я був приємно здивований, яка вона смішна, весела, і як круто відіграє акторські штуки. Раніше вона не робила такого в українському кінематографі, бо частіше мовчала, а в моєму фільмі вона буде говорити!

Тож повторюся: я за те, щоб брати професійних акторів, у мене їх більшість, вони молоді й ми їх довго шукали. Наприклад, довго не могли знайти акторку на головну героїню. В такому типажі знайшли блогера Лізу Василенко (але у неї є акторський досвід, вона знімалася в «Школі»).

Ми брали її для зйомки промотизера, коли подавались на Держкіно, потім довго-довго шукали актрису, і знову повернулися до неї і разом тепер працюємо.

Владислав Гончаров
Владислав Гончаров

Роль одного з помічників головного героя (Славка) виконує Владислав Гончаров, і для нього це теж дебют у великому кіно. До цього він знявся в кількох серіалах: «Пошта», «Новенька», «Кришталева мрія».

«Ось так мені зараз пощастило», – сміється юнак.

Ми троє найкращі друзі, які разом дуже-дуже давно – такий собі один триголовий змій, – розповідає Владислав про сюжет стрічки. – У кожного з нас є своя житейська «суперсила»: Антон – розумник, Ден – харизматичний романтик, а от Славко, якого граю я, великий реаліст. Він хлопець з народу, який хоче хорошого життя для себе, хоче гарно проводити час, він щасливий від того, що у нього є, але завжди прагне більшого.

- Владе, а персонаж схожий на вас?

- (Сміється). В дечому – дуже! В будь-якому випадку, актор же відштовхується від себе, від своїх внутрішніх якостей, створюючи свого персонажа. Славко мені близький тим, що він такий простий, як і я, без зайвого пафосу. Такий, як є. І мовляв, таким мене й любіть.

- Якби ви були звичайним глядачем, ви пішли б на таке кіно?

- Так, пішов би, напевно, з коханою жінкою або з друзями. В кіно ж не обов’язково треба йти, щоб про щось обов’язково думати. Іноді хочеться прийти, відпочити, отримати задоволення. Це дуже класно.

Але в цьому фільмі є моменти, над якими можна порозмислити. Кожен для себе в ньому щось знайде. Можливо, навіть впізнає себе в якихось моментах. Особливо «Поцілунок на мільйон» відгукнеться у молоді, бо саме на цю аудиторію він орієнтований.

- Мені дуже сподобалася режисерська ідея – показати, яка у нас Україна різна: скрізь живуть люди, готові допомогти одне одному, коли треба. Ви були в тих містах, якими доведеться проїхати? Знаєте країну так добре, як ваш герой?

- Я в Одесі працював 9 місяців у Російському драматичному театрі, тому знаю її. У Львові був проїздом. Працював у Дніпрі 4 роки в Молодіжному театрі. І ось вже рік я в Києві. Так що Україну я трохи знаю.

Півроку тому, саме перед карантином почав працювати в Театрі на Подолі, мав працювати в трупі, але перейшов на разову роботу, щоб хоч якось реалізуватися в кіно. Мені це подобається, і кажуть, що у мене виходить (сміється).

Василь Вірастюк
Василь Вірастюк

Поки я спілкуюся з молодим актором, з вагончика виходить підозрілий тип – кепка насунута на очі, весь у чорному, золотий ланцюг товщиною з кулак. Ой, та це ж Василь Вірастюк

- Пане Василю, судячи з вашого вигляду, ви граєте негативного персонажа у цій добрій комедії?

- Та мутний я чувак. Костя. Торгую «гонджубасом», вожу його десь на ближній закордон, прикриваючись офіційним бізнесом. Я власник маршрутки, навколо якої відбувається вся історія, і багато часу, й багато кадрів відбувається саме в цьому «Богдані» – зав’язка, розв’язка тощо.

- Ми з режисером дійшли думки, що вас уже по праву можна називати актором. У скількох фільмах ви вже знялися?

- Це напевно 12-й, якщо я не помиляюся, на даний момент.

- По вулицях спокійно ходите, чи всі хочуть сфотографуватися з актором та найсильнішою людиною у світі?

- Я можу спокійно ходити. Головне не брати це близько до серця, бо коли починаєш перейматися, стає важко. А так собі йдеш – підійшла людина, сфотографувалися, це не важко. Деколи, звісно, це буває недоречно або невчасно, це інше питання.

Інколи спостерігаю здивування людей, коли мене бачать десь у супермаркеті: а ви що, теж до магазину ходите? А ви що, в метро їздите? Та їжджу інколи, коли пробки і треба швиденько під’їхати!

- Часто ходите в кіно?

- Звісно, я намагаюся ходити на всі українські фільми, які виходять у прокат. Коли є час і я в Києві, то я з радістю!

Не втримуюся й запитую: - І як вам актор Василь Вірастюк?

- (Сміється). На відсотків 80 я собі подобаюсь, хоча є дві картини, які я називати не буду, там мені все не подобається.

Мені дуже шкода, тому що нещодавно була у мене пропозиція на роль, ніби під мене написану, фільм про АТО (він зараз паралельно знімається). Але я не міг погодитися, бо лягав на операцію і мав замало часу для відновлення. А там треба зніматися в броніку з кулеметом (я кулеметник мав би бути по історії).

Я от собі сидів зараз і думаю: блін, героя-коханця мені таки не зіграти! Буду значить негативних грати, або комедійних, такі персонажі гарно заходять.

Поспілкувавшись з командою фільму, я ще раз упевнилася, що скучила за такими легкими й теплими українськими кінострічками, особливо зараз, коли ми під впливом пандемічного песимізму.

Поки що не зовсім зрозуміло, коли ж через всі ці карантини «Поцілунок на мільйон» не у повітряному, а в реальному вигляді торкнеться широких екранів, але його творці планують прем’єру на день закоханих у 2021 році.

Активно знімають і займаються промо. Історія у фільмі літня, тому її можна видати і на 14 лютого, і в травні, коли будуть випускні, – не вгамовують свого оптимізму творці нового українського кіно. Так і має бути! Чекаємо!

Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка та надані знімальною групою фільму

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-