Михайло Остроградський. Гулівер від математики

Михайло Остроградський. Гулівер від математики

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про українця, внесеного ЮНЕСКО до списку видатних математиків світу

Особливо за радянщини про збунтований атеїзм українського математика Михайла Остроградського писали кому не ліньки. Справді, навчаючись у Харківському університеті, студент перейняв вульгарний матеріалізм від свого педагога, професора Тимофія Федоровича Осиповського (1765-1832). Перший ректор першого українського університету нещадно критикував філософію Іммануїла Канта та Фрідріха Шеллінга… І в науці трапляються сміливці, безапеляційні в судженнях.

Тим часом на підтвердження атеїстичних поглядів М.В.Остроградського у розвідках про вченого завжди наводився такий випадок. Якось із паломництва до Єрусалиму один знайомий привіз на той час уже знаному математику кипарисовий натільний хрестик. Коли той подарував приятелю любий християнському серцю сувенір, із відстороненим поглядом Михайло святиню прийняв і… кинув у запалений камін, спокійно мовивши:

- Мені це ні до чого.

Мало минути більш як півтора століття від тих подій, аби уявлення про нашого земляка докорінним чином змінилося. Не тому, що у 2001 р. ЮНЕСКО внесла Михайла Васильовича Остроградського до списку найвидатніших математиків світу. Поволі зайве виноситься за дужки, тепер у підсумку ми маємо інші факти.

Один із провідних математиків середини XIX століття Михайло Васильович Остроградський душу Богу віддав несподівано. Сталося це 20 грудня 1861 р. (1 січня 1862 р.) від паралічу легенів у будинку його товариша Петра Павловича Старицького, на вулиці Сковороди, 7, у Полтаві. Сталося це дорогою із рідного Пашенного до Харкова, куди вчений прямував на лікування; із несподіваним наривом на спині, що перетворився на відкриту рану, належало щось негайно вчинити. Останні миті життя земного українського геометра була воістину християнськими. Як засвідчив священник Є.І.Ісаченко, смертельно хворий причастився і останнім рухом слабкої руки осяяв себе хресним знаменням.

Що упродовж цілого життя залишалося несхитним? Любов до свого краю, до рідної мови. Під час лекцій Михайло Остроградський часто-густо не просто ввертав якесь дотепне українське прислів’я, а, захопившись солов’їною, міг цілу годину викладати… забороненою українською. Улітку академік Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук повертався в Україну, бо вакації проводив у своєму маєтку, де із властивою йому душевною щедрістю влаштовував місцевим селянам бенкети, обдаровуючи тамтешніх молодичок гребінцями і празниковими биндами.

Як зауважив російський механік, засновник теорії гідро- та аеродинаміки Микола Єгорович Жуковський (1847-1921):

- Перебуваючи на вершині слави, вшанований за свої наукові праці в усій Європі, Остроградський поводив себе надзвичайно просто і про свої заслуги говорити не любив.., але своє походження від полтавських дворян завжди високо цінував.

*   *   *

Український математик, механік і фізик Михайло Васильович Остроградський народився 12 (24) вересня 1801 р. у селі Пашенному Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині – с.Пашенівка Козельщинського району Полтавської області). То було четверте дитя у збіднілій дворянській родині, яка належала до знатного козацько-старшинського роду Остроградських, що п’яте покоління виходив від бунчукового товариша Івана Остроградського; жив той у XVII столітті.

Свого часу батько нашого героя, Василь Іванович Остроградський служив в Александропольському гусарському полку, а звільнившись, трудився дрібним чиновником. Сорокарічним вийшов він у відставку в чині колезького асесора та оселився у власному маєтку, де мав 270 душ кріпаків. Мати, Ярина Андріївна Устимович походила з дому Сахно-Устимовичів. Її батько, Андрій Васильович, належав до гілки козацько-старшинських родів, відомих на Полтавщині від середини XVII століття, і, подейкували, доводився родичем гетьману Війська Запорозького, голові Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727-1734) Данилі Апостолу.

Дитинство Михайлика минуло у рідній Пашенній. І батьківська хата із крихітними віконцями майже нічим не відрізнялася від селянських мазанок під солом’яними стріхами, лише варто було в уяві прибрати дві пари колон біля входу. На відміну від старшого брата Йосипа і молодшого брата Андрія та двох старших сестер – Олени та Марії із самого малку в хлопчика прокинувся інтерес до арифметики. Користуючись мотузкою та тягарем, обчислював він, переказували, різні предмети: пари возів, висоту паркану, кількість дерев, довжину та ширину ярів, глибину криниць, розміри крил у вітряків. Особливо цікавили Михася всілякі механізми, як-то водяний млин, тоді як ігри тісна баба та довга лоза – ні.

*   *   *

Особливих статків не маючи, батько віддав малого до пансіону при Полтавській губернській гімназії, до так званого Будинку виховання зубожілих дворян. Наглядачем там служив відставний драгунський штабс-капітан, а заразом відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Одним із перших він звернув увагу на математичні здібності хлопця. Бо, як вихователь, батько новомодної «Енеїди» (1808) дотримувався педагогічних підвалин, закладених проєктом українського письменника-просвітника Василя Васильовича Капніста (1758-1823), котрий певний час виконував обов’язки директора училищ Полтавської губернії.

Восени 1809 р. Михась Остроградський вступив до Полтавської гімназії. І почала діяти патріархальна традиція: за тебе суспільство визначало, ким стати… За давнім дворянським звичаєм, восьмирічного школярика зарахували на службу до канцелярії полтавського цивільного губернатора з чином губернського реєстратора, звідти перевели до Роменської поштової контори, аби незабаром призначити колезьким реєстратором Полтавської губернської поштової контори.

Жвавої меткої вдачі хлопчина, котрий звик до вільготного життя у батьківському маєтку, особливої старанності у навчанні не виказував. Попри незаперечний талант до точних наук, штанці у чиновниках просиджувати він не бажав, бо мріяв стати… військовиком. Скажемо прямо, для цього Михась Остроградський мав фізичні дані – міцне здоров’я, богатирську статуру, твердий характер, залізну волю, вміння блискавично орієнтуватись у ситуації.

*   *   *

Батько, Василь Іванович Остроградський самодуром не був, але бажав, аби у сина всі клепки стояли в голові, тож у 1809 р. відвіз Михася до Полтави, де влаштував у губернську гімназію. За сприяння генерал-губернатора, князя Олексія Борисовича Куракіна навчальний заклад відкрився за рік до того, і до класу 1809-1810 рр. директор Іван Дмитрович Огнєв прийняв лише 19 школяриків. Становлення національної освіти давалося багатотрудно. Уявіть, на рік із державної казни Російська імперія виділила Полтавській гімназії – на господарські потреби – 30 рублів, тоді як платня першого закононавчателя, настоятеля Стрітенської церкви, протоієрея Дмитра Стефанського за уроки Закону Божого у 2-3 класах складала… 75 рублів.

Коли через два роки у губернській гімназії довелося відкрити четвертий клас, учням забракло лав, а вчителям – амвонів (столів). Амвонам не дивуйтеся, всі старші вчителі Полтавської гімназії вийшли із духовного звання, як-то: викладач історії, географії та статистики Олексій Семенович Рождественський, математики і фізики – Пилип Іванович Єфремов, філософії та словесності – Павло Дмитрович Сочава, природної історії – Михайло Ісакович Спаський. Ось чому гімназисту Михайлу Остроградському казенна наука не вкладалась у голові, а, знай, марилася кар’єра офіцера.

Врешті-решт, роки шкільної лави минули. У 1816 р. юнак отримав свідоцтво про закінчення Полтавської гімназії і намірився робити військову кар’єру. Коли з батьком вони уже вирушили до Санкт-Петербурга, де Михайло мав вступити у лейб-гвардійці, то дорогою заїхали на гостини – побачитись у Чернігові з впливовим дядьком, відставним полковником Андрієм Федоровичем Лук’яновичем (1776-1852). Усе знаючи про солдатчину, добрий знайомий Івана Котляревського і Тараса Шевченка, котрий ще сім років тому командував Олександрійським полком, вислухав родичів і намовив Михайла Остроградського вступати… до Харківського університету.

*   *   *

Ось так непередбачувано, у вересні 1816 р. 15-річний Михайло Остроградський став вільним слухачем Харківського університету, а від 27 серпня 1817 р. перевівся у своєкоштовні студенти фізико-математичного факультету. Цікавість до точних наук поглибив у юнакові ад’юнкт по кафедрі чистої математики Андрій Федорович Павловський (1789-1857), котрий викладав студентам алгебру, геометрію, тригонометрію і конічні перетини. Щоправда, стійкий інтерес до науки прокидався без поспіху. Був період, коли у 1818 р. студент майже рік жив у батьків у селі Пашенному, визначаючись із життєвим вибором. Ось коли остаточно хлопець вирішив присвятити себе прикладній математиці та свідомо повернувся до Харкова, де кілька місяців 1818 р. жив на квартирі А.Ф.Павловського.

Відтоді від фахової освіти Михайло Остроградський відчував величезне захоплення і дивував викладачів успіхами. Цьому сприяло знайомство та зближення із ректором (1813-1820) Харківського університету, професором Тимофієм Федоровичем Осиповським, котрий викладав на кафедрі прикладної математики і читав студентам курси математики, механіки, оптики та прикладної астрономії.

Відтоді навчався син колезького асесора гарно. За допомогою старших дорадників із справжньою пристрасністю Михайло осягав великі наукові ідеї. Як найкращого випускника 1820 р., студента відзначили науковим ступенем кандидата наук, особливо пишався навчатель – А.Ф.Павловський, котрого нещодавно затвердили у званні екстраординарного професора.

Проте за амвонами в царській Росії стояла бридка патріархальщина. Зуживши казуїстику, група харківських професорів старого вишколу на чолі з професором філософії А.І.Дудровичем написала скаргу попечителю Харківського учбового округу З.Я.Карнєєву і домоглася, аби юнака… позбавили звання кандидата наук. Стверджуючи справедливість, утретє Михайло Остроградський склав необхідні іспити, і 30 квітня 1821 р. Атестаційна Рада повернула йому науковий ступінь кандидата наук.

Однак міністр духовних справ і народної освіти Російської імперії, князь Олександр Миколайович Голіцин, не без допомоги харківських злостивців, не затвердив рішення, мотивуючи це “вільнодумством” здобувача та прогулами лекцій із… богослов’я. За розпорядженням міністерства народної освіти, усе лунало напрочуд логічно: який може бути в Росії дипломований математик, який із Закону Божого не встигав?! Отже, здобувачеві запропонували вчетверте складати атестаційні іспити!

*   *   *

Нащадок славетного козацького роду Михайло Остроградський не просто обурився чи відмовився екзаменуватися, він повернув у ректорат диплом університету із письмовою вимогою викреслити його ім’я зі списків колишніх студентів! Здавалося, кар’єру науковця він поховав власноруч. У проникливого Гулівера від математики давно існував план: залишитись у країні наукових ліліпутів він не бажав. Попри те, що в царській Росії закордонні дипломи до уваги не бралися, у травні 1822 р. Михайло намірився їхати навчатися до Парижа, що у той час разом із Берліном вважалися країною велетнів – центрами наукових досліджень Старого Світу.

Жодна із посталих перешкод його не спинила: сумніви батька, схлипування матері, осуд знайомих, безгрошів’я дворянської родини. Навіть пограбування в дорозі десь під Черніговом – просто в диліжансі, через що упертюху довелося повернутися додому, знову збирати кошти, аби вдруге вирушати в путь… Написав про отаке геройство і зупинився, чухаю потилицю. Як, як міг син відставного колезького асесора налаштуватися на вояж до Франції?! На батьківщині Вольтера місцеві приватні залізниці почали будуватися лише від 1832 р.

Тут, ясна річ, не обійшлося без участі заможного родича. Поїздка до Парижа, диліжансами, із численними пересадками, стала можливою для Михайла Остроградського лише завдяки матеріальній допомозі рідного дядька по материнській лінії, дійсного статського радника Прокопа Андрійовича Устимовича (1756-1824). До речі, самі батьки студента, хоч і благословили сина, та повсякчас виказували невдоволення тієї мандрівкою світ за очі. Бо сусіди з Кобеляцького повіту Полтавської губернії стверджували: схоже, Василь Іванович Остроградський зовсім з розуму схибнувся, що вирядив середнього сина у таку далеку путь.

*   *   *

Парижа таки він дістався – у серпні 1822 р. Шість подальших років (1822-1828) настирний полтавчанин здобував освіту в одному з найпрестижніших наукових закладів тодішньої Франції – у Королівському коледжі (від 1870 р. – Коллеж де Франс; Le Collège de France), де діяло 40 кафедр, а на природні науки їх було аж десять. На площі Марсула-Бертло у Латинському кварталі йому читали лекції французькі світочі сучасних знань: “Ньютон електрики”, фізик, математик і натураліст, професор експериментальної фізики Андре Ампер (André-Marie Ampère; 1775-1836), математик і механік, фундатор математичного аналізу Огюстен Коші (Augustin Louis Cauchy; 1789-1857), математик та астроном, відомий працями в галузі диференційних рівнянь, один із творців теорії ймовірностей П’єр Лаплас (Pierre-Simon Laplace; 1749-1827), фізик, математик, представник математичної фізики Сімеон Пуассон (Siméon-Denis Poisson; 1781-1840), математик і фізик, який започаткував використання рядів Фур’є для розв’язування задач математичної фізики Жан Фур’є ( Jean Baptiste Joseph Fourier; 1768 -1830), механік та інженер Анрі Нав’є (Claude Louis Marie Henri Navier; 1785-1836 ) та інші знані вчені.

Саме у Франції народився, оформився та почав діяти бездоганний математичний апарат Михайла Остроградського, без якого не могло б виникнути теорії пружності, теорії поширення тепла, математичної теорії електрики, магнетизму, теорії поширення хвиль. Кожен із перерахованих вище велетнів підштовхував до того мандрівного Гулівера з України. І спраглий до знань студент не обмежувався виключно лекціями в Королівському коледжі, а на правах вільного відвідувача слухав цікаві йому курси в Паризькому університеті (Université de Paris), регулярно відвідував щотижневі засідання Французької академії наук (Académie des sciences). 

Сучасники пригадували, що полтавчанин не походив ні на французьких, ні на європейських студентів. Його не зваблювали борделі й таверни. Увагу привертали виключно наукові студії в Сорбоні. Незважаючи на те, що Михайло Остроградський був доволі обмежений у коштах, він зберігав бадьорість духу, мав веселу вдачу, виказував простодушний гумор. Це не могло не схиляти до себе знаних французьких математиків. Старшокурсника запрошував до себе обідати сам Огюстен Коші, який геть прискіпливо ставився до сучасної йому молоді й не шанував її увагою. Як виникла майже родинна близькість?

*   *   *

Російський математик, механік і кораблебудівник, академік Санкт-Петербурзької академії наук Олексій Миколайович Крилов (1863-1945) пролив світло на історію:

- За якоїсь причини у 1826 р. своєчасно Михайло Остроградський грошей від батька не отримав, тож заборгував “за харч і постій” – платню за холодну мансарду в готелі та убогі сніданки. Після скарги власника у жандармерію винуватця запроторили в “Кліші” (Clichy), до Паризької боргової в'язниці. Там, спостерігаючи за хвилями Сени, бранець особливо старанно займався математикою, бо написав знамениту роботу “Теорія хвиль у посудині циліндричної форми” і поштою надіслав рукопис Огюстену Коші. У листопаді 1826 р. зі схвальним відгуком французький математик представив трактат Паризької академії наук, яка вшанувала роботу вищою відзнакою – друком у “Memoires des savants etrangers a l’Academie”, тобто “Записках від вчених, сторонніх до Академії”. На додачу, мсьє Коші, котрий сам ніколи не ходив у багачах, особисто викупив Остроградського з “боргової в’язниці” і знайшов своєму протеже роботу у Ліцеї Генріха ІV (Lycée Henri-IV). У 1826-1827 навчальних роках це дозволило молодому вченому виправити своє матеріальне становище.

За іншою версією, від публікації результатів наукових досліджень, отриманих у “Кліші”, Михайло Остроградський, котрий славився гулящим, навіть хвацьким способом життя, заробив таку купу грошви, що особисто розрахувався з усіма боргами.

Хоч як би там діялося, але саме у Парижі Михайло Остроградський зробив перші серйозні спроби власних наукових сил у математиці, особливо – в інтегральному обчисленні, за що отримав особливу похвальбу від Огюстена Коші – вченого, котрий розвинув основи теорії аналітичних функцій комплексної змінної. У мемуарах, де йшлося про події 1825 р., французький математик згадував про дослідження молодого вченого з Росії, “обдарованого великою проникливістю та дуже вправного в аналізі нескінченно малих”. По-батьківськи інший велетень європейської науки, мсьє П’єр Лаплас, назвав українця “своїм сином”, а перед смертю у 1827 р. подарував юнакові одну із своїх, навіть не надрукованих на той час, праць.

*   *   *

Закінчивши у 1828 р. у Парижі повний курс освіти у Королівському коледжі, сім років віддавши інтенсивним студіям математики, у Санкт-Петербург він повернувся сформованим вченим, сповненим амбіційних планів. Урочистого в'їзду в Північну столицю Російської імперії не трапилося. Із Франкфурту-на-Майні Гулівер від математики дістався не екіпажем, як личило дворянину, а пішки – голодний і майже босий. Дорогою на батьківщину благодушного простачиська ще й обікрали. У Дерпті (тепер – Тарту) добрі люди мандрівника озули, одягли, нагодували та дали грошей на дорогу до Північної Пальміри.

Дивний бурлака, котрий причвалав із революційної Франції влітку 1828 р., привернув увагу… Ні, не академіків, а викликав підозру в неблагонадійності у полковника лейб-гвардії Московського полку Віктора Бутовського, який доповів про дивакуватого геометра (так тоді називали математиків. – О.Р.) вищому начальнику – генерал-майору від інфантерії Евстафію Борисовичу Крафстрему, а той ще вищому – начальнику Головного штабу графу Івану Івановичу фон Дібічу.

Отож, за пішим вченим, котрий до Московії пішки причвалав із Європи, на деякий час встановили… таємний нагляд. Усе змінилося 17 грудня 1828 р., коли за рекомендаціями знаних математиків Е.Д.Колінса, П.М.Фусса та В.К.Вишневського колезького реєстратора М.В.Остроградського (такого собі гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна) обрали… ад’юнктом Санкт-Петербурзької академії наук, що дозволило у Північній Пальмірі обійняти посаду професора вищих шкіл. Ніхто більше навіть не заїкався, що 27-річному Гуліверу слід скласти іспити кандидата наук.

*   *   *

Своїх колег із числа сучасників українець здивував, коли подав на розгляд Імператорської Академії наук одразу три (!!!) геть різноманітні трактати. Один (із математичної фізики), де здобувач наводив оригінальне виведення рівняння Пуассона для потенціалу електростатичного поля. Другий (з теорії теплоти), де вперше сформулювався метод розв’язання задач математичної фізики (так званий метод Фур’є, який сам Фур’є застосовував лише в окремих випадках), Третій (з математичного аналізу), де автор вивів відому формулу, що пов’язує об’ємний інтеграл з інтегралом по поверхні (тепер вона має назву “формула Остроградського-Гаусса”). А ще, якось мимохіть, позначив низку нагальних проблем математичного аналізу, що на подальше століття стали об’єктом досліджень математиків світу.

Скажу більше, доволі швидко полтавчанин перетворився на одного із засновників петербурзької математичної школи. Адже у 1828 р. він вивів революційну формулу, названу його ім’ям та вперше опубліковану у науковій літературі в 1831 р., потому відкрив метод інтегрування раціональних функцій (метод Остроградського) і таке інше.

На небосхил вітчизняної науки математик з України увірвався сліпучою кометою. Вченому ледь виповнилося 30 років, а 21 грудня 1831 р. Михайла Остроградського обрали ординарним академіком Імператорської Санкт-Петербурзької Академії наук, згодом – членом-кореспондентом Паризької Академії наук, дійсним членом Римської, Туринської, Американської академій, почесним членом Київського та Московського університетів, багатьох престижних наукових товариств по обидва боки Атлантики.

*   *   *

Ось тут дехто із читачів почав собі так “радіти” за співвітчизника, по-українськи: ну, ясно, відтоді він катався, наче вареник у маслі, мабуть, і забронзовів, що й від земляків кирпу гнув… Ні, наукові відкриття ще його не годували. І, як і в попередні роки, син благав про допомогу батька:

- Знаю, за кілька років, якщо не трапиться якихось непередбачених подій, я здобуду славне утримання, але через кілька років не матиму тієї приємності як тепер. В молодості ми не задовольняємо бажань через бідність, а в старості нам бракує бажань. Цілком упевнений, вельмишановний татечку, що ви бажаєте мені щастя, але прошу бажати за моїм способом мислення, інакше щастя я не зазнаю. Цієї хвилини, коли вам пишу, я у найбільшій скруті, ніж будь-коли. Я винен 800 рублів, і у мене немає зимового одягу. Знаю, що все це мине за рік або півтора, що я поверну той борг, проте ще рік, кращий рік подальшого мого життя мине у злиднях.

Ще 1830 р. Михайло Остроградський накреслив амбіційний план майбутніх досліджень: створення теорії розподілу електрики та магнетизму, теорії електродинамічних явищ, руху пружних тіл, руху та рівноваги рідини, дії капілярності, розподілу тепла в рідині, обчислення ймовірностей. Звісно, така грандіозна програма була непідйомною для одного дослідника, навіть надзвичайно обдарованого, але вона давала уявлення про амбіції та коло наукових інтересів Михайла Васильовича, хто у поставлених перед собою завданнях на багато десятиліть наперед пророчо передбачив хід розвитку світової науки.

Вражав діапазон тем. Український вчений вів дослідження в аналітичній механіці, вивчав теорію удару та балістику, цікавився варіаційним численням, захоплювався алгеброю, теорією чисел, теорією ймовірностей тощо. Засновник теорії гідро- та аеродинаміки Микола Єгорович Жуковський трохи згодом стверджував:

- Із самої тільки механіки роботи Остроградського охоплюють майже всі питання, на вирішенні яких зосереджувались у той час думки видатних європейських геометрів… Більше того, Михайло Остроградський став ланкою, яка з’єднувала нашу вітчизну з тогочасним центром математичного світу. Своїми вченими працями він розширив та поповнив ідеї французьких геометрів, а своїми блискучими лекціями прищеплював ці ідеї російським молодим ученим.

Ясна річ, він був першовідкривачем від Бога. Розказували, що одного разу просто у середмісті Санкт-Петербурга Михайла Васильовича озорило. Не маючи під руками паперу, він кинувся записувати математичні розрахунки просто на шкіряному задку якоїсь панської коляски. Коли ж дрожки рушили Невським проспектом, а візник ще й уперіщив коней батогом, великий геометр за повозом чкурнув, волаючи:

- Стій, падлюко! Куди повіз мої формули?!

*   *   *

На жениха він давно перетворився завидного (190 см), а ось у сватачі не переходив. Усе змінилося в один момент. У 1831 р. потайки від батьків Михайло Остроградський пошлюбив курляндську німкеню, молоду дворянку Марію Василівну фон Люцау (із дому фон Купфер; 1806-?). Познайомилися молодята в будинку засновника Головної фізичної обсерваторії Росії, видатного фізико-хіміка, академіка Адольфа Яковича Купфера (1799-1865). Дівчиною Марія Василівна була яскравою, статною, обдарованою: грала на роялі, співала романси, німецькою мовою складала романтичні вірші. Було одне неподобство: ладненька така німкеня була… одружена, а коханий чоловік ще й милувався та всіляко заохочував її до мистецьких студій.

Одне слово, пропав Михайло Васильович, а Господь вродливця з нього не зліпив: кремезної статури добряк, вайлуватий товстун, коротко стрижений, як арештант, геометр, французька мова з виразним українським акцентом та ще й одноокий, бо свого часу необережно запалений фосфорний сірник випік праве око. Більшість молодих панянок зомлівала, коли з мертвого ока Гулівера раптом котилася сльоза… З іншого боку, сокирна зовнішність за проникливого розуму приваблювала. Тож шанси вирішити і рівняння зі шлюбом існували. Бо ж і сам пан Остроградський мав репутацію поціновувача літератури, великого знавця поезії, із пам’яті легко декламував до місця твори російських, українських і французьких поетів. Ні, 30-річний наречений не схвалював обмеження кола діяльності жінки виключно домашніми справами, отож, у пари все склалося.

Як написав у своїй історичній мініатюрі “Бути тобі Остроградським!” із циклу “Через тернії до зірок” (1987) Валентин Пікуль:

- Перед нареченим Марія Василівна одразу поставила залізну умову:

- Згодна стати вашою дружиною, якщо ви не докучатимете розмовами про цю гидку математику...

І не треба! Хіба люди одружуються, аби вечорами спільно розв’язувати задачки з тригонометрії? Правду кажучи, укладений шлюб М.В.Остроградський від батьків притаїв. Тож у Кобеляцькому повіті Полтавської губернії, тримаючи сина за холостяка, ще не один місяць родичі перебирали для парубка вигідних наречених. Тим часом подружнє життя у молодих лагодилося. І дружина подарувала чоловікові п’ятьох дітей. 28 червня 1833 р. з’явився первісток, син Віктор; затим народжувалися самі дівчата – Марія (1835), Ольга (1838), Софія (1845), Надія (1847).

*   *   *

Значною науковою подією став у 1834 р. представлений Санкт-Петербурзькій академії наук авторський “Мемуар обчислення варіації кратних інтегралів”. У трактаті викладались фундаментальні результати інтегрального числення функцій багатьох змінних, які тепер стали класичними й понині є основним інструментом у теорії рівнянь з частинними похідними і варіаційного числення. Відтоді Михайло Остроградський перебував у центрі уваги тогочасних математиків Старого Світу.

Додам також, що цикл наукових праць М.В.Остроградського з теорії інтегрування алгебричних функцій став вагомим внеском у започатковану норвезьким математиком Нільсом Хенріком Абелем (Niels Henrik Abel; 1802-1829), німецьким механіком і фізиком Карлом Фрідріхом Гауссом (Johann Carl Friedrich Gauß; 1777-1855) та німецьким математиком і механіком Карлом Густавом Якобі (Carl Gustav Jacob Jacobi; 1804-1851) теорію алгебричних функцій і поряд з роботами французького математика Жозефа Ліувілля (Joseph Liouville; 1809-1882) справив величезний вплив на подальший розвиток математики.

Найбільше вражало сучасників вченого і має дивувати нас саме факт, що М.В.Остроградський привів кабінетну математику в тодішні прикладні науки, фундаментальні знання поставив на службу інженерній практиці. Бо яка користь від глибини та чіткості думок, точного аналізу та легкості наукового викладу, якщо вони не полегшують життя людині? Не мало значення, де він викладав: Петербурзький університет чи Морський кадетський корпус (1828), Інститут корпусу інженерів шляхів сполучення (1830), Головний педагогічний інститут (1832; тут його лекції слухав Дмитро Іванович Менделєєв) чи Військово-інженерна академія та Головне інженерне училище (1840; в останньому серед учнів був Іван Михайлович Сеченов), Артилерійська академія і Головне артилерійське училище (1841) – скрізь на чільне місце професор ставив основне завдання: найкраща математична підготовка студентства.

Не випадково, один із прямих учнів Михайла Васильовича, російський шаховий майстер і теоретик, шаховий композитор Карл Андрійович Яниш (1813-1872) вже у 1838 р. зауважив, що професора Остроградського можна назвати “центром усієї математичної діяльності в Російській імперії”. Хоча кафедру ординарного академіка по чистій математиці він очолив лише у 1855 р., після смерті академіка П.М.Фусса.

*   *   *

Загальновідомо, М.В.Остроградський прославився як дивовижний педагог! На лекціях студенти ловили кожне його слово, на перервах – грайливо копіювали манери. Коли професор ще викладав у Головному артилерійському училищі, очевидці переказували, що майбутні офіцери потайки від педагога брали його пальто і надягали… удвох, вставляючи по дві руки в кожен рукав, застібували макінтош та перевальцем ходили, заклавши по дві руки у кожну кишеню.

То була справжня, щира любов… Кілька поколінь армійських та флотських офіцерів, артилеристів, інженерів шляхів сполучень, педагогів завдячували професору Остроградському ґрунтовними знаннями. Бути прямим учнем Остроградського (навіть учнем котрогось із учнів), слухати лекції вважалося за велику честь.

Ось що у спогадах залишив один із вихованців, російський інженер-шляховик, економіст і публіцист Валеріан Олександрович Панаєв (1824-1899):

- Остроградський читав у нас аналітичну механіку, його улюблену науку, в якій завдяки йому було розв’язано головне завдання – загального руху… Творцем Михайло Васильович був не в одній лише науці про рух… Як геометр-філософ він терпіти не міг окремих вирішень питань. Його геній прагнув до розв’язань загальних, абсолютних. Публічні лекції, які професор читав у середині 1850-х років, відкрили неосяжний небокрай та нескінченне поле для математичного аналізу… Слухати його лекції було справжньою насолодою, він умів піднімати дух слухачів. Читав Михайло Васильович із великим запалом, на дошці писав величезними літерами… Вся зовнішність Остроградського справляла враження сили. Дивлячись на благородне високе чоло, на приємне обличчя, яке висловлювало глибокий розум і твердість, ви відчували, що бачите могутнього мислителя.

Неповоротко ступивши в аудиторію, важко дочвалавши до кафедри та плюхнувшись на стілець, він ставив перед собою два графини з водою і дві склянки з м’якою губкою: один – аби пити, інший – аби змочувати ганчірку від крейди, – довгим поглядом обводив студентство. І тоді єдине живе око теплішало, викладач танув у щедрій усмішці, закликаючи до здобуття знань:

- Ну, Декарти, ну, Піфагори, ну, Лейбніци, ну... мої козаки!

*   *   *

З одного боку, М.В.Остроградський підтримував Євдокію Іванівну Голіцину (1780-1850) в її математичних студіях, а про її надрукований французькою мовою трактат “Про аналіз сили” навіть відгукувався схвально; з іншого боку, емансипації жіноцтва він не визнавав, сварив брата Андрія, котрий дозволяв дочкам читати Віссаріона Бєлінського, і ніколи не бачив жінку в усьому рівною чоловікові.

Жіноцтво відповідало професору математики тим самим – двоїстим ставленням. Так, молоді панянки та дами бальзаківського віку просто впадали за приємним велетнем, незграбним до оковирного. Утім, народивши чоловікові п’ятьох дітей, мініатюрна німкеня Марія Василівна фон Люцау зрадила неуважного до неї чоловіка у золотих окулярах та в 1857 р. втекла із сусідом за полтавським маєтком, паном Козельським. Прощальна записка виявилася короткою:

- Будь вона проклята, ваша наука. В усьому винні Ви. Прощавайте.

Забігаючи наперед, зауважу: після смерті батька їхній син – Віктор Михайлович Остроградський (1833 - після 1895 р.) – хворий, без шматка хліба – помер у Полтавському будинку для безпритульних дворян. Належить пам’ятати: шлюб із Марією Василівною фон Люцау багато в чому визначив двоїсте становище М.В.Остроградського в Імператорській академії наук. Судження колег про академіка побутували різні. Адже в Санкт-Петербурзькій академії наук від моменту її відкриття у 1803 р. виникли та протидіяли дві великі “партії”: німецька, що об’єднувала всіх іноземців, та російська.

Зокрема російський історик літератури, цензор, професор Санкт-Петербурзького університету Олександр Васильович Нікітенко (1804-1877) зазначав:

- Ворожість до німців перетворилась у нас на хворобу багатьох. Звичайно, добре, і слід стояти за своїх – але чим стояти? Справою, здібностями, працями і сумлінністю, а не одним криком, що ми, мовляв, росіяни! Німці тримали перед у багатьох випадках, бо вони працьовиті, а головне – дружно прагнуть досягти спільної мети. У цьому запорука їхнього успіху. А ми, по-перше, намагаємося робити все так-сяк, по-“казенному”, аби начальство було нами задоволене і винагородило. По-друге, де троє або четверо наших зібралися в ім’я ідеї або для спільної справи, неодмінно чекайте, що на другий-третій день вони пересваряться, напаскудять один одному і розлізуться. Один порятунок у росіян: у втручанні начальства... Звичайно, між нашими є багато людей зі здібностями, але нема хисту використати власні здібності.

Промовисто, чи не так?

*   *   *

І ще одна вражаюча цитата, що так і проситься сюди, – із щоденників академіка по Відділенню російської мови і словесності О.В.Нікітенка. 6 квітня 1855 р. той записав:

- Від деяких пір Остроградський прикидається жахливим русофілом, але по суті це хитрий хохол, який нишком підсміюється і над німцями, й над росіянами, а любить грошенята, лінощі та комфорт.

Про грошенята помовчу. Пусте обмірковувати нісенітницю. Отримавши після смерті батьків у спадщину маєток у селі Пашенному Кобеляцького повіту, чоловік відправив боротися у суді з родичами за майно… дружину, бо йому було… оце ніколи.

Про лінощі… Для початку в самій Імператорській академії наук М.В.Остроградскому доводилося чимало працювати: дослідницька робота, відгуки та рецензії на надіслані статті, участь в роботі численних комісій самої Академії та різних відомств, у першу голову, Головного штабу та Морського відомства. До цього належало серйозно готуватися, адже теми час висував геть різні – від представлених в Академію перших обчислювальних приладів та генплану водопроводу в Північній столиці до вивчення стрільби “регульованими гранатами”, застосування електромагнітної сили задля руху суден та астрономічного визначення певних місць Російської імперії. А ще – зважте на виступи на конференціях із різними науковими доповідями. Неймовірно, але “хитрий хохол” примудрився прочитати в Імператорській академії наук 86 доповідей і написав 62 відгуки на наукові роботи.

Навіть не беріть до уваги сорок авторських праць Михайла Васильовича Остроградського лише із різних тем математичного аналізу (нескінченно-малих, інтегрування раціональних функцій), математичної фізики (диференціальні рівняння поширення тепла у рідких твердих тілах), а також теоретичної механіки (принцип можливих переміщень, варіаційні принципи механіки, теорія удару, теорія пружності, поширення хвиль на поверхні рідини тощо), написаних здебільшого французькою мовою і видрукуваних у “Мемуарах” та “Бюлетенях” Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук.

*   *   *

Зробимо поправку на звичайну людську заздрість Олександра Васильовича Нікітенка, хто походив із малоросійських кріпаків графа Миколи Шереметєва. У 1833 р. він, ад’юнкт по кафедрі російської словесності, призначений цензором, провів вісім днів на гауптвахті за те, що проґавив вірш “До діви юної” (“Enfant, si j'étais roi”) Віктора Гюго. Тож упродовж життя залишався ображеним на всіх і вся.

В одному землячок Нікітенко мав рацію… Працюючи у Санкт-Петербурзі, як “хитрий хохол”, Михайло Васильович ніколи не втрачав зв’язків із Вітчизною. Він захоплювався українським співом, поезією народних свят, шанував рідне слово. У листі до помічника столоначальника Оренбурзької прикордонної комісії Сергія Петровича Левицького (1822-1855), знайденому в Тараса Шевченка під час трусу в Оренбурзькій фортеці, згадувалося якесь доручення, з яким у Північній Пальмірі Кобзар мав завітати до видатного геометра. Повернувшись вагоном III класу о годині восьмій увечері, у четвер, 27 березня 1858 р. із заслання, уже 13 квітня 1858 р. Тарас Григорович записав у “Щоденнику”:

- Великий математик прийняв мене з розпростертими обіймами, яко свого сім’янина, що був надовго кудись заїхав. Спасибі йому.

Україну Гулівер від математики просто обожнював. Ні, не тому, що особисто приятелював із її народним Співцем, а тому, що народившись українцем, ти ніким іншим у житті стати не можеш, якщо розумієш, що таке культура, традиція, мова.

Разом із тим М.В.Остроградский диференційовано ставився до мистецтва та літераторів, бо одним вони – ліки від болю, іншим – мікстура для страждань. Отож, власній дружині Марії Василівні він категорично забороняв читати полум’яні літературознавчі статті Віссаріона Бєлінського, аби курляндська німкеня надмірно не збуджувалася. З іншого боку, сам він залишався людиною крайнощів, – не просто начитаною, а літературно бурхливою. Інколи, урвавши серйозну лекцію, професор витирав зволожені очі, аби емоційно продекламувати Тараса Шевченка, якого особливо жалував, Олександра Сумарокова чи Олександра Пушкіна.

*   *   *

Замолоду він наговорив категоричних фраз, рахуючи й часто цитовану сентенцію, кинуту в розмові з російським математиком, педагогом та істориком математики, академіком Віктором Яковичем Буняковським (1804-1889):

- Я був повним матеріалістом та атеїстом, визнавав лише те, що міг відчувати, виміряти і зважити.

Минулося... На схилі літ після стількох поневірянь ставлення до Творця докорінним чином змінилося. Із віком Михайло Васильович перетворився на богомільну людину, а віри більше не приховував. Геніальний математик регулярно відвідував церкву, а вдома перед образами, навіть у невеликі свята, запалював лампади. Поштовхом до духовного перетворення послужила смерть матері Ярини Андріївни – найближчої у світі людини.

В епоху буйноголового нігілізму із культом жаб’ячого різника Базарова, що спалахнув від 1861 р. від першого друку роману “Батьки і діти” Івана Тургенєва, повернення до побожності викликало за спиною уїдливе шептання. Оточення вважало, що геометр просто з’їхав з глузду. Саме так у спогадах описував ситуацію російський хімік, с одного боку – творець теорії хімічної будови органічних речовин, з іншого – послідовник спіритизму Олександр Михайлович Бутлеров (1828-1886). У трактаті “Основні поняття про хімію” останній зазначав:

- Віра в те, що лежить поза межами наукового знання, може уживатися поряд із цілковитим визнанням реальних істин науки, але сліпа віра в непохибність наукових теорій призводить до ненаукового, нічим не виправданого скептицизму та часто заважає бачити нові реальні істини, що лежать поза межами зручних теорій.

*   *   *

Хоч як складно було зносити осуд невігласів та посередностей, М.В.Остроградський залишався непохитним, підтримував прекрасну наукову форму, будував плани на майбутнє. Такою оце недоречною виявилася для геометра його нагла смерть.

…Із Полтави труну з померлим на звичайних сільських санях повернули на малу батьківщину – в Пашенну, де поховали у фамільному дворянському склепі. Бо пам’ятали його усну духівницю… Перебуваючи в родинному маєтку та милуючись краєвидом сусіднього містечка Говтви, що гордовито височіє над навколишніми хуторами, Гулівер від математики, уже нагороджений орденами Святої Анни І ступеня і Святого Володимира ІІ ступеня, уголос промовив:

- Помру у себе, бо у москалів не хочу помирати… Поховайте мене там (у Говтві. – О.Р.), щоб було видно і Пашенну, і Довге, і Глибоке.

 Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-