Василь Стус. 2. Людський рід під торосами неб

Василь Стус. 2. Людський рід під торосами неб

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про одного з найактивніших представників українського дисидентського руху

Поети – народ невгамовний. Перебуваючи дев’ять місяців у слідчому ізоляторі, знаєте, що більше, ніж допити трьох дознавачів, Василя Стуса турбувало? Від січня до вересня 1972 г. він писав та впорядковував… четверту авторську збірку. “Час творчості / Dichtenszeit”, складений з оригінальних віршів і перекладів яскравих поезій великих Й.-В.Гете, Р.-М.Рільке, Р.Кіплінга, Ш.Бодлера, – демонстрував незламність. Для мужності, краси, сили, надії завжди є час. На жаль, у травні-червні 1976 р. у літератора адміністрація табору вилучила стос недозволених паперів – і понад 600 оригінальних поезій у полум’ї партійної інквізиції зникли назавжди. Але ж ми не забуваємо: рукописи не попеліють.

Уже тоді виясніло, ніщо його не змінить, бо зі світу неправди у волелюбного птаха єдиний шлях. Покарання у вигляді п’яти років ув’язнення суворого режиму і трьох – заслання у таборах довелося засудженому відбувати: спочатку – у Мордовії, затим – у Магаданській області. Партія давно збагнула, як окремих громадян слід вчити Радянську Батьківщину любити. На весь п’ятирічний термін Василя Стуса закрили в жахливих мордовських таборах.

Утім, свого призначення: боротися із свавільним режимом, використовуючи зброю масового враження – вірші – засуджений не полишав. Його повсякчас обшукували, списані аркуші вилучали, знищували, тому тільки з контейнерами (герметично запаяним та проковтнутим кимось із відвідувачів поліетиленовим пакетом) та листами до дружини Валентини Василівни Попелюх окремі твори долітали в Україну.

*   *   *

По закінченню строку 11 січня 1977 р. із табору ІК-17 (селище Озерне Мордовської АРСР) українського дисидента вислали на Колиму – на три роки заслання. Належало здолати якихось там 53 дні етапу разом із бичами-аліментщиками, і 5 березня 1977 р. засуджений дістався селища Усть-Омчуг, це 400 км від Магадану. Трохи довелося змінити профорієнтацію, аби до 1979 р. на золотих копальнях труждатися учнем прохідника гірської підземної ділянки на рудні імені Матросова об’єднання “Сєвервостокзолото”, що знаходився за шість км від Усть-Омчуга.

Зранку до ночі, наче прокляті, вони бурили вертикальні глухі штреки. Чим доводилося орудувати в бригаді комуністичної праці? Молотком вагою 50 кг, штангою – до 85 кг і лише інколи грабаркою. Зволожуючись потом, вкриваючись грубим шаром пилу, за півгодини марлевий респіратор ставав непридатним. Його скидали і працювали, взагалі, без захисту.

Не дивно, що за півроку такої праці кремезні юнаки перетворювалися на силікозників. Надвечір він повертавсь у кімнату №6 місцевого гуртожитку, де для відновлення сил існували всі умови: нужник за 200 метрів від бараку, на морозі…

- Отак живу: як мавпа серед мавп / Чолом прогрішним із тавром зажури / все б’юся об тверді камінні мури, / як їхній раб, як раб, як ниций раб. / Повз мене ходять мавпи чередою, / у них хода поважна, нешвидка. / Сказитись легше, аніж буть собою, / бо ж ні зубила, ані молотка. / О Боже праведний, важка докука – / сліпорожденним розумом збагнуть: / ти в цьому світі – лиш кавалок муки, / отерплий і розріджений, мов ртуть.

видатний український поет ХХ століття Василь Стус

Видатний український поет ХХ століття

Василь Стус

*   *   *

Він витримав три місяці. Потім Василь Стус насмілився заявити начальству, що така нелюдська робота – не для його здоров’я. Бо менше року тому йому через загострення виразки видалили 3/4 шлунка, діялося це у листопаді 1975 р. -лютому 1976 р. у спеціалізованій Ленінградській лікарні... Охорона обурилася, почалися перші причіпки. У гуртожитку до кімнати поціновувача Й.-В.Гете і Дж.Д.Селінджера підселили п’яниць, котрі на наступному процесі стали… сліпорожденниии свідками. Цмулили горілку знахабнілі бухарики щовечора, гигикали, один спорожнився у чайник наймасштабнішого з усіх післявоєнних поетів України (Михайло Хейфец).

Коли Василь Стус узявся протестувати, українця попередили:
- Стули пельку, а то знову опинишся у карцері.

Гамселити алконавтів було пусте, назавтра в будь-якому стані пиятику вони розпочинали спочатку. Змінити кімнату заборонило начальство. Лише невдовзі Василь дізнався, що офіцер КГБ, табірна охорона, партком нацьковували на нього інших ув’язнених. Одному пропонували підкинути в речі українського дисидента… рушницю або ніж, іншому – підпоїти нескореного сміливця. За це обіцяли нагороду – 1500 рублів, що на Колимі складало дві місячні платні.

Аби не перетворитися на мавпоподібного, на видноті Василь Стус ставив світлини найближчих людей, щовечора розглядав знімки, пригадував щасливі дні, а з тих внутрішніх переживань, що зринали із глибинного споду, складав яскраві вірші, що допомагали засудженому вижити в одноманітній сірості табірної доби. У листі до дружини Валентини від 1 червня 1975 р. чоловік сповідався:

- Будні домучують і тут. Хоч здавалося б, чого і як? Маю душу в прозорому тілі, все це стало наче не моїм, а так – існує збоку мене. Я ж перетворився на пристрій для шиття рукавиць і писання віршів. 

*   *   *

Таку батьківщину любити він не бажав. Тож просто із концтабору у 1976 р. Василь Стус знову звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР, жадаючи відмовитися від громадянства; вперше серпасто-молоткастого поет зрікся ще 1975 р.:

- Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить, бути рабом…

Що його тримало, додаючи сил? Тиха любов дружини, трохи різка турбота про сина та несхитна підтримка жмені відданих друзів, а саме: В’ячеслава Чорновола, Михайлини Коцюбинської, Стефанії Шабатури, Нійоле Садунайте, від яких вряди-годи надходила нечисленна, але, звісно, перлюстрована пошта. Десятки кореспонденцій, надісланих у селище Усть-Омчуг, дорогою зникали, а на протести начальство курйозно відповідало: “У Магаданському аеропорту мішок, в якому носять пошту, здірявлений”. Не раз довелося Василеві Стусу надсилати коротку телеграму голові КГБ СРСР Ю.В.Андропову: “Ваша служба краде мої листи”.

із дружиною Валентиною Василівною та сином Дмитром незадовго до другого ув’язнення 1
Із дружиною Валентиною Василівною та сином Дмитром незадовго до другого ув’язнення

Оповіді про мужність кинутого вкотре до карцеру українського поета, який голодує на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими, ширились Європою, і в 1978 р. машиніст скрепера об’єднання “Сєвервостокзолото” Василь Стус (заочно) став членом PEN-клубу.

- Мені здається, що живу не я, / а інший, хтось живе / за мене в світі в моїй подобі. / Тільки перехожий / межі світів, ворушишся на споді / чужого існування. Сто ночей / попереду і сто ночей позаду, / а межи ними – лялечка німа. / Розпечена, аж біла з самоболю, / Як цятка пекла, лаконічний крик / усесвіту, маленький шротик сонця / Ти ждеш іще народження для себе, / а смерть ввійшла у тебе вже давно.

*   *   *

Перетворивши талановитого поета на “ворога народу”, соціалістична Батьківщина карала не лише непоступливого упертюха. Колись вродлива жінка Валентина Василівна Попелюх зчорніла і вулицями Святошиного ходила, очей не піднімаючи. Малий школярик Дмитро Стус ріс безбатченком, уже у середніх класах його взялася виховувати вулиця, бо татка син не бачив п’ятий рік.

Коли вперше, у 1976 р. вони втрьох: дружина, Дмитрик та сестра – Марія Семенівна Стус, поїхали на побачення із засудженим, – рідних здивувало відчуження бранця. Кожен із них наштовхнувся на Стіну відсторонення, ідеально вимурувану Державою із додаванням у бетон беззаконня, відстані, часу та взаємного нерозуміння. Чи прагнув арештант здолати мур? Так… Коли Василь Семенович збирався, бодай, щось відповісти, бо вважав це життєво важливим, колись багатослівний чоловік не говорив, а хутко шкрябав на клаптику паперу, який швидко спалював, а попіл кидав у парашу.

На волі велика родина Стусів до офіційного звільнення безвинного тюряжника об’єдналася один раз. Сталося це на початку листопада 1978 р., коли раптово помер міцний селянин-одноосібник Семен Дем’янович Стус, долею вигнаний із родючої Вінниччини в індустріальний Донбас. Аби бранець мав можливість поховати батька, з-поміж аргументів людські цінності чи християнська мораль не подіяли; чхати хотіли кагебісти й на офіційну медичну довідку. Довелося Василеві Стусу на знак протесту знову оголосити голодування в Усть-Омчузі, яку негайно підтримали В’ячеслав Чорновіл і подружжя українських поетів – Ірини та Ігоря Калинців.

Тільки коли новина про масове голодування політв’язнів у СРСР потрапила в іноземні ЗМІ, – засудженому Стусу В.С. за тиждень дозволили виїхати на похорони в Донецьк. Ясна річ, в обидва кінці його супроводжував загін топтунів від КГБ. Поховавши батька, на Колиму Василь Стус повернувся – не як до табору, а як до в'язниці, куди його могли запроторити за будь-який вчинок.

нескорений патріот
Нескорений патріот

*   *   *

Спровокувати літератора Системі більше не вдалося. Навіть тоді, коли заступник редактора газети “Ленінський прапор” Тенькінського району Магаданської області Артеміда Степанівна Супряга тиснула величезну статтю “Друзі та вороги Василя Стуса”, де перерахувала всі смертельні гріхи бранця – від факту, що той отримує посилки з-за кодону, до лементування медсестри з Транспортного, котра свідчила:

- Стус готовий грабувати і вбивати. Він схожий на фашиста, такий на моїх очах вбивав дітей.

Це вам нічого не нагадує, ні?

До остаточного звільнення, тобто майже рік, засудженому Стусу В.С. медичної допомоги не надавали, як людині, котра свідомо залишила дружні лави радянських профспілок і показово знищила профспілковий квиток.

Мерзотність у ставленні соціалістичної батьківщини до нього не зникла, навіть коли поет повернувся в Україну. Доволі стримано він про це написав у сповідальних мемуарах “З таборового зошита” (запис №6):

- Так я повернувся до Києва (у серпні 1979 р. – О.Р.). Там на мене чекав сюрприз. Виявилося, за тиждень до мого приїзду кагебісти вдерлися до моєї квартири (кв. №94 у новій 16-типоверхівці на вулиці Чорнобильській, 13-А. – О.Р.). Дружину, яка в той час добивалася додому, схопили на вулиці, силоміць кинули в машину і дві години возили Києвом, поки нальотники подалися з нашого помешкання. У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують та брутальним чином. Так, принаймні, судили Василя Овсієнка, Миколу Горбаля, Юрія Литвина, так перегодом розправилися з В’ячеславом Чорноволом і Петром Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив в неї, бо не міг інакше. Коли життя забрали – крихти не потребую.

Куди його могли прийняти на роботу? Аби працювати дисидентові за фахом, про це і мови не було. На столичний завод імені Паризької Комуни, що знаходився в Академмістечку, 22 жовтня 1979 р. взяли, але… формувальником II розряду ливарного цеху. Праця виявилася дуже важкою: усю зміну наносити опок. Надвечір Василь Стус ледь ходив, так крутило ногу. Нашукалося інше місце. Від 1 лютого 1980 р. три з половиною місяці поет стояв намазником затяжної кромки на конвеєрі у цеху №5 фабрики взуття “Спорт” Українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром”. Вісім годин на добу він клеїв підошви, за 80-120 рублів на місяць.

Разом із тим, і батьківщина не куняла, а вже від 7 жовтня 1979 р. за неблагонадійним літератором було відновлено адміністративний нагляд. Попри всі умовляння друзів: не “підставлятися”, Василь Стус суворо відповідав:

- Мушу підставляти плечі, ти ж не будеш…

заарештований Василь Стус, 14 травня 1980 р., фотограф - офіцер слідчого відділу Управління КҐБ по м.Києву та Київській області
Заарештований Василь Стус, 14 травня 1980 р., фотограф - офіцер слідчого відділу Управління КҐБ по м.Києву та Київській області

*   *   *

14 травня 1980 р. за звинуваченням у веденні “антирадянської агітації та пропаганди” поета заарештували вдруге. Затриманого співробітники слідчого відділу Управління КГБ по м.Києву та Київській області доставили в ізолятор КГБ на вулиці Володимирській. Завели ту саму платівку…

У вересні 1980 р. відбувся суд, а 2 жовтня т.р. Василя Стуса засудили до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. Процес виявився доволі гучним, особливо – після набуття резонансу на Заході. Адже 12 жовтня 1980 р. листом із Горького до учасників Мадридської наради з перевірки [виконання] Гельсінських Угод на захист Василя Стуса звернувся академік Андрій Сахаров. Він закликав:

- 1980 рік в нашій країні ознаменувався безліччю несправедливих вироків і переслідувань правозахисників.. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові В.Стусу відрізняється нелюдськістю... Я закликаю колег Василя Стуса – поетів, письменників усього світу, моїх колег-науковців, Міжнародну Амністію, – всіх, кому дорогі людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса. Окремо звертаюся до учасників Мадридської наради з перевірки Гельсінських Угод, до голів держав-учасниць Гельсінського Акту. Вирок Стусу повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.

Усе як горохом у залізну стіну… У листопаді 1980 р. Василя Стуса гостинно зустрів барак “підвищеного комфорту” №36, що містився в будівлі часів ГУЛАГу. Холодні цементні камери, зігріванні виключно людьми, збереглася тільки тому, що у 1930-1950 рр. тут відбували покарання репресовані високопосадовці та їхні дружини. Власне, сам табір особливого режиму ВС-389/36-1 у селі Кучино Чусовського району Пермської області, РРФС вважався знаковим для євроазійського простору. Впродовж століть тут, на берегах річки Чусової мешкали ханти і мансі (самоназва – вогули), пролягала дорога для торгівлі і завоювань. Тут віднайшлися важливі для промисловості копалини, а місцеві болота стали ідеальним місцем для… заслання.

Поки Василь Стус жив, не мало значення де: у Києві, у Мордовії, на Колимі чи пермських болотах, – він залишався докором сумління своїм землякам.

Він ставив незручні запитання і відповідав, ой, як незручно:

- Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий і ні до чого не зобов'язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов'язку перед народом, який так і не здобув індивідуального обличчя. Він теж многоликий янус, радянський Світовид. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в’язні історії, – ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас – життя, через скільки поколінь?).

оптимізм на руїнах
Оптимізм на руїнах

*   *   *

Навесні 1981 р. В.С.Стус востаннє побачився з рідними. Ситуація погіршилася, коли за кордоном з’явилися його нотатки “З таборового зошита”, написані в 1982 р. та надруковані у листопадовому числі нью-йоркського часопису “Сучасність” (1983) з оригіналу рукопису на цигарковому папері, переданого на волю в “контейнері” з відвідувачем котрогось із в’язнів. Є версія, що це була дружина – Ірена, колишнього литовського партизана і дисидента Баліса Гаяускаса (1926-2017), співкамерника українця. Документальні звинувачення відредагувала у Великому Яблуку українська журналістка та правозахисниця Надія Світлична (1936-2006). Публікація викликала широкий резонанс.

Отже, 10 січня 1983 р. бранця скарали цілим роком (!!!) перебування в камері-одиночці зі зниженням норми харчування. 9 вересні 1983 т.р. у листі до рідних Василь Стус повідомив, що табірне керівництво заборонило йому пересилати на волю власні вірші і переклади:

- Тобто претензії вже ставлять не до змісту, а до поезії взагалі. Щось схоже на Шевченкове “ни писать, ни рисовать”. Правда, сказали, що, мовляв, перекладай собі, але все написане ми збиратимемо в особистих речах – і віддамо (чи віддадуть?) перед звільненням із табору.

рукопис «З таборового зошита» Василя Стуса

Рукопис «З таборового зошита»

Василя Стуса

У чому Василь Стус вбачав корінь проблеми?

- Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено на Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому врубано півкрони? Що таке українська історія – без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Миколи Костомарова, Опанаса Маркевича, Дмитра Бантиш-Каменського, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського. Яка може бути література, коли вона не має доброї половини авторів? І авторів першокласних – таких, як Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний. Ось і маємо прозу колгоспних підлітків – один співучіший за другого, один солодший за другого. З мовою сільської бабусі, яка без “-енька” слова не вимовить, тобто типову колоніальну літературу-забавку. “Київ – то така прекрасна флора, але ж фауна! ” – казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака. Воістину, сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ані зубила, ані молотка.

*   *   *

Протягом 1980-1985 рр. Василь Стус написав останню поетичну збірку “Птах душі”, що обіймала майже 40 “неримованих” віршів, “близьких до розмовної мови”. Де дівся рукопис, яка доля спіткала той вистражданий цикл, – невідомо. Проте у 1985 г. німецький письменник Генріх Белль (Heinrich Böll; 1917-1985) висунув українського поета на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. В інтерв'ю німецькому радіо 10 січня 1985 р. той зауважив:

- Його так званий злочин полягає в тому, що Василь Стус пише свої поезії українською мовою, а це інтерпретують як антирадянську діяльність ... Стус пише свідомо українською. Це єдиний закид, який мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко влада застосовує, а виключно на підставі української творчості, яку трактують як антирадянську діяльність.

Найвідомішою збіркою віршів поета стали “Палімпсести”; у давньогрецькій традиції – пергаменти, на яких стерли первісний текст, а поверх нього написали новий. Під тією назвою згромадилися вірші, написані в період ув’язнення і заслання 1971-1979 рр. Першу редакцію автор переписав у чистовик на початку 1979 р., другу – майже остаточно завершив, а третю урвав арешт в травні 1980 р. Ні, мордовський табір суворого режиму, ні заслання на Колиму праці не спинили, тож виник і “магаданський” варіант збірки, до обіймав понад 200 віршів.

Особливістю “Палімпсестів” більшість дослідників відзначає “рухомість” тексту, бо ж канонічні варіанти як окремих віршів, так і збірки в цілому, – відсутні. Натомість перед читачем постають незмінні текстові “цикли-зрощення”: вірші, розташовані в певному порядку, а в них простежується начебто загальна лінія розвитку взаємовідношень ліричного героя зі світом.

Програмний вірш – “Гойдається вечора зламана віть…”, закінчувався так:

- Це довге кружляння – над світом і під / високими хмарами, під багряними – / з пожежами замірів. Господи, з ними / вже не родичається стомлений рід / людський, що принишк під торосами неб – / залізних, із пластику, шкла і бетону. / Надибую пісню, ловлю їй до тону / шовкового голосу доль і жереб. / Поорана чорна дорога – кипить, / нема ні знаку – од прадавнього шляху. / Тож, серце, сподобся високого краху! / Вільготно колишеться зламана віть.

*   *   *

Звісно, вільготно колихалася зламана віть, просто жирувала… Фактично колонія ВС-389/36-1 – це була не в’язниця, а концтабір із наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборових рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то українські дисиденти працювали в камерах, розташованих повздовж коридору. Під нову “установу особливо суворого режиму” років зо п’ять, як обладнали дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що занедбано хирів за кількасот метрів від звичної… зони суворого режиму. Тут, на особливо суворому режимі, як правило, більше 18-20 осіб не сиділо.

У колонії ВС-389/36-1 харчування одного ув’язненого коштувало Батьківщині 24-25 рублів на місяць! Вода іржава, смердюча. Прогулянки надавалися раз на добу – одна година, на оббитому бляхою внутрішньому подвір’ї розмірами два на три метри, відмежованому від неба колючим дротом; на височенному помості – наглядач. Побачення одне на рік. Передача (пакунок до 5 кг) – одна на рік після відбуття половини терміну, та й тих адміністрація позбавляла за будь-який дрібний непослух.

реконструкція зони ВС-38936
Реконструкція зони ВС-38936

Тут із камер карцеру було видно саму огорожу, що височіла за п’ять метрів від стіни, і клаптик неба. Різного виду й типу огорож у Кучиному нараховувалося сім – у тому числі під напругою, у периметрі заборонена зона складала 21 метр.

*   *   *

Звідси до інших політв’язнів, заґратованих у робочих камерах, ніколи не долинали звуки. На початку осені вдень температура в катівні, розташованій у північній частині бараку, сягала 15 градусів. За ніч на шибках намерзала крига. Він помер у цементному квадраті Пекла, стіни якого можна було дістати руками.

карцер №3 дільниці особливого режиму колонії ВС-38936-1, де загинув поет 1

Карцер №3 дільниці особливого

режиму колонії ВС-38936-1,

де загинув поет

- На однакові квадрати поділили білий світ / Рівне право всім страждати і один терпіти гніт. / Зле і кату, зле і жертві, а щасливого нема. / Всім судилося померти за замками сімома. / Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань, / Демократіє покори і свободо німувань. / А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла! / Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела. / Душ намарне ґвалтування / без причини, без мети / соти ярого страждання / з диким медом самоти. / З диким медом самоти.

Що з ним сталося? Чому український дисидент порушив обітницю? Адже, коли 1983 р. Василь Стус витримав у карцері голодування на 18 діб, то потім, через рік катування одиночкою, повернувшись до робочої камери №20, запевняв співкамерника Баліса Гаяускаса, котрий уже відмотав свої 33 роки ув’язнень:

- Як гидко припиняти голодівку, коли так нічого і не домігся. Більше я так не вдію.

Стрижений поет у смугастій робі пішов на крайнощі, аби не дозволити більше паплюжити власну гідність. Свого часу про Василя Стуса у нарисі “Василь Стус – летюча зірка української літератури” (1993) так сказав побратим-дисидент, доктор філософії, президент Українського Пен-клубу Євген Сверстюк (1928-2014):

- Він обрав хрест, приготовлений його народові.

Аби на Голгофу не пішов народ, першим пішов Василь Стус.

робоча камера №12 дільниці особливого режиму колонії ВС-38936-1, де влітку 1985 р. Василь Стус сидів разом із російським письменником-дисидентом Леонідом Бородіним 1

Робоча камера №12 дільниці

особливого режиму колонії ВС-38936-1,

де влітку 1985 р. Василь Стус сидів

разом із російським письменником-

дисидентом Леонідом Бородіним

*   *   *

Волелюбному та незламному велетню в цій людській м’ясорубці наглядачі нічого не пробачали – так діяла Система. Та не схиляв голову українець, не корився катам… Одного разу, стоячи в охороні на вежі, солдат вночі голосно співав. Сусіда Стуса по камері №12, російський письменник-дисидент, у майбутньому – головний редактор журналу “Москва” Леонід Бородін (1938-2011) не витримав і натиснув кнопку тривожного дзвінка. Коли прибіг наглядач, ув’язнений попрохав зателефонувати вартовому вокалісту, аби той не заважав спати. На ранок виявилося, що це… Стус (!) перебудив та підняв на ноги всю колонію ВС-389/36-1, а не тільки дільницю особливого режиму.

Порушника кинули до карцеру на 15 діб!

Почуваючи велику провину, щиросердий Леонід Бородін вимагав зустрічі з начальником табору, майором Журавковим, брав провину на себе, доводив помилковість рішення. Пусте, кат мав інше завдання від КГБ СРСР: або зломити, або знищити Стуса, нагородженого титулом “особливо небезпечний рецидивіст”. Після карцеру, у робочій камері, правдолюб перепочив – якщо можна так сказати про життя в Пеклі! Минули кілька днів.

Нічого й на думці не маючи, безтурботно – попереду: ще десятка! – 27 серпня 1985 р. літератор дістав книжку, поклав її розгорнутою на горішні нари та навстоячки взявся читати, спираючись на край ліктями. Аж у прозурку – дверцята-вічко – негайно зазирнув прапорщик Руденко:

- Стус, нарушаете форму заправки постели!

Пранці б тебе посіли, посіпако! Без зайвих слів Василь Стус змінив положення, – на дозволену позу. Проте черговий офіцер по колонії ВС-389/36-1, старший лейтенант Сабуров, прапорщик Руденко й назирач намалювали… колективний рапорт:

- Так-і-так. У робочий час ув’язнений Стус лежав на нарах… У верхньому одязі… На зауваження громадянина контролера не реагував… Зчиняв суперечки.

- Колимські закували зозулі, / шумує потік, молода шипшина / жовтавий стромить лист. Легкі хмарки / на порцеляновому виснуть небі. / А я на цій модриновій колоді / читаю про засланця-пустуна. / Пусте, пустуне! Жити – пустувати, / награючи цимбальний свій стожаль, / губити, віднаходити, втрачати / й знову губити – наш веселий хрест. / Ми двічі не вмираємо. Ми сущі / раз – і навіки, і на все життя. / Не жебраємо ласки ні від кого. / Радій: кують колимські зозулі.

*   *   *

Традиційні 15 діб карцеру йому влупили за лікті на ліжку та розгорнуту книжку! Прощавай, подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах робочої камери дозволялося знаходитись лише вісім годин на добу, а сидіти на них – взагалі вважалося порушенням режиму. У порівнянні з цими зручностями карцер здавався могилою. І тоді терпець у поета урвався. Виходячи з камери №12, Василь Стус кинув співкамернику, російському письменнику-дисиденту Л.І.Бородіну:

- Годі, Льоню: оголошую безстрокове сухе голодування!
- Яке?
- До кінця.

У холодному карцері №4, – на розі, найближчому до вахти – маючи на тілі самі штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці, не перший тиждень Василь Стус тримав сухе голодування. Без постільної білизни та ковдри… Їх просто не передбачалось за статутом. Аби якось заснути, під голову замість подушки підкладалися стиснутий кулак та капці.

…2 вересня 1985 р. в робочих камерах засуджені чули, як українського в’язня брутально конвоювали до начальства. Повертаючись після розмови з адміністрацією, у коридорі поет зумисне голосно дражнився:

- “Накажу, накажу”... Та хоч знищіть мене, гестапівці!

У такий спосіб він сповіщав товаришів по боротьбі: йому знову погрожували.

*   *   *

Надвечір 3 вересня 1985 р. естонець Енн Тарто (1938), інакомислячий, хто мотав третій термін, збирав виготовлену в’язнями продукцію й розносив по робочим камерах заготовки… прасок на наступну зміну. Уявляєте, українська еліта в Пермському краї день у день, згідно з вироком з Москви, пригвинчувала до шнура праски… плафон, у який вкручується лампочка! Робота – не важка, але марудна, і норми звірячі. Невиконання плану, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка – так званого ларка, де в’язням щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на… 4-6 рублів.

Того дня Енн Тарто почув: валідолу ледь чутно попросив Стус. Тільки пхекнув охоронець:

- Сейчас доктора нет.

Не втримався естонець із Тарту, постукав до лікаря Євгенія Аркадійовича Пчельникова, і той видав рятівну пігулку. Аби тільки КГБіст Василенков не довідався! Три останні дні з життя виснаженого поета, коли в протилежному кінці коридорчика, навпроти, у робочій камері №7 удень працював український дисидент і правозахисник Левко Лук’яненко (1928-2018) і часом гукав:

- Василю, здоров! – Або:
- Ахи!

*   *   *

Ще 2-го і 3-го вересня 1985 р. земляк відгукувався з карцера №4, а ось 4-го, від самого ранку – ні пари з вуст. Близько 10-11 години ранку зчинилася метушня, у коридорчик запасним входом набігла офіцерня: начальник табору майор Журавков, начальник режиму майор Федоров, КГБісти Афанасов та Василенков. Прочиняли й грюкали двері, стиха наглядачі про щось перешіптувались.

- Весь обшир мій – чотири на чотири. / Куди не глянь – то мур, кутор і ріг. / Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий, / це плетиво заламаних доріг. / І дальше смерті – рідна батьківщина. / Колодязь, тин і два вікна сумні, / що тліють у вечірньому вогні. / І в кожній шибі – ніби дві жарини – / журливі очі вставлено. Це ти, / о пресвята моя зигзице-мати! / До тебе вже шляхів не напитати / і в ніч твою безсонну не зайти. / Та жди мене. Чекай мене. Чекай, / нехай і марне, але жди, блаженна. / І Господові помолись за мене. / А вмру – то й з того світу виглядай.

Кілька наступних днів в’язні з України під різними приводами шикувалися на прийом до начальства колонії. Більшості – відмовляли, а тим, хто достукувався, холодно відповідали:

- Мы не даем информацию о других заключенных, – Або:

- Стуса здесь нет.

Тільки 5 вересня 1985 р. побратими по неволі: Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук – довідались від земляка-кагебіста Василя Ільківа, котрий у справах приїхав із Києва, і вбивство виправдав:

- А що, Стус... Серце не витримало. З кожним таке може трапитися.

безіменна могила №9, де були поховані в’язні Юрій Литвин (№7), Ішхан Мкртчян (№8), Василь Стус (№9)_ світлина Марта Ніклуса, 27.09.1988 р.
Безіменна могила №9, де були поховані в’язні Юрій Литвин (№7), Ішхан Мкртчян (№8), Василь Стус (№9). Світлина Марта Ніклуса, 27.09.1988 р.

*   *   *

…Дружина замордованого в’язня, Валентина Попелюх одержала повідомлення про смерть чоловіка терміново – вранці 5 вересня 1985 р. Всупереч проханню Валентини Василівни, бути присутніми на похованні ні вдові, ні рідним не дозволили. Покійного швиденько вкинули у безіменну могилу №9 на табірному кладовищі… Однак, вбита горем жінка замовила цинкову домовину й вибралася в неблизьку дорогу разом із подругою, журналісткою Маргаритою Довгань (1930). В аеропорту пасажиркам з України наполегливо порадили не тягати з собою домовину в село Кучине Чусовського району: мовляв, однаково в колонії їм не віддадуть тіла! Між іншим, особисті речі Василя Стуса також, у більшості своїй, рідним не повернули.

…З Москви прилетів 19-річний син Дмитро, котрий служив в радянському війську.

7 вересня 1985 р. замполіт колонії, майор Долматов сказав родичам:
- Ну что же, товарищи: пройдемте на кладбище.

І привіз до щойно насипаного пагорба на табірному цвинтарі у с.Борисово Чусовського району Пермської області.

- На однакові квадрати поділили білий світ / Рівне право всім страждати і один терпіти гніт…

*   *   *

надгробок на могилі Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві

Надгробок на могилі Василя Стуса на

Байковому кладовищі в Києві

Батьківщина свої закони добре знала: до завершення терміну ув’язнення – нехай і померлого засудженого – права на перепоховання адміністрація колонії (читай: КГБ СРСР) не надавала. Тільки 19 листопада 1989 р. тіла Василя Стуса та його побратимів, педагога і мовознавця Олекси Тихого (1927-1984) та поета і журналіста Юрія Литвина (1934-1984), котрі також загинули в таборі ВС-389/36-1, із Пермі літаком повернулися в Україну та були перепоховані на Байковому цвинтарі в Києві.

Небеса не змінювали вироку:

- Мертвий сон галактик як не здушить нас, / Спати, спати, спати, бо минувся час. / Ніч блукає глупа у глухім степу. / Хто там світ протупав – тупу-тупу-ту. / Чи якась почвара, чи якійсь відьмак, / Чи господню кару насилають так? / Ніби дерта рана репається діл, / Та, од жаху п’яний, стелеться ковил. / Вирви та байраки, скитських баб ряди. / Хто ж то до галактик, був проклав сліди? / Що, як це останній із живих людей, / Кинув край страждання і до неба йде. / В цій-бо коловерті, в царстві сатани, / Ні життя, ні смерті, лиш блаженні сни. / Мертвий сон галактик як не здушить нас, / Спати, спати, спати, бо минувся час.

Із запізненням, але Бог навів трохи лад у царстві Сатани... Знавіснілий начальник табору ВС-389/36-1 майор Журавков сконав наглою смертю у вересні 1985 р. – за десять днів після українського поета. Улітку 1987 р. лейтенант-оперативник Журавков-молодший утопився в річці Чусова. 24 лютого 1989 р. 46-літній майор Долматов, виконувач обов’язків начальника колонії, ліг поруч зі В.С.Стусом, буквально – за кілька могил.

*   *   *

Гадаєте, Василь Стус вважав себе великомучеником? Літературним месією? Обраним часом чи епохою героєм-богоборцем? Ні, він відчував себе частиною чогось великого світлого, час якого надходить, точно має настати:

- Жахливо відчувати себе без краю рідного, без народу, яких повинен творити сам в своєму хворому серці. Може, випало мені жити в період міжчасся, може, коли історичні умови зміняться (але – чи на краще?), можна буде відкрити цей життєвий потік народу, його життєвий порив. Поки його не видно. Звідси і наш надвідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але поки що я не бачу – нікого і нічого. Жодного знаку надії.

Уособлюючи праведним і чесним життям типові риси простого українця, поет доби демократії під колючим дротом прагнув іншого: соціальної справедливості, сімейного затишку, людського щастя. Тож одного разу він щиро зізнався:

- Маю себе за людину, що пише вiршi. Деякі з них, як на мене, – путящі… Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би коло землі.

хрест на місці поховання Юрія Литвина, Ішхана Мкртчяна, Василя Стуса

Хрест на місці поховання Юрія Литвина,

Ішхана Мкртчяна, Василя Стуса

*   *   *

За збірку поезій “Дорога болю” (1990) у 1991 р. Василя Семеновича Стуса було вшановано Шевченківською премією. 26 листопада 2005 р. літератору (посмертно) присвоїли звання Герой України з нагородженням орденом Держави.

- Та жди мене. Чекай мене. Чекай, / нехай і марне, але жди, блаженна. / І Господові помолись за мене. / А вмру – то й з того світу виглядай.

*   *   *

Як знайти могилу українського генія? Зійти в Києві вгору Байковою вулицею, та, залишивши ліворуч будівлю крематорію, йти далі – горобиновою алеєю, ніде не звертаючи і не піднімаючись на схили ділянки №33. Коли асфальтова доріжка круто поверне праворуч, минути шлагбаум – праворуч виросте надгробок над могилою Леоніда Бикова. Вічний спочинок Василя Стуса знаходиться трохи далі, по тій самій стороні, просто біля доріжки, де стоять могили його товаришів – Олекси Тихого та Юрія Литвина. Повз три великі кам’яні хрести ви не пройдете.

Захопіть із собою збірку Василевих поезій: вшануйте незламного українця читанням. І птаха зі світу неправди радо озветься.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-