«Східняк» і «Толока». Два фільми про незнищенну Україну

«Східняк» і «Толока». Два фільми про незнищенну Україну

Укрінформ
Атмосфера, яка говорить більше за тисячу слів

У вітчизняний прокат вийшли дві свіжі українські повнометражні картини – «Толока» Михайла Іллєнка та «Східняк» Енді Іви (Андрія Іванюка).

Поставлені поряд, ці дві стрічки цікаво ілюструють діалектику українського кінопроцесу, у якому фільми, створені людьми різних поколінь, досвіду та поглядів мають між собою більше спільного, аніж розбіжного.

Почати ж варто із загальних речей – з історії створення обох фільмів. «Толока» була задумана ще 53 роки тому, під час фільмування стрічки Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» – новаторської картини, яка дотепер є одним із символів українського поетичного кіно.

Михайло Іллєнко, який був практикантом під час знімання, нещодавно розповідав про це так, цитуючи брата: «От бачиш: хата. Об неї розбивалося все. Бо після чергової війни люди збиралися і відбудовували її толокою з нічого. Глина під ногами, вода – в Дніпрі, очерет – і вже можна врятувати сім'ю…».

Після цього почав формуватися сценарій «Толоки». Зрештою, основою сюжету стала балада Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості». І все набуло іншого значення, хоч сам центральний образ української хати і толоки нікуди не дівся, ба більше – став центральним поряд із образом самої Катерини. Разом це стало оповіддю про незнищенність України.

Звісно, знімати подібні речі дуже непросто (а у радянські часи й взагалі було неможливо), бо тут одразу маєш справу із чимось на перший погляд очевидним, але одночасно й не дуже видимим багатьом, і навіть почасти цілком езотеричним. Україна, яку ми бачимо сьогодні, мало схожа на Україну, описану Шевченком, чи Україну, як ми собі її уявляємо. За століття змінилося дуже багато, проте щось на тривалий час залишилося незмінним. Незмінним залишилося життя на прикордонні, в оточені сусідів, яких важко назвати доброзичливими, без власної держави (фактично аж до 1991 року), «у зоні ризикованого землеробства за умов, несумісних з життям» – саме так це формулює сам Михайло Іллєнко.

І стратегія, яку використовує Катерина, аби порятувати свого коханого з полону, не видається чимось екзотичним – вона цілком зрозуміла та виправдана. Ба більше, її сприймаєш як фактично єдино правильну, бо Катерина робить усе, аби поєднатися із коханим, а не шукає йому заміну чи щось таке.

Звісно, вся ця історія не може бути короткочасною, вона триває століттями, бо століттями повторюється одне й те саме – війни, набіги, полон, рабство, пошук покровителів – толока, толока, толока. Від усього цього можна добре втомитися і захотіти іншої долі.

Стрічка фільмувалася п’ять років із перервами через нестабільне фінансування. Вона робилася спільними зусиллями тисяч людей, які привнесли у неї щось своє, і фактично продовжує творитися й тепер, бо толока триває і українці завше знайдуть якусь спільну справу для власного порятунку.

Історія українського кіно знає схожі фільми: той самий «Вечір на Івана Купала» чи «Криниця для спраглих» чи «Білий птах з чорною ознакою» – все це фільми Юрія Іллєнка – з їхньою густою образністю та пошуком української правди. До останнього фільму долучився й Іван Миколайчук як  сценарист, а тепер деякі з його оповідок можна стріти й у «Толоці».

Різниця між тими фільмами та картиною Михайла Іллєнка не тільки у радикальності деяких антикомуністичних й антиімперських образів та в мистецькій безкомпромісності, а й у тому, що у фільмах Іллєнка-старшого наявне, зрештою, перетворення українського хаосу в український космос; у тому ж «Птасі» таким впорядкуванням займається радянська влада, яка начебто навела лад на Буковині. У «Толоці» до впорядкування дуже далеко – воно наявне як бажана норма і навіть може бути відчитане із фінальної пісні, проте фільм радше веде мову про безконечний процес, аніж про кінцевий результат, і не може заглянути за горизонт історії.

Минулого разу, представляючи фільм «В очікувані варварів», я казав, що цікаво було б порівняти цей фільм із «Толокою». Таке порівняння напрошується саме по собі через певні сюжетні збіги – і тут, і там йдеться про життя на кордоні в постійному очікуванні вторгнення варварів. Проте якщо в американському фільмі варвари приходять у фіналі, коли ніхто вже їх не чекає, то в українському – варвари вторгаються в Україну весь час.

Однак є ще одна – важливіша – різниця між фільмами: «В очікуванні варварів» – це підкреслено «чоловіче» кіно, і не тільки тому, що головний сюжет, головне протистояння тут розігруються між чоловіками, а ще й тому, що тут наявна яскрава мілітаристська складова. У стрічці ми бачимо солдатів Імперії, які готові до війни з сусідами, а в українському фільмі перед нами проста селянка Катерина, вічна жертва, позбавлена захисту чоловіка, який перебуває у полоні. І вона може розраховувати тільки на власну хитрість, аби якось вижити й повернути коханого. І чоловіки, яких вона схиляє на свій бік, не видаються надійними – вони надто непередбачувані, стихійні, схильні до ірраціональних вчинків. По-своєму, це дуже показова ситуація і для українського кіно, і для української ситуації загалом.

Частково про це веде мову інша українська прем’єра – фільм «Східняк». Стрічка по-своєму розвиває тему війни, захисту рідної землі й тему самих її захисників. Фільм зняв дебютант Андрій Іванюк, який в основу стрічки поклав власні спогади про перебування на війні. Центральним персонажем цих спогадів став місцевий доброволець з позивним «Барада» (не «Борода») – харизматичний чоловік середніх років, ініціативний, властолюбний, оптимістичний, схильний до анархії. Фільм розповідає про один день із життя цього самого «Баради» та його напарника «Ріжісьора» (не «Режисера»), прообразом до якого, ймовірно, став сам автор спогадів.

Одного дня «Ріжісьор» та «Барада» вирушають у дорогу за командиром взводу, який застряг десь у якомусь штабі. Цей командир має вирішити нагальні проблеми, які постали перед їхнім підрозділом: йдеться, власне, про укріплення позицій та вирішення безліч інших воєнних і побутових проблем. Підрозділ перебуває на лінії зіткнення із ворогом, тому бійці дуже знервовані наявним станом речей.

Напарники вирушають у дорогу і вся подальша їхня мандрівка має за мету розкрити самих персонажів, стосунки між ними, а також має показати місце подій включно із населенням та інфраструктурою. Багато в чому фільм із цим завданнями справляється і ми бачимо досить неприглядну реальність – і це стосується всього – самих персонажів, з їхніми досить дивними темами для розмов, стану української армії, а також місцевого населення, яке не викликає довіри.

Є підозра, що у всьому цьому фільм «Східняк» максимально реалістичний, і такий реалізм не може не ранити. Ймовірно, ми б хотіли бачити інакшими і наше військо, і наших добровольців, і місцеве населення, але маємо те, що маємо.

Саме тому так важко висловлювати фільму «Східняк» усі ці претензії, які вже багато разів озвучувалися після прем’єри на Одеському кінофестивалі минулого року. Справді, тут усі розмови зводяться до крику, а поведінка головного героя, отого самого «Баради», – невиправдано агресивна, претензійна, зневажлива; він веде себе зі своїм напарником «Ріжісьором» та іншими персонажами абсолютно неадекватно.

Самого «Ріжісьора» також важко зрозуміти – то він абсолютно пасивний, ніби в анабіозі, то раптом переходить на межу, а то й за межу істерики, висуваючи претензії усім навколо та вигукуючи невідомо звідки почерпнуті переконання та ідеї. Такою є перша третина фільму, на яку просто боляче дивитися, і яку важко слухати через усі ці абстрактні розмови ні про що та фактично безцільне незрозуміле пересування у просторі.

Мало що стрічці додають зустрічі з іншими персонажами, які також часто зводяться до беззмістовних розмов. І тільки у моменти, коли персонажі замовкають і відбувається мінімальна дія, у фільмі з’являється атмосфера, якою ти можеш пройнятися і яка говорить про стан справ більше за тисячу слів.

Таким є епізод на СТО, де без зайвих слів, тільки через показ персонажів другого плану, ми розуміємо, у якому світі виріс та жив «Барада». Емоційного піку фільм доходить у нічних епізодах, де майже фізично можна відчути загрозу, яка приходить із темрявою.

Якщо абстрагуватися, то фільмові не вистачає жанру. Це й не фільм дороги, і не воєнна драма, і не бойовик, це щось принципово сюжетно ослаблене та безжанрове. Сам Андрій Іванюк каже, що прагнув розповісти не про героїв, а про звичайних людей з усіма їхніми можливими слабкостями.

Зрештою, це не перша подібного типу українська картина, яка веде мову про звичайних людей у незвичайних обставинах. І таких фільмів досить і в світовому кінематографі. Разом із тим, ймовірно, має бути й інше кіно – властиво про героїв та про осмислені бойові дії. Саме таких фільмів нам не вистачає, бо на сьомому році російсько-українського протистояння на Донбасі ми так достеменно й не знаємо, що ж відбувається на цій дивній неоголошеній війні.

Ігор Грабович. Київ

Фото: Imdb.com та з відкритих джерел 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-