Шторм на озері диких гусей. Кіно дня
Дві з них можуть зацікавити діаметрально протилежну аудиторію. Китайська стрічка «Озеро диких гусей» буде оцінена у першу чергу кіноманами та любителями фестивального кіно, а фільм – «Мій друг містер Персіваль» / «Storm boy» - прихильніше сприйме сімейна аудиторія. Разом з тим обидві стрічки є надзвичайно актуальними та співзвучними сьогоденню, оскільки і тематично, і стилістично відповідають на актуальні виклики часу.
Фільм «Озеро диких гусей» був учасником Канського фестивалю 2019 року, де отримав схвалення фестивальної аудиторії та кінокритичної спільноти. Перед нами кримінальна драма, яка розповідає про злочинну повсякденність китайського Уханю, того самого міста-конгломерації, де було вперше зафіксовано Covid 19. Головний герой фільму, якого недавно випустили із в’язниці, опиняється у центрі бандитського протистояння, до якого незабаром долучається китайська міліція. Під час змагання між бандами із крадіжок мопедів стається кілька трагічних подій, внаслідок яких головного героя починають переслідувати усі.
Перед глядачами постає напружений і незвичний фільм, чий жанр досить важко визначити. Це і трилер, і бойовик, і кримінальна драма з вишуканим візуальним рішенням та несподіваними сюжетними та монтажними ходами. Фільм цікаво дивитися, а у досвідченого глядача він викличе безліч асоціацій з різними кінострічками світового кіно.
Ця обставина важлива сама по собі, бо китайський кінематограф, особливо нематериковий, кінематограф Тайваню та Гонгконгу завжди був тісно пов'язаний із західними мистецькими та світоглядними традиціями, натомість материкові китайські фільми йшли своїм власним шляхом, перебуваючи під пильним наглядом державної цензури. Проте тепер ситуація потроху змінюється, і «Озеро диких гусей» - тому приклад. Фільм створив Дяо Інань – представник шостого покоління кінематографістів материкового Китаю.
Стрічку можна трактувати по-різному – не тільки через наявність там кіноцитат чи стилістичне рішення, але й з певної історичної перспективи. Знавці Китаю кажуть, що фільм відображає свій час, а саме 2012 рік, коли китайська реальність була зовсім іншою, ніж зараз. Йдеться, власне, про публічну сферу, про тодішню її відносну захищеність від контролю держави. Тому китайській міліції 2012 року, аби піймати злочинця, слід було використовувати численні оперативні загони, перекривати дороги та фізично переслідувати підозрюваних. Тепер, кажуть знавці сучасного Китаю, усе стало набагато простішим через новітні технології стеження.
Такий погляд на фільм «Озеро диких гусей» не позбавлений сенсу, бо він зміщує наші очікування із естетичних на соціальні, роблячи картину максимально достовірною. Сам режисер Дяо Інань так сказав про свій фільм: «Мої головні герої долають страхи – страх смерті, страх зради. Вони ризикують власним життям, аби повернути собі людську гідність. Цей благородний дух був у класичній китайській філософії та літературі. Мені він теж близький, і я хотів би передати його у фільмі».
Себто перед нами досить універсальна та зрозуміла усім історія, звичний сюжет, у якому людина опиняється перед важким вибором та майже нездоланними труднощами. І все ж, з часу створення фільму і до часу його показу в Україні, сталася світова епідемія коронавірусу Covid 19. Раптом ми всі опинилися у ролі головного героя картини, який змушений максимально збільшити соціальну дистанцію, аби врятувати своє життя.
І в цьому контексті фільм «Озеро диких гусей» набув додаткового значення: тепер він скидається на історію, у якій первинне значення отримують незначні на перший погляд деталі, той самий естетичний та екзистенційний вимір, бо якщо майбутнє максимально непередбачуване, то теперішнє, кожна мить нашого життя стають максимально важливими та цінними.
Фільм «Мій друг містер Персіваль» (режисер Шон Сіт) є адаптацією відомого роману «Штормовий хлопчик» австралійського письменника Коліна Тіле, який вперше був опублікований 1964 року. Книжка уже була екранізована 1976 року і мала значний фінансовий та критичний міжнародний успіх. Усі ці роки і роман, і перший фільм, і навіть один з виконавців ролі пелікана Персіваля – були об’єктами своєрідного культу.
Причина не тільки в дещо екзотичному та почасти фантастичному сюжеті, але й у певному універсальному змісті, який можна відшукати у романі та однойменних стрічках. Історія дорослішання тут подається на доволі важливому і актуальному для тодішньої (та й теперішньої) Австралії контексті, пов’язаному із життєвими труднощами, екологією та стосунками із тубільним населенням.
У романі та першому фільмі йдеться про хлопчика Майкла, який живе з батьком на березі океану. Їхня асоціальність пояснюється трагічними обставинами – в автокатастрофі загинули мати хлопчика та його сестра. Батько гостро переживає втрату і самотність почасти допомагає йому долати кризу. Але такий стан речей не може влаштувати маленького хлопчика, який відчайдушно шукає зв’язків із довколишнім світом. Одного разу він знайомиться із представником корінного населення та знаходить трьох новонароджених маленьких пеліканів, яких самостійно доглядає.
Екранізація 1976 року була максимально лапідарною – без особливих мистецьких чи технічних викрутасів. Фільм тримався на сюжеті, акторських роботах, загальній атмосфері та музиці композитора Майкла Карлоса.
Нова екранізація уже не настільки наївна – вона детальніша, у ній більше спеціальних ефектів та злободенної екологічної тематики. Введені додаткові персонажі та цілком нові сюжетні лінії. Сама історія хлопчика Майкла взята у своєрідну рамку, а основна дія перенесена у нас час.
Звісно, для тих, хто знайомий із літературним першоджерелом та фільмом 1976 року, любить їх та вважає канонічними, подібні новації можуть видатися надмірними – нам розповідають фактично зовсім нову історію, у якій класичний сюжет тільки привід, аби розповісти про теперішній час. Тут навіть можна відшукати австралійський аналог Ґрети Тунберґ…
Якщо ж абстрагуватися, то перед нами практично золотий стандарт сучасного сімейного кіно, яке включає у себе участь в оповіді кількох поколінь однієї родини – окрім батьків та дітей - тут ще й наявний дідусь. Ба більше, зв’язок онуки та дідуся виявляється потужнішим, ніж зв’язок між батьком та донькою.
Саме у такий спосіб автори фільму актуалізують сюжет першоджерела, проводять лінію тяглості від 1960-х до наших днів. Багато в чому така організація сюжету може бути взірцевою для сучасного українського кінематографу, який скерований на сімейну аудиторію. Не секрет, що більшість такого типу вітчизняних картин абсолютно відірвані від реальності і спираються на застарілі лекала піонерських фільмів, у яких батькам, загалом родині, фактично не було місця у розповіді. Власне розрив між дітьми та їхніми батьками і був покладений в основу радянського виховання ще із часів Павлика Морозова та його так званого подвигу.
Теперішнє українське кіно для сімейної аудиторії мало б включати у сюжет, окрім дітей, ще й їхніх батьків, аби показати наявні конфлікти та можливі способи їхнього долання.
І навіть якщо відкинути усі технічні та сюжетні новації картини «Мій друг містер Персіваль», сама первинна історія тут настільки потужна, що вона працює і сама по собі – пригоди десятирічного Майкла та його друга пелікана Персіваля зворушують до сліз. Цей фільм вартий уваги та перегляду якнайширшої аудиторії.
Ігор Грабович. Київ
