Мирослав Скала-Старицький. Листок зі Стрийського парку

За творчу кар’єру цей “король тенорів” виступав у 18 оперних театрах 15 країн світу, і скрізь його супроводжувала Україна, що здавалося, була лейтмотивом неспокійного життя. Буквально у кожній концертній програмі співак презентував твори українських композиторів. Не мало значення, зі сцени чи тільки на афішах, але скрізь, де з’являлася найменша можливість, підкреслювалась його національність, наголошувалося, звідки соліст родом. Досі у практиці світової опери так представляли виключно італійців.

В оперному репертуарі співак мав понад 40 партій та кілька сотень українських народних пісень. Щоправда, у Північній Америці (США та Канада) артист записав лише дев’ять грамплатівок, та належав до плеяди тих тенорів, що наприкінці життя обласкані нагородами: срібна медаль Паризької мерії “Médaille de la Ville de Paris” – “За особливі досягнення у мистецтві” (1950), Золотий ключ Детройту (“The Gold Key Award”), штат Мічиган – “За видатні мистецькі заслуги” (1959).

У ювілейному виданні до 50-річчя паризької “Тhéâtre national de l’Opéra-Comique” прізвище нашого земляка зазначене поряд із грандами світової опери, такими як Сібіл Сандерсон, Федір Шаляпін, Мері Гарден, Ян Кепура та іншими. Хто він був? – у сьогоднішньому випуску.

*   *   *

Український оперний тенор і камерний співак, педагог, громадський діяч Мирослав Григорович Скала-Старицький (власне: Старицький; сценічний псевдонім – Miro Skala) народився 13 червня 1909 р. у містечку Скала-Подільська Борщівського повіту коронного краю Королівства Галичини та Володимирії (нині – Борщівського району Тернопільської області) у багатодітній родині.

Його батько – Григорій Старицький (1875-1943) дякував у мурованій Свято-Миколаївській церкві (нині – ул.Богуна, 16-а), де, між іншим, у 1896 р. шлюб брали Михайло Грушевський та Марія-Іванна з Вояківських. Також Григорій служив регентом церковного хору в Скала-Подільській, а ще – керував світським хором місцевої “Просвіти”, яка станом на 1908 р. нараховувала 684 членів і вважалася найбільшою в Галичині. При тамтешній читальні, яку регулярно відвідували 240 членів, діяв не лише хор, а й драмгурток, оркестр на 18 інструментів, крамниця, позичкова каса, шпихлір, як тут, над Збручем, називали комору, де зберігалася сільськогосподарська продукція. Мав праці Григорій Старицький, мав…

Ніяк не міг я второпати, як у подільському містечку на шість тисяч городян (поляків – 1000, євреїв – 2,5 тис., українців – 2,4 тис.) виникла читальня? Виявляється, по сусідству із новозбудованою у 1882 р. Свято-Миколаївською церквою свого часу мешкала удова Возина. Вмираючи, вона склала заповіт на користь місцевого осередку “Просвіти”. Саме на землі покійної бургомістр Іван Чорпіта й збудував наприкінці 1894 р. читальню, що стала першою книгозбірнею не лише в повіті, а взагалі в Галичині.

*   *   *

Швидко читальня та перетворилася на осередок культурного життя. Аж до самої смерті її головою був о. Олександр Костянтинович Левицький (1850-1910), а по його кончині світильник освіти тримав Василь Мартюк. Однією з перших справ читальні в Скала-Подільській стала екскурсія сільської молоді до повітового Борщева – на театральні вистави театру “Руська Бесіда”. Ті покази настільки заохотили сільську молодь, що вона й собі кинулася ставити аматорські вистави. Так у Скалі виник аматорський гурток під проводом односельця, в майбутньому – відомого галицького актора Василя Юрчака (1876-1914), який у творчому активі згодом мав 90 ролей.

Мати майбутнього оперного тенора, Анастасія Старицька (1887-1982), була заклопотаною домогосподаркою, хоча також співала у місцевому хорі греко-католицької громади, не по чину брала участь в аматорських виставах. Пережите у дитинстві усе життя бринить у твоїй душі, хоч де б ти опинився. Мирослав Скала-Старицький так сказав про це колись:

- Мені завжди ввижається Скала, прекрасна наша церква, читальня, старий замок, чую співи хлопців і дівчат по обох сторонах нашого коханого, болотистого Збруча.

Зростаючи в інтелігентній, освіченій, патріотично налаштованій родині, Мирко рано зацікавився музикою. Серед усіх восьми дітей найяскравіший талант до співу мав саме він, тож батько Григорій брав сина із собою до Свято-Миколаївського храму, де багатолітнім парохом служив Олександр Левицький.

*   *   *

Хором та оркестром зі Скала-Подільської, відомими на весь Борщівський край, керував старший і єдиний син пароха, Модест Олександрович Левицький (1876 -1927). Він помітив старання малого: той за два роки засвоїв чотирирічну програму сільської народної школи і разом із батьками співав на богослужіннях у Свято-Миколаївському храмі.

Зважаючи на старанність сина дяка, невдовзі на малого поклали багато обов’язків: сольно співати у хорі, допомагати таткові на крилосі, читати Псалтир над померлими, бути присутнім на щоденних богослужіннях. Одне слово, таким дорога стелиться до духовної семінарії. Але, закінчивши гімназію в Станіславові (нині Івано-Франківськ), юнак жадав навчатись у Львові. Брак коштів перекреслив сподівання, але не мрії. У 1928 р., коли у Станіславові виник Український народний театр імені Івана Тобілевича, Мирослав Старицький став одним із перших акторів трупи.

19-річний юнак співав та грав на сцені так самовіддано, що вже у першій постановці – в опері “Галька” польського композитора Станіслава Монюшка, отримав роль молодого гуцула і вийшов на сцену з оперним тенором Андрієм Гаєком (1873-1939). Почувши виступ дебютанта, метр, котрий виступав на оперних сценах Варшави, Познані, Любляни та Відня, заохотив молодшого колегу до професійних занять вокалом, у такому разі пророкуючи Мирославу велике майбутнє.

*   *   *

Далі був театр “Української Бесіди”, шо ще називали “Театром Йосипа Стадника”, потім – хор “Думка” (1928-1937), який очолював талановитий диригент Леонтій Крушельницький (1905-1982). У ті часи Мирослав Старицький виконував партії Андрія в опері “Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, Петра в “Наталці Полтавці» Миколи Лисенка, головні партії в оперетах “Циганський барон” Йоганна Штрауса-сина, “Весела вдова” Франца Легара, “Корневільські дзвони” Робера Планкета.

Співав він і в Борщевському кооперативі, де Мирослав, власне, офіційно працював. Про це згадував науковий редактор чотиритомника “Тернопільський енциклопедичний словник” Богдан Петраш (1955). Коли в обідню перерву трудівники вирішили виконати пісню, їх потужним тенором підтримав Старицький, приголомшивши присутніх чистотою, інтонаційністю і колоритом голосу.

Та, власне, сцени Мирослав Старицький не залишав майже ніколи. Хіба вимушений антракт викликала у 1932-1833 рр. служба у польському війську, адже від 1922 р. Тернопільщина ввійшла до складу Другої Речі Посполитої.

*   *   *

З огляду на глибокі традиції культурного поступу місцевого осередку “Просвіти” у містечку Скала-Подільська загальний музичний рівень подільських селян був доволі високим. У спогадах “Скала – містечко мого походження” це підтвердив найвідоміший галицький кооператор Іван Мартюк (1889-1973), котрий походив із Скала-Подільської, але у 1930 р. став у Львові директором Центросоюзу – Союзу кооперативних спілок (окружних і повітових союзів кооперативів), такого собі центрального осередку закупівельної й збутової кооперації на Галичиині:

- Усі хористи у Скалі читали ноти, а хор вславився своїми виступами у навколишніх селах на празниках і світськими концертами в Скалі, Борщеві, Теребовлі й навіть у Тернополі, де співав на привітання архикнязя (кронпринца Австрії) Рудольфа. Рік-річно хор влаштовував концерти на честь Т.Г.Шевченка, у роковини знесення панщини та під час ювілейних обходів на пошану Франца Йосифа.

Разом із тим, до зрілих літ про оперну сцену талановитий подолянин і не снив. Аби заробити гроші для родини, доводилося працювати там і тим, хто платив. Праця була важкою, тому хотілося співати. Лише у 1937 р. доля подарувала шанс, і Мирослав Старицький виграв стипендію львівського Центросоюзу, що дозволило коштом організації вступити до профільного вузу – Вищого музичного інституту імені М.В.Лисенка.

Навчався студент вокалу по класу професора Лідії Олександрівни Улуханової (1879-1954), яка свого часу вокальну майстерність переймала у міланських педагогів. Успіхи були значними і вже наступного року юнак співав партію молодого Фауста в опері “Фауст” Шарля Гуно, а за рік – в “Євгенії Онєгіні” Петра Чайковського хвилював публіку в образі Ленського.

*   *   *

У 1939 р. Мирослав Старицький закінчив Вищий музичний інститут імені М.В.Лисенка й одразу вступив до Львівської державної консерваторії імені М.В.Лисенка (нині – Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка), де на той час директором був український композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя і провідний діяч Союзу українських професійних музик Василь Барвінський (1888-1963).

Невдовзі студент став солістом Львівського радіо, а перші оперні партії виконав у Львівському оперному театрі. Проте й навчання самобутній тенор не припиняв – у 1941 р. він закінчив Українську державну консерваторію у Львові і став першим тенором Львівської опери. У 32 роки перед випускником відкривалися широкі творчі перспективи.

Більше того, в його бурхливе музичне життя постукало велике кохання. У 1941 р. співак зі Скали-Подільської пошлюбив найздібнішу студентку Державної Музичної школи у Варшаві (Staatliche Musikschule in Warschau), українську оперну і камерну співачку (сопрано) Євгенію Ласовську (1904-1968), вихованку педагога вокалу професора Чеслава Заремби (Czeslaw Zaremba; 1881-1958).

*   *   *

У березні 1942 р. молодята назавжди виїхали з Галичини, бо ж залишатись у Львові було небезпечно. По-перше, старшого брата талановитого тенора, Костянтина Старицького (1907-1941) агенти НКВС 11 травня 1941 р. розстріляли в Умані. По-друге, у місті Лева подолянин постійно відчував до себе вороже ставлення з боку колег по трупі; львів’яни бачили в чужинці не самобутнього співака, а, в першу чергу, знавіснілого конкурента.

І доля повела подружжя до Відня.

На деякий час Євгенія припинила концертні виступи, присвятивши себе хатнім справам і турботі про чоловіка. Наприкінці 1942 р. із відзнакою син сільського дяка успішно склав державний іспит перед комісією “Raichstheatr Kammer” (“відділ опери”) й офіційним дипломом підтвердив звання оперного співака.

- Не було воно легко в тому театрі спочатку – всюди треба найперше ломити криги і здобувати собі й людей, і публіку. У кожному театрі до нових, а до того ще й чужинців-артистів існує певне упередження, нехіть, а іноді й ворожість…

Несправедливості навпіл із гіркотою довелося випити. Особливо, коли новачок отримав першу велику роль, партію Рудольфа у “Богемі” Джакомо Пуччіні. На проби відвели стислі строки – належало підготуватися за три (!!!) дні, на що, як правило, відводиться півроку. Без репетицій з акторами та оркестром. Самому. Мирослав Старицький не лише встиг, але й переміг у творчому змаганні.

Поєднуючи навчання та велику сцену, в 1942 р. у Відні тенор став випускником державної Академії музики та виконавського мистецтва (Akademie für Musik und darstellende Kunst). Його берегиня, колишня примадонна оперного театру в Бидгощі Євгенія Костянтинівна, чиїми палкими шанувальниками свого часу були Симон Петлюра та його брат Олександр, лише стримано констатувала:

- Я тільки те й роблю, що ладую та виладовую валізи, відвожу або зустрічаю Мирослава. Я мусила поступитися власними амбіціями (зокрема у 1939-1941 рр. Євгенія Ласовська регулярно виступала на Львівській радіостанції. – О.Р.), щоб Мирослав здобув лаври.

Домашні старання та жіночу турботу Мирослав Григорович цінував ціле життя:

- Якби не моя дружина, я би не зміг досягти таких успіхів, які маю.

*   *   *

Віденська преса називала його виступи “сенсаційними”.

Чи тужив він за Батьківщиною? Ще й як. Не дарма ж співак-патріот навіть узяв собі за сценічне ім’я псевдонім Miro Skala, де бриніли – як назви рідного містечка Скала-Подільська, так і знаменитий міланський театр “La Scala”. Тим часом на всіх виступах Міро Скала презентував себе саме як українського виконавця і до програми неодмінно включав твори українських композиторів.

Серце рвалося на Батьківщину. Але як туди поїхати, коли Україна опинилася під гітлерівцями? Нагода трапилися сумна. У 1943 р. оперний тенор завітав на Поділля, аби поховати померлого батька. Ці відвідини Вітчизни виявилися останніми, адже Мирослав Скала-Старицький давав собі звіт: після 1945-го на батьківщині колаборанта з німцями та австрійцями чекатимуть не стільки гучні гастролі, скільки етапування товарняком на Сибір та невідворотна погибель.

І тоді митець зосередився на музиці. До всього ж, значними творчими досягненнями підтверджувати Міро Скалі належало такий сміливий гучний псевдонім та рішуче виходити на велику європейську сцену. Невдовзі артисту всміхнулася оперна доля! На театральний сезон 1943-1944 рр. дирекція театру “Pfalztheater” в містечку Кайзерслаутерні, земля Рейнланд-Пфальц запропонувала українцю вигідний контракт і посаду першого тенора в трупі.

Із дружиною вони виїхали до Західної Німеччини.

У “Pfalz Opéra” Міро Скала дебютував у партії Рудольфа в “Богемі” Джакомо Пуччіні. Прем’єра мала гучний успіх, на нового тенора почали ломилися інтелектуали та науковці Кайзерслаутерну. Швидко зорієнтувавшись, дирекція Пфальценського театру вводила українця у нові й нові опери. До кінця сезону він виходив на сцену в ролях – Герцога Мантуанського у “Ріголетто” Джузеппе Верді, Шевальє Дегріє в “Манон Лєско” Джакомо Пуччіні, Вільгельма Майстера у “Міньоні” Амбруаза Томаса, дона Альваро у “Силі долі” Джузеппе Верді, Пінкертона у “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччіні, Альфреда в “Травіаті” Джузеппе Верді, рульового на кораблі Даланда у “Летючому голландці” Ріхарда Вагнера.

*   *   *

Але сплив рік, закінчився театральний сезон, і з’ясувалося: у культурному відношенні німецьке індустріальне містечко і поряд не стоїть зі столицею Австрії. Тим часом солісту запропонували контракти три оперні театри: Дрездена, Страсбурга та Праги. Українець віддав перевагу “Opéra national du Rhin” та разом із дружиною почав пакувати валізи... Але через воєнні дії Страсбурзький театр закрився, довелося тенору на ще один сезон залишились у Пфальценському театрі, хоча на успішні антрепризи доводилося виїжджати до Берліна, Ліпська, Праги та Брно…

Коли із шаленим успіхом український вокаліст виступив у рідному місті Моцарта, про концерти у Зальцбурзі місцева преса написала із помітним пієтетом:

- Мирослав Скала-Старицький стоїть високо понад пересічністю сучасних співаків. Чиста інтонація, віртуозне ведення віддиху і сповнене мистецького смаку фразування виявляють незвичайно високе технічне знання та мистецький рівень.

До Відня із Кайзерслаутерну подружжя Старицьких повернулося лише восени 1945 р., адже тенор отримав привабливу пропозицію від дирекції трупи Віденської народної опери (“Folksoper”). У його творчості відкривався новий період. Щоправда, на одному місці всидіти вдалося лише два сезони. Бо ж у 1947 р. Мирослав Скала-Старицький залишив Відень і приїхав до Парижа, де одразу мав великий сольний виступ у славетному концертному комплексі “Salle Gaveau” на вулиці ла Боеті, 45 (Rue la Boétie); імпреза відбулася у Великій залі на 1100 місць.

*   *   *

В якості зірки європейської опери у 1948-1953 рр. Міро Скала виступав на кращих сценах Іспанії, Франції, Швейцарії та Бельгії. Рецензуючи виступ колишнього соліста віденської “Folksoper” у Парижі у рамках великого французького турне 1949-1950 рр., оглядач часопису “Opéra” захоплення від почутого не приховував:

- Ось, нарешті, справжній тенор – Міро Скала!

Інший французький музикознавець і собі розсипався у компліментах:

- Це найкращий голос, який мені доводилося чути.

Це дивувало навіть місцеву діаспору, і не тільки у Парижі, а й у Ліллі та Бордо, де відбулися виступи новітньої зірки європейської опери, – але Мирослав Григорович Скала-Старицький, тобто Міро Скала скрізь підкреслював власну національність. У кожній концертній програмі соліст шанобливо презентував твори українських композиторів, зокрема, “За думою дума” і “Гетьмани” Миколи Лисенка, “Ой вербо, вербо” і “Черемоше, брате мій” Станіслава Людкевича, “Веснівка” Віктора Матюка, “Засумуй, трембіто” і “Минули літа молодії” Остапа Нижанківського, “Думка” Якова Степового, “Пісня” і “Мамо моя” Андрія Гнатишина та багатьох інших.

Пісні піснями, але практичними ділами він щодня дбав про зміцнення національної ідентичності українців за кордоном, стверджуючи:

- Добрий український хор міг би виконати колосальне завдання для української справи, а української культури – перед світом зокрема.

*   *   *

Інший би ремствував на відсутність національної свідомості у співплемінників, тим часом Мирослав Григорович діяв. За першої-ліпшої можливості високопрофесійний вокаліст палав бажанням поділитися набутими знаннями та вміннями з українською молоддю. У 1946 р. Міро Скала працював професором співу з учасниками Української хорової капели імені Святого Володимира (соліст – Василь Тисяк), створеної по закінченні ІІ Світової війни при греко-католицькій місії в Парижі диригентом і педагогом, о.Северином Сапруном (1897-1950).

Організовуючи власний час, окрім творчості митець активно поринув у громадсько-просвітницьку діяльність. Зокрема не один рік у Парижі Мирослав Скала-Старицький очолював Українське товариство імені Т.Г.Шевченка. Разом із музикознавцем та скрипалем А.Вирастою у 1947 р. вони заснували у столиці Франції ще й “Об’єднання українських професійних музик на чужині” (ОУПМ).

Як стверджує у прекрасній розвідці “Музична культура української діаспори у світовому часопросторі ХХ століття” (2012) професор кафедри методики музичного виховання та диригування Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор мистецтвознавства Ганна Карась:

- Очоливши його, М.Скала-Старицький узявся за організацію об’єднання, основним завданням якого мали бути видавництво українських музичних творів, пошуки і публікація матеріалів про українських митців. На жаль, цих планів не вдалося зреалізувати.

*   *   *

З роками його творчий діапазон помітно розширився. Співав вокаліст сімома мовами: українською, польською, російською, німецькою, англійською, італійською, французькою. Виступав тенор на сценах провідних театрів Європи й Америки, зокрема у Львові (1941-1942), Кайзерслаутерні (“Pfalztheater”; 1943-1945; Німеччина), Відні (“Folksoper”; 1945-1947; Австрія), Мадриді (1948), Барселоні (“Gran Teatro del Liceo”; 1948-1949; обидва – Іспанія), Парижі (“Opеra Comique”; 1949), Ліллі (1949), Бордо, (“Grand Théâtre de Bordeaux”; 1949, 1950, 1951; усі – Франція), у Цюріху й Берні (1950, 1952; Швейцарія), Брюсселі (“Theatre Royal de La Monnaie”; 1953-1963; нині – Бельгія), Лондоні (Великобританія; 1962). А ще додайте сюди тривале заокеанське турне 1959-1961 рр. Сполученими Штатами і Канадою.

Не випадково європейська преса в основному рясніла позитивними відгуками. Показовою став звіт французького часопису “Nord Eclar” у числі від 6 жовтня 1949 р. після успішного виступу тенора у ролі Фауста в неокласичній Міській опері в Ліллі (“Opéra de Lille”):

- Український тенор Міро Скаля співає і грає досконало. Це – артист високого класу.

І то були заслужені слова, адже у ремеслі він не стояв на місці. З року в рік ширшав репертуар Мирослава Скали-Старицького, з’являлися нові й нові партії, серед яких Фауст із однойменної опери Шарля Гуно, Каварадоссі з “Тоски” Джакомо Пучічіні, княжич Всеволод Юрійович із “Сказання про невидимий град Кітеж та діву Февронію” та Індійський гість із “Садка” (обидві – Миколи Римського-Корсакова), парубок Грицько з опери “Сорочинський ярмарок” Модеста Мусорського.

*   *   *

Відтепер йому доручали історичні прем’єри. Наприклад, Міро Скала став першим у світі (!) виконавцем однієї з центральних партій – Ігоря, брата Марії у маловідомій опері на п’ять дій – “Іван ІV” (“Ivan IV”; 1862-1864) Жоржа Бізе. Прем’єра відбулася 12 жовтня 1951 р. на сцені оперного театру міста Бордо (“Grand Théâtre de Bordeaux”). У постановці паризької “Opéra-Comique” вистава “Іван ІV” двічі показувалася у грудні 1951 р. у Бордо, а потів вирушила у європейське турне: Кельн (Німеччина), Берн (Швейцарія) і таке інше. Роль російського царя Івана Грозного незмінно виконував французький бас П’єр Нугаро (Pierre Nougaro; 1904-1988), а роль Марії (сопрано) – Жоржет Камар (Georgette Camart).

Маючи багатющий сценічний досвід, тенор із “твердим національним хребтом” (Богдан Петраш) зреалізував й інше обдарування – музичного оглядача й театрального критика. У принципі хто як не майстер має право висловлювати фахові думки і давати художню оцінку? Звісно, його рецензії на опери та концерти, а також статті щодо різних питань вокального мистецтва друкували провідні часописи української діаспори, як-то: “Свобода”, “Українське слово”, “Громада”, “Шлях перемоги”, “Українська думка”, “Вісті”, “Овид”.

І про містечковість тут ніяк не йшлося.

Адже наш земляк, окрім іншого, обіймав посаду театрального критика паризького “Театру Націй” (“Théâtre des Nations”; 1957-1967; у минулому – “Театр Сари Бернар”, тепер – “Театр де ля Вілль”), що діяв за фінансової підтримки ЮНЕСКО та показував у столиці Франції кращі трупи світу. До всього ж, Міро Скала був членом Міжнародного товариства критиків, яке діяло при згаданому культурному центрі.

*   *   *

Але на думці були інші, більш важливі речі, якими соліст міг ділитися лише у колі земляків та однодумців. Після кожного концерту, зустрічаючись із представниками української діаспори, він говорив про найсокровенніше:

- Лише на чужині я збагнув, чого вимагає від мене Батьківщина. Ваші високі вислови про мене накладають заразом і великий тягар. Було б прикро, якби я не виправдав ваших сподівань. На чужині я збагнув, як українці дорожать своїми нехай найменшими здобутками. Хочу також підкреслити, що українці тонко відчувають національне мистецтво, хоч дуже часто їм тяжко вияснити, чому так має бути. Щиро дякую вам за ці дорогі хвилини, пережиті з вами.

Цілу декаду прем’єр М.Г.Скала-Старицький співав усі провідні партії в Брюсельській Королівській опері “Theatre Royal de La Monnaie” і носив титул живого “короля тенорів”, присвоєний йому музичною пресою Старого Світу. Так було, власне, по обидва боки Атлантики. Адже у 1955 р. Міро Скала мав сольний концерт у Нью-Йорку. Імпреза відбулась у залі місцевої ратуші “Tоwn-Hаll”, розташованої у серці Манхеттена – на West 43-й вулиці, між 6-ю Авеню і Бродвеєм. Того вечора солісту акомпанував земляк, співзасновник та викладач Українського музичного інституту в Нью-Йорку, відомий український піаніст і композитор Ігор Соневицький (1926-2006). Звіт про успішний концерт у культовому для Великого Яблука залі вмістила авторитетна газета “New York Times”.

Хочу навести живі свідчення простого слухача, англійського українця – І.Ф., котрий буквально через рік допомагав організовувати сольний концерт Мирослава Скали-Старицького у Манчестері. Цитую фрагмент підсумкової статті “Українська пісня – його національна гордість” за часописом “Сурмач”, органом Об’єднання колишніх вояків-українців у Великій Британії (листопад-грудень, 1956, Лондон):

- У неділю ввечері, 9 вересня 1956 р., “Hammersmith Town Hall” був заповнений ущерть українцями та іншими національностями. “Дума” на вірші Тараса Шевченка, “І досвіта встав я” Миколи Лисенка, “Ді бізе фарбе”, “Унгедульд” сприйняли слухачі із зацікавленням, але стримано. Проте “Минули літа молодії” та “Черемоше, брате мій” знезброїли публіку. Ураган оплесків викликав радість на обличчі мистця, він ожив разом із публікою й у висліді виконав арію Андрія з опери “Тарас Бульба” серцем і душею. Я й досі не можу забути дописувачеві в “Свободі”, що вжив заголовка “Коли серце співає”. Він випередив мене, і мені не залишається нічого, як ужити цього вислову для підтвердження, бо Мирослав Скала, не згадуючи про його голосові вартості, співає серцем і душею, і в цьому його великий успіх на сцені.

*   *   *

Аби не склалося враження, що такий гарячий прийом був лише у Манчестері, наведу ще одну цитату із часопису “Сурмач” (листопад-грудень, 1956, Лондон):

- Щоб залишити місце на згадку про концерти в інших містах Англії, мушу скоротити мої враження з концерту в Лондоні, закінченням з вірша одної француженки, яка під впливом згаданого концерту в британській столиці написала:

“Цей співак з’єднав нас усіх творами Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Романа Купчинського, Жоржа Бізе, Андрія Гнатишина, Франца Шуберта й українськими народними піснями. Дівчина, що вийшла на сцену вручити тенору китицю квітів, співак й учасники гармонійно з’єдналися в одно. Розум людський і слова є заслабі, аби висловити враження, які ми винесли з концерту. Вони залишаться назавжди, як дорогоцінність, у наших серцях”.

Щоб назавжди залишили аудіо-скарби українському слухацтву, на зламі 1960-х рр. перебуваючи у Монреалі, провінція Квебек, у студії канадської філії англійської рекордингової компанії “London Records” Мирослав Скала-Старицький записав 30 українських пісень… Де з’являлася найменша можливість, звукозаписом тенор ніколи не гребував. Не мало значення, чи на українській фірмі “Хвилі Дністра” у Клівленді, штат Огайо або ж компанії “Арка” у Нью-Йорку, для етикетки “Ехо” в Монреалі чи для яблука “Single Records” у Манчестері, на французьких чи бельгійських фірмах грамзапису, він записував: спочатку – українські народні пісні, а вже потім популярні арії з опер зарубіжних композиторів.

Таким був зоряний час українського тенора. У 1940-1960 рр. Miro Skala виступав із сольними концертами у Берліні, Мюнхені (обидва – Німеччина), Празі (Чехія), Відні, Зальцбурзі, Інсбруці (усі – Австрія), Парижі, Нью-Йорку, Детройті, Клівленді, Філадельфії, Чикаго (усі – США), Ванкувері, Вінніпезі, Едмонтоні, Монреалі, Оттаві, Торонто (всі – Канада), Единбурзі, Лестері, Лондоні, Ковентрі, Манчестері, Ноттінгемі, Брадфорді, Болтоні (усі – Великобританія), а також на театральних сценах Магрибу – Алжиру, Марокко, Тунісу.

Що було боляче? Хоч де митець гастролював світом, його трактували, як дорогоцінну річ, але чужу… Австрійці не змогли сказати, що він австрієць, німці – теж, та й бельгійці не призвичаїлись. Як і французи та англійці. Він один, Міро Скала, був і залишався українцем. Він один, Мирослав Григорович Скала-Старицький вимагав, щоб усюди конферансьє неодмінно підкреслював: цей соліст є сином українського народу. До скону своїм походженням він пишався.

*   *   *

Близьким людям він завжди скаржиться, що в Західній Європі та Північній Америці замало НАШИХ співаків. Йому хотілося, щоб таких більшало. У подібних балачках цей патріот не сентименти розводив, а в 1963 р. у Парижі організував власну музично-драматичну студію, де навчав співу талановиту молодь. У викладацькій роботі тенор спирався на новаторську методику основоположника національної вокальної школи Олександра Пилиповича Мишуги (1853-922), який наголошував на великому значенні розвитку художнього слова і правильного мовлення у вихованні професійних співаків:

- Адже голос – це інструмент, який не дається співакові готовим, як, скажімо, музиканту – скрипка, фортепіано і тому подібне. Вокал треба створити собі самому, за допомогою педагога, а потім навчитися досконало володіти ним.

Серед найвідоміших учнів маестро слід назвати Одарку Андріїшин, Любу Вітошинську, Василя Бідника, Марійку Тирпич, Лізу Сенткевич. Про ті незабутні часи студій у “короля тенорів” пригадувала одна з його вихованок, солістка Паризької опери, президент франко-української асоціації “Весна” Уляна Чайківська:

- Майстер Старицький був передусім нашим приятелем, з яким ми могли заторкнути будь-які теми, усі питання, що ставали перед нами за будь-яких причин. Він вчив співати з подиву гідною енергією, бажав передати нам мистецтво, яким сам володів досконало.

Його креативна педагогіка зі студій вокалу відлунювала в талановитих учнях. Про виступ вихованців Мирослава Григоровича, що мав місце в Парижі 11 червня 1966 р., оглядач Микола Гулак-Артемовський написав у рецензії для газети “Свобода”:

- Цілий концерт пройшов з великим успіхом, а “Запорожець за Дунаєм” – зі справжнім тріумфом… Писати про учнів М.Старицького – значить, писати про нього самого, про його мистецтво співу, яке він з таким самим талантом передає власним учням.

*   *   *

“Король тенорів” був із числи тих професорів, які прагнуть, щоб їх зрозуміли. Якомога точніше зрозуміли. У газеті американської громади “Свобода” (1966) він видрукував теоретичну статтю “Моя метода співу”, де зокрема, йшлося:

- Мистецтво співу є все разом: голос, серце, розум, чуття, темперамент, вроджена й набута культура, музикальність, почуття ритму, фрази, розуміння музики, стилів, тексту, культури мови й вимови. Співаємо не тільки голосом, а цілим нашим “Я”.

Для багатьох співаків з української діаспори він слугував за взірець. Активний у громадсько-мистецькому житті еміграції Мирослав Григорович Скала-Старицький ставав автором сценаріїв, промовцем на патріотичних імпрезах та культурологічних зібраннях. Тому він мав право виховувати не лише митців, а й свідомих патріотів.

Його учні студіювали українську мову, ставили вимову, декламуючи вірші, читаючи уривки з прозових творів. Часопис “Українська думка” так відрецензував вокально-літературний вечір пам’яті Олександра Олеся:

- Вечір розпочався доповіддю М.Скала-Старицького про життя і творчість поета. Доповідь мала наскрізь патріотичний характер, бо промовець висвітлив постать поета не як сентиментального лірика, а як революціонера.

Духовність ніколи не буває убогою. Свій репертуар соліст повсякчас різноманітив, виконуючи українські народні пісні, а також камерні твори українських і зарубіжних композиторів. Неперевершеним він залишався у національній класиці, виконуючи партії Андрія в опері “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, Петра чи Миколи у “Наталці Полтавці” Миколи Лисенка, Андрія у “Катерині” Миколи Аркаса. Переконливим соліст з’являвся в амплуа Фавста і Ромео в операх “Фавст” та “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно, князя з Мантуї й Альваро – відповідно: у “Ріголетто” та “Силі долі” Джузеппе Верді, Рудольфа, Каварадоссі, Пінкертона – відповідно: у “Богемі”, “Тосці”, “Мадам Батерфляй” Джакомо Пуччіні.

*   *   *

Бажаючи підвищити виконавський рівень, Мирослав Григорович видрукував чимало аналітичних статей на музичні теми, адже рухали публіцистом великі плани згуртувати “українських музик на чужині”. Чому? Бо сильніше і сильніше нило серце:

- Чужина вбиває не засланням, а безнадією, самотністю і зайвістю.

Бажаючи виговоритися, в останні роки життя тенор писав “Спогади”, що так і залишилися не дописаними. Поряд із особистим архівом великого митця ті нотатки зберігаються у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові й чекають на копітких дослідників… До останнього подиху туга у цього митця не перетворювалася на сентиментальність, коли він думав про батьківщину:

- Навіть листок зі Стрийського парку в Львові вожу із собою. Як реліквію.

Останній виступ славетного співака відбувся 26 січня 1969 р. на святі, влаштованому Українським центральним громадським комітетом з нагоди 50-річчя проголошення соборності українських земель. У концертній програмі тенор виконав три твори: “Гомоніла Україна” Миколи Лисенка на вірші Тараса Шевченка, “Ой, Дніпре, Дніпре” та “Рідний край” (1909) Олекси Бобикевича на слова Григорія Чупринки.

Остання пісня, яку заспівав стомлений соліст, стала прощальною.

Усім здалося, аж занадто сумно він її виконав:

- Нащадки прадідів дебелих, / В ярмі ідуть твої сини!.. / Мій рідний край такий веселий, / Мій рідний край такий сумний! / А все ж надійним вільним жаром / Твої сини вже розпеклись; / О краю! Може, незабаром / Ти будеш вільним, як колись. / Розкішний степ... Убогі села... / Це ти, мій краю чарівний? / Мій рідний край такий веселий, / Мій рідний край такий сумний!

*   *   *

Мирослав Скала-Старицький помер 17 лютого 1969 р. у передмісті Парижа. Знаного тенора там і поховали – на тихому цвинтарі містечка Епіне-сюр-Сен (Épinay-sur-Seine), що за 11 км від французької столиці.

Яким було найщиріше бажання важко хворого співака України?

- Я нічого так собі тепер не бажаю, як вернутися додому. До Скали, до Львова, до Києва, в Україну.

Врешті-решт, Мирослав Григорович повернувся… І що побачив?

На центральній площі смт Скала-Подільська Борщівського району Тернопільської області 11 січня 2020 р. земляки урочисто відкрили пам’ятник українському оперному і камерному співаку та педагогу. Іменем М.Г.Скала-Старицького названо вулицю та школу в Скала-Подільській, вулицю – в містечку Борщів, вулицю в смт Дубляни Львівської області. Не професійні кінодокументалісти, а звичайна вчителька історії й громадська діячка Оксана Ундерко зі Скали-Подільської зняла документальну стрічку “Тенор з Божої ласки”.

Поки що все.

Ні компакт-дисків, ні музею, ні іменної музичної премії, ні конкурсу оперних співаків, ні гідної пошани.

Олександр Рудяченко

Зразки вокалу М.Г.Скали-Старицького:
1). Пісня Надії
2). Пісня «Ой поля, ви поля»
3). Пісня «Спи, дитятко моє»