Грушевський. Багнетом проштрикнута свобода

Грушевський. Багнетом проштрикнута свобода

Укрінформ
Влада не дає другого шансу. Вона безжальна до тих, хто не намагається йти проти обставин

Трохи більше 100 років тому, у ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, в Києві стався замах на очільника Центральної Ради Михайла Грушевського. Історики не мають чіткої думки про ту подію, надто мало документальних свідчень та однозначних доказів про певну версію. Однак тим більше ця подія варта, аби повертатись до неї. Автор матеріалу, який ми подаємо, комусь може видатись надто емоційним та категоричним у своїх судженнях. Однак намагання зрозуміти, які можливості дає людині Влада за конкретних історичних обставин та як можна було цією владою скористатись, – не можуть не хвилювати нас. Хоча б тому, що сьогодні, вже зовсім за інших реалій та обставин, ми знову постаємо перед тими самими болючими питаннями: що є Влада, хто на неї заслуговує, як не помилитись з тими, кого ми нею наділяємо…

Отже, це сталось у ніч з 29 на 30 квітня 1918-го року. Коли очільник поваленої Центральної Ради України професор Михайло Грушевський з дружиною сідали в автомобіль біля будинку Центральної Ради, що на Володимирській, до них метнувся невідомий чолов’яга, одягнений у звичайний стрій рядовика із легіону українських січових стрільців. Виплигнувши просто з ночі, проскочивши повз варту, блідий нападник із петлицями-зубчатками на комірі мундиру, у насунутій на очі мазепинці намертво тримав у руках гвинтівку системи Манліхера. Та того пізнього вечора нерви його здали. Багнет лише зачепив пальто очільника Ради та поранив його дружину, Марію Сильвестрівну.

Зчинилася веремія. Січового стрільця скрутили, рушницю відібрали.

Ще довго мазепинка жила власним життям, валяючись на узбіччі обіч Педагогічного музею та, мабуть, тремтячи від люті.

Потерпілим надали першу медичну допомогу.

Грушевський з дружиною
Грушевський з дружиною

У літнього подружжя Грушевських глибокий шок межував із переляком, огида з присмаком справедливого обурення змінювалася хвилями банальної тривоги.

Почалося розслідування. Тривали допити.

Хто такий? Звідки планували замах на усунутого президента? З якої причини?

У голові подія не вкладалася, оскільки січові стрільці вважалися найбільш боєздатною частиною армії УНР, військом модерним, національним і демократичним, вірним своїй фундаментальній ідеї – Самостійна, Соборна Українська Народна Республіка.

*   *   *

Про що цей нарис? Найбільше – про примхливу тітку на ймення Влада, яка нізвідки не з’являється і нікуди не йде, а тільки, наче зовні білі рукавички, забирає булаву з одних рук, аби вкласти її в інші. Своєму наступному обранцеві...

Факт замаху, вчиненого рядовиком із легіону українських січових стрільців на першого президента України, навіть сьогодні, ідеологічно не до кінця зрозумілий. Але це епізод, який точно недоречно оминати – принаймні для того, аби ситуація не повторилася вдруге. На жаль, національна історія – то стоси копійованих подій, які не одного разу траплялись у минулому.

Утім, про все у тій царині – по черзі, до ладу. 

День в історії України 29 квітня 1918 року водночас позначений двома повчальними подіями. У ті 24 години зламався один етап – національно-демократичний, що по-європейськи уособлював республіку на чолі з Центральною Радою України, та розпочався другий – консервативно-ліберальний, що архаїчно знаменував повернення до Гетьманської держави.

Отже, 29 квітня 1918 р. у київському “Гіппо-паласі” (тоді там гастролював цирк Крутикова) на вулиці Миколаївській, 5, (тепер – вул. архітектора Городецького, поруч із Майданом Незалежності), у районі, котрий містяни тоді називали “Київський Париж”, зібралися представники заможного селянства, що прагнули обрати собі гетьмана. Під гучні оплески Всеукраїнський з’їзд хліборобів віддав булаву влади прямому нащадку гетьмана Івана Скоропадського, генерал-лейтенанту царської армії Павлу Петровичу Скоропадському. У такий спосіб Україна силоміць наверталася до хуторянської держави. 

А у Педагогічному музеї, що по вулиці Володимирській, 57, того ж дня завершила своє існування очолювана М.С.Грушевським Центральна Рада України. На останньому засіданні високопосадовці прийняли Конституцію УНР, схвалили нікому не потрібний Земельний закон, під мляві оплески обрали Михайла Грушевського президентом України та… фактично саморозпустилися.

Сумно констатувати, але ті демократичні порухи мали швидше символічний характер і ніяк не впливали на подальший перебіг подій. Яскравий приклад того, як політика вміє жити паралельно із реальністю. 

Знаєте, як того дня на державний переворот відреагувала еліта України, об’єднана в керуючий держаний орган УЦР? Закликала до збройного повстання? Вийшла на мирну демонстрацію? Надихнула на боротьбу всі прогресивні сили?

Павло Скоропадський
Павло Скоропадський

Довідавшись про обрання гетьмана, 29 квітня 1918 р. члени Центральної Ради без опору, похнюпившись, розійшлися по домівках. Ось так, тихо взяли і поступились владою Павлу Петровичу та його прихильникам з організації “Українська Громада”.

Як і значна більшість домашніх соціалістів-революціонерів (есерів), Михайло Грушевський мляво, на словах перейшов до непримиренної опозиції щодо П.П.Скоропадського.

І поки Гетьманат сам не сконав, активної участі в боротьбі з ним не брав. 

*   *   *

Про замах на колишнього голову УНР 1 травня 1918 року сповістили київські газети.

Одностайно стверджувалося, що нападник був у формі січового стрільця.

З’явилися і перші деталі. Вже після від’їзду Грушевського із засідання Центральної Ради України 29 квітня до Педагогічного музею прибув військовий підрозділ з ордером від Гетьманату на арешт політика, але автомобіль вже поїхав. Озброєному наряду встановити місце перебування державника не вдалося; від себе скажу, у ніч на 30 квітня 1918 р. М.С.Грушевський із дружиною перебували в Луцьких казармах; там стояли ще віддані голові УНР… січові стрільці.

Прикметно, що у власному “Щоденнику”, який проливає світло на туманні події 29-30 квітня, громадський діяч, меценат, член УЦР Євген Чикаленко занотував про епізод нападу на родину Грушевських:

- Якийсь стрілець чи російський офіцер вдарив його на автомобілі штиком, але не попав... А Марію Сильвестрівну, кажуть, трохи поранив.

В.Винниченко
Володимир Винниченко

Версію про замах, здійснений “руським офіцером”, згодом і собі підтвердив колишній Генеральний секретар внутрішніх справ УНР В.Винниченко. А ще Володимир Кирилович стверджував: мовляв, січовим стрільцям дозволили “сховати до себе в казарми голову Центральної Ради М.Грушевського”. Дозволили? Та ці хлопці нікого ніколи ні про що не запитували! 

Очевидно, мався на увазі офіційний дозвіл начальника штабу Оберкомандо у Києві генерала Вільгельма Ґренера (1867-1939), який визначав диспозицію січовиків.

Факт залишається фактом:

- Хтось прагнув усунути Грушевського на манівці політичного життя, жорстко відтерти на узбіччя (С.Кульчицький).

Красива, досі патріотична версія.

Січових стрільців, які 29 квітня 1918 р. останній день охороняли будівлю УЦР на Володимирській, швидко і злагоджено нейтралізували німецькі підрозділи окупаційних військ. Два розгублені курені УСС, що перебували в Києві, майже не вчинили опору військовикам новоствореного Гетьманату.

В одній з автобіографій М.С.Грушевський так описував події:

- Останньої ночі, коли гетьманці обсаджували будинок Центральної Ради, мене з жінкою і донькою вивезли січові стрільці до своєї касарні (казарми – О.Р.).

Ось так, безладно і заплутано, тривав навесні 1918 р. Великий переділ в українській політиці. На жаль, дослідників того епізоду небагато, бракує архівних матеріалів. Можливо, відкриті чи обіцяно відкриті СБУ компромат-сховища невдовзі проллють світло на той дивовижний випадок.

Із роками не лише версія замаху “руського офіцера”, але й сам епізод зник з інформаційного поля незалежної України. Нам соромно за нього, чи сумно – ніяк не второпаю. Даруйте за простоту душевну, але що знаю, сьогодні й уповідаю. 

Пишу, а ніяк не можу знайти причину…

Заважає, не йде з голови сам феномен високої боєздатності і незламності, ідейної переконаності січових стрільців. Бо ж відомо: більшість старшин, багацько рядовиків мали закінчену вищу (!!!) і середню освіту. То були українці, котрі успішно позакінчували українські гімназії, і, виходить, мали чітко сформований світогляд та свідомі патріотичні переконання. А серед старшинського складу й узагалі стояло чимало офіцерів зі ступенем доктора (!!!) наук.

І от один з цих стрільців багнетом – у свого президента. Як так?

Коли німці детально зважили внутрішньополітичну ситуацію в Україні та сформулювали економічні потреби, почалася внутрішня підготовка до повалення хирлявої влади Української Центральної Ради – через протекторат поміщицької “Української Громади”.

Київ – велике село.

За два тижні до часу “Ч” контррозвідка січових стрільців дізналася про німецький план демократично висвятити генерал-лейтенанта Павла Скоропадського на гетьмана, а за тим і конституційно розпустити УЦР.

Стрілецька Рада, очолювана командантом усієї формації УСС, негайно доповіла про змову очільнику УНР М.С.Грушевському та іншим членам Малої Ради.

Грушевський
Михайло Грушевський

Як відреагував Михайло Сергійович? Він запевнив команданта: мовляв, пусте лякатися, є точні відомості – УЦР ніщо… не загрожує. 

Унаслідок пустопорожньої заяви державника, захоплення німцями адміністративного будинку УЦР (Педагогічний музей) заскочило січових стрільців зненацька. Ви лишень уявіть: як за два тижні можна було зорганізувати охорону та оборону? Окозамилювання в стилі російського “авось” мало сумні наслідки.

Отже, до зали засідань Малої Ради УНР майже безперешкодно увійшов загін німецьких вояків, а їхній офіцер, заарештувавши кількох небезпечних міністрів, словами розігнав засідання. Цікаво й те, що окупаційні війська розклали яйця по всіх кошиках, дозволивши безперешкодно організуватись осередкам колишніх російських офіцерів, а деяких із них – навіть озброювали.

Тож доводиться констатувати: Центральна Рада не те що проґавила, а просто й пальцем не ворухнула, аби уникнути державного перевороту. Навіть наказ: розігнати озброєні банди російських офіцерів, – січовим стрільцям не надійшов. Це в той час, коли січове стрілецтво залишалося єдиною опорою Української Народної Республіки. 

Не маючи ніяких доладних наказів, українські патріоти на власний розсуд посилили охорону УЦР та її очільника.

29 квітня 1918 р. дві піхотні сотні, а також сотня (150 стрільців) скорострілів із 12 кулеметами, бойовим порядком, під проводом Федора Черника рушили охороняти будинок УЦР (Педагогічний музей).

молебень із нагоди помазання Петра Скоропадського
Молебень із нагоди помазання Павла Скоропадського

Коли шереги висунулися на Софійський Майдан, там тривали урочистості – правили молебень із нагоди помазання Павла Скоропадського. Тримаючи військовий стрій, три сотні під командуванням Феді Черняка, не втрачаючи самовладання й витримки, спокійно покрокували Володимирською вулицею у місце визначеної дислокації.

*   *   *

Коли 29 квітня 1918 р. зібрання в Київському цирку, на вулиці Миколаївській, 5, під охороною німецького окупаційного війська, оголосило Павла Скоропадського гетьманом України, Центральна Рада ще мала шанс, принаймні скидається на те, змінити ситуацію; 12 правильно розставлених кулеметів – вагомий аргумент у перемовинах. Тільки слід було комусь очолити Силу (УСС), вірну Українській Народній Республіці. 

І знову – тим шансом М.С.Грушевський не скористався. А ось німці діяли системно й злагоджено. На вимогу начальника штабу Оберкомандо у Києві генерала Ґренера січові стрільці, що досі розміщувались у різних місцях та різних районах Києва, передислокувались до касарень на Львівській вулиці (вул. Пушкінська).

Ніяких ілюзій герої не мали, вони вважали: на очах гине державна незалежність України, а вони лише з казарми в казарму, потай, таємно возять колишнього президента. Їхнє обурення та нервове напруження сягнуло краю. 

З протилежного боку залунали обіцянки-цяцянки….

Євген Коновалець
Євген Коновалець

Ввечері 29 квітня уповноважені представники Гетьманату запросили до новоспеченого гетьмана Скоропадського команданта всієї формації УСС Євгена Коновальця та команданта куреня піхоти Андрія Мельника, яких на діалог уповноважила Стрілецька Рада. Новий очільник України запропонував лицарям перейти до нього на службу, буцімто, заради процвітання Батьківщини.

Сентиментів Євген Коновалець не розводив, а заявив: січові стрільці є військом, яке і так служить рідному краєві та підкоряється його законному урядові – Українській Центральній Раді. Більше того, національна армія не може щоночі бігати з табору в табір. Особливо, якщо хтось чомусь у когось відібрав булаву.

Уже прощаючись, кажуть, Коновалець назвав гетьманський переворот великим нещастям та початком лиха для України. Воно швидко й справдилося.

У кожного своя карма, і свій шлях широкий.

Жнивував зерно, посіяне в минулому, і Михайло Сергійович. Красномовні свідчення залишив у своєму “Щоденнику” Євген Чикаленко. Воно проливає світло на ставлення до М.С.Грушевського все того ж начальника штабу Оберкомандо у Києві генерала Вільгельма Ґренера. Сталося так, що у березні 1918 р., вступивши на посаду, високий офіцер намагався отримати аудієнцію у тодішнього голови Центральної Ради.

Вільгельма Ґренер
Вільгельм Ґренер

Але Михайло Сергійович командувача окупаційних військ не прийняв, а відіслав до котрогось із дрібних заступників. Образа так глибоко зачепила В.Ґренера, що навіть наприкінці червня, згадуючи про той епізод, очільник групи німецьких армій “Київ” (з 23 березня по 27 жовтня 1918 року) емоційно коментував:

- Старий дурень думав собі, що так можна поводиться з німецьким генералом!

*   *   *

Отож і кажуть мудрі люди: не запитуй, хто може знати, який кінець присудили тобі та мені високі холодні зорі. Не спокутуй власне призначення, не применшуй і не перебільшуй того, що саме тобі покладено здійснити.

Насолоджуйся сучасним і якомога менше сподівайся на прийдешнє. 

Отже, своєю грамотою до українського народу 29 квітня гетьман Павло Скоропадський офіційно розпустив Центральну Раду та її робочий орган – Малу Раду, звільнив із посад міністрів та їхніх заступників.

 Семен Петлюра
Семен Петлюра

Зокрема, заарештовували, а потім звільнювали Симона Петлюру.

У справі викрадення банкіра А.Доброго за постановою німецького військового суду ув’язнили колишніх – прем’єр-міністра УНР В.О.Голубовича і військового міністра О.Т.Жуковського. Однак, легкість державного перевороту, забезпечена німецьким військовим прикриттям, фактична відсутність активного спротиву зумовили з боку нової влади… поблажливе ставлення до політичних діячів та урядовців УНР. 

Далі все було справою техніки. На установчому засіданні Ради Міністрів Української Держави під головуванням Скоропадського 2 травня першим у порядку денному стало питання про колишніх міністрів УНР. Ухвалили не арештовувати колишніх посадовців, якщо вони не використовуватимуть урядовий авторитет проти Гетьманату. Усунення керівництва УНР відбулося спокійно, зокрема, М.С.Грушевський та голова уряду УНР В.О.Голубович ледь не добровільно зреклися посад, тож більшість “членів колишнього уряду навіть не обмежували в свободі пересування”.

Ясна річ, це питання Гетьманат погодив із німецьким командуванням у Києві.

А ось тимчасова європейська окупація діяла від власної безпеки, і діяла жорстко. Коли виник “Комітет спасіння України”, що домагався вигнання німців, 28 квітня 1918 р. керуючого МЗС УНР М.М.Любинського та директора адмністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Г.Гаєвського заарештували негайно.

Ні, не був зацікавлений у репресіях штаб Оберкомандо, бо й так збройне втручання 28 квітня 1918 року німецького підрозділу у засідання Центральної Ради, публічний арешт урядовців викликали нищівну критику з боку деяких депутатів… Рейхстагу. Отож командувач групи німецьких армій “Київ” генерал Вільгельм Ґренер красиво переклав відповідальність за інцидент на… німецького коменданта Києва, звільнивши офіцера з посади.

Справді, повалення уряду УНР, з яким було укладено Брестську угоду і на запрошення якого війська Центральних держав увійшли до України, збурило ліві фракції німецького парламенту. На засіданні Рейхстагу 4 травня віцеканцлер Фрідріх фон Паєр зробив доповідь про події в Україні.

Здавалось би, ось і привід Михайлові Сергійовичу Грушевському сколихнути європейський політикум, пошукати спільників з-посеред німецької еліти, знайти підтримку впливових державників континенту, аби повернути законну владу в УНР, – а ні.

Є куці відомості, що, залишивши казарми січових стрільців, колишній президент УНР разом із дружиною переховувався у двох… студенток. На найманій дівчатками квартирі. 

*   *   *

У чому сакральна сила влади?

Знаючи про рішучість у науковій діяльності колишнього голови Центральної Ради України, його авторитет історика, національна та зарубіжна преса зарясніли гіпотезами. Мовляв, М.С.Грушевський навряд чи змириться з поразкою, він неодмінно стане на шлях боротьби. Поширювалися навіть чутки, що Михайло Сергійович благословив січових стрільців на повстання проти німців. Й ось-ось під його проводом партія есерів закличе Селянську спілку до повстання проти панів тощо. 

Минув день, два, тиждень… І нічого. Владу відібрали – і тиша. Ось що свідчив перший президент Української Академії наук В.І.Вернадський, який 9 травня 1918 р. записав у щоденнику:

Михайло Грушевський
Михайло Грушевський

- Грушевський, Голубович та інші на свободі. Новий український уряд вирішив не вживати щодо них ніяких заходів...

Навіть західноєвропейська преса жваво обговорювала українські проблеми, шукала відповідей, прагнула правди. Новини з Києва постійно фігурували на шпальтах німецької періодики. Зокрема, газета “Neue Freie Presse” зазначала, що поразка Центральної Ради зумовлена потужним впливом… російських соціалістичних партій, у той час, як супротивники ідей пітерських есерів, зокрема, професор М.С.Грушевський та його політична сила виявилися занадто прямолінійними і слабкими опонентами. 

Бог з ними, з німцями, та близькою до германської була оцінка політичної спадщини Михайла Грушевського й деякими українськими громадськими діячами.

Наприклад, галицький поет та публіцист Осип Маковей у листі до філолога-славіста К.Й.Студинського у вересні 1918 року писав про добу ЦР:

- Українці виявилися неготові до побудови своєї держави. Навіть М.Грушевський не угледів: спочатку – більшовиків, а потім – оточив себе молодими доктринерами із превеликої справедливості до всіх народів на Україні, чим трохи не скривдив власного народу. Не меншаю заслуг М.С.Грушевського, але він мене розчарував. 

Пусте просити народ дати тобі Владу.

Влада йде до того, хто здатен її забрати й утримувати.

…Демонструючи, що держава в Україні існує, нападника, котрий учинив замах на… професора М.С.Грушевського, представники Гетьманату тоді, 30 квітня, заарештували. І на початку липня… завбачливо вбили – начебто, при спробі втечі.

У “Щоденнику” Євген Чикаленко прокоментував той факт стисло, та по суті:

- Недавно перевозячи з місця на місце, застрелили офіцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну… Може, й наказ йому був – убити Грушевського, – все можливо.

*   *   *

Чим у травні, червні, липні, серпні… і т.д. – був заклопотаний перший президент України? Дописував план збройного повстання та відновлення суверенітету України? Ні. На жаль. Упродовж літа-осені 1918 року М.С.Грушевський віддався науковій роботі. Зокрема, закінчував рукописи своїх фундаментальних підручників: “Всесвітня історія” (частини 4-6), “Старинна історія. Античний світ”, “Середні віки Європи”. На жодній з тогочасних публічних акцій М.Грушевський не з’являвся. Навіть там, де за логікою речей мав збиратися його – протестний – електорат.

Коли 27 липня 1918 року вікарний єпископ Черкаський Назарій на Софійській площі в Києві публічно справив панахиду за упокій душі Івана Мазепи – вшанувати українського лицаря не обтяжили себе ні П.П.Скоропадський, ні жоден з членів Ради Міністрів… Ні М.С.Грушевський. 

На початку жовтня 1918 р. відбулось урочисте відкриття Українського державного університету, в якому взяли участь гетьман Павло Скоропадський, прем’єр-міністр Ф.А.Лизогуб, члени уряду, голова Українського національного союзу В.К.Винниченко, чимало інших політичних діячів. Відсутність Михайла Грушевського не минула непоміченою. Від організованого студентства йому послали… вітальну телеграму.

*   *   *

Як велося першому президенту України у внутрішньому засланні?

Можна скласти уявлення із щоденникового запису Володимира Вернадського, який зустрічався із вельмишановним професором у справі утворення… Української Академії наук. Розмова відбулася за ініціативи М.С.Грушевського на вул. Паньківській, 9, де колись мешкала родина президента. В.І.Вернадський занотував:

- Розмістилися у флігелі, поряд зі спаленим і зруйнованим маєтком. Умовні дзвінки і ряд інших обачностей на сторожі й ховаючись. М.Грушевський зустрів мене і провів надзвичайно люб’язно, навіть по-дружньому.

Отже, чотири місяці Михайло Сергійович підкреслено уникав публічної діяльності, вживаючи всіх заходів безпеки, які виправданими були… частково.

Бо тільки 28 серпня 1918 р. департамент Державної варти Гетьманату видав наказ встановити стеження за ним.

Тільки 17 листопада 1918 р., в умовах відкритого виступу Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського, на підставі наказу столичного отамана було проведено обшук у будинку по вул. Рейтарській, 6. Гетьманці жадали заарештувати М.С.Грушевського, але ні його, ні членів родини за вказаною адресою не знайшли.

Очевидно, спецслужбі Української Держави важко було уявити, що колишній голова Центральної Ради залишиться осторонь спроб Українського національного союзу, очолюваного В.К.Винниченком, повалити гетьманський режим. Поза сумнівом, саме цього щиро бажав М.С.Грушевський, але ніякої участі в тих діях політик не брав.

Більше того, виступаючи у 1921 р. на зборах соціалістів-революціонерів у Відні, емігрант Михайло Грушевський назвав протигетьманське повстання… “найтемнішим місцем в українській революції”. Чи не особиста неприязнь до лідерів Директорії спонукала до такої оцінки?

Вони ж бо фактично заблокували його повернення до влади в Україні. Але то зовсім інша пісня. 

*   *   *

Тим часом і Гетьманат в Україні канув у Лету.

Без допомоги М.С.Грушевського.

Коли на небі трохи розвиднилося, прогресивний люд схаменувся. 

22 грудня 1918 р. на з’їзді представників селянських спілок виникло питання: де наш отаман, де батько Грушевський? Чому Михайла Сергійовича нема серед нас?

Було ухвалено одностайне рішення запросити державника на з’їзд.

Під овації 24 грудня 1918 р. Михайло Сергійович не тільки з’явився в залі, а й вже головував на одному з засідань і виступив з промовою, основний мотив якої звівся до впевненості у тому, що дії Центральної Ради були… слушними, а селяни підтримують есерівський Закон про соціалізацію землі від 18 січня 1918 року. 

Знову війнуло вітром свободи, і то була його стихія.

Розгорнуту політичну платформу М.С.Грушевський виклав у статті “По шкоді”. Написана ще 20 грудня 1918 р., тобто одразу після падіння Української Держави, вона вилежалась і друком з’явилась у “Літературно-науковому віснику” на початку 1919 року. Коли перебіг подій знецінив політичну доцільність, практичну значущість, перетворивши план дій… на публіцистичний твір.

Ставлення автора до Гетьманату, особисто П.П.Скоропадського, Директорії було зрозумілим. Кваліфікуючи Гетьманат як “скверний анекдот”, «компонований спілкою наших поміщиків і німецьких генералів», “поганий поміщицько–жандармський режим бувших охранників і поліцаїв”, “грандіозний злочин, вчинений на основних політичних, національних і економічних інтересах України”, “добу лиха і ганьби”, М.С.Грушевський вбачав причини поразки Центральної Ради України не у персональних прорахунках та рисах вдачі, а в… злій волі обставин та підступах різних політичних груп, які намагалися “скинути соціалістичний кабінет, зламати гегемонію Партії українських соціалістів-революціонерів, знищити соціалістичні закони Центральної Ради, повернути назад аграрну реформу, зробити кінець революційним організаціям на місцях” і т.д.

*   *   *

Влада не дає другого Шансу. Вона безжальна до тих, хто не намагається йти проти обставин. Влада неписьменна, вона – суворий практик. І чи не приходить колись потім, коли вже пізно, розуміння: варто було наважитись. Варто було боротись до кінця. Всупереч усім обставинам. 

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-