Іван Уривський, театральний режисер
Я вірю в театрального бога, тому що я сам не знаю, як виходить зробити виставу
27.03.2020 09:00

Наша розмова відбулася ще до тотального світового карантину. День був сонячний і привітний, у Івана щойно відбулася прем’єра вистави «Камінний господар» у театрі на Подолі, він планував увечері переглянути свою «Лимерівну» у театрі Франка, й одразу після розмови поспішив на затвердження макету наступної вистави – «Трамвай «Бажання», вихід якої планувався на кінець цього театрального сезону. Вирувало нормальне театральне життя.

Коли я запитала, чи відома вже дата прем’єри, режисер трохи сумно промовив: «Зараз складно щось загадувати, тому що світ у такому незвичному, страшному стані... Ми працюємо, щось придумуємо, знаходимося в русі й пошуку, робота йде».

А вже через кілька днів, через загрозу розповсюдження вірусу в театрах припинилися не лише покази вистав, а й репетиції. Ми всі опинилися у вимушеній тимчасовій ізоляції, і за ці кілька тижнів уже добряче засумували за звичним життям.

Сьогодні, у Всесвітній день театру, я вітаю усіх причетних до цього свята! Ми – ваші глядачі дуже скучили за вами і з нетерпінням чекаємо зустрічі! Боюся, що у перші післякарантинні дні зали просто не зможуть вмістити усіх спраглих за мистецтвом!

Є БАГАТО П’ЄС ПРО ДОНА ЖУАНА, АЛЕ Я ПОДУМАВ, А ЧОМУ Б МЕНІ НЕ ВЗЯТИ ТЕКСТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ?

- Пане Іване, вітаю вас з прем’єрою вистави «Камінний господар»! Я встигла її подивитися, насолодитися і навіть своє враження у Фейсбук виклала. Але у мене запитання, чому вона одноактна, а не більш традиційна – на дві дії?

- Я вам скажу навіть більше, у мене зараз 12 вистав і всі вони одноактні. Лише одна – моя дипломна вистава «Дядя Ваня» була з антрактом.

Вистава – це вибудувана енергія, яку не хочеться руйнувати

Зізнаюся, інколи я відчуваю, що хочу зробити антракт, але розумію, що тоді перерветься ця ниточка – енергія вистави, і це може зіпсувати все сприйняття. Тому мені краще зробити один акт на годину сорок хвилин чи на дві години, але напружений і цілісний, аніж розривати його перервою.

Звісно, якщо б я робив виставу на 3-4 години, там треба робити антракт, тому що людині складно висидіти так довго.

Мені здається, і я в такі речі дуже вірю, що вистава – це вибудувана енергія, яку не хочеться руйнувати. Я навіть не люблю, коли під час вистави виникають оплески, тому що вони можуть збити темпоритм, який вибудовувався в процесі репетиції.

Мені як глядачеві складно, коли вистава закінчується о 12-й годині ночі – і ти намагаєшся швидко встигнути чи на метро, чи на таксі. Всі враження ніби розбиваються, ти думаєш про те, як потрапити додому, а не про післясмак вистави.

А коли вистава триває до двох годин – ти прийшов зі своєю дівчиною, у тебе є ще час потім піти до кафе чи ресторану, обговорити побачене, або помовчати, у тебе є час на роздуми.

Я відчуваю – що можу сказати за ці умовні півтори години, а більше часу я не маю права затримувати глядача. Коли відчую, що можу сказати щось на 3 години, я, напевно, це зроблю, а поки так (сміється).

- Вас вважають режисером, який осучаснює українську класику – серед ваших вистав є багато – за класичними творами. Це ваш свідомий вибір останніх років чи так склалося вже давно?

- Так, я люблю ці тексти. Я люблю українську класику, хоча у декого вона чомусь одразу викликає відторгнення.

Але насправді класика – це круто, це частина і нашої, й світової історії. Я намагаюсь не ділити – чи то українська, чи то німецька класика – є класичний текст. І якщо ми, сучасні люди, беремо його зараз, значить він є і сучасним.

От є історія з Дон Жуаном, наприклад. Чому мені її не взяти? Я хотів про нього поставити вже давно – мені цікаво взяти сам цей міф, цього героя – і досліджувати його.

Є дуже багато п’єс, але я подумав, а чому б мені не взяти текст Лесі Українки? Так, він не такий відомий, як «Дон Жуан» Мольєра, і він у віршах. Але мені цікаво попрацювати у віршах, бо віршована форма – не така проста, мені хотілося спробувати для свого досвіду щось нове.

Працювати з віршованим текстом дуже непросто: і викинути щось складно, і додати неможливо. Але цікаво!

Не знаю, наскільки ми виконали задачу, але ми спробували, і я сподіваюся, що вийшло не погано. Ми це зробили і це вже якийсь плюсик нам (сміється). Я отримав задоволення і, думаю, актори отримали задоволення.

У НАС ДОН ЖУАН ТРІШКИ ПЕРЕРІС ВІК ЮНОГО ГУЛЬТЯЯ, ВІН ТРОХИ ВТОМЛЕНИЙ, ТРОХИ ПРИТРУШЕНИЙ ПИЛЮКОЮ

- Для мене досить несподівано було побачити в ролі Дона Жуана Вячеслава Довженка. Але тим не менш, він мені сподобався. Ви одразу бачили його у цій ролі чи були інші кандидати?

- От бачите, а я чув абсолютно протилежні думки, що «ой, ми так і знали, що ви Довженка Доном Жуаном зробите»!

Насправді вибір тривав дуже довго. Ми з Віталієм Юхимовичем (Малаховим – ред.) вибрали п’єсу і почали про неї говорити десь більше двох чи трьох років тому, коли лише побудували цей новий театр.

І весь цей час прем’єра відкладалася через багато нюансів. Ми обговорювали різних акторів, але Довженко, мені здається, з’явився з самого початку. Єдине, що я думав, кого він гратиме – чи Командора, чи Дона Жуана.

Це такі моменти вже мої, не знаю, чи варто про них розповідати. Це ніби ти думаєш, як правильно розставити пазли, щоб відбулася вистава. І я дуже задоволений результатами – як розподілилися ролі. І дуже добре, що це відбулося неочікувано для глядачів. Мені здається, що побачити Рому Халаїмова у ролі Командора вам також було несподівано.

А щодо Слави (Довженка – ред.), то мені не хотілося стереотипного Дона Жуана – молодого гарного хлопця, який зваблює дівчат. У нас Дон Жуан трішки переріс вік юного гультяя, він трохи втомлений, трохи притрушений пилюкою. І Донна Анна – це його остання місія, останній рубіж. Слава дуже підходить під цю концепцію, він гарно справляється з історією, тому що у нас було завдання не показати стереотипного Дона Жуана, а розібрати його, як людину, і те, що з ним відбувається – в процесі п’єси.

В координатах нашої п’єси він іноді слабкуватий, іноді піддатливий до жіночих маніпуляцій. А в якісь моменти жінка починає ним керувати. Ми намагалися поглянути на цю історію під іншим кутом.

Тобто, всі моменти ми брали з Лесі Українки – там усе дуже цікаво, Командор вводиться в гру напряму, вже такий повноцінний трикутник виходить, навіть чотирикутник, якщо з Долорес.

Історія на перший погляд типова, а з іншого боку – дуже складна і нам спочатку була незрозуміла. Та й зараз вона дивна: хоча ми зробили свій варіант – все одно багато питань залишається.

ДОН ЖУАН ДОВГО ВІДПОЧИВАВ У КИЄВІ Й РАПТОМ ОЖИВ

- Мені здалося, що не вистачає негативного героя, от всі ніби хороші, позитивні. Командор взагалі такий душка, він так її любив і так постраждав за своє кохання.

- Не скажу, що вони всі хороші, бо кожна людина може бути і хороша, і погана водночас. Але традиційно, Командор – фігура, яку ми сприймаємо як старшого чоловіка, він нудний, він уже обрид Донні Анні.

А у нас п’єса починається майже з їхнього весілля, і якби ми зробили типового Командора, то одразу було б зрозуміло – що буде далі. А коли ми робимо, що між Командором і Анною любов, пристрасть, якісь шалені відносини, тоді цей трикутник стає цікавішим. Тоді Дон Жуан стає в рівню з Командором і з’являється інтрига: що буде далі, з ким залишиться Донна Анна?

- Майже одночасно з вами історію про Дона Жуана поставив театр «Актор», але там абсолютно інше вирішення, більш гротескне, напевно. І що цікаво, в обох виставах грає актриса Катерина Рубашкіна і в обох виставах виконує майже одну й ту саму роль – у вас вона Долорес (наречена Дона Жуана), а у виставі «Актора» – його колишня дружина.

Донів Жуанів зараз дуже багато, але ще більше – Донн Анн!

- У них вистава має назву «Дон Жуан. Коктейль», там намішані різні історії, тому я не думаю, що варто порівнювати. Але насправді, зіграти майже одночасно в двох виставах – це цікава річ для актриси Каті Рубашкіної, яка це зробила й у виставі Максима (Голенка – ред.), й у моїй виставі. Це дуже цікавий досвід, коли ти потрапляєш в два різні світи на одну тему. Я сам напевно хотів би так.

Дон Жуан довго відпочивав у Києві – й раптом ожив. Це добре, тому що тема варта уваги і дуже актуальна. Донів Жуанів зараз дуже багато, але ще більше – Донн Анн! Тобто, жінок такого архетипу, які можуть стати і політиками, й бізнесменами.

Раніше жінці було складно без чоловіка кудись піднятися, зараз таке теж існує, але все ж – сьогодні жінка знаходиться на зовсім іншому рівні. Тому й цікаве зіткнення цієї п’єси з сучасним сприйняттям людини.

Фінал ми навмисно зробили прямим у плані подачі, він дещо перевертає п’єсу, він більш грубий, зроблений, щоб усвідомити – що відбулося. Ми, звичайно, можемо говорити загадками, але в цьому випадку – разом з акторами, художником та хореографом придумали таку подачу.

Хтось бачить у цьому ребуси, а комусь все зрозуміло – і це нормально.

КРУТО, КОЛИ ГЛЯДАЧ СКЛАДАЄ У СЕБЕ В УЯВІ КАРТИНКИ, ЯКІ ШТОВХАЮТЬ ЙОГО РОЗМІРКОВУВАТИ ПРО ВИСТАВУ

- А знаєте, Іване, глядач вже до того натренований шукати символи і загадки, що іноді починає вишукувати те, чого там, можливо, і немає! Наприклад, у «Камінному господарі» на сцені постійно є глина – у вигляді скульптур, як розчин і як пил. Я в цьому побачила багато чого: і крихкість нашого буття, і пил років та гріхів на одязі Дона Жуана. До того ж, все відбувається в майстерні, де ми спостерігаємо що? Створення нової людини чи перетворення її на камінь?

- Це круто, коли ви складаєте у себе в уяві свої картинки, які штовхають вас розмірковувати про виставу! У кожної людини своє світосприйняття, своя історія, свій досвід – і вона зовсім по-іншому таку виставу буде сприймати.

Це ніби ми порізали м’ясце, розкидали глядачеві, а він прожарює так, як йому смачно, і солить, перчить, та додає спеції, як йому смачно – і їсть. Так відбувається й на виставі – є концепція, наприклад, що вони потрапили в цю майстерню, де ліплять каркаси для майбутніх скульптур. А далі є середовище, в якому існують наші герої. Далі вже все розвивається і прив’язується до цього. Все, крім моркви, яка з’являється у Донни Анни в руках, – це акцент, це вже інша історія.

- Це, напевно, Даша Малахова (виконавиця ролі Донни Анни) перенесла зі своєї кулінарної програми?

- Може й так (сміється). Але цей акцент, ця еклектика створена навмисно.

- Я боялася, щоб вона руку собі не порізала! Бо так суворо і не глядячи терла ту моркву...

- А вона і порізала. Вона її там і по сцені ріже! У вас свої асоціації виникають, але у нас достатньо просто – ми створили умови гри і граємо за цими правилами. Якщо це майстерня, то там мають бути і гіпс, і глина. Потім з’являється ця скульптура, яка йде на реставрацію. За нашою ідеєю, Кам’яний господар – це жінка, яка в цих лісах для транспортування, подорожує крізь час, як у машині часу. Древні ж скульптури переробляються, реставруються, знову переробляються, знову реставруються. Нас не буде, а вони будуть далі існувати!

А потім усе нанизувалось: по режисурі, акторських роботах, сценографії, над якою працювала молода художниця Таня Овсійчук. Вона ще студентка, це її дипломна робота. Потім підключився хореограф Павло Івлюшкін, потім чудові актори, потім всі цехи, помічник режисера.

Створюється команда, яка працює на цю ідею, ми випускаємо виставу, а далі вона викидається глядачеві, глядач же сам її сприймає як йому зручно.

Дуже добре, що хтось не сприймає, сперечається, хтось каже, що це не Леся Українка. Хоча, коли кажуть – «це не Леся Українка» – мені завжди цікаво, бо щоб сказати, що це вона, треба дуже добре знати її тексти, а я не думаю, що сюди ходять люди, які дуже добре знають кожен її рядок, тому що все, що є – ми виймаємо з тексту. Це дуже важливо для мене.

Я В ПЕРШУ ЧЕРГУ РОБЛЮ ВИСТАВУ ЯК ГЛЯДАЧ, ТОБТО, РОБЛЮ ТЕ, ЩО САМ ХОЧУ ПОБАЧИТИ

- Напевно, якби актори були одягнуті у костюми того часу, а сцена оформлена у відповідному стилі, вони б сказали: «Оце Леся»?

- Так. Але я в першу чергу роблю виставу як глядач, тобто, роблю те, що сам хочу побачити. І як режисер маю право вдягти акторів у що захочу. Мені здається, навіщо ці костюми? Ми вже бачили такі вистави. І ми не одягали наших героїв у сучасні костюми, це костюми згідно з нашою концепцією.

- Мені згадалася ваша «Лимерівна», де, згідно з концепцією, на сцені було багато соломи – і костюми акторів були відповідні…

- Ну, вони ж опудала, які ожили. І там трішки є язичництва.

- Але моє питання – не про одяг, а про звукове оформлення. Як на мене, то в «Лимерівні» аж занадто гучних ритмічних істеричних вигуків, які викликали у мене як у глядача дуже тривожні емоції. Пронизливий звуковий ряд – і в «Камінному господарі», навіть моркву вона терла так, що мурашки по тілу бігли.

Якщо ми виводимо глядача з зони комфорту, це дуже добре, тому що це театр

- У «Лимерівні» все доводиться до такого абсурдного піку, що ми – сучасні люди – навіть не можемо уявити. Нам складно це сприймати, але коли читаєш про обряди того часу, стає страшно від того, що тоді відбувалося і як жили люди. Я часто використовую ці моторошні обрядові ритуали, тому що це наша історія. Крики і ритміка – це частина концепту вистави.

Театр буває різний – і прекрасно, коли тебе трішки обливають холодною водою – це кайфово для глядача

Ми впливаємо на глядача, звісно, через актора, але й через режисерські, художні та візуальні моменти – це все працює в комплексі. І якщо там є крик (у даному випадку, Лимерівни), то він був потрібен для підсилення сцени. Я не дуже люблю, коли сильно кричать на сцені, але коли є такий акцент, то чому б ні?

Якщо цим ми виводимо глядача з зони комфорту, то це теж дуже добре, тому що це театр! Він різний – і прекрасно, коли тебе трішки обливають холодною водою, це кайфово для глядача.

- Дивлячись в якому настрої ти приходиш до театру. Бо якщо прийшов відпочити, а тобі тут, умовно, крижану воду на голову ллють і несамовито кричать – напевно буде розчарування?

- Мені складно сказати, тому що я знаходжуся в цьому процесі, і дивлюсь вистави, які мені цікаві. В основному, це вистави, які виводять із зони комфорту. Говорити за масового глядача мені складно, і я не дуже думаю про це, тому що роблю виставу від себе як від глядача.

Але мені здається, якщо ти хочеш посміятися, ти повинен знати – куди йти, є анотації, відгуки, тизери – ми живемо у сучасному світі! Але у мене були моменти, коли люди приходять на «Підступність і кохання» в Одесі – й лише через 30 хвилин розуміють, що вони на цій виставі! Вони півгодини думали, що дивляться «Кайдашеву сім’ю» і Міллер – це Кайдаш.

КОЛИ ГЛЯДАЧІ СІДАЮТЬ НА СВОЇ КРІСЛА, А АКТОРИ ВИХОДЯТЬ НА СЦЕНУ – МИ ПЛИВЕМО В ОДНОМУ ЧОВНІ

- От бачите, я ж говорю, що глядач готовий до будь-яких ребусів!

- Це дуже дивно для мене, але таких випадків багато і ми з цим живемо. Ми працюємо для глядача, він приходить на вистави, платить за квиток і повинен зробити мінімальні зусилля – вимкнути телефон, не запізнитися, і бодай уявляти, на яку виставу прийшов, щоб потім не кричати і не грюкати гучно дверима.

Це не перший випадок, що мені висловлюють претензії: «Ми прийшли розважатися, а ви нам не даєте»

А днями я дивився свою виставу, на останній ряд сіли три жіночки (а я теж завжди дивлюсь виставу в кінці залу) і почали гучно розмовляти, я підходжу і кажу їм: «Треба розмовляти після вистави або можна вийти з залу». Вони мені: «А чого це не можна розмовляти, хто таке сказав? Вперше чуємо!». Потім почали запитувати, що це за вистава.

Це не перший випадок, що мені висловлюють претензії: «Ми прийшли розважатися, а ви нам не даєте». Просто вони не зовсім розуміють – що таке театр і навіщо туди приходять, крім розважання, звісно.

Різне буває, але ми чемно ставимося до людей і просимо відповідного відношення. Мені здається, це нормально, тому що коли глядачі сідають на свої крісла, а актори виходять на сцену – ми пливемо в одному човні.

- Скільки зараз іде ваших вистав у Києві? І скільки – в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі, де ви є головним режисером?

- У Києві зараз уже чотири. Насправді, у мене немає погоні за кількістю, так виходить, що останнім часом я роблю три вистави на рік, це для мене багато, але я вже звик. Зараз темп життя такий.

Більше я не хочу брати, тому що після вистави повинна бути перерва, щоб «обнулитися» і зарядитися новою енергією і новими думками, не можна себе заганяти.

Я беру складні тексти, і вони, в певному сенсі, мене вимотують. В першу чергу, ти кайфуєш від цього нового досвіду, щось пізнаєш, працюючи з класичними текстами, наповнюєш себе чимось світлим і чистим, або, навпаки, чимось темним – і треба від цього іноді відпочивати.

Тому три вистави на рік зараз виходить: у Києві чотири, в Одесі – сім й у Львові – одна.

- А як усе відбувається, ви ж майже весь час в Одесі, й от у Києві поставили виставу – і відпустили її, як дитину в світи, чи періодично навідуєтеся?

- Зараз так виходить, що у мене в Києві йдуть постановки поспіль, і є можливість дивитися інші мої вистави, сьогодні буду дивитися «Лимерівну».

Це дуже важливо, бо хоча актори й підтримують форму, але з часом вистава може почати розпадатися, бо це – живий організм, він починає старішати, вмирати й інколи треба робити «укольчики», щоб вистава трішки довше прожила.

 Треба контролювати. Звісно, не треба її кожен раз дивитися, але інколи підглядати, мені здається, варто. Актори трошки заряджаються, ти можеш їм підказати, що кудись вони пішли не в той бік, але це вже їхня вистава, ти не влазиш, а просто можеш щось мінімально коригувати.

МАСОВИЙ ГЛЯДАЧ В ОДЕСІ НЕ СПРИЙМАЄ УКРАЇНСЬКУ МОВУ, НА ЖАЛЬ

- Я нещодавно говорила з В’ячеславом Жилою, режисером-постановником Тернопільського академічного драмтеатру, і він акцентував увагу на колосальних репертуарних відмінностях між столичними та регіональними театрами. Говорить, що в невеликих містах глядач не готовий дивитися серйозні речі, а хоче лише комедій.

 Зрозуміло, що Одеса в цьому плані не показник, тому що це теж велике, прогресивне місто і там напевно теж готові до серйозної розмови.

- Це правда. В Одесі я також із цим зіштовхуюся, хоча зараз трошки менше. За п’ять років, які я там працюю, з’явився глядач, який ходить на мої вистави. Це не багато, зібрати тисячний зал (у нас зал 1100 місць), на мою виставу дуже складно, але мені поки вистачає.

Але, звичайно, в Одесі люблять комедії, й чим гірша комедія, тим більше глядачів. У нас дуже багато антреприз, вони були, будуть, й їх ніяк не викорінити з Одеси. Звісно, це псує смак глядача і псує вже роками, одразу ж бачиш халтуру, що вистава зроблена, аби зібрати глядацький зал, заробити грошей – і поїхати далі по провінціях.

На жаль, це є і це буде, і все російською мовою, звісно, тому що масовий глядач не сприймає в Одесі українську мову, на жаль.

- А ваші ж вистави виключно українською йдуть?

- Так. У нас єдиний театр в Одесі, який працює українською мовою, це дуже дивно для мене, що досі за скільки років нічого не змінюється.

Наш приклад показує, що є люди, які цінують і хочуть дивитися вистави українською мовою, але є люди, яким краще подивитися вистави на російській, щоб не мучитися і не перекладати в голові. Я теж їх розумію напевно, але я сподіваюся, що нове покоління буде іншим.

У мене принципово українська мова, мені здається – це правильно, і я вже не уявляю, як зробити виставу російською мовою в нашій країні.

У Києві, звісно, з цим немає взагалі проблем, тут теж є антрепризи, але є й безліч всього різного, а в Одесі цього балансу ми поки що не можемо знайти.

- Можливо, є ще якісь проблеми в регіональних театрах, про які ми не знаємо?

- Ну, наприклад, всі гарні актори їдуть до Києва і мало хто повертається. Нам інколи вдавалося захоплювати цікавих акторів, але це поодинокі випадки. Професіонали хочуть бути в столиці, й коли нам потрібна якась людина, дуже складно її заманити до Одеси.

Звичайно, ми можемо запросити й акторів, й освітлювачів на окремі вистави, а ось щоб працювати в штаті – це дуже складно.

У КИЄВІ ТИ МОЖЕШ ВИБРАТИ БУДЬ-ЯКУ ВИСТАВУ НА СВІЙ СМАК, А В РЕГІОНАХ ІЗ ЦИМ СКЛАДНІШЕ

- А Жила говорив, що у кожному регіональному театрі є справжні зірки, просто ми про них не знаємо. Ви не погоджуєтеся з цим?

- Є, звісно, гарні актори у кожному театрі! Рівень інших не знаю, а про своїх можу сказати: одеські актори – круті!

У Львові, де я поставив «Перехресні стежки», також неймовірні актори: Олег Стефан (зараз у Києві), Микола Береза, Ярослав Федорчук і Оксана Козакевич – там потужна команда була.

З’являться цікаві театри у всіх регіонах – будемо їздити по всій країні й сформуємо театральний туризм

Ще один проблемний момент із театром у регіонах – вибір. У Києві ти можеш вибрати будь-яку виставу на свій смак, але в інших містах із цим складніше. Там є по 1-2 театри, ну, може по 3 театри. В Одесі й Львові більше, але все одно мало. Тому там театр представлений трішки не в тій формі, як хотілося б. І життя театральне не так бурлить. Воно є, але таке тихе і лагідне. То прем’єрка десь пройшла, то щось написали.

І тому круто, що зараз, наприклад, до Одеси почали приїжджати люди з Києва – дивитися і ділитися своїми враженнями. Бо надзвичайно важливо входити в театральну карту України, як це вже відбулося з Івано-франківським театром та деякими львівськими театрами. Якщо з’являться цікаві театри у всіх регіонах, ми будемо їздити по всій країні – і з’явиться, як модно зараз казати, театральний туризм.

А для цього треба проводити фестивалі, запрошувати режисерів, призначати нових директорів у театри, де вже все «засохло» і розвалюється, їздити одне до одного на вистави, робити цікаві речі. І коли резонансні вистави почнуть активно з’являтися скрізь, а не лише в Києві, то це підніматиме наш загальний театральний рівень. Звичайно, якщо порівнювати в світовому масштабі, то у нас столиця – не найбільш театральне місто в світі, тому їй теж є куди рухатися, і мені здається, що цей рух є. Головне – його не придушити.

Я ВІРЮ В ТЕАТРАЛЬНОГО БОГА, В ТЕ, ЩО ВІН ІСНУЄ І МОЖЕ ДОПОМОГТИ

- Зараз скажу річ, яка вам не сподобається. Резонанс можна створити навіть навколо зовсім не геніальної речі, а просто взяти якусь посередню виставу, створити навколо неї потужну медіа-кампанію, гарно розпарити – і всі підуть на неї, ще й хвалитимуть.

Це нормально, коли вистава стає популярною ще до того, як вийшла, але глядача все одно не обдуриш

- Так робиться. Сучасні піар-технології та всілякі примочки гарно працюють. І це нормально, коли річ стає популярною ще до того, як вона вийшла, але ж глядача не обдуриш! Він приходить – і бачить на власні очі якість вистави!

Я навпаки – не люблю говорити про свою прем’єру до самого дня прем’єри, тому що переживаю, боюся обманути глядача, щось йому пообіцяти, а потім не дати. Тому, я чекаю, коли про мою виставу заговорять інші, хто прийшов, подивився – і поніс далі цей «вірус» вистави, який ми створили.

Зараз театр повинен заробляти, і тому заздалегідь робиться реклама, придумуються якісь штуки. Вже складно чимось здивувати. Але це все потрібно, це частина нашого сучасного театру українського.

- А у вас немає якихось своїх забобонів? Типу, на прем’єру – тільки в чорному піджаку?

- Ну, є якісь певні забобони, але вони мої особисті (сміється). Не буду про них розказувати. Але я вірю в театрального бога, в те, що він існує і може допомогти, тому що я сам не знаю, як виходить зробити виставу. Я досі не можу зрозуміти кухню – як це все вибудовується, тому що багато речей відбуваються інтуїтивно. Це і лякає водночас, а з іншого боку – круто, що ти до кінця не розумієш процес, як народжується вистава.

Я ж роблю її шматками, не пов’язаними частинами, а потім якимось чином воно починає зв’язуватись, переплітатися – і це завжди приємно дивує.

Те, що відбувається між нами на репетиціях, набагато цікавіше за прем’єру!

Але в такі популярні забобони, типу, падає текст – і на нього треба сісти, я не дуже вірю.

- Ви частіше задоволені тим, що врешті-решт створюється?

- Ну, як сказати... Я ніколи не кричу: «О, класно! Яку круту виставу ми зробили!», тому що це якось не дуже скромно. А от сказати, що я кайфонув від процесу, круто провів час і ми з командою щось цікаве випустили, я – залюбки!

Ми ж живемо з акторами два місяці, кожен день зустрічаємося, це частина нашого життя, і коли цей час проходить із задоволенням – це дуже важливо. А сама прем’єра – це результат цього процесу. Хоча процес набагато цікавіший за прем’єру! (сміється). Це наслідок того, що відбувалося між нами на репетиціях. І конфлікти, й сміх, і якісь жарти дурні – це все частина роботи.

А прем’єра – це ніби такий приз, а гарний він чи не гарний, вже не нам вирішувати...

Звісно, у мене є думки про свої вистави. В кожній є більш вдалі сцени, є менш вдалі. Якісь можна було б по-іншому зробити, але ми це вже так зробили – і воно вже в сітці вистави, а я не дуже люблю влазити у виставу після прем’єри і щось там кардинально змінювати. Ось і все. Тому процес – це найголовніше.

ЯКЩО КРИТИКА РОЗГРОМИТЬ ВИСТАВУ, ТО НА НЕЇ ЩЕ БІЛЬШЕ ГЛЯДАЧА ПРИЙДЕ!

- Чекаєте з завмиранням серця на перші відгуки після прем’єри? Раніше режисери ночей не спали, чекали – що критика напише. Зараз, мені здається, театральна критика не така нищівна, але, тим не менш, до неї дослуховуються.

- У нашому 21-му столітті є така цікава штука – як Фейсбук й Інстаграм, коли після вистави ти одразу ж, у той же день отримуєш відгук!

Причому відгуки не просто: «Ой, яка гарна вистава!», а достатньо об’ємні, цікаві, зі слушними думками, читаєш і просто дивуєшся – що люди знайшли в твоїй виставі (сміється).

Професійна критика виходить трішки пізніше, і це теж дуже класно, тому що там більш розширена історія, інколи читаєш і думаєш: «О, це цікаво. Ага, значить, я про це не думав, а воно тут з’явилося, значить, з чогось воно виникло!» І це в тобі породжує нові думки, ти по-іншому дивишся на свою виставу.

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-