Володимир Затуливітер. Там, під снігом – світ

Володимир Затуливітер. Там, під снігом – світ

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Минуло тринадцять років від дня трагічної загибелі знаного українського літератора. Що залишилося від унікального за метафоричним рівнем характерника сучасної національної поезії?

У канівському селі Бучак створено літературно-меморіальний музей Володимира Затуливітра. У Києві, по вул. Ризька 18, де поет мешкав у 1980-2001 рр., – відкрили меморіальну дошку. Із листопада 2008 р. почав діяти Канівський міськрайонний благодійний фонд “Літературно-мистецький фонд Володимира Затуливітра”, який очолила Любов Василівна Снісар. За винятком книжки теплих спогадів “Поверніться, літа мої… (Спогади, песимізми про життя і творчість)”, виданої в Сумах Юрієм Цариком (1938-2014) у 2005 р., не дочуєшся щирого слова – ні поваги, ні пошани, бодай, заднім числом. Україні знову не до покійних.

Отож, несолодко Поетові закінчувати земний шлях.

Гадаєте, оце з небес у співчутті Затуливітер дивиться на нас, сірих та убогих, і криво усміхається? Ні, характерники не з такого тіста роблені:

- У березні зійду найпершим рястом / і найостаннішим стеблом згорю, / в найтоншу зодягнуся шкаралущу / і найлютішу зиму пережду, / бо там, під снігом, світ. А хто надише / його повітрям синім, як не я…

Пам’ятаю Володимира – вірю, бо знаю: Затуливітер слів на вітер не кидав.

І про нього моя сьогоднішня оповідь.

*   *   *

Володимир Затуливітер
Володимир Затуливітер

Український поет, літературознавець, до деякої міри – філософ Володимир Іванович Затуливітер народивсь на хуторі Веселому у с. Яблучне Охтирського району (тепер Великописарівського) Сумської області – 29 лютого 1944 р., в останній день високосного року. Свого часу поет так згадував малу батьківщину:

- У нашому селі Яблучне були: “громада” (загальна) і “рада”, в якій мудрували обрані “громадою”. Отже, всі були рівні – і в землі, і в достатку. ... Пам’ятаю, прадід мій Микола розказував: коли заходилися створювати комнезами, виявилося, що в нас немає з кого той КНЗ створювати: ані одного “незаможника”.

І діялося так не лише в тому старовинному козацькому селі, а скрізь по вільній і незамордованій більшовиками Слобожанщині. Біля родючої землі зроду-віку в Україні жили працьовиті люди, коли гараздів та статків такі наживали, їх ласа до чужого майна босота ганьбила… куркулями.

Батько майбутнього поета, Іван Затуливітер робив механізатором.

Мати до війни навчалась в Охтирському педагогічному училищі, але й собі все життя пропрацювала в колгоспі. Батькам-хліборобам автор присвятив чимало віршів-спогадів. Ось уривок із програмного вірша “Теорія крила” (1973,) яким він і почав власну путь в сучасній українській поезії:

- Вставайте, батьку: вже летять плуги! / Як птаство з вирію, на лан вертають. / Розкрилює вже Ворскла береги, / виводить зграї вод на перші трави. / Вставайте, батьку! В тупоті шляхів / такий над Слобожанщиною клекіт! / В печі доспів, як сонце, чесний хліб, / доспіло сонце в білопінних глеках. / Вставайте, батьку! І старих прикмет / навчіть мене — дорога ж не близенька: / у квітні пахне дощ – на щедрий мед, / парує лан – наллються, значить, зерна / важкі й тужаві – наче ваш кулак, / такий ще молодий, ще молодецький… / Є віщий у простих прикметах знак: / майбутнє із нічого не почнеться!

Потяг до знань та розуміння всесвіту у малого прокинувся рано, але він відчув, як те устремління слід зреалізувати, і читати хлопчик заходився… за Тарасовим “Кобзарем”. В інтерв’ю 1981 р. газеті “Літературній Україні” автор зізнався:

- Дуже рано, років, може, в шість, навчившись читати, відкрив для себе Лесю Українку. Ніби хто очі підмінив! Навіть “Кобзаря”, читаного матір’ю довгими зимовими вечорами під негучне гуготіння бур’янцю в грубці, так не любив (балачки мало не про дитинну доступність істинного Шевченка – пусті). Уже потім, “офілологізувавшись”, склав більш-менш чітку “поетичну ієрархію” нашої літератури. А от десь там, у найнезахищенішому куточку серця – вона, Леся…

У місцевій школі Володя не вчився з-під батога, а разом із атестатом зрілості отримав ще й золоту медаль. Відтоді сільрада не мала сили тримати випускника у Яблучному, тож паспорт настирному абітурієнту довелося видати. І це була перша свобода від совка.

- В сільському всесвіті лугів чубатих, / де дзвонять косами життя і смерть, / на все життя нас закружляла, брате, / безсмертна хлорофільна круговерть. / Злякався Бог: не розрізняє криці, / однакові ж – небесна і земна, / Приліг би, з нашої напивсь криниці, / та як же він тоді розсудить нас? / Любов братерська аж свистить у п’яти: / знеможешся, відстанеш – і зітне. / Дарма, що ти не перший, двадцять п’ятий, / що стільки там, позаду, йде і йде. / Як у переднього пашіє спина! / М’язисте б сонце отаке було – / давно б уже я звітривсь, як росина, / повітря сповнивши людським теплом, / олійним, грішним, соковитим потом, / солодким, зоряним, кривавим аж… / Спасибі за важке життя, робото, / за те, що жити, як вмирати – раз, / ось тут, де вічно був, а мов не був, / де кожне зернятко щасливе мною. / Як я бджолино й гірко вас люблю – / косою й невмирущою травою!

*   *   *

Володимир Затуливітер

За всіх часів майбутнє починалось із глибоких Знань. І в 1961 р. Володимир Затуливітер став студентом українського відділення філологічного факультету Сумського державного педагогічного інституту імені А.С.Макаренка. Розумний, зосереджений, самостійний він одразу звернув на себе увагу викладача філології, літературознавця та письменника П.Т.Гаврилова (1920-1986). В особі педагога майбутній поет знайшов навчателя, хто собою уособлював літературного критика, освіченого співрозмовника та терплячого однодумця. Кожну із шести прижиттєвих збірок автор із теплими присвятами обов’язково дарував своєму щирому дораднику.

Ось, будь ласка, читайте, як 19 травня 1963 р. молодий поет писав у листі до свого майстра – на що сповідався, що саме збурювало юначі думки:

- Пилипе Трохимовичу! Вибачаюсь, що знову відриваю Вас від роботи. ... Я мав два вільних дні і, махнувши рукою, поїхав... солов’їв слухати і позичати, грішним ділом, у них натхнення. Боже, як вони співали сьогоднішнього ранку. То були звуки, такі натхненні акорди (уже кучеряво, чи не так?), що передати неможливо простими словами. Потрібні незвичайно прості і надзвичайно насичені змістом, і небувалі, нечувані ще людиною за своїм звуковим оформленням (а це так важливо в творі, як я думаю, і я за таке звучання) слова!

Ось так, безхитрісно, навпрямки він і вчився чарувати: у птаства, у зорі, у краси.

- Сила поезії Володимира Затуливітра найперше в її природності. Він писав природньо, як співає соловейко, як плавають риби. Твори поета сприймаються як вишиванка, як писанка. Це поезія профетична, як у Свідзінського, Маланюка, Стуса – зазначив академік, доктор філологічних наук, професор Київського Національного університету Юрій Ковалів (1940).

*   *   *

Він завжди відчував, звідки бере початок його літературний родовід.

- Сирітство крові – тут воно минало.

Зокрема в архіві родини Пилипа Трохимовича Гаврилова зберігся творчий звіт студента IV курсу В.Затуливітра про літературну експедицію із вивчення життя і творчості… Григорія Тютюнника (1920-1961). Улітку 1965 р. юнак відвідав с.Шилівку Зіньківського району Полтавської області, а зібрані матеріали оформив у вигляді науковою розвідки. Полтавський прозаїк колись точно зауважив:

- Всі люди красиві, як добрі.

А яким студентом запам’ятався В.Затуливітер? Зубрилою? Відмінником? Прогульником? Колишній викладач літературознавства Сумського педагогічного інституту, перший керівник літературної студії “Орфей” Микола Пилипович Мінаков (1915-2002) згадував так:

- Володя – це гола совість на голих нервах. І, в першу чергу, він був поетом і філософом, котрого вирізняло дивовижне, я сказав би, космічне світосприйняття.

Наставник діло говорив, бо мав пильне на таланти око. Починаючи з 1954 р., коли вперше крила розправив “Орфей”, за подальші півстоліття студія поставила на крило чимало знаних на Сумщині поетів: два товариші, шістдесятники – Анатолій Семенюта (1937-1978) та Юрій Царик, поет Іван Корнющенко (1936), перекладач Василь Чубур (1949), який російською переклав роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко і ту роботу поетеса визнала довершеною; літературознавець та перекладач Анатолій Гризун (1948), Петро Скорик (1951), Олександр Педяш (1952-2006) та інші. За рекомендаціями М.П.Мінакова їхні перші спроби пера Конотопська міська друкарня видавала збірками “Світанок” і “Двадцятирічні”, що стали першими на Сумщині літературними альманахами.

Чим цей молодий віщун краси вирізнявся із решти здібних колег? Попри зовнішню стриманість і розкутість, Володимир Затуливітер володів величезною внутрішньою свободою. Свободою думок і поглядів. Навіть тоді, коли інститутські викладачі ретельно “фільтрувати” сказане, навіть приватним чином, цей студент різав правду-матку – прямо й відверто. Його благали, страхали, вмовляли, лякали, але стримувати власну природу характерники сил не мають. Стихії вони такі, космічні:

- Щодня металу більшає на світі, / все швидше обертається Земля, / легка і не обтяжена рудою – / не здожене важкий від шроту птах: / все пада, пада – і не може впасти, / так і висить, як грудочка, вгорі.

*   *   *

Володимир Затуливітер

У 1966 р. Володимир Затуливітер закінчив філологічний факультет Сумського педагогічного інституту і, як і кожен молодий фахівець, мав у СРСР два роки попрацювати за спеціальністю. Тож доля повела хлопця звивистою стежкою, аж до села Переволоки, що в Бучацькому районі на Тернопільщині. Там у сільській школі молодий вчитель В.І.Затуливітер викладав німецьку мову.

Місцеве родовище вапняків, джерела із водограями, травертинові скелі – нічого подібного поет на Сумщині не бачив. На наше щастя, листування із кандидатом філологічних наук П.Т.Гавриловим не припинилося, тож молодий спеціаліст усе детально описував:

- Навіть не знаю, Пилипе Трохимовичу, де я зараз живу: на землі туман та лукавість, а на небі вже холодно, це в дитинстві там добре й вільготно літається. Ходжу до школи, дітям трохи тривожу заснулі та неродючі розуми словом чужим. Та ще хіба папір марную дарма... Написав дещицю, але як то мало в порівнянні з тим, скільки задумів.

Із грудня 1966 р. рядового строкової служби В.І.Затуливітра поголили під нуль та й направили служили до лав Радянської Армії. За кілька місяців призовник опинився… на прикордонній заставі острова Даманський, якою командував старший лейтенант Іван Стрельников. Усе більш-менш гараздилося, допоки 2-15 березня 1969 р. не вибухнув російсько-китайський військовий конфлікт. Бог милував українця через відрядження до Хабаровська, солдат уникнув долі всієї застави, коли під час бою майже всі бійці наклали головою.

Відслуживши, у 1969 р. колишній прикордонник влаштувався журналістом до редакції сумської обласної газети “Ленінська правда” (нині – “Сумщина”). У редакції Володимир Затуливітер працював у двох відділах: спершу – сільського господарства, а потім – пропаганди та агітації. Елегантний, охайний, ввічливий, він аж ніяк не скидався на селюка. Попри хліборобське походження, юнак вподобав строгий костюм та чисту сорочку, вмів і носив краватку.

На завдання редакції, щодня зустрічаючись із простими хліборобами, трударями землі української, про що ще він, народний поет думати?

- Дірявий, перестуджений на кулях / і захарчований у триголодді, / народе мій страшний, яка зозуля / і що вона кує тобі сьогодні?... / Немає нас, народе, в тебе інших. / Немає з нас інакшого народу. / Душа погодиться і перемуля, / на Геродотів сміх пересміється, / Що нас, мовляв, підкинула зозуля / Нагуляним од вічності яєчком.

Єдиному штатному журналістові, лише йому редактор дозволив ходити на роботу за вільним графіком. Траплялося, що іронічний, дотепний, але небалакучий Володимир Затуливітер не з’являвся в редакції по кілька днів, а коли заходив, то неодмінно зі стосом оригіналів машинопису, ретельно підготовлених до друку. З-поміж колег-газетярів молодий поет славився найбільшою бібліотекою, геніально варив запашну каву, взагалі, полюбляв готувати, щедро частував справжніх друзів і заразливо співав, коли у його сумській однокімнатній квартирі в п’ятиповерховому “обкомівскому” будинку по вул. Псільській, 8, збиралося добірне товариство.

*   *   *

У той час на шпальтах партійної газети “Ленінська правда” друкувалося чимало місцевих літераторів. Адже в обласному центрі діяло літературне об’єднання, яке, як і студію “Орфей”, вів викладач педінституту М.П.Мінаков.

Саме на цей період припало становлення молодого поета, як особистості творчої, неординарної, безжальної до сірості й убогості в думках. Затуливітра знали як компанійського хлопця, не зацикленого на самоті чи самокопирсанні. Спілкуватися він любив і вмів, до цього невимушено спонукали ґрунтовна ерудиція, володіння словом, почуття гумору. Разом із тим, коли юнака садовили у центрі столу та просили почитати власні вірші, як правило, він категорично відмовлявся.

Так було і коли вони збирались у його старшого товариша та колеги, Юрія Царика, котрий жив у однокімнатній квартирі без зручностей у цегляній двоповерхівці на вулиці Комсомольській, 50. Тут вечорами збиралася творча інтелігенція: Геннадій Петров, Микола Данько, Віктор Баранкін, Анатолій Семенюта. Нині покійний Юрій Миколайович Царик у Сумах був, мабуть, найближчою для Володимира Затуливітра людиною. Той викладач німецької мови в місцевому педінституті видав збірку новел і спогадів “Поверніться, літа мої… (Спогади, песимізми про життя і творчість)”, присвячений поетові.

Як пригадувало найближче оточення характерника від української поезії, Володя мав парадоксальний характер – ззовні видавався суворим, навіть жорстоким, тоді, як у глибинах беріг душу дитини. Аскетизм виявлявся по відношенню до себе, а ще – до набридливих графоманів чи літературних пігмеїв. А ось у спілкуванні з друзями виявлялася наївна безпосередність, місцями – хлопчачість. Юрій Царик переконував:

- Затуливітер скидався на котрогось зі східних мудреців. Щоправда, ті здавалися філософами на високому, небесному рівні, а тут, в Україні, ходили земні діти.

Повірте на слові, але в манері китайської класичної поезії періоду Тан (VIII-IX століття) складена, здається, поезія “Глиняний черепок, пробитий стрілою”:

- Міжзоряно, високо – / ні Дніпром, ні багаттям не спиниш! – / пронизливо й тонко / гуси крізь мене / летять в давнину – / як стріла степова / крізь мурзатий закінчений горщик, / в якому вкипав – / на костях, може, наших – / деревій, / звіробій, / материнка, / безсмертник, / чебрець / мого молодого, як трави, народу. / Сухою, мов полум’я, глиною / віє із круч подніпровських. / Зіницям, як небу вечірньому, / просто і просторо мріяти, / наче ожинові крила / здійсняться в світі / колись самотужки – / за майбутніми кресленнями / безіменного скіфа.

*   *   *

Мешкаючи в Сумах, Володимир часто навідувався до столиці у службових відрядженнях. Спецкора “Ленінської правди” В.Затуливітра цінували за талант, фахові навички, глибоку ерудицію, вміння побачити й викласти факт. Проте, думка колег, а тим паче – начальства, вважає голова Канівського міськрайонного благодійного фонду “Літературно-мистецький фонд Володимира Затуливітра” Любов Снісар, не були для літератора самоціллю:

- Творчих людей Затуливітер цінував, не стільки за талант, скільки… за совість. Бо сам був совісним. Останнім часом ми менше згадуємо ту високу людську якість, а вона – сила, що творить світ, не дозволяє звиродніти, вона – основа нашого менталітету. Володимир Затуливітер себе відчував насіниною українського роду.

Коли у потрібну ріллю падає слово, прокльовуються рядки.

У періодиці друкуватися він почав ще 1964 р., але перша авторська збірка – “Теорія крила”, побачила світ лише 1973 р. Того ж року книжку вшанували обласною літературною премією імені Пилипа Рудя.

- Вставайте, батьку! І старих прикмет / навчіть мене – дорога ж не близенька: / у квітні пахне дощ – на щедрий мед, / парує лан – наллються, значить, зерна / важкі й тужаві – наче ваш кулак, / такий ще молодий, ще молодецький… / Є віщий у простих прикметах знак: / майбутнє із нічого не почнеться! / Всього навчіть, нічого не втаїть – / ростити криниці і класти хату, / бо жити нам ще безліку століть, / наш хліборобський рід ще не втомився, тату! / Дзвінка зірката юнь птахів, пильнує лет – / й новітній зміст у давнім відкрива, / щоб завтра із язичницьких прикмет / почати строгу формулу крила!

Далі – більше. Передмову до другої книжки – “Теперішній час” (1977) написав відомий літературознавець Леонід Новиченко (1914-1996). Не часто траплялося, що на початківця увагу звертав справжній професор, доктор філологічних наук, та публічно підтримав виголошуючи компліменти: “міцно збитий вірш”, “старанна архітектоніка образного задуму”, “виразне тяжіння до жанру ліричної новели”.

Як ви розумієте, такий дебют став помітною подією в українській поезії.

Тим часом автор повсякчас тримався своєї літературної основи:

- На моїй книжковій полиці є священні книги – Біблія, “Кобзар”… І перша збірка Павла Тичини “Соняшні кларнети” – які я ніколи нікому не віддам.

*   *   *

Обкладинка збірки Чаша жертовна
Обкладинка збірки Чаша жертовна

У 1982 р. Володимир Затуливітер перебрався до Києва. Настав час, коли на повну силу розкрився талант літератора. Він викладав у виші, деякий час працював у ЦК ЛКСМУ, аж поки не обійняв посаду заступника головного редактора видавництва ЦК ЛКСМУ “Молодь”. Потім були видавництво “Дніпро”, а затим міжнародний часопис “Сучасність”. Видання мало дві редакції – в Україні та США, та розповсюджувалося скрізь, де мешкали українці.

Від 3 січня 1992 р. Київську редакцію щомісячника очолив знаний літературний критик і дисидент радянських часів Іван Дзюба (1931-2005). Так ось, Володимир Затуливітер став літературним редактором мистецького альманаху, фактично правою рукою Івана Михайловича Дзюби, котрого сучасники називали Іваном Франком другої половини ХХ століття. Кажуть, виключно завдяки старанням цих двох літературних сподвижників у редакції виникла особлива атмосфера.

Як ніколи раніше, блискучий стиліст, філолог від Бога, володар слова опинився на своєму місці. Усе, що потрапляло в редакцію, скрупульозно вичитував Володимир Затуливітер. Доходило до того, що він, маючи суворий характер і безкомпромісну вдачу, нещадно редагував… сучасних класиків.

- Світ прекрасно міг би обійтися без літератури, а ще краще – без людини.

Ще 1977 р. Володимира Затуливітра прийняли до Національної спілки письменників України. Друком з’явилися десять книжок того унікального “поета поза часом і поза течіями”, як влучно висловився відомий критик Михайло Слабошпицький: “Теорія крила” (1973), “Теперішній час” (1977), “Тектонічна зона” (1982), “Пам’ять глини” (1984), “Зоряна речовина” (1985), “Полотно” (вибране, запропоноване Ю.Ковалівим до вивчення студентам-філологам; 1986), “Початкова школа” (1988; остання за життя), “Четвертий із триптиха” (2004; 2009, посмертно), “Чаша жертовна”, “Ненаписані пейзажі” (2009, посмертно), “Тернова гора” (2012, посмертно).

- Моя впертість – це моя совість. Вона – внутрішній цензор, який змушує за будь-яких суспільних умов залишатись самим собою. Може тому, за жодну з написаних книжок мені не соромно.

Окрім власних поезій, що були перекладені англійською, болгарською, німецькою, російською, румунською і французькою мовами і навіть хінді. Окрім видавничої діяльності, автора захопила праця перекладача, і самотужки він знайомив українського читача з творами литовських (1985) та молдовських (1989) колег. Це був найплідніший період у його житті. Заслужено Володимир Затуливітер став лауреатом літературних премій імені Павла Усенка (1977; за збірку “Теперішній час”) та імені Павла Тичини – “Чуття єдиної родини” (1987; за збірку “Полотно”).

*   *   *

Втомившись боротися зі зграєю дрібних графоманів, що лементували звідусіль, з’їсти себе він не дозволив, а звільнився із міжнародного часопису “Сучасність” за власним бажанням. Талант мусить знати собі ціну. Нібито і в кожного є межі, але кинеш погляд угору, на зорі, і знову розумієш, яка твоя справжня висота. Свідомо опинившись на вільних хлібах, серце поет не краяв. Пісні він вчився у соловейка, а мистецтву виживання – у… “Картоплі” (1984):

- Як швидко не живеш, / а все ж картопля / переганяє тебе / у зрості і в мудрощах: / літові літо не рівниця, / а щоосені – хоч упівсебе! – / щось таки вродить. / Щедра вона душею, / мама нашої картоплі: / нишком перешелеститься / з матір’ю нічного дощу, / перецвітеться сухими очима / з матір’ю літа, / скупо перемовчиться / з матір’ю поля – / і все-таки щоосені / обжене тебе в зрості і в мудрощах.

Як і більшість тодішніх письменників, жив він на випадкові заробітки. У коло його найближчих київських друзів входили тоді два інші прекрасні поети-вісімдесятники – Василь Герасим’юк (1956) та Ігор Римарук (1958-2008). Були часи, коли Володимир Затуливітер працював літредактором… дитячого журналу “Барвінок”, а на дозвіллі переклав із російського видання маловідому в Україні книгу французького філософа-екзистенціаліста Жана-Поля Сартра (Jean-Paul Charles Aymard Sartre; 1905-1980). Грубу таку, на тисячу сторінок.

Саме тому за французом українець мав повне моральне право заявити:

- Бути вільним – означає бути самим собою.

Свою громадянську позицію поет-характерник виклав в “Українській культурі” ще 1993 р. гранично точно, ось так – чорним по білому і написав:

- Маємо параліч влади. Наше президентство має приблизно таку ж саму силу, як і гетьманство за часів Розумовського. Віками в свідомість українців вбивали, що вони – хуторяни, а росіянам – що ті становлять найвеличніший народ з найрозвинутішою літературою і мистецтвом. Хоча звідки взялася російська культура? Від експропріації української. За часiв Пушкіна еліта не знала рідної мови, розмовляла французькою. Така культура рихла, тому що вона не виплекана в собі, а позичена. Це однаково, що взяті в борг гроші: позичаєш чужі, а віддаєш свої. Звідти й така живуча шовіністична зухвалість. До речі, як і наша рабська покора. Чому на великодержавні амбіції ми не відповідаємо адекватно? Та через те, що росіяни постійно воювали, загарбували, а українці ходили за плугом на своїй землі. Діяли так не від браку хоробрості. Згадаймо військо Запорозьке: сильне, але не окупаційне, а боронитильське. Не випадково ж владики Франції та Австрії запрошували на поміч козаків, а не московських генералів, хоча ті були професіоналами. Російські засоби масової інформації донині замовчують ті факти, що практично кожне село в Україні мало школу, а кожна жінка вміла читати. Нам є на що зіпертися в устремліннях. На жаль, нинішня культура існує для окремих громадян, а не для мас. Настав час розширювати її ауру. Це наше прагнення зрозуміли шовіністичні ділки – от вони й чинять відчайдушний опір.

*   *   *

Обкладинка збірки Четвертий із триптиха

Обкладинка збірки Четвертий

із триптиха

Високоосвічена людина, літератор витонченого смаку, енциклопедично освічений редактор, Володимир Затуливітер згуртував довкола себе, надав можливість творчо розвиватися багатьом молодим авторам, яких назвали “вісімдесятниками”.

У 1993 р. поет підготував чергову збірку – “Четвертий із триптиха”, однак видавця рукопис не знайшов; “шовіністичні ділки… й чинять відчайдушний опір”. Через загальну соціально-політичну кризу одне за одним лягали фабрики, заводи, колгоспи, компанії, видавництва, журнали. Розвал економіки взагалі й видавничої справи зокрема спричинив масове безробіття. Грамотний фахівець В.І.Затуливітер опинився на вулиці. Як і десятки тисяч інших громадян України.

На Бога він не нарікав, у знайомих допомоги не канючив.

Нікому не скаржаться характерники, їхнє покликання – впоратись зі стихіями. Посипалися побутові проблеми. У київській квартирі №93 по вул.Ризькій, 18 спочатку відімкнули електрику. Оскільки стояла електрична плита, готувати їжу стало неможливим. Після однієї з аварій назавжди зникла вода, з нею – пішло й опалення. Потім спритні шахраї відібрали й саме помешкання...

- Часу лишилось тільки для роботи, – сумно говорив він близьким друзям.

Не бажаючи брати участь у щурових перегонах, восени 2001 р. Володимир Затуливітер полишив Київ і пристав на пропозицію близького друга, архітектора Вадима Бородіна. Так столичний поет рушив у таємниче село Бучак на Канівщині, де замешкав у звичайній селянській хаті – із піччю, без центрального опалення.

З вікна у виднокрай вписувався Дніпро, до якого було зо триста кроків.

Поряд височів ліс, а далі стелилося поле – вірні друзі самітника, котрому в житті лише залишилося, що думати і страждати. Тієї осені 2001 р. якось стрімко з-під пера літератора зацебеніла густа проза (“Діжа”; “Пастухів бджіл”), а за нею потекли небесні сонети. Ось, хоча б, для прикладу, “Роден”:

- Я – учень каменю. Я сам про це / довідався лише тепер. Скульптура – / не гра уяви, а тяжкий процес / проникнення в матеріал. Фактура / гранітних брил, сувора і похмура, / штрихи різцям диктує, а не досвід – / чужий і власний, як здавалось досі, / не вишкіл мозку й м’язів, не культура. / Я – за уяву, вміння та освіту, / і все ж мізерний, певен, їх процент / в таланті. Суть матеріальна світу, / в матеріал закута, – от основа / мистецтва. Як звільнить її – про це / й повинна йти серед великих мова.

*   *   *

Місцина виявилася мальовнича, але справжня пустка.

На депресивному хуторі налічувалося чотири двори (2007) і жило 15 селян. Взагалі, тут, на півдні Букринського півострова, де здавна лежить славетне село Бучак, ймовірно, знаходиться наймістичніша точка сили в усій Черкаській області.

І від важливих культових споруд аж зашкалює. Тут магнітить Рожена криниця. Тут знаходиться давньоруське капище Бабина гора. Тут височіє не менш загадкова гора Дідів шпиль. Здається, кожному на Букринському півострові на його смак знайдеться щось до вподоби. Не перше століття, скажімо, знавці козаччини навідуються до Трахтемирова, шанувальників готичних краєвидів захоплює Григорівка, а українські характерники прямують одразу на Бучак.

Та й у самій назві Букрин блукає відгомін багатотисячолітньої історії.

Чуєте, це прадавнє ім’я міфічного народу – укри (може, угри)?

Не випадково тут коріння пускали славетні пращури. Скажу більше, чимало відомих дослідників XIX ст. вважали: на відногах найближчого до села Великий Букрин плато колись стояло капище язичницької Великої Матері богів – Кібели (Ківева, Кібеба, Цібела, Діндімена). Попервах фрігійське уособлення Матері-Природи, пізніш давньогрецька Матір Богів Кібела, вона щороку рятувала своїх дітей, римлян.

На зорі першого тисячоліття, незмінно 22 березня латиняни рубали сосну і несли дерево до капища Кібели. Ні, не Новий рік святкувати, а щоб Велика Мати оброблену землю зробила родючою, а жінкам – дала надію і через священну вагітність позбавила безпліддя.

Деякі експерти з топоніміки навіть стверджують: правильно говорити Бугрин, бо тутешня місцевість помережена горбами. І через них із сивої давнини довжиною на дві тисячі кілометрів і заввишки три-чотири метри в’ється… Велика Слов’янська Стіна – Великий вал, обидва кінці якого встромлені в Дніпро.

Кажуть, тут, на Букринському півострові, колись вирував скіфський порт.

Отож і досі місцеві селяни знаходять у ярах скіфські наконечники войовничих укрів та милі давньогрецькі дрібнички. Згодом, у період Київської Русі тут гомоніло місто Заруб, довкола якого тулилося чимало хуторів.

*   *   *

Затуливітер і пес
Затуливітер і пес

Саме сюди восени 2001 р. і рушив Володимир Затуливітер.

Народ тут усяк час селився якийсь чудернацький. Ось як у творі “Пастухи бджіл” сам колишній киянин змалював – бодай, не себе:

- Немає ніде, і посейбіч, і потойбіч Дніпра такого – од розложистого до куцюцінького – селища, в якому б не було свого безсмертного. Хай і не Маркс, але свій Безсмертний усе-таки є. У Бурчаку – й поготів. Тут тяжко, як гіркий наймит життя, безсмертвував Сашура. І то з найпростішої причини: просто за роботою ніколи було вмерти. Ніколилося вік, другий, і долі ще вже бозна-який несвятковий, а робіт род людський усе вигадував і вигадував, і кожна робота, як в’юрка вулиця, лащилася до його кривих, як вухналистий підосиновик, ручищ. За те Сашуру, як із правіку в нас заведено, не любили. Замало того, що дуже. Не любили і раз, і вдруге: раз – за те, звісно, що вічний, а друге – що все вміє. Було, подейкують, і ще щось третє, але та третина такими бузками на кладовищі забуявілась, що тоді вже комусь про те й затикнули. Власне, якщо по правді, було ще й четверте: домовинщина. З усієї вколобурчаківщини замовляли йому домовини. Волом волав Сашура: бійтеся Бога, я вже сам лівою ногою в бузку! Але надовкільщина обох статей була настійлива, по-волячому вперта й невідчепна. Ото Сашура, час від часу відриваючись од нескінченно нагальних робіт, усе виздоблював найтриваліші, вічні людські прихистки, що за триста чи скільки там ще літ так і не насилкувався на власну свою підбожу домівлю.

…Переселившись зі столиці на глиняні кручі над Дніпром, із літературним процесом у Києві Володимир Затуливітер зв’язки не увірвав. Сюди у канівський Бучак, на Бабину гору він повсякчас привозив редакторську роботу. На щастя, виникло порозуміння і творча співпраця із молодим (1992) видавництвом “Основи” уже на той час покійної Соломії Павличко (1958-1999).

*   *   *

Та коли одного дня з’ясувалося, що безсмертвувати столичному поетові на Букринському півострові не судилося, знайомі та друзі В.І.Затуливітра відтворили деталі останніх днів земного життя Сашури-зайди.

Коли на українця насуваються Новорічні свята, а за ними – Різдво, то хоч святих винось, стільки клопоту. Як справжній ґазда, літератор причепурив хату, а на покуті поставив ялинку. 26 грудня 2002 р. він побазарював у Каневі, де на закупах придбав потрібних наїдків. Навіть відлюдники сподіваються, що хтось надвечір постукає у шибку. Не забув поет і про знаряддя праці: собі купив гостинців – два загальних зошити і чотири кулькові ручки.

Так склалося, що на Свята до Володимира Затуливітра ніхто зі знайомих так і не доїхав. Ось так він і залишився на самоті, “В сільському всесвіті лугів чубатих…”

- Любов братерська аж свистить у п’яти: / знеможешся, відстанеш – і зітне. / Дарма, що ти не перший, двадцять п’ятий, / що стільки там, позаду, йде і йде. / Як у переднього пашіє спина! / М’язисте б сонце отаке було – / давно б уже я звітривсь, як росина, / повітря сповнивши людським теплом, / олійним, грішним, соковитим потом, / солодким, зоряним, кривавим аж… / Спасибі за важке життя, робото, / за те, що жити, як вмирати – раз, / Ось тут, де вічно був, а мов не був, / де кожне зернятко щасливе мною… / Як я бджолино й гірко вас люблю – косою й невмирущою травою!

*   *   *

Ймовірно, 15 січня 2003 р. на 59-му році за загадкових обставин життя поета увірвалося. Як пригадував один із небагатьох свідків, головний редактор газети “Слово” Олександр Сопронюк (1961):

- У замиканій, з вийнятим вікном хаті, на долівці, знайшли ми 17 січня неприродньо викручене, обпалене і знівечене тіло поета. Та й судмедексперти (їх ми з близьким Затуливітровим другом Вадимом Бородіним привезли з Черкас – у Каневі своїх не було), що з ними лаштував поета в останню дорогу, з усіма властивими цим парафіям атрибутами, фахово проказали: не сам; помогли; і дуже. Чорний отруйний погар. Власне, класична літературна смерть.

Усе первозданне, усе вічне чомусь перетворилося на мертвечину.

Охололи тієї зими добротний столи, ліжко, лави, витесані з дереві, такі бережуть тепло майстровитої руки не одне покоління. Невпізнанно спотворилася ретельно мазана піч, тепер порепана, мов долоня буряковода. На тінь на стіні перетворилася в’язанка красолі. Заплющили очі образи по кутках, повернувся спиною Кобзар в українських рушниках. Чадний газ не змінив лише Святе Письмо, розгорнуте на тих сторінках Євангелія від Матвія, де йшлося про Різдво, про зорю, волхвів зі Сходу.

Годі казати і про змережені корявим нечитабельним почерком зшитки із авторськими віршами – саме у Бучаку в листопаді-грудні 2002 р. непоспіхом поет нотував “Ненаписані пейзажі” – останню збірку.

Під попелом марне шукати Життя. Під попелом вчадіє навіть Вогонь.

Могила поета Володимира Затуливітра
Могила поета Володимира Затуливітра

…Коли Володимира Затуливітра поховали на стрімкій дніпровській кручі – горі Козацький шпиль, високо над Славутою, де бур’яном поростає сільський цвинтар села Бучак Канівського району на Черкащині, один із небагатьох учасників мовчазної тризни, Олександр Сопронюк закарбував спогади:

- Ховали на Йордана. Останній поетів прихисток так само ладнався непросто. Земля давалася важко. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так вона гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора.

*   *   *

І досі вважається (офіційно), що український поет, лауреат премії імені Павла Тичини помер за нез’ясованих трагічних обставин 15 січня 2003 р.

Утім, і досі обставини смерті дивують. Як свідок трагедії, Олександр Сопронюк пригадував враження:

- Вийняли, з уже вийнятим склом, віконну раму. Ми “зайшли”, побачене зсудомило: на земній долівці лежав чоловік. В очах у нього стояв жах. Скоцюрблене вивернуте тіло. Обвуглена нога. Поруч – окуляри. Покуйовджена подушка. Зсунута зібгана радюжка. Полотно…

Ну, гаразд, чадним газом могла необачно отруїтися творча людина… Але ж у тій самій кімнаті поряд із хазяїном на земній долівці учадів рудий пес Бін – улюбленець поета. Не спрацював тваринний інстинкт самозбереження? Але ж скла на одній із шибок не було, і він мав можливість вистрибнути. Не захотів у біді залишати господаря? Чому тоді пес не спробував людину рятувати, а сумирно ліг поряд і здох? Коли стало не продихнути, улюблений кіт поета… собі дременув через димар.

Запитання, запитання, запитання.... Годинник із календарем на руці Володимира Затуливітра зупинився 9 січня 2003 р. об 11:20 (23:20). На столі християнина так і залишилася недочитаною Біблія.

По собі вічний парубок не залишив ні батьків, ні вдову, ні сиріт, ні сестру, – нікому вимагати від влади поновлення тишком похованого розслідування. По собі добровільний Сашура із Бурчака залишив “Ненаписані пейзажі”; видані посмертно, вони болісно засвідчили, якою неповною залишилася сучасна українська поезія саме без цього вісімдесятника.

*   *   *

Спалена хата
Спалена хата

Земля, яка не вміє залишатися лагідною матір’ю для спаплюженого поета, рідного сина, свого співця, – не має права називатися Батьківщиною. Ні, ніяка вона не Вітчизна. Бо самі добрі люди, не Україна, по смерті Володимира Затуливітра в хаті, де мешкав і поліг мистець, облаштували невдовзі музей. Постійно сюди надходили нові експонати, поволі збиралися відомості про життя самобутнього поета, розгорталися експозиції. Проте у ніч, з 20-го на 21 листопада 2004 р., на світанні Помаранчевої революції, хтось перетворив на попіл відроджену хату В.І.Затуливітра. На щастя, минулося без жертв – вдалося врятуватися доглядачці музею.

Нащо оселю поета спалили? Аби не муляла око?

Аби накласти лапу на бездоглядну землю на березі Канівського водосховища.

- В мою сьогоднішню похмуру віру / Путь мотузяна, вузляна, крута – / Такою, може, Кармелюк з Сибіру, / У вовка перекинувшись, втікав / У зарум’янений від панночек Летичів, / В Поділля чорне, крем’яне, як сіль. / Права, Устиме, нам з тобою птичі. / Ми надбіжки живем. Не так, як всі. / Вітчизна наша в світі без прописки. / Нас мови рідної ніхто не вчив. / Зсередини оддзяпилися писки, / Легені стисло: вмри, а не мовчи! / Бо є в тобі потреба України, / Хай невесела, але є таки!.. / Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині? / З якого раю, Кармелюче, ми втекли?

Блюзнірство у тому, що на унікальних горбах – гора Козацький шпиль, заселених ще від трипільських часів, уже четверть століття б Україні, не киваючи на північного сусіда, належало б створити унікальний історичний музей під відкритим небом, а не планувати… облаштувати водосховище. Місцина аж роїться археологічними пам’ятками ранньослов’янського періоду.

- Що пережив – лиш те і є Вітчизна, – написав Володимир Затуливітер.

Меморіальна дошка на вулиці Петропавлівський у Сумах, на  будівлі, відомій в народі  як «Будинок профспілок»
Меморіальна дошка на вулиці Петропавлівський у Сумах, на будівлі, відомій в народі як «Будинок профспілок»

Зокрема на північній околиці села Бучак, в урочищі Грибіней, знаходиться Рожена криниця із цілющою водою – пам’ятка IX століття! Те джерело місцеві мешканці називають “Ружена”. За давніми переказами, тутешня знана красуня, Рожена пригощала водою з джерела, подаючи яндолу (побутовий дерев’яний ківш) київським князям Святославу, Ігорю та Володимиру, котрі з дружинами рушили, аби битися з половцями. Із давніх-давен сюди, на південь Букринського півострова, до Роженої криниці везли звідусіль поранених, бо промиті рани до ранку гоїлися.

А ще, двома кілометрами нижче за течією Дніпра, і взагалі стоїть Бабина гора, яку дослідник слов’янської культури та історії Київської Русі, академік Борис Рибаков (1908-2001) зараховував до провідних святилищ на Середньому Подніпров’ї. Саме тут, на Бабиній горі містилося найбільше в регіоні слов’янське капище, напроти якого височіє сакральна гора Дідів шпиль.

*   *   *

Можна було б усе перекласти зі здорової голови на дурну та й за традицією списати на… прикрий випадок або ж ганебну москальську просторікуватість. Але і на Сумщині, на рідному хуторі Веселому села Яблучне Великописарівського району невдовзі згоріла інша пам’ятка – батьківська хата поета.

Розумієте, чому прості українці сумно дорікають самим собі:

- Дурний батько – дурні й його діти.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-