Левко Боровиковський. Осадчий на ґрунті національного романтизму

Левко Боровиковський. Осадчий на ґрунті національного романтизму

Укрінформ
У рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" – розповідь про знаного українського поета, фольклориста, етнографа XIX століття

За своє творче життя цей український поет написав понад 600 байок та прибаюток (відомо на разі 195), 24 балади і думи, в основу яких клав, як правило, народні перекази, повір’я. За своє творче життя тлумач переклав російською мовою низку творів Горація, Федра, Адама Міцкевича та інших класиків. За своє творче життя фольклорист підготував до друку 200 українських народних пісень і 1200 прислів’їв та приказок. Як уважний публіцист, він запам’ятався ґрунтовною літературознавчою розвідкою “Обзор литературы малороссийской, народной и писательной”.

Хоч де б він знаходився, скрізь етнограф нотував народні перекази, повір’я, забобони, способи народного лікування різних хвороб тощо. Із висоти майбутнього здається, що в багатьох галузях української культури Левко Боровиковський був і залишався осадчим, котрий як першопоселенець приходив, засновував населений пункт в україністиці, аби незмінно рухатися далі.

Як незмінний першовідкривач, літератор розширив жанрове багатство української поезії: літературна пісня; романтична балада; лірична елегія; байка, – а ще – поширив на національну романтичну поезію мотиви і художні засоби народної пісні, у чому Левко Боровиковський став славетним попередником Тараса Шевченка.

Він був першим українським поетом, котрий залишив бурлескну манеру, започатковану Іваном Котляревським, і, зрештою, став одним із перших українських романтиків, розвиваючи в нашій літературі поширений у Європі жанр, щоправда, виключно на народній основі. Найвідоміший в Україні автор романтичних балад, у тому жанрі Левко Боровиковський створив 24 твори, різні за своїми художніми вартостями, але саме вони принесли майстрові заслужену славу.

Звідки прийшов і куди рухався той першопоселенець?

*   *   *

Левко Боровиковський
Левко Боровиковський

Український поет, лінгвіст, фольклорист, етнограф Левко Іванович Боровиковський народився 10 (22) лютого 1806 р. (за іншими джерелами – 1808 р.) у дрібному селі Мелюшки Хорольського повіту Полтавської губернії.

На кінець XVIII століття Хорол, скажу вам, містом став солідним, навіть герб одержав: на червоному полі хрестоподібно складені шабля і стріла гострими кінцями вниз. Зображення тієї емблеми і тепер можна бачити на фасаді Полтавського краєзнавчого музею. На початок XIX століття Хорол перетворився на промислове і торгове місто, населення якого сягало 4300 чоловік. Крім того, щороку сюди прибувало 15 тисяч сезонних заробітчан. Місто складалось із двох кварталів та мало два передмістя – урочища Зубанівку і Кирстівку. Тут діяли дев’ять кустарних виробництв, рахуючи два цегельні, три солодовні, чотири пивоварні. Працювали дві винокурні, три водяні млини, 24 вітряки. Щотижня у Хоролі збиралися два базари, а протягом року вирували чотири ярмарки. Нічого подібного Мелюшки на чотири сотні мешканців не бачили, бо лежали вони за 25 км від повітового містечка.

Батько майбутнього поета – Іван Лукич Боровиковський, був дрібним поміщиком, хоча народився у становій козацькій родині миргородського іконописця Лукіяна Івановича Боровика (1720-1775); до всього – він гарно співав та вправно грав на цимбалах. Слід сказати, що Іван Боровиковський був, як на ті часи, людиною освіченою, адже навчався у Санкт-Петербурзі у свого старшого брата, провісника російського сентименталізму, знатного маляра Володимира Боровиковського (1757-1825), котрий став класиком живопису Російської імперії. Перебуваючи в столиці, Іван Боровиковський нерідко зустрічався з опальним царедворцем із Обухова, поетом Василем Капністом (1758-1823) та піїтом епохи Просвітництва Гаврилою Державіним (1743-1816). Проте на царевій службі син богомаза не прижився, скарбів незліченних не нажив, отож, зрештою, повернувся в Україну, де володів будинком і двома невеликими ділянками землі (15 десятин) – у передмісті Полтави та у Хорольському повіті.

Зроду-віку за батьківською лінією всі вони, станові козаки Миргородського полку, були простими Боровиками. Та одного разу діда Лукіяна Боровика “розумний” писар перехрестив на російський штиб. Відтоді став Лукіян Боровик зросійщеним Лукою Боровиковським. Саме оце прізвище успадкували його сини та онуки.

Варто зауважити, що Левко був меншим сином Івана Лукича. Крім старшого брата Івана, росла в сім’ї дочка – Параска. Збідніла поміщицька родина жила дружно. Змалку усіх дітей батько привчив до селянської роботи, а у вільні від роботи години та свята разом вони малювали. Не дивно, що селяни по-простацькому назвали їх Маляренками, а куточок, де мешкала родина, величали – Маляренківщиною. Залюбки Іван, Парася та Левко слухали сивочолих бандуристів, які зі шляху подеколи завертали на їхнє подвір’я – перепочити, води напитися, на знак подяки щось заспівати тужливе. Про дитячі роки трохи згодом літератор написав, мовляв, рідну мову він “вивчав від колиски”, зазвичай слухаючи народні пісні та думи.

*   *   *

Як старші брат і сестра, під пильним поглядом батька, Левко Боровиковський читати і писати вивчився вдома, а згодом, у 1819-1822 рр. навчався в Хорольському повітовому чоловічому училищі, заснованому в 1813 р.

Наука хлопцеві давалася легко, тому в 1822-1826 рр. Левко Боровиковський продовжив освіту в 1-й Полтавській чотирикласній гімназії. Там, під впливом учителя російської мови й словесності І.Г.Буткова, підліток зацікавився літературою. Що було найдивніше? Від 1824 р., розпорядженням міністра духовних справ та народної освіти, у початкових гімназіях Російської імперії були введені обов’язкові… молитви – до і після уроків. Ми мало про це говоримо, та не лише морок, а й непролазна грязь впливали на систему тамтешньої освіти.

Як пригадував колишній вихованець Полтавської гімназії, словесник, літературознавець і мемуарист Степан Геєвський (1813-1862), восени, за причини непролазного багна, на дорогах губернії гімназистів відпускали на вимушені вакації – “поки не підмерзне”, і доки ті, не гублячи чобіт, не дочекаються можливості відвідувати класи. Вимушені канікули, як правило, тривали п’ять-шість тижнів. Навіть коли підлітки сідали за лави, граніт науки не вдавалося гризти. Наприклад, тодішній директор навчального закладу Іван Дмитрович Огнєв на роботі з’являлися разів десять. На рік. Очільника наслідували й підлеглі, з дозволу сказати, “педагоги”. Ні, коли директор навідувався до гімназії, вчителі хутко збиралися. Проте у своїх класах більше ніж на півгодини вони не затримувалися, бо решту часу пліткували в канцелярії. А учні що? Чубилися, бавились у піжмурки, тісну бабу, хрещик і таке інше.

Такий штрих. У 1824-1825 рр. у Полтавській гімназії із 97 учнів з атестатом курс закінчили – лише дев’ять, а відрахували до дому, до батьків – десять. Отже, за царату повітові гімназії каганцями просвіти не блимали.

*   *   *

У 1826 р. Левко Боровиковський вступив на словесний (етико-філологічний) відділ філософського факультету Харківського університету, де вивчав філософію, російську і загальну історію, географію, латину, французьку та польську мови.

Рівень викладання також жахав… Як у спогадах пригадував старший брат поета – Іван Боровиковський, в університеті панували “холодна байдужість і мертвотний формалізм”, які нищили творчу думку. Утім, міцні пагони завжди знайдуть, де сонце.

Під впливом свого нового учителя, завідувача кафедри російської історії та статистики, екстраординарного професора Петра Гулака-Артемовського (1790-1865), який викладав російську та польську мови, а вечорами писав байки-“приказки”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я”, – Левко Боровиковський узявся нотувати народну творчість: пісні, казки та легенди.

Окрім того, студент-славіст сам пробував писати. Перші вірші були складені російською та українською мовами. Їхні теми торкалися історичного минулого, народного побуту, історії та культурного життя українського народу. Разом із тим, чи забував він про освіту? Ні. За власним бажанням – окрім латини та польської – юнак студіював перську (!!!) та французьку мови.

*   *   *

Починаючи з другого курсу (1827), студент-словесник дбайливо укладав український словник, над яким працював упродовж багато років, хоча праці так і не завершив. Саме у столиці Слобожанщини молодий поет зблизився зі студентом етико-політичного відділення філософського факультету Харківського університету Ізмаїлом Срезневським (1812-1880), котрий пізніше став знаним філологом, істориком, письменником і видавцем, який видав фольклорні та історичні матеріали.

Наприкінці 1820-х рр., Ізмаїл Срезневський разом зі студентами Харківського університету – братами Федором та Орестом Євецькими, Іваном Розковшенком – заснував літературний гурток поетів-романтиків, до якого також увійшли початкуючі піїти Левко Боровиковський та Микола Петренко. Очолив об’єднання викладач польської та російської мов Петро Гулак-Артемовський.

Молоді інтелектуали видавали перший україномовний часопис “Украинскій альманахъ”. Учасники харківського гуртка поетів-романтиків виняткового значення надавали фольклорним творам, що відтворювали подих минулих епох. Зокрема, Ізмаїл Срезневський у фольклорі “вбачив багатюще джерело для майбутніх поетів”. Зібрані на теренах Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній тексти українських народних пісень і дум І.І.Срезневський опублікував у трьох збірниках “Запорожская старина” (1833-1838).

Завзяття у харківських романтиків просто зашкалювало. Левко Боровиковський, той і взагалі, палав бажанням довести: “Надеюсь, публика заметит и ту новость, которая, кажется, доселе была неприступна для малорос. поэтов, – это серьезность, противная несправедливому мнению, что на малоросс. языке, кроме шуточного, смешного”. Не дивно, що саме він незабаром став “осадчим на нашому ґрунті романтизму” (Сергій Єфремов).

*   *   *

Перший друкований твір Левко Боровиковський опублікував 1828 р. у часописі “Вѣстникъ Европы”, заснованому у 1802 р. майбутнім історіографом Російської імперії, поетом-романтиком Миколою Карамзіним. За жанром була то патріотична поема-билина “Пиръ Владиміра Великаго”, складена білим віршем. У той самий час з’явилася ще одна авторська балада – “Смерть Пушкаря”, що відтворювала воєнні подвиги хороброго лицаря, котрий рубається з татарами та ляхами.

Відтоді балада перетворилася на улюблений жанр лірико-епічної творчості Левка Боровиковського. Першою з-поміж них була надрукована у 1828 р. у часописі “Вѣстникъ Европы” балада “Молодиця”, яку в примітці автор назвав своїм “первым опытом”.

Нетривалий час 23-річний студент писав твори російською мовою, а від 1829 р. – перейшов на українську. Заявив він про себе баладою “Маруся”, що за формою стала вільним переспівом “Свѣтланы” (1813) Василя Жуковського. Ось, два початки:

- Раз в крещенский вечерок / ‎Девушки гадали: / За ворота башмачок, / ‎Сняв с ноги, бросали. / Снег пололи; под окном / Слушали; кормили / Счетным курицу зерном; / Ярый воск топили…

Старшокурсник Харківського університету запропонував таку версію:

- Звечора під Новий год / Дівчата гадали: / Вибігали в огород, / В вікна підслухали; / З тіста бгали шишечки; / Оливо топили; / Слухали собак; в пустки / Опівніч вихрили…

*   *   *

Хоча в передмові до публікації сам автор вибачався, мовляв, “ежели в нем (творі. – О.Р.) “очень мало складу”, “то приношу в извинение бедность полузабытого наречия моей родины”, – це було, скорше, фігурою мови. Йшлося навіть не про літературний переклад, а про українську адаптацію російської балади. Зрештою, авторський переспів виявився настільки вдалим, що московський “Вѣстникъ Европы”, друкуючи твір, у передмові називав “Марусю” – “українською суперницею “Свѣтланы”.

Високу оцінку дав тому авторському переказу великий Іван Франко (1856-1916), котрий у передмові “Дещо про “Марусю” Л.Боровиковського та її основу” зазначив:

- Зміст, букву і форму своєї “української балади” узяв Боровиковський у Жуковського. Та проте простим перекладом твору Жуковського “Марусю” не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці й виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу.

З огляду на сучасність, значення “Марусі” – не лише в першій повноцінній спробі здолати меншовартість у вітчизняному красному письменстві, а й у тому, що цією баладою Левко Боровиковський спробував прищепити молодій національній літературі пагін світової романтичної поезії, надавши українського колориту традиційним для європейської романтичної балади темам і мотивам. Тож закономірно, що “Маруся” відіграла найвизначнішу роль у літературній долі молодого українського поета.

*   *   *

В студентські роки Левко Боровиковський опублікував ще низку оригінальних творів: “Бандурист” і “Гайдамаки” – та переспівів: “Подражаніє Горацію”, “Два ворони”, “Ледащо”. Зокрема оду Горація (“Подражаніє Горацію”) автор подав у серйозному тоні, наситивши твір національним колоритом та розширивши ідейні рамки. Табу й всілякі заборони молодий автор не розумів, а перші спроби критично оцінити сучасну дійсність зробив у баладі “Ледащо” (1830).

Наступним кроком до опанування здобутків світової літератури виявилися авторські переклади “Кримських сонетів” (українською та російською мовами) та поеми “Акерманські степи” Адама Міцкевича.

- Наплив я на розліг сухого океану, / Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок, / Пливе між пойних лук по килиму квіток; / Минаю острови зелені я бур’яну. / Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану; / Шукаю шляхових на небі я зірок, / Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок? / Ні, то синіє Дністр – то світло Акерману. / Пождім… Як тихо все! Я чую журавлів; / А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів. / Я чую, як в траві метелик колихнеться, / Як гадина слизька до зілля доторкнеться. / В тиші сій слухаю так пильно, занімів, / Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!

Хоча Левко Боровиковський переклав усі сонети, але зберігся і до нас дійшов один – “Акерманські степи” (1830, №1), вміщений у часописі “Вѣстникъ Европы” під… криптонімом Ш, тобто Опанас Шпигоцький; той псевдонім трохи пізніше у тому ж журналі Левко Боровиковський використав, коли опублікував... власні варіації на теми Адама Міцкевича.

Проте справжній скандал вибухнув, коли студент Харківського університету без дозволу інспектора навчального округу надрукував зі схвальним відгуком у часописі “Вѣстникъ Европы” (1830, №3) баладу “Фарис” ( з арабського “Кіннотник”) Адама Міцкевича, у якій за власним підписом “Л.Боровиковський” оспівав великого князя Київського, змалював постать народного співця Бояна… За це бунтівнику вліпили догану: – “Та як ти посмів щось!” Годі дивуватися, що після того інциденту більшість авторських творів поет публікував під псевдонімами, що тепер неабияк ускладнює визначення авторства деяких текстів.

Одночасно з перекладами та авторськими переспівами Левко Боровиковський складав й оригінальні, переважно лірико-романтичні твори, в яких бриніло щире захоплення молодого поета народною творчістю. З-поміж таких творів слід назвати балади “Бандурист” та “Гайдамаки”.

*   *   *

Швидко пролетіли студентські літа, у 1830 р. Левко Боровиковський закінчив Харківський університет “со степенью кандидата за отличие”, проте тільки у квітні 1831 п. випускник дістав місце педагога… аж у Північній Слобожанщині, в Курську. Спочатку він викладав у міській гімназії “предмети історичні”, від 1834 р. – ще й латинську мову, паралельно всі ці роки – завідував бібліотекою, а подеколи навіть заміняв директора навчального закладу. В архіві збереглися дві промови вчителя перед випускниками Курської гімназії; одна з них – “О сродстве наук и необходимости образования во всяком звании и проч.”, виголошена викладачем 27 червня 1832 р. на публічному зібранні.

Вихованців гімназії словесник назвав “синами надій”, перед якими відкрита широка нива наук і закликав їх до корисної для суспільства праці. Адже Левко Боровиковський щиро вірив, що тільки освіта служить меті виховання шляхетної і великої душі, а неосвіченість породжує несправедливість, насильство, матеріальне запустіння. Отож, життя ледачого пана – нещастя його самого та всього оточення. Той, кого доля звела над іншими, мусить мати світлий розум і шляхетне серце.

Письменник виступав за поширення освіти серед народу, вбачаючи у цьому “благо суспільне й особисте”. На думку Боровиковського, освіта виховує гуманні почуття, а “без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйнівником”. Слово у Левка Івановича не розходилося з ділом – за сумлінну багаторічну педагогічну роботу в 1836 р. викладача нагородили пам’ятним золотим годинником.

У Курську Левко Іванович продовжив літературну діяльність. Він писав нові твори, готував збірку віршів, маючи намір їх видати, впорядковував фольклорні записи. У Північній Слобожанщині він створив кілька балад за мотивами народних повір'їв і легенд: “Журба”, “Козак”, “Заманка”, “Віщба”, “Убійство” та інші. В основу балади “Чарівниця” ліг зміст відомої народної пісні “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, автором якої вважають легендарну народну поетку XVII століття Марусю Чурай.

Інтенсивно працюючи в царині красного письменства, поет відчував, що в Курську він відірваний від глибоких джерел, тож у листі до товариша зізнавався:

- За Україною душа моя болить.

*   *   *

У розвідці “Курські роки Левка Боровиковського” Петро Ротач зауважує:

- Із листування Л.Боровиковського тих років видно, що фольклорні записи, привезені з України до Курська, були значні: сотні пісень, тисячі прислів’їв і приказок, повір’їв, описів лікування хвороб тощо. На 1834 р. вже було підготовлено три збірники. Щоб видати книжки, фольклорист попросив у І.Срезневського поради і сприяння. Про зміст підготовлених до друку книг видно з “Реєстру”, доданого до листа. В ньому – 15 балад, 15 пісень, тобто ліричних віршів, 10 дум (жанр, розвинутий пізніше Тарасом Шевченком), понад 20 “різних п’єс”, тобто віршів, сонети Адама Міцкевича, інші переклади – загалом 76 назв. Одночасно Левко Боровиковський працював над укладанням “Малоросійського словника”, довівши його до літери К.

Готуючись видати власну збірку українських письменників (“Український альманах”), Ізмаїл Срезневський запросив Левка Боровиковського долучитися. І поет надіслав сім творів, з яких 21 травня 1831 р. було опубліковано лише баладу – “Козак”, щоправда, високо оцінену Євгеном Гребінкою (1812-1846). У листі до свого вчителя латини в Слобідсько-Українській гімназії (Харків) Івана Кулжинського (1803-1884) старшокурсник Є.Гребінка відзначив, що баладою “Козак” Боровиковський “облагородив мову українську".

Згадувана балада починалася епічно:

- Не зграями ворон літає в полях, / Не хліб сарана витинає, / Не дикий татарин, не зрадливий лях, / Не ворог москаль набігає; / То турок, то нехрист з-за моря летить / І коней в Дунаї купає: / Йде в город – в чумі мов весь город лежить, / Селом – і село западає. / Він хоче весь світ під коліно зломить, / Побить, потопить у Дунаї… / Нехай лиш виводить на поле шайки, / Поміряємсь силами в полі! / Уже ж не без Бога христьянські полки / І вільний козак не без долі.

*   *   *

Уявляєте, у вас готові три збірки, а друкують… один вірш?

Та на почесті й славу просвітник не зважав, а продовжував з року в рік ходити біля народної ниви. Минуло якихось два роки, і ситуація з творчим доробком кардинально змінилася. У листі від 1 січня 1836 р., надісланому до Києва, Левко Боровиковський повідомляв знаного енциклопедиста, фольклориста, історика, професора російської словесності та першого ректора Імператорського університету Св.Володимира Михайла Максимовича (1804-1883): вже упорядковано п’ять збірок – два фольклорні (пісні, прислів’я і приказки, зібрані власноруч), “Словник української мови з визначенням коренів слів” (букви А-Г), а два інші – оригінальні вірші та байки.

Перераховувалися й авторські твори: 12 балад, 12 дум, 20 пісень, переклад семи “Кримських сонетів” Адама Міцкевича та “суміш” – 26 різних віршів. Разом із тим, ще залишалася купа роботи: записи повір’їв, переказів, переклади з Горація, Федра, російські вірші тощо. На жаль, цьому колосальному масиву, за винятком 177 байок і приповідок, за життя поета не пощастило побачити світ, а частина творчого спадку пізніше, взагалі, назавжди зникла.

У вступному слові до збірника записаних поетом народних приказок і загадок – у далекому Курську Левко Боровиковський зізнався:

- Моя мати – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила…

*   *   *

Наприкінці березня 1837 р. із Курська Левку Боровиковському вдалося перевестися до Новочеркаської гімназії. Про той період життя і творчості поета збереглося обмаль відомостей. Ймовірно, саме тут було створено вірші “Дій” та “Чорноморець”, що за життя автора не друкувались і пролежали в архіві Ізмаїла Срезневського до 1930 р., коли, разом з творами інших поетів, були вміщені в книзі “Харківська школа романтиків”.

Скрізь, де б український літератор не опинявся, Левко Боровиковський невтомно експериментував із темами, жанрами, стилями. Навіть із графікою! На повному серйозі, хоча лише суто теоретично, поет розмірковував – чи не варто перевести українську мову на… латиницю, “хоть для разнообразия”, оскільки жоден з існуючих правописів Левка Івановича не задовольняв.

Улітку 1838 р. за допомогою старшого брата Івана Боровиковського, теж викладача, Левко Іванович перебрався до Полтави. У Першій губернській гімназії (нині – Полтавська середня школа №3) він викладав латину, а з наступного року в Полтавському інституті шляхетних дівчат – ще й російську словесність та географію. Так сталося, що в ті роки тут же вчителював Петро Гулак-Артемовський, котрий жив тоді на південно-західному кінці вулиці Садово-Куликовської (нині – Дарвіна, 10), що колись вела… у степ. Поети часто зустрічались, обговорювали наболілі питання літературного життя. Як і раніше, Левко Боровиковський багато трудився на творчій ниві, писав балади, байки, збирав фольклорні матеріали.

*   *   *

Перетворившись на лідера громадської думки, у 1830-1840 рр. ординарний професор П.П.Гулак-Артемовський справив колосальний вплив на становлення та подальший розвиток всієї харківської плеяди знаних у майбутньому українських вчених і письменників: історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч Микола Костомаров (1817-1885), поет і етнограф, фольклорист, перекладач, видавець Амвросій Метлинський (1817-1870), філолог, славіст, історик, палеограф Ізмаїл Срезневський та інші.

Та й педагогічний колектив у 1-й Полтавській гімназії зібрався також цікавий. Тут історію до 1862 р. викладав блискучий педагог та громадський діяч Олександр Іванович Стронін (1826-1889), музику – композитор, фольклорист, педагог, піаніст Алоїз Венцеславович Єдлічка (1821-1894), малювання та каліграфію – колишній кріпак, художник, щирий приятель Кобзаря – Федот Ткаченко (1812-?).

Тим часом на педагогічній нині Левко Іванович завжди звертав увагу на здібних юнаків. Серед його вихованців були Іван Посяда (1823-1894) – майбутній український громадський діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського братства (1846), та син управителя кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки – Леонід Глібов (1827-1893), згодом – видатний український байкар, дідусь Кенар.

*   *   *

На весну 1839 р. у Левка Боровиковського зібралося вже 600 байок та прибаюток (нам відомо 195) та чимало ліричних творів, але публікувати їх поетові було ніде, бо “Вѣстникъ Европы” перестав друкуватися, а в “Украинском вестнике” запанували досить сильні реакційні тенденції, а незабаром царат і зовсім закрив той журнал. Лише 1840 р. журнал “Отечественные записки” вмістив цикл із шести “баллад малороссійских” Левка Боровиковського: “Две доли”, “Хромой скрипач”, “Великан”, “Ружье – совсем”, “Лыхо”, “Кузнец”. Це були, власне, навіть не балади, а короткі, перейняті романтичним духом оповідання, написані у формі ритмічної прози на матеріалі українських народних казок.

У 1841 р. Євген Гребінка видав у Санкт-Петербурзі альманах “Ластівка”, де поряд з творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Віктора Забіли та інших поетів, вмістив і поезії Левка Боровиковського: “Волох”, “Розставання”, “Чорноморець”, “Палій”, “Вивідка”, “Зимній вечір”, – а також 11 байок і прибаюток, понад сто прислів'їв і загадок.

Писав Левко Боровиковський і прозу, але твори цього жанру, на жаль, не збереглися. Значно більше пощастило байкарській спадщині Левка Івановича. Поет почав складати байки на початку 1830-х рр. Частину їх надрукував у своєму альманасі “Ластівка” Євген Гребінка.

Відколи у 1843 р. викладач 1-ої губернської гімназії пошлюбив випускницю Полтавського інституту шляхетних дівчат Марію Василівну Верещагіну, в його літературній діяльності почався глибокий творчий спад.

*   *   *

У 1852 р. Л.І.Боровиковський обійняв посаду інспектора Полтавської губернської гімназії. Того ж року в житті притихлого літератора сталася важлива подія. У Києві поет, фольклорист, перекладач, професор Київського (1849-1854) університету Амвросій Метлинський (1814-1870) видав збірку “Байки і прибаютки” (177 творів), що стала єдиною книгою, опублікованою за життя автора. Однак, сам літератор назвав ті твори байками і прибаютками. Є думка, що в принципі то два близькі, але різні жанри: якщо байка – переважно сатирична, викривальна за змістом, то прибаютка та приповідка стоять ближче до теплого гумору.

Видання представило в українській літературі такий нерозроблений жанр, як національна версія просвітительського реалізму. Хоча авторські байки Л.І.Боровиковського і були близькі до класичних зразків: Езоп, Лафонтен, Лессінґ – вони виявляли тісний зв’язок із моральними-етичними уявленнями українського народу та буйною образністю національного фольклору.

Як і два останні попередники, Лафонтен та Лессінґ, Левко Боровиковський вважав, що у кожній байці живуть дві рідні сестри – душа й тіло: тіло – це, власне, сама байка, тоді як душа – моральне повчання. І хоч як намагався б приховати власні наміри автор, байку в літературі слід розглядати як знаряддя боротьби проти соціальної несправедливості, бо сам її жанр є втіленням максимальної ясності письменницької думки та громадянської позиції.

Свого часу байки Л.І.Боровиковського мали неабиякий успіх. Їх передруковували у різних антологіях і збірниках. Чимало образних висловів із них перейшли в фольклор, як-то: “Голодний Клим озвавсь баса: “Найлучча птиця – ковбаса!”, “Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік”, “В неділю б’є поклони в церкві пан, Аж шкура запотіла, А цілий тиждень б’є хрестьян За діло і без діла”, “Моя байка – Ні бійка, ні лайка: Нехай ніхто на себе не приймає, А всяк на ус мотає, – Хто вуса має” та інші.

*   *   *

На жаль, сонечко в його віконечко дивилося не довго.

Він писав, писав, писав і… складав, складав, складав: все – у стіл. Видавці зусюдибіч обіцяли, обіцяли, обіцяли і – не видавали…. Нехай там авторські вірші, балади, думи, байки, прибаютки. Нехай там народні пісні, прислів’я і приказки, зібрані власноруч. Але що могло бути крамольного у Словникові української мови, надісланому в Санкт-Петербург до Російської Імператорської Академії наук?! Його супроводжувальний лист та архіпрацю академіки залишили нерозглянутими, навіть відповідь український лексикограф не одержав. Бундючне мовчання Метрополії.

Останнє прикро вразило Левка Івановича у 1856 р. Можливо, позначилося на здоров’ї Левка Боровиковського, якого спочатку спіткала тяжка психічна хвороба, а потім поет-романтик геть збожеволів. Вимушено у п’ятдесятирічному віці надвірний радник вийшов у відставку, зовсім припинив літературну діяльність і мешкав – то в рідних Мелюшках, то в Хоролі.

*   *   *

З епістолярної спадщини поета випливає, що тяжко жилося великій родині.

Із роками у подружжя народилося п’ятеро синів та донька: Олександр, Платон, Віктор, Модест, Лев і Надія. Мізерної пенсії педагога бракувало.

В архівах збереглося його “прошеніє” про збільшення пенсійної допомоги “для приличного безбедного меня и жены моей содержания и необходимейшего воспитания моих детей”. Схоже на те, що прохання було вирішено позитивно, бо сини літератора здобули гарну освіту.

У 1859 р. доля його другого сина – Платона – ще більше підкосила важко хворого батька. Навчаючись у кадетському корпусі, юнак брав участь у бунті вихованців проти адміністрації, за що його заарештували та суворо покарали. На засланні опальний кадет писав оповідання з життя в’язнів, деякі навіть публікував, тоді як додому Платон Боровиковський повернувся вже після смерті батька.

Тим часом архітвір українського поета-романтика пережив віки. Не без суму літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук Сергій Єфремов (1876-1939) у розвідці “Історія українського письменства” констатував:

- “Байки і прибаютки” Боровиковського тепер мало відомі, хоч трапляються серед них дотепні варіації на популярні байкарські сюжети, та й оригінальних чимало, оброблених лаконічно, подекуди сильно і вдатно. Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих “Байок і прибаюток” його ім’я ми ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років… Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім’я в історії письменства досить твердо… Справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників (Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко. – О.Р.) було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минула під знаком романтизму. Од нього самого ми знаємо, що він мав написаних дванадцять балад, заснованих на українських народних переказах.

*   *   *

Левко Боровиковський
Левко Боровиковський

У 1870-х роках раптом спалахнув вогник надії, коли відомий російський часопис “Отечественные записки” почав друкувати вірші “в манері Некрасова” за підписом Боровиковський. То був… старший син “батька українського романтизму”, правник, фахівець із цивільного права, а також український фольклорист Олександр Львович Боровиковський (1844-1905).

Останні роки життя Левка Івановича минули в рідному селі.

У Милюшках він оселився в батьковій садибі, де разом зі старшим братом Володимиром, згідно з батьківським заповітом, володів сотнею десятин землі та мав двох (!!!) кріпаків. Попри хвороби, злидні та самотність, він записував фольклор, продовжував укладати словник, хоч і залишався забутий Богом та усіма.

В 1876 р. про батька українського романтизму раптом згадав український перекладач, письменник і видавець Олександр Кониський (1836-1900). Розшукавши 70-річного поета, Олександр Якович запросив його до участі у виданні збірки творів українських письменників. Боровиковський щиро відгукнувся, навіть написав кілька новий байок та надіслав їх видавцю.

Через посилення цензури в Російській імперії – задумана збірка друком не з’явилася, а твори Левка Боровиковського надовго лягли в архів видавця. Нові байки Левка Івановича – “Вода та Гребля”, “Слон, Свиня і Звірі”, “Лисиця-охвицер” – помітно відрізнялися від ранніх творів. Тепер це були не короткі за формою, а розгорнуті сюжетні байки. Щоправда, майстерністю вони поступалися творам зі збірки “Байки й прибаютки”, але критика соціальної дійсності в них залунала значно рішучіша.

*   *   *

До кінця життя Л.І.Боровиковський мріяв видати два томи власних творів. Була в нього думка звернутися через сина Олександра до петербурзьких видавців. Просив він допомоги і в Олександра Кониського. Утім, бажане так і не здійснилося.

Левко Іванович Боровиковський помер 26 грудня 1889 р. на 84-му році життя. Поховали байкаря на Маляренківському кладовищі, неподалік від садиби літератора. Однак, із часом місце вічного спочинку загубили…

На щастя, могилу Л.І.Боровиковського розшукали під керівництвом учителя-краєзнавця Карпа Остаповича Ходосова (1912-1983) учні середньої школи №2 міста Хорола. У 1961 р. на могилі встановили цегляний обеліск, який у 1986 р. замінили мармуровим надгробком. Так осадчий національного романтизму заснував своє останнє поселення.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-