Єфросинія Зарницька. Антігона із ліричним амплуа

Єфросинія Зарницька. Антігона із ліричним амплуа

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проєкту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Гру української примадонни Єфросинії Зарницької ніколи спокійно не сприймали. Цей лагідний і тонкосердий соловейко, чий голос у херсонській Катеринівці ВПЕРШЕ озвався у церковному хорі, а зміцнився у мандрівних театральних трупах, – западав глибоко в душу. Не вірилося, що то не постановочний трюк від першого українського театрального режисера Марка Кропивницького, а мелодія, яку дістали зі самого споду, із далеких глибин. Як зауважували сучасники, театральні вистави за участі Єфросинії Зарницької брали зал дивовижною гармонією – гармонією слова, руху, фігури, ролі, настрою. Решта усіляких там штучних “підкреслень” були зайвими...

Вона була великою актрисою, а значить – ледь-но виходила на сцену, як ураз примушувала публіку забувати про деталі, взагалі – про мирське. За хвилину присутні уже не пам’ятали, що вони в театрі, що вони – сидять через рампу, що перед ними – не літературний персонаж, покликаний до життя драматургом. Хвилі таланту і магії брали своє. І партер, потім ярус за ярусом, поволі втягувалися у дивовижну містерію.

Тут секрет був у природі ремесла. Її французька колежанка, велика Сара Бернар (Sarah Bernhardt; 1844-1923) таку висловила думку:

- Драматичне мистецтво – переважно жіноче мистецтво. Справді, бажання прикрашати себе, ховати істинні почуття, прагнути подобатися і привертати до себе увагу – слабкості, які часто ставлять жінкам у докір і до яких незмінно виявляють поблажливість.

За свою сценічну кар’єру Єфросинія Зарницька гастролювала у 122 містах, виконала 125 ролей – українського репертуару, а також понад 100 – російського, а головне, наочно довела, що вона – визначна артистка нового українського музично-драматичного театру.

Єфросинія Зарницька
Єфросинія Зарницька

*   *   *

Легенди, як правило, перемагають історію, тож спробуємо зробити так, аби у сьогоднішній історії трапилося по-іншому. Єфросинія Пилипівна Зарницька (із дому Азгуріді) народилася 4 (16) лютого 1867 р. в Одесі.

Її батько, Пилип Азгуріді (1811-1886), грек за національністю, – був тютюновим неґоціантом, тобто успішним комерсантом, котрий ввозив в Україну сировину, в Південній Пальмірі переробляв на власній тютюновій фабриці та продавав у власних магазинах, відкритих в Одесі та Києві (Пасаж). Дивне прізвище, чи не так?

Дійсно, більш поширеним є Згуріді. Але така ситуація мала пояснення… Як розказувала фамільна легенда, давній-давній батьків предок мав мовний недолік: він заїкався. Коли в канцелярії той отримував посвідчення особи, він назвав себе: – “а-а-Згуріді”! А простий писар так і вписав у документ – Азгуріді. Ось так, із мовної помилки з’явилася нова родова гілка у древній фамілії.

Мати майбутньої актриси – Каліона Феліксівна (у дівоцтві – Клодницька; 1838-?), була дочкою покійного титулярного радника і походила з польської шляхти, яка мала кревні зв’язки з графами Кременицькими. Рідний брат Каліопи Азгуріді – Михайло Феліксович Клодницький служив колезьким асесором, начальником 3-го (господарчого земського) відділу канцелярії Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора.

Дитячі та юнацькі роки Фросина провела у родинному маєтку вуйка, чоловіка маминої сестри, священника православної церкви Різдва Пресвятої Богородиці – отця Григорія Михайловського, котрий мешкав і правив у селі Катеринівці Кам’яномостівської волості Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер – Первомайський район Миколаївської області). Особливий вплив на майбутню актрису справляла добропорядність, що панувала в гостинній родині тітки, Марії Феліксівни Михайловської. Розмовляли тут виключно українською мовою, національні традиції шанувати, а дітей виховували на християнських цінностях.

Глава сім’ї, сільський піп Григорій Михайловський, мав славу людини освіченої. Саме він прищеплював Зіні – так Єфросинію називали в родинному колі – любов до мистецтва. Адже о.Григорій сам чудово грав на скрипці, служив регентом церковного хору, що виконував не лише духовну хорову музику, а й народні пісні. В його хорі Зіна співала змалку; пізніше це стало в нагоді, коли дівчинка почала брати участь в аматорських спектаклях Новоукраїнського театрального гуртка, яким від 1881 р. керував місцевий вчитель Федір Левицький (1858-1933).

автор та недагог Федір Левицький, поштівка, 1957 р.

Автор та педагог Федір Левицький,

поштівка, 1957 р.

*   *   *

До муз дівчину тягнуло змалку. Батько у Єфросинії душі не чув, тож влаштував у зразковий одеський пансіон пані Ґептнер, створений на базі жіночої гімназії Березіної. З класу в клас вихованиця переходила з нагородами. Маючи з дитинства нахил до музики, вона закінчила загальну освіту в пансіоні пані Ґептнер та вступила до Одеської музичної школи Товариства красних мистецтв, де директором служив барон Олександр Каульбарс (1844-1929).

Музичну школу Єфросинія Азгуріді теж закінчила з нагородами, отримавши похвальний лист і срібну медаль. Виступ випускниці справив враження на голову Ради училища, архієрея Димитрія. Його високопреосвященство благословив дівчину й нагородив нотами, зробивши на обкладинці дарчий напис. Але далі в її досі безхмарне життя втрутилися обставини непереборної сили… Співацьку кар'єру Єфросинії, здавалося, назавжди перекреслила 5 травня 1886 р. нагла смерть батька – Пилипа Азгуріді. Аби матеріально допомагати родині, яка втратила годувальника, а саме: матері та трьом братам – у 1886 р. комісії Одеського випробувального комітету Єфросинія Азгуріді склала іспит і отримала звання домашньої вчительки музики.

Але музи не випустили її зі свого кола. У виставі аматорського гуртка влітку 1888 р. дівчину побачив український драматург, театральний режисер і актор Марко Кропивницький (1840-1919), який шукав талановиту молодь для своєї нової трупи.

Після успішних гастролей у Санкт-Петербурзі, в рамках яких 4 січня 1887 року в залі Демут (інша назва – “Фантазія”) у присутності царя Олександра ІІІ були показані два спектаклі за творами Тараса Шевченка (“Назар Стодоля”) і Михайла Старицького (“Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”), – Марко Лукич виношував грандіозні плани. Один із фундаторів національного театру скрізь шукав талановиту молодь і до кінця 1888-го року сформував чотири (!!!) трупи.

*   *   *

Прославленого актора і режисера 20-річна дівчина вразила відчуттям сцени, соковитим голосом, акторською майстерністю. Тож Марко Кропивницький запропонував Єфросинії Азгуріді місце у своїй головній трупі, пророкуючи, що в найближчому майбутньому стане вона справжньою зіркою української сцени. Від подібних пропозицій не відмовляються, і молода аматорка залишила роботу домашньої вчительки і виїхала до Катеринослава, де під сценічним псевдонімом Зарницька 26 січня 1889 р. розпочала професійний шлях театральної актриси.

Вони всі були, звісно, романтиками, утім, після так званого Емського указу (1876), за яким просто заборонялися – український театр, прилюдні читання творів українських письменників і таке інше, – хотілося сподіватися на краще. Хотілося щиро вірити, що невдовзі зійде зоря, і на тлі вранішнього неба блиматиме й твоя зірочка. Але ж… За іншим законом 1881 р. – окремий український театр не дозволявся. Можна було мати “малорусско-русскую труппу”, і це була шпарина в творчість. Хоча така організація театру виявилася неймовірно складною, матеріально непідйомною.

Нехай більше не дурять вас радянські театрознавці… Найбільшим ворогом українського національного театру була не царська цензура, яка від 1889 р. систематично перекреслювала як окремі сцени, так і цілі п’єси, коли в них з’являлася інтелігенція, навіть міщанство, яке відрізнялося від селян своїм зовнішнім виглядом.

Найбільшим ворогом українського національного театру були кляті гроші.

*   *   *

У записничці корифея українського театру Михайла Старицького за 1883 р. є запис, що ріже правду матку:

- Про склад трупи; зима 1883-1884 роки….

Чоловічий склад акторів персонально – 16 чоловік, жіночий – 16 чоловік, – з визначенням їх місячної платні. З них, наприклад, М.Кропивницький – 800 карбованців, І.Карий – 400 карбованців, М.Садовський – 400, М.Журін – 325, П.Саксаганський – 200; чоловічий склад разом – 3675 карбованців.

З жіночого складу: М.Заньковецька – 500 карбованців, М.Барілотті – 275, Г.Затиркевич – 200; жіночий склад разом – 2705 карбованців.

Хор – 30 чоловік з хормейстером – 1160.

Оркестр – 25 чоловік з капельмейстером – 1930.

Адміністративно-допоміжний склад – 11 чоловік, 540 карбованців,

а всього на місяць – 10 010 карбованців.

Отже, бюджет першої професіональної української трупи на території Центральної й Східної України складав 10 010.

Тепер – далі.

Театр (оренда приміщення) на місяць – 500.

Вечорових витрат – 2800.

Опалення театру – 200.

Декорації на місяць – 300 карбованців, костюми – 200, не передбачених витрат – 300. Разом на місяць – 14 300.

Поділимо на 25 вистав, – одержимо, що кожний вечір мені коштує 572 карбованці.

*   *   *

Чи варто нагадувати, що були вони – романтиками?

Знаєте, звідки в акторському середовищі псевдоніми беруться? Правильно, з неба.

Як розповідає одна театральна легенда, якось надвечір, дивлячись у вікно поїзда, в якому їхала новостворена трупа, Єфросинія у захваті милувалася яскравими спалахами зірниці.

- Нарікаю тебе Зарницькою, – мовив по-батьківськи Марко Кропивницький.

Слід зазначити, що із талановитої творчої молоді нову трупу Марко Кропивницький ліпив особливо ретельно, нанизуючи перлину до перлини, як-то: Федір Левицький, Любов Ліницька, Онисим Суслов, Ганна Борисоглібська, Наталя Чарновська, Віра Марченко, Уляна Сластіна-Суслова, Степан Глазуненко та інші. В авторському складі раз-у-раз зблискували й уславлені майстри української національної сцени, а саме: Іван Карпенко-Карий, Іван Загорський, Ганна Затиркевич-Карпинська, Олександр Немченко, Юлія Шостаківська, Дмитро Гайдамака (власне: Вертепов), Антоніна Маркович, Леонід Манько, Андрій Максимович, Антін Арцимович, Євдокія Боярська.

У Марка Лукича діяв чіткий план: спостерігати за грою на сцені справжніх метрів – можливо, саме й є найкращим вихованням, принаймні – це абсолютно точно сприятиме професійному зростанню початківців.

Тут нікого у прими – за ясні очі та жіночі принади – не записували. Наприклад, коли восени 1882 р. 28-річна Марія Заньковецька, на прохання Миколи Садовського, прибула до Єлисаветграда, просто з вокзалу оперна діва вирушили до Марка Лукича. Того ж вечора відбулося прослуховування майбутньої артистки. На вимогу М.Л.Кропивницького вона прочитала “Тополю” Тараса Шевченка, заспівала соло і, на прохання Миколи Садовського, у дуеті з ним.

Насправді, ми не даємо собі звіт, але геніями Костянтин Станіславський (1863-1938) і Володимир Немирович-Данченко (1858-1943) не народилися, а вчасно осягнули та систематизували досвід… українських театральних труп, спектаклі яких вони бачили у Москві. Як стверджував український актор, педагог, режисер і театральний діяч М.М.Синельников (1855-1939) із Харкова, котрий протягом 1900-1909 рр. працював головним режисером Театру Корша в Москві:

- Я бачив перший ансамбль в українській трупі Марка Кропивницького. До того часу про ансамбль на російській сцені не було й мови, а кожен Івась діяв на свій глас. Так, кожен прем’єр-віртуоз грав, але… для себе. Ні, були віртуози, та не було ансамблю. І не дарма, коли всі корифеї працювали в купі, й навіть тоді, коли і М.П.Старицький був із ними, при всіх варіантах режисерські функції належали Марку Лукичу Кропивницькому. Чим же М.Л. зажив собі такої слави режисера? Якими методами він працював, що вмів так створювати звучання спектаклів, так майстерно подавати життєву правду на сцені, що глядач забував, що сидить він у театрі? Звичайно, тоді про “систему Станіславського” не могло бути й мови, бо й самого Станіславського ще не було, а був С.Алєксєєв, який з В.Немировичем-Данченком дилетанствували, улаштовуючи аматорські вистави, але захопившись прекрасними спектаклями трупи Кропивницького, почали дбати про виникнення Московського Художнього театру (МХТ), який і утворили… в 1898-му році.

*   *   *

Так стали зорі, і 23-річна Єфросинія Зарницька грала у виставах разом із Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським, Миколою Садовським, Іваном Карпенком-Карим, іншими великими акторами – патріархами українського національного театру. Одначе, найбільший вплив на творчість молодої актриси мали Марія Заньковецька та Марія Садовська.

Здавалося, Єфросинія Зарницька була створена для Великої Сцени, адже із кожною новою роллю вихоплювала щось ще невідкрите у давно знайомих персонажах. Вона зіграла яскраві ролі: Наталку (“Наталка Полтавка” за п’єсою Івана Котляревського), Прісеньку (“Шельменко-денщик” Григорія Квітки-Основ’яненка), Галю (“Назар Стодоля” Тараса Шевченка), Галю (“Гаркуша” Олексія Стороженка), Кулину, Горпину, Вустю (“Чорноморці”, “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, “За двома зайцями” Михайла Старицького), Олену (“Не ходи, Грицю, на вечорниці” у переробці Володимира Александрова), Ярину, Оришку (“Невольник”, “Пошились у дурні” Марка Кропивницького) тощо.

У період 1889-1893 рр. гастролі трупи М.Л.Кропивницького незмінно супроводжувалися аншлагами в Білгороді, Олександрії, Катеринославі, Єлисаветграді, Харкові, Слов’янську, Кременчуці, Полтаві, Ростові-на-Дону, Маріуполі, Санкт-Петербурзі, Тифлісі, Москві, Варшаві, багатьох інших містах. Незмінно спектаклі українців супроводжувалися схвальними відгуками на гру молодої актриси Є.Зарницької. Нова трупа Марка Лукича швидко здобула славу, перетворившись на одну з кращих у Російській імперії і сприймалася сучасниками як складова частина… національного театру. Про рівень майстерності свідчить факт: невдовзі вони отримали запрошення на гастроль до Сполучених Штатів Америки!

Її акторські можливості уже перевершували режисерські завдання. Восени 1889 р., під час гастролей трупи Марка Кропивницького у Бердянську Єфросинія Зарницька своєю грою у лірико-драматичній ролі Кулини в “Чорноморцях” Михайла Старицького вразила відомого діяча культури, композитора і поета-перекладача Петра Ніщинського (1832-1896). Петро Іванович побачив масштаб особистості, силу і незалежність характеру та творчий потенціал молодої актриси, завдяки яким вона могла б втілити на українській сцені один зі найяскравіших героїчних жіночих образів світової драматургії – Антігони. Метр пророкував актрисі славу в майбутньому:

- Вам із такими чудовими природними задатками призначено кращу, завидну долю. Цю думку, це моє переконання, я висловлював вам і раніше, вбачаючи в вас і Антігону, і “примадонну нашої майбутньої малоросійської сцени”.

*   *   *

Постійне розширення Марком Кропивницьким репертуару Єфросинії Зарницької, а головне – різнопланові ролі в різножанрових виставах, – а також гра молодої артистки в партнерстві з навчателем шліфували майстерність. Доволі швидко це далося взнаки. Не минуло й року, як Марко Лукич назвав вихованицю не просто артисткою, а “митцем”.

У листі до матері восени 1891 р. Зіна сухо ділилася радісними новинами:

- По сцені справи пречудові, кращого й не бажаю, днями Марко (М.Л.Кропивницький – О.Р.) сказав, що я даю навіть більше, ніж він очікував, що я тепер не тільки артистка, а й митець! А ще – я вважаюся примадонною трупи.

Ні про які компліменти авансом не йшлося. Ні…. Коли у квітні 1890 р. М.Л.Кропивницький привіз молоду трупу до Санкт-Петербурга, він не ризикував, а був упевненим у рівні акторської майстерності творчої молоді... Що говорити про рядового глядача, навіть бундючна петербурзька преса констатувала:

- Пані Зарницька не тільки вирізняється найкращим голосом та вмінням серед співачок у трупі, але також і акторським талантом на ліричні амплуа.

Далі – більше. Переглянувши виставу за його п’єсою – “Циганка Аза”, український драматург, театральний діяч та антрепренер Михайло Старицький (1839-1904) зізнався, що втілений Єфросинією Зарницькою персонаж – є кращою Азою з-поміж усіх, яких йому довелося бачити.

Нарешті, Микола Лисенко відзначив: голос Єфросинії Зарницької – сопрано, сильний, чистий, а лунає вокалістка, наче вона пряма спадкоємиця Марії Заньковецької, а наприкінці розмови навіть порадив актрисі вступати до… консерваторії.

Марко Кропивницький, 1890-ті рр. 2
Марко Кропивницький, 1890-ті рр.

*   *   *

В останнє десятиліття ХІХ століття Марко Кропивницький був не стільки новатором національного театру, скільки культовою фігурою у середовищі українства, яке дбало про національне відродження. Саме з ним пов’язане навіть виникнення та перше публічне виконання тепер знаменитої пісні “Реве та стогне Дніпр широкий” на слова Тараса Шевченка, присвяченої режисеру композитором Данилом Крижанівським (1856-1894). Дев’ять строф із Кобзаревої балади “Причинна” були покладені на музику, і зверху над нотами автор написав: “Присвячую Марку Кропивницькому”. За легендою, прем’єра відбулась у 1892 р. в Одесі – на вечорі, присвяченому пам’яті Тараса Григоровича. Кропивницький був вражений піснею й особисто виконав її того ж вечора. Глядачі зірвалися зі своїх місць і підхопили пісню…

Потім у ситуацію втрутилися особливості «національного характеру»…

Не забули приказку про двох українців і трьох гетьманів?

Тож не винятком була й українська театральна сцена кінця ХІХ століття. Коли, рухаючись за власними гастрольними графіками, в Санкт-Петербурзі зустрілися дві провідні українські трупи, їхні очільники – Марко Кропивницький та Михайло Садовський почали перемовини про об’єднання. Нові настрої у середовищі антрепренерів Єфросинія Зарницька відтворила у листі додому:

- Ну, хай як там було, а я за себе тепер не боюся, чи тут, чи в якому іншому місці нам усім чотирьом (Є.Зарницька, Федір Левицький, Опанас Суслов й Уляна Суслова. – О.Р.) будуть дуже раді.

Поки тривало обговорення деталей, у хід пішла… конкуренція.

Попри запланований час на виступи в Північній Пальмірі, трупа Михайла Садовського залишилась у місті на Неві ще. То була рокова помилка, що зруйнувала можливе об’єднання двох труп. Адже справи у Садовського відтоді пішли геть погано: коли не грала Марія Заньковецька, збори з вистав не перевищували… 30 рублів. Отже, об’єднання театрів померло, не народившись.

Настає час, і ти дорослішаєш, розуміючи: час вилітати з-під крила майстра. Адже далі по життю тобі самому летіти. До всього ж, у 1893 р. і трупа М.П.Кропивницького через матеріальну скруту припинила своє існування.

Щиро подякувавши Марку Кропивницькому за батьківську науку та людську підтримку, у вересні 1893 р. 26-річна актриса залишила славетну трупу та уклала контракт із пересувною антрепризою українського актора й антрепренера Георгія Йосиповича Деркача (власне – Любимов; 1846-1900), з яким у якості прем’єрші пропрацювала рівно рік. Того самого Деркача, в якого розпочинав артистичну кар’єру 18-річний Федір Шаляпін, котрий, до речі, з приємністю пригадував “і Деркача, і свої недолугі спроби в трупі”. Колектив виявився величезним, як на ті часи – 70 чоловік.

Марко Кропивницький, 1890-ті рр. 1
Марко Кропивницький, 1890-ті рр.

*   *   *

У книжці “Марко Кропивницький” (2018) Ростислав Коломієць повідомляв:

- Наприкінці 1893-го року Єфросинія Зарницька виступила в Парижі у складі антрепризи Деркача в ролі Наталки. Як пригадувала сама виконавиця, вона удостоїлась вищої похвали з вуст Франциска Сарсе (Francisque Sarcey; 1827-1899), найвідомішого французького театрального критика, який прийшов за лаштунки у “Theatre des menus-plaisir”, аби висловити захоплення її майстерністю. Щоправда, мсьє Сарсе не бачив Марії Заньковецької... Проте саме Єфросинію Зарницьку колеги вважали новою спадкоємицею “зорі української сцени”. Гадаю, йшлося не про наслідування манери гри – схожа-не-схожа, – а про яскравість таланту.

З іншого джерела ще й така деталь виплила:

- Після вистави “Наталка Полтавка”, поставленої за безсмертною п’єсою Івана Котляревського, схвильований французький публіцист Франциск Сарсе поцілував руку молодій українці та заявив, що голос її “чистий, немов кришталь”.

Французи є французи: галантно мадам ручки обцілувати – це будь ласка, а якщо по ділу що, то зась. Ні наступного дня, ні згодом у французькій пресі так і не з’явилася рецензія за підписом Франциска Сарсе, яка б розтопила лід байдужості парижан до французької гастролі української трупи. Скажу більше, рецензії – взагалі, жодної: ні на “Наталку Полтавку” Івана Котляревського, ні на “Назара Стодолю” Тараса Шевченка – не з’явилося. Попри те, що на шпальтах паризьких і провінційних газет друкувалися сенсаційні повідомлення щодо сумного перебігу гастролей української трупи.

На жаль, “Назар Стодоля” у постановці Онисима Суслова, взагалі, довелося показати у напівпорожньому залі. Без відповідної рекламної кампанії, оплаченої антрепренером, паризька публіка не виявила особливого інтересу до творчості гастролерів. Далі – більше. Трупа Д.Й.Деркача, яка до Парижау приїхала на дастьбіг, опинилась у суворій матеріальній скруті: годинник цокав – прибутків не було. Зрештою, власник театрального приміщення відмовив українцям в оренді, й актори переселились у дешеві номери передмістя Сен-Мартен. Потім усе, взагалі, посипалося… Невдало трупа Деркача показала свої вистави у Бордо, а потім просто скасувала гастролі у Бельгії. Зрештою, у січні 1894 р. актори опинились у Марселі, звідки – невідомо, яким коштом – пароплавом повернулися до Одеси.

*   *   *

Надалі Єфросинія Зарницька уважніше підписувала контракти.

У 1894-1898 рр. вона мала ангажемент у новій трупі, створеній українським режисером, драматургом й організатором театральної справи Олексієм Львовичем Суходольським (1863-1936). Вони разом працювали на сцені під час горезвісних паризьких гастролей, що стали “дуже сумною сторінкою в історії українського театру” (Костянтин Ванченко-Писанецький). Хотілося позитиву, а головне – будувати власне творче майбутнє своїми руками.

Під час гастролей навесні 1897 р. у Києві, на Великдень, відома актриса зустрілася із Михайлом Старицьким і так у листі від 11 квітня 1897 р. описала рандеву:

- Була вчора у Старицького з візитом – дуже гарно мене прийняли і запросили розговлятися на перший день. Михайло Петрович запропонував ставити його п’єси і, взагалі, можна сподіватися, що він нас підтримуватимете, обіцяв познайомити з Миколою Лисенком, тобто, по-іншому кажучи, увести нас в коло тутешніх малоросів, котрі мають якщо не великий, то голосний вплив на товариство та публіку – а це дуже важливо.

Проте життя є життя, і в 1898-1909 рр. Єфросинія Зарницька стала окрасою трупи українського драматурга, актора, режисера та антрепренера Онисима Зиновійовича Суслова (1857-1929). Упродовж чотирьох років (1888-1892) прямий учень Марка Кропивницького, О.З.Суслов біля патріарха вивчав національний театр, перейняв відповідну школу режисури, здобув рівень акторської майстерності, осягнув засади керування колективом.

Здавалося, виконавиця сягнула свого творчого апогею. У 1900 р. під час гастролей у Білокам’яній газета “Московские ведомости” на всі боки вихваляла яскраве українське обдарування Єфросинії Зарницької:

- Вона володіє таким драматичним талантом, таким чарівним, свіжим голосом, що, здається, немає такої ролі, з якою би ця артистка справилася б не повністю.

Первомайський міський будинок культури імені Є.П.Зарницької
Первомайський міський будинок культури імені Є.П.Зарницької

*   *   *

Це був вищий щабель в акторській кар’єрі. У складі трупи Онисима Суслова, Єфросинія Зарницька перетворилася на одну з перших українських виконавиць, які сценічно освоювали західноєвропейський репертуар. Блискуче її сопрано лунало в оперетах, де Єфросинія Пилипівна зіграла Серполетту в “Корневільських дзвонах” Олівера Планкетта, японку Мімозу в “Ґейші” Сіднея Джонса. Окрім іншого, в концертах прима виконувала арії – Гальки з однойменної опери Станіслава Монюшка, Антоніди з “Життя за царя” (пізніше – “Іван Сусанін”) Михайла Глинки.

Від успіху голова не паморочилася, але з Москви Зіна повідомляла матір:

- Нещодавно у театрі слухав мене Мамонтов (російський підприємець і меценат Сава Іванович Мамонтов; 1841-1918. – О.Р.) і просив передати свої компліменти, а він тут першим поціновувачем мистецтва вважається, і зовсім заморочив мені голову: Мамонтов радить іти тепер в оперу, інші – в оперету, а треті – в драму. Дуже всі мене баламутять переходом на російську сцену. В оперетці мені зараз дають 600 рублів, у Пітері – платитимуть 900 р.

У 1909-1914 рр. в Україні Єфросинія Зарницька грала в різних театральних трупах. Але доля вела талановиту актрису далі, і в 1914 р. Єфросинія Зарницька замешкала у Петрограді, де виступала в українських виставах. У 1918-1919 рр. ім’я виконавиці зустрічалося на афішах українських драматичних театрів Одеси та Миколаєва, що свідчить про епізодичні у цей період приїзди майстрині в Україну.

Вона також була причетна до організації й відкриття у 1919 році Українського театру імені Т.Г.Шевченка. Виконавиця входила до складу Розпорядчої ради театру, пробувала себе у режисурі, активно працювала щодо розширення власного репертуару, відтепер опановуючи ролі літніх жінок, як-то: Терпилиха (“Наталка Полтавка” Івана Котляревського), Фенна Степанівна (“Шельменко-денщик” Григорія Квітки-Основ’яненко), дружина Тараса (“Тарас Бульба”) і Гордиля (“Циганка Аза”; обидві – Михайла Старицького) та інших.

*   *   *

Коли старе життя більшовики зруйнували, а нове – взялися будувати на кістках і крові, актриса залишила Північну Пальміру. У 1920-1924 рр. Є.П.Зарницька проживала в Катеринці, адже о.Григорій Михальченко заповів небозі свій будинок. У тому селі театру не було, але жити без сцени відома актриса не змогла. Отож, у 1924 р. Єфросинія Пилипівна створила… театральний гурток, до управління яким долучився й молодший брат 67-річної майстрині, актор Михайло Клодницький (1875-?), котрий також повернувся в Україну.

Сільські хлопці та дівчата, яких актриса захопила власним прикладом і розповідями, енергією та відданістю справі, – стали акторами-аматорами. Серед них слід назвати Дарку Доценко, Парфентія Вальчука, Павла Хижняка, Григорія Матковського, Юхима Бурлаченка, Андрія Чорнобрового, Віру Хижняк, Єпистимію Розум’як, Миколу Безулю, Євлампія Нагорнянського. Репетиції відбувалися у приватному будинку актриси, в сільській школі, а вистави односельцям показували в колишній поміщицькій коморі, що стояла на території садиби теперішнього лісництва, а коли та згоріла – орендували великий сарай у Лаврентія Криворученка.

Незважаючи на складне економічне та суспільно-політичне становище, катеринчани та мешканці навколишніх сіл активно відвідували вистави, сприймали гру акторів-аматорів із захопленням. Катеринківський театральний гурток навіть вирушав на гастролі, щоб дати вистави в Кримці, Врадіївці, Доманівці, Голті (нині – Первомайськ).

*   *   *

Смак і дух великої сцени ніколи її не полишав, і в 1926 р. Єфросинія Пилипівна Зарницька пішла в Харкові служити актрисою в Український Народний театр, що після чергової реорганізації перетворився: спочатку – на Державний народний театр, а згодом – на Харківський червонозаводський державний український драматичний театр. Репертуар виконавиці постійно розширювався, адже раніше зіграні ролі доповнювалися новими, а саме: Харитини (“Республіка на колесах” Якова Мамонтова), Морочинської (“Молода кров” Володимира Винниченка), хазяйки пансіонату (“Вовчі душі” Джека Лондона), Софії Петрівни (“Розлом” Бориса Лавреньова), Чирвихи (“Диктатура” Івана Микитенка) та інші.

7 квітня 1929 р. у приміщенні Харківського червонозаводського державного українського драматичного театру відбулося святкування 40-річної сценічної діяльності Є.П.Зарницької. До ювілею трупа показала виставу “За двома зайцями” Михайла Старицького, адаптовану до вимог… радянської епохи. Сама ювілярка виконала роль перекупки Лимарихи.

Вона завжди була сердечною та чуйною до людини, і не мало значення – про колег ідеться чи про звичайних громадян. У день ювілею Єфросинія Пилипівна отримала телеграму від знаменитої співплемінниці, “цариці української сцени”:

- Із 40-літнім ювілеєм вітаю тебе, мій любий товаришу, моя укохана артистко. Згадую ті незабутні яскраві часи, коли ми спільно працювали і ділили успіх. І стало гірко, що не маю сили прибути на твоє свято, прилинуть до тебе, притиснути до серця і голосно вигукнути: – Слава, слава тобі, моя мила ювілярко!

Ваша Марія Заньковецька.

Важкохвора, 75-річна Марія Костянтинівна Заньковецька давно не залишала квартиру №4, де у родичів у двоповерховому будинку на Великій Васильківській, 121, вона доживала свого віку.

*   *   *

Наприкінці 1931 р. Єфросинія Пилипівна залишила й велику сцену, й українську столицю та повернулась до села Катеринівки, де оселилася в материному будинку. На той час селами котилася примусова колективізація, отож будинок у 65-річного “класового ворога” сільська рада відібрала. Довелося переїхати у Первомайськ (до 1920 р. – с.Голта), де оселитись у будинку знайомої вчительки за адресою вул. Мічуріна, 11. До останнього Антігона із ліричним амплуа снила сценою і попри негаразди – доклала можливих зусиль задля становлення Первомайського народного театру.

Померла Єфросинія Пилипівна Зарницька 30 червня 1936 р. від запалення нирок. Поховали велику Актрису на старому Голтянському кладовищі, та могила не збереглася. Бо ж частина цвинтаря, де була похована зірка українського театру, потрапила під незаконну забудову і… зникла у катавасії соціалістичного будівництва.

У статті “Учениця Кропивницького” (1967) відомий етнограф та фольклорист Володимир Дашкевич (1905-1988) зазначав: Єфросинія Зарницька була самобутньою актрисою завдяки сильному й оригінальному таланту; створені нею образи визначаються своєрідністю трактування, а за вокальними та хореографічними даними вона не мала собі рівних серед українських актрис свого часу.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-