Про сміливого кролика Джоджо та його іронічного творця. Кіно дня

Про сміливого кролика Джоджо та його іронічного творця. Кіно дня

Укрінформ
Якою буде реакція українського глядача на одну з найсуперечливіших кінострічок сучасного сінематографа?

В українському прокаті демонструється фільм «Кролик Джоджо» новозеландського режисера Тайки Вайтіті – один із претендентів на цьогорічний «Оскар» у шістьох номінаціях (серед яких – найкращий адаптований сценарій та найкращий фільм року). Перед нами – одна із найсуперечливіших кінострічок, яка існує в сучасному кіно.

Фільм розповідає про десятилітнього німецького хлопчика Джоджо, який вважає себе нацистом і має уявного друга – Адольфа Гітлера власною персоною. Цей уявний друг підтримує хлопчика у його переконаннях, втішає та дає додаткову мотивацію до дій. Проте за дуже короткий час з’ясовується, що Джоджо – не настільки нацист, наскільки себе вважав, і що Гітлер – не зовсім той, за кого себе видавав.

Картина Тайки Вайтіті зроблена у дуже своєрідній манері, яка поєднує між собою умовність казки з безумовністю доволі драматичних обставин Голокосту та воєнного часу – поряд із не дуже страшним Гітлером ми бачимо реальні руйнування та смерті.

Фільм вийшов на екрани низки країн восени минулого року і спричинив розмаїті відгуки: від цілковитого сприймання – до часткового заперечення, оскільки, на думку деяких критиків, надто легковажно автори підійшли до болючої теми Другої світової та Голокосту.

Чи можна ставити у двозначний контекст Голокост та масові вбивства мирного населення? Чи варто демонструвати на кіноекрані нацистів, які мають людську подобу і здатні до самопожертви заради порятунку чужого життя? Ці та інші запитання так і залишаються без відповіді. І подібні запитання виникали ще двадцять років тому, коли на екрани вийшла стрічка «Життя прекрасне» (1997) Роберто Беніньї, де оповідь також велася про дитину, і тема Голокосту подавалася у досить своєрідному ключі.

Подібне можна сказати і про фільм «Смерть Сталіна» (2018) Армандо Яннуччі, який у невимушеній манері веде мову не тільки про Сталіна та його поплічників, а й про їхніх жертв також. Чи не роблять такі фільми нас поблажливішими до диктаторів? Чи не применшується у такий спосіб страждання та смерть мільйонів людей? Чи не приведе нас подібна позиція до якщо не повного, то принаймні часткового прийняття страшних злочинів?

Автори таких фільмів завжди кажуть, що не прагнули нікого образити, що вони розуміють масштаби трагедій, до яких привели диктаторські тоталітарні режими, шанують жертв, проте їхні фільми – це тільки фільми і мають за мету розважати, змішуючи трагічне з комічним. Все, як у житті. Тайка Вайтіті, зокрема, каже, що він розповів історію про маленького хлопчика, який уявляє собі Гітлера, що почасти втілював для нього батька. Чи може таке бути? Чом би й ні? Подібне трапляється, ситуація аж ніяк не є дивною, тим паче – коли реальний батько відсутній.

У випадку «Кролика Джоджо» це справедливо ще й тому, що у такий спосіб реалізовується одна з провідних тем Тайки Вайтіті, яка супроводжувала його ще з перших повнометражних картин. Йдеться про стосунки маленького хлопчика з його батьком. І такі стосунки завжди є доволі непевними через відчуженість батька, часто його авантюрний характер або відверту схильність до злочинів. Інколи сам хлопчик може бути авантюристом, і тоді стосунки – також непрості, хоч, врешті-решт, фільми закінчуються примиренням та зближенням цих двох людей.

Цій темі Вайтіті цілком присвятив два свої фільми – «Хлопчик» (2010) та «Полювання на диких людей» (2016); присутня подібна сюжетна лінія й у його голлівудському дебюті «Тор: Раґнарок» (2017). Відтак нічого дивного немає у тому, що й у картині про Гітлера ця тема заявила про себе. Тільки цього разу батько став уявним і компромісу з ним буде досягти, зрештою, простіше – він все ж уявний.

Тайка Вайтіті
Тайка Вайтіті

З іншого боку, важливішою за тематику є стиль фільмів самого Тайки Вайтіті. Як уже було сказано, цей стиль є чимось середнім між комедією та драмою. Йдеться у першу чергу про вибір персонажів, головних героїв, які у його картинах є дуже непевними – часто відстороненими, інфантильними, слабко поінформованими. Вони живуть ніби поза контекстом самого сюжету фільму. Особливо це помітно у стрічках пародійного характеру. Наприклад, у картині «Чим ми займаємося у тінях» (2014) мова йде про групу вампірів, які живуть у  Веллінґтоні. Для показу їхнього життя Вайтіті обирає псевдодокументальну манеру, маскуючи її під телевізійні репортажі. Журналісти стають свідками та навіть учасниками розмаїтих подій за участю вампірів та інших зловісних істот, проте всі ці події є поєднанням міфології та звичайного міського життя. Фільм опиняється поза межами канонічного для такої тематики жанру горору, проте жах тут наявний, тільки він присутній на другому плані, як тло, а на перший план тут виноситься повсякденність пересічних людей, які ледь здогадуються – з чим мають справу.

Цей фільм породив однойменний серіал, а також сюжетне відгалуження – «Паранормальний Веллінґтон» (2018), де діють двоє поліцейських, які під керівництвом свого начальника займаються кумедним розслідуванням паранормальних явищ. Власне, оповідь про цих двох поліцейських і є своєрідною квінтесенцією стилю, який сповідують Тайка Вайтіті та його давній друг і співавтор Джеймі Клемент. Зловісне тут наявне, і воно тут цілком безумовне, його присутність не піддається жодній критиці чи навіть сумніву, і це драматична частина історії, а джерелом комічного у цьому контексті стають люди, які не тямлять, що з ними відбувається.

«Кролик Джоджо» створений у подібній манері: нацистська політика тут є безумовним злом, проте вона присутня як тло, як далекі відголоски, що долинають до дитячої свідомості, й тільки в окремих епізодах вона виходить на перший план. Відтак у центрі уваги фільму опиняється звичайна людина, маленький хлопчик, який живе у світі власних фантазій, не зовсім розуміючи, про що саме він фантазує, і з яким злом він мимоволі заграє.

Вайтіті  вміло вибудовує саме другий план оповіді, у якому важливу роль відіграють окремі деталі на кшталт взуття його матері, яке у відповідний час стане символом трагедії. З часом перший та другий план оповіді зближаються, наприкінці фільму вони стають одним цілим – і в цю саму мить власне й щезає уявний друг хлопчика – Адольф Гітлер. Такі фінали – також у стилі Вайтіті: подібним чином закінчувалися й інші його фільми подібної тематики.

Описаний стиль – дуже впізнаваний і по-своєму універсальний. Можна взяти будь-яку тему й зробити із неї фільм у манері Тайки Вайтіті. Підійде яка завгодно катастрофа, будь-яке стихійне лихо, геноцид, зомбі-апокаліпсис, голод, репресії й тому подібне. Важливою умовою має бути зловісне тло, яке позначатиметься виразними, проте непомітними для першого плану деталями. На задньому плані буде геноцид, а на першому – мирні усміхнені стримані люди, які не знатимуть, що відбувається, і як на все це реагувати.

І якщо «Кролик Джоджо» схожий на попередні (і, ймовірно, що й на майбутні) картини Тайки Вайтіті, то у чому тоді сенс його нової роботи? Чому Гітлер? Чому Голокост? Мабуть, ми так і не отримаємо відповіді на ці запитання. Можна припустити, що йдеться про кон’юнктуру, яку часто використовують, аби отримати престижну кінопремію. Можливо, це справді демонстрація універсальності кінематографічного стилю Тайки Вайтіті. Чи буде цей стиль схвалено ще й американською кіноакадемією – дізнаємося вже дуже скоро.

Ігор Грабович

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-