Унікальний дитячий фольклорний ансамбль “Цвітень” при Національному народному хорі ім. Григорія Верьовки – один із найстаріших в Україні, власне, він був першим дитячим колективом у Києві, який 1986 року почав виховання молодої генерації на пісенній спадщині свого народу.

Інша “фішка” цього колективу – те, що тут виховання дітей базується тільки на власних експедиційних матеріалах, зібраних керівником — етнографом, композитором Марією Пилипчак упродовж останніх 35 років в українських селах. Також пані Марія постійно проводить всеукраїнські семінари з питань дитячого музичного виховання та видала цілу серію посібників для викладачів у школах та дитсадках, за якими можна виховати дитину з міцним українським хребтом.

Втім, в інтерв'ю Укрінформу Марія Пилипчак розповіла не тільки і не стільки про те, як правильно підбирати фольклор для дітей. Вона акцентувала, як саме і на чому варто виховувати українських дітей, щоб потім знову не говорити про “втрачене покоління”.

В УКРАЇНЦІВ Є УПЕВНЕНІСТЬ, ЩО ХТОСЬ ІНШИЙ ЗА НАС ЗРОБИТЬ, А МИ ВЖЕ ПОВЕЗЕМОСЯ

- Гуртки, заняття у дитячих колективах — це засіб сформувати повноцінну особистість. Особливо, коли мова про музику, і тим більше— про народну. Як сформувати у дитини хребет, виховуючи її в народному колективі?

- Багато років поспіль викладаючи у своєму колективі, в університетах, понад 37 років працюючи в хорі ім. Верьовки, в передачах на радіо та каналі “Культура” — я щоразу, починаючи розмову, наголошувала на тому, що мистецтво повинно мати не тільки розважальну функцію, а й морально-виховну. У всьому, що ми робимо, має бути елемент мистецтва – в культурі, на екрані телебачення, школі, в спілкуванні завжди має бути трохи вище, аніж на вулиці.

- Якось ми цю другу функцію завжди виносимо за дужки...

- Якщо судити з того, як виглядає сьогодні наша культура — так. Але втілювати цю другу функцію для дитини мають, насамперед, батьки вдома.

- Тобто? Як саме?

- Даючи дитині міцну духовну платформу... Сучасна мама дуже часто хоче бути успішною, мати хорошу роботу і не відставати від інших. Велика частина жінок незадоволені тим, що малеча відбирає час. А це дає відбиток на вихованні: діти дуже рано слово «розвиток» асоціюють тільки зі здібностями, вмінням заробляти гроші й рухатися кар’єрними сходами вгору. У стосунках, відтак, нема місця головному – любові. Така неправильна картина світогляду приводить до того, що розвитком ми називаємо, по суті, деградацію дитячих душ.

А ще, часто розуміючи, що в суспільстві щось не так, ми кажемо, що повернулися обличчям до віри. На початку століття, як каже мій брат священник, ми зривали із себе хрести, знаменуючи прихід нової епохи, а зараз ми одягаємо хрести — також знаменуючи прихід нових часів. Радянська влада знищила інститут віри, вона також знищила найкращих священників, якраз отих, хто йшов попереду, сповідуючи євангельські постулати. Покоління й покоління українців виросли без духовників. Коли є гарні вчителі, наставники і хороша освіта, ти частіше думаєш не про день, а про життя як процес. А в нас їх довгий час не було, цих учителів, тому зараз є якась така впевненість в українців, і це формується в родині, – що хтось інший за нас має зробити нашу домашню роботу у всіх цих аспектах, а ми вже попутниками повеземося. Це інфантильне мислення підлітка, який вважає, що йому повинні допомогти, враховуючи «його значимість».

- А щодо мистецтва і тих, хто його вчить — чи вони не повинні насамперед брати участь у тому, щоб формувати у дитині правильну духовну платформу?

- Повинні, ще й як! Відповідальність учителів велика, але більше все ж — у батьків. У мене так склалося, що “Цвітню” – уже 30 з гаком років. Примітно, що усі ці роки ходять одні й ті самі: батьки вивчилися, привели дітей — ті вивчилися і привели вже своїх. На моїх очах змінилося три покоління. Це значить, що “Цвітень” — генерація тих, хто мені довіряє. Ну а чому довіряють? Бо я не вчу за подвійними стандартами: коли розказуєш дітям одне, а сама робиш інше. Я знаю свою відповідальність перед ними.

ЧОМУ У ПРИБАЛТІВ ВИЙШЛО? БО ВОНИ ХОТІЛИ, А НЕ ДЕКЛАРУВАЛИ ХОТІННЯ

- Ліміт довіри у вас добрячий!

- З точки зору ліміту довіри — у нас в “Цвітні” усе дуже добре. А от з точки зору ліміту довіри до наших духовних і світських керівників у державі за останні 30 років... Подумати тільки: за цей час у нас мала би вирости ціла генерація на концепції національного світогляду, вона ж нарешті не заборонена, доступна до вивчення та пізнання. А що у нас виросло? Слабі поодинокі осередки, які не штовхають процес уперед. Свого часу вся Прибалтика зрозуміла, що треба повертати у бік національної культури, а не в бік “гомосовєтікус” — ну, й їм це вдалося. А в нас – наче тільки все почало виходити – як країну знову розвертає в інший бік. Чому одним вдається змінитися, а інші, навіть коли мають підказку, нічого не розуміють? Для мене відповідь очевидна: зрозуміти, що діється і змінитися може тільки той, хто емоційно може відірватися від проблеми і подивитися на неї з позиції не одного дня. Людина, яка залежна від бажань, яка хоче все й одразу, не вникаючи в суть проблеми, – не захоче змінюватися, бо не має великих об’ємів любові. Насамперед до власного майбутнього — а це діти, які житимуть у цьому майбутньому.

- У чому ж секрет прибалтів, от чому в них вийшло, а в нас — ні?

- Бо вони вирішили: ми самі будемо 10 років жити важче, але потім наші діти житимуть краще.

- А крім того, наші ж хочуть краще не через 10 років, а вже завтра.

- А ще краще — нині ввечері. Я розумію, що рівень нашої свідомості вже давно заангажований травматичним синдромом пережитого, а на кожне покоління у нас падало якесь міцне випробування. Але так уже склалося життя, що людина, яка не вміє прийняти біль втрати, корислива. Скупа, втрачає здатність до узагальнення. А простіше — не може бути мудрою. Звідси потім і вибір: краще журавель у руках, або славнозвісне українське — «якось то воно буде»...

Я ДУЖЕ ДАЛЕКА ВІД ТОГО, ЩОБ СПІВАТИ УСЕ, ЩО НАРОД ПРИДУМАВ

- Ви акцентуєте на цьому — на відповідальності, викладаючи дітям у “Цвітні”?

- У мене в колективі все побудовано на любові одне до одного, головним є повага і богобоязність. Ми відбираємо найкращі жанри для виконання — я дуже далека від того, щоб співати усе, що народ придумав. Ні, не все. “Народ” – поняття неоднозначне, у ньому є все: від дум до сороміцьких пісень і навіть дуже непристойних речей, і я не маю цього вчити дітей тільки тому, що воно було в народі.

Але знакову систему патріархальної культури, яку випрацювала наша музична культура, що водночас є частиною великої сільської культури — бо на село треба дивитися не як на момент викачування продуктів, а як на культуру — оцього я мушу їх навчити! Інша справа, що зараз село переживає не найкращі часи, й оте ідеальне поняття, яке ми маємо про нього, – далеко не відповідає дійсності. Усе стає на більш дешеві пластмасові рейки, не такі міцні, залізні, як то колись було.

- І тут іде заміна справжнього на пластмасове, еге ж?

- Раніше село — це була така система неквапного, спокійного темпоритму життя. А спокійного тому, що люди знали і вірили: Бог дбає про них.

Але якщо з села і сільської культури забрати Бога, його треба чимось замінити. (Ось приклад такої заміни — маю кумедний запис весільної пісні: «Ой були ми в сєльсавєті, розписались на газеті! Ой, спасібо секретару, що розписав нашу пару!». Це були ті часи, коли явно йти в церкву на вінчання до отця не можна було. Думаєте не йшли? Ішли. Але виник і такий новий вид весільної пісні).

Совєцька влада свого часу — відомо з якою метою — розплодила оці самодіяльні колективи, де співали відверто «колхозну музику» про мир-братство-вареники, маскуючи її і називаючи народною. Згадайте всі фільми, де Утьосов співає про радість життя в колгоспі, трудові будні! Всі щасливі! Усміхнені! Всі задоволені! А хто ні — того на Соловки!

Свого часу Авдієвський (Анатолій Авдієвський, український хоровий диригент, композитор, педагог, Герой України, Лауреат Національної Премії ім. Т.Г. Шевченка, художній керівник хору ім. Г.Верьовки – авт.) цьому дуже сильно опирався. До нього часто приносили графоманські записи композитори, ми їм хором говорили: люди, майте силу не писати! Уже ж стільки всього написано...

У НАС ЩОРОКУ ВИЇЖДЖАЄ БІЛЯ 20 ТИСЯЧ МУЗИКАНТІВ З КРАЇНИ

- Дослухаються вихователі до ваших порад?

- Якась частина — так, але це малий процент! Результат буває тільки тоді, коли людина вміє, може і хоче. Якщо не вміє, але може, має природні дані, їй треба знайти собі гарного вчителя. А тут перепоною кадрова проблема: у нас щороку виїжджає 20 тисяч музикантів з країни, і це — найкращі. А лишається дуже багато малоініціативних.

- Тобто, перша серйозна проблема в плані музичного виховання — вчителі?

- Інша серйозна проблема нашої культури: батьки не знають, як виховувати дитину, на якій музиці. Не розуміють, бо свого часу в них самих украли музичну освіту, в школі вже давно вчать читати й оперувати 33 буквами, а оперувати 7 нотами – не вчать. Чому? Тому що професійного викладання музики в школах нема. Якби цей процес був налагоджений, то діти б мали два крила — знання і відчуття краси. Зауважте: неспотворене відчуття! А для того, аби воно таке сформувалося (і це не я придумала), дітей треба вчити або на високій класиці (я зараз не про професійну музичну освіту), або — що набагато простіше — на власній народній спадщині: нас — на українській, мадярів — на мадярській, французів — на їхній і т.д. І тут у цій системі нема таких дверцят, через які в це навчання може влізти якесь музичне сміття. А цього сміття повно зараз на уроках музики в українських школах.

Я тішуся з того, що наш “Цвітень” стоїть осібно. У мене — музично грамотні діти, вони отримують музичну освіту, але у вільний творчий спосіб, поєднуючи знання різних музичних систем, впроваджених на Заході. Це і музикування на основі ідей Орфа, підхід до пісенності Кодаї та кращі взірці фольклорної спадщини, церковної музики (діти знають католицький і православний канони, наприклад), вільно співаємо триголосся. Цього всього можна досягти, якщо професійність у критерії відбору матеріалу і уміння його навчити йдуть в одному напрямку.

РОБОТА ЦЯ “НЕБЛАГОДАРНА”, АЛЕ ВОНА БЛАГОДАТНА!

- У вас — важка робота, як вважаєте?

- Скажу так: робота ця дуже «неблагодарна», але вона благодатна! Є колективи, які вкладають усі зусилля у цю “неблагодарну”, але благодатну справу (як “Цвітень”, як Тарас Компаніченко з “Хореєю Козацькою”, Гуляйгород, Євген Єфремов у консерваторії), але вони усі роблять це на ентузіазмі, держава абсолютно не звертає на нас увагу. Наче ми живемо в паралельній реальності. І це так у всіх сферах: комусь іде війна шостий рік, а хтось її вперто не бачить і бачити не хоче.

- Ви якось розповідали, що зі своїми виданнями тицялися чи не до кожного президента і міністра, аби зробити із цього навчальну програму для дитсадків і шкіл. І ні з одним цього не вийшло...

- Ну так. Втім, у 2018 році вийшов повний курс моїх уроків “Грайлик” з дисками, його видав фонд “Вільні люди”. Це книга з диском, за нею можуть займатися кожна школа і садок, але треба, аби через Міністерство кожна школа і садок це отримали. А в масштабах України – що таке тисяча книжок? Це нічого. Фонд «Україна» видав нам 3 диски та «книгу з «Грайликом», яку роздав по бібліотеках і колективах.

Але це не стратегія держави в цілому. В Європі визнано, що дитячий ігровий фольклор має лягти в основу музичного виховання дітей. Тим часом у нас уже друге покоління виросло на, образно кажучи, “кропиві” Поплавського.

У НАС НЕМА МЕТОДИКИ, ЯКА Б УЧИЛА МУЗИКИ І ПРОФЕСІОНАЛІВ, І АМАТОРІВ

- Ви дуже гарно підмітили про 33 букви і 7 нот, але тим не менш, є такий стереотип, що музична освіта сучасним дітям нецікава, бо вчаться з примусу батьків, сльози, ламається психіка...

- Це не зовсім правда. У Європі так само діти мають ґаджети і так само гіперактивні. У нас просто нема методики, за якою би навчали музики професіоналів і аматорів. А час для того, щоби це розділити, давно уже настав. Дитина приходить у музичну школу і мусить взяти планку, яку поставили ще в 30-ті роки ХХ століття, хоча пройшло 100 років майже і світ змінився. Наш темпоритм життя вимагає іншого.

- То як радите прищеплювати дітям правильні музичні смаки?

- Я, зокрема, відштовхуюся від методики Кодая (підхід до музичної освіти, розроблений в Угорщині в середині XX століття Золтаном Кодаєм, визнаний нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО — авт.), який запропонував вивчати дітям класичну та народну музику. Я прибічниця його системи цінностей. Другий мій “стовп” — це ігровий фольклор. Це така практика, яка запускає в дитячих мізках одночасно кілька процесів. От простенька гра “Ходила квочка коло кілочка”, її сенс – у тому, що дитина, походжаючи поза колом, мусить хусточку підкинути тим, хто сидить у колі. Але їй треба пам'ятати чотири речі: не кинути хусточку, коли закінчиться віршик, не махати хусточкою, а скласти її і підкинути так, щоб не помітили ті, хто сидить у колі, й ходити ритмічно, в такт музиці та ще й співати. Тому діти тільки думають, що граються, а насправді  – одразу виконують чотири операції. Але цей процес треба організувати керівнику за кадром.

МУЗИЧНІ КЕРІВНИКИ ВХОПИЛИ АГРЕГАТ, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ БАЯН, І ПІД НЬОГО ВСЕ БУДУЮТЬ

- Як це зробити?

- Я багато викладала, і бачу, що ми готуємо культмасових керівників, які вхопили агрегат, що називається баян, і під цей баян усе будують. Але треба обрати: ми хочемо йти найпростішим шляхом чи хочемо справжню культуру відновлювати?

- І якщо це другий варіант, то що?

- Якщо так, то ми йдемо на історичному зрізі й беремо те, що було історично правдиве, а не те, чого нас навчили в “кульку” (неформальна назва КНУКіМ — авт.). Я маю записаних біля 5 тисяч пісень, реально володію ситуацією, де краще збережена традиція. Це, до слова, ті регіони (Львівщина, Франківщина, Тернопільщина, Закарпаття, Рівненщина), в яких у ХХ столітті Бога не відібрали одразу, там люди досі відчувають себе як нація комфортно. Водночас, я маю дуже велике співчуття до тих регіонів, які радянська влада духовно понищила. Ми можемо багато говорити про те, чому їм це вдалося і як їм це вдалося, але ми тільки констатуємо факт. Така тоталітарна машина з таким розмахом, яка розгорнулася на центральній та східній Україні, не могла базуватися на одному бажанні Сталіна, якби там не було мільйонів тих, хто був готовий закласти і закладав свого сусіда, вчителя, розумного господарника. А ця практика жила і живе.

Мої перші збори в хорі ім. Григорія Верьовки почалися з такого випадку. Анатолій Авдієвський оголосив : «Цього року в нас дві поїздки. Хор анонімщиків їде в Корею. Вертається, й інший склад їде до Польщі….». Я не зрозуміла, про що йдеться, перепитала, а мені пояснили, що простіше написати анонімку на колегу по хоровій партії – доки розберуться, той, хто написав, поїде за кордон... А це вже не сталінські роки, це був 1982 рік.

МІСЬКІ ДІТИ МАЮТЬ ПІДРІЗАНЕ КОРІННЯ

- Ви цю ідею вчити дітей музики на народній основі просуваєте уже десятиліттями... Що це дає на практиці — на прикладі ваших дітей?

- Ну, по-перше, виховання на етнографії міських дітей — це повернення історичної генетичної пам'яті, бо міські діти мають підрізане коріння. Друге. Я вчуся разом з ними. Діти мають різні дані, темпоритм розвитку, і тут треба так напружити всі свої знання і досвід, щоб до кожного з них знайти підхід.

У нас більшість вихователів мало підвищують свою кваліфікацію. Всі бояться чогось нового, особливо керівник освітянського закладу. А правда в тім, що кожен повинен починати роботу над собою. І не тільки над професійним рівнем, а й духовним. У нас в колективі – діти різних релігійних конфесій, але всі ми стоїмо на євангельських засадах життя. Вони ж і є законами Всесвіту. Закон любові, толерантності одне до одного, вміння поставити себе на місце іншого. Ніхто формальним законом не спасається.

Мене на Закарпатті (пані Марія — родом із закарпатського Хуста — авт.) дратує, коли заходжу до церкви, а мені ззаду несуть ширіночку (хустку — діал.), зі словами: “Жоно, ви шо, не знаєте, як треба до церкви ходити?” (Був випадок цього літа, коли дорогою на базар зателефонували друзі, щоб подати записку за здоров’я людини, бо мала бути серйозна операція. Церква була поруч — я і зайшла). В таких випадках завжди питаю: а вас батюшка благословив мене учити? Ні? Ну, тоді й нема чого.

- Чим релігійність позитивно впливає на сучасних дітей? І чому ви кажете, що виховання на фольклорі обов'язково має бути пов'язане з вірою?

- Зараз медицина дійшла висновку, що саме стрес є важливою причиною хвороб. Дивним чином, діти віруючих сімей стрес сприймають, як належне випробування, і не панікують так часто, як ті, хто не має хребтових понять про Бога, Всесвіт і роль людини в цьому всьому.

А фольклор без віри не може існувати, бо наша народна традиція уже більш ніж тисячу років існує в цій парадигмі. В народних жанрах найбільше співпрацювали з цим, звісно, колядки й щедрівки — там у текстах є цілі вставки з церковних кантів, наприклад.

ТРЕБА ВИХОВУВАТИ НЕ ТІЛЬКИ СПІВАКІВ, А Й ТИХ, ХТО СЛУХАТИМЕ МУЗИКАНТІВ

- Чи спокійні ви зараз за те, як звітуватимете за своє царство? Добрих дітей виховали?

- Знаєте, коли співаєш правильний музматеріал – це правильні вібрації. Діти, які співають свій фольклор, ще й лікуються, це так Бог придумав, не люди. Це як гомеопатія, вона має позитивний вплив на довгострокову програму. Діти колишніх дітей у колективі — це вже зовсім інші діти, в сенсі моральному та духовному. Якщо мама не співала, але витратила час на те, аби навчитися співати, то її дитина має вже набагато кращі музичні дані.

Слух є у всіх, це брехня про “ведмідь на вухо наступив”. Верді колись казали, що у нього немає слуху — і де той вчитель, що йому це казав, а де Верді?

У когось слух — на поверхні, а в когось він глибше заритий, і з цією дитиною треба трудитися і працювати, щоб витягти його. Але мої брати музиканти хочуть, аби дитина одразу вийшла на сцену і їй одразу всі плескали.

Ми повинні виховувати не тільки співаків на сцені, а й тих, хто слухатиме музикантів у філармоніях і концертних залах, і розумітиме, про що їм співають і грають. Бо інакше музиканти музикантам же й гратимуть.

НАША БАТЬКІВЩИНА ПОРОДИЛА БАГАТО ТАЛАНТІВ, АЛЕ ВОНА Й СТАЛА ЇХНІМ КЛАДОВИЩЕМ

- Важко працювати в країні, де нема розуміння твоєї роботи? Ви кажете, що постійно шукаєте, хто би видав ваші роботи...

- Ну як важко — ми звикли! Наша батьківщина породила багато талантів, але вона ж і стала їхнім кладовищем, на жаль. Так, концепції культури немає в країні. Ми від радянської спадщини хочемо відійти — а кращого ще не придумали, і от топчемося на місці. Мені дуже пощастило, бо в колективі хору Верьовки Анатолій Авдієвський розумів, для чого ростуть діти у «Цвітні», ніколи не заважав, а навпаки – всіляко підтримував. Те саме і нині з сучасним керівником Зеновієм Корінцем, який добре знається на традиційній народній спадщині й був, до речі, художнім керівником Закарпатського народного хору. Звичайно, завдяки однодумцям-батькам у колективі вдалося частину мого архіву видати. Це сім рукописів, вісім дисків. Але архів нараховує 5 тисяч невідомих пісень. Ось уже п'ятий рік стоїть рукопис другого тому «Пісні українського весілля» . А там пісні з затопленої Вереміївки, пісні Берестейщини, яка зараз належить Білорусі. Там унікальний спів, маловідомий на наших теренах. Виконавці відійшли у вічність. Почасти молодь втратила традицію. Є можливість вернути і мати уяву науковцям про архетипи нашої весільної пісенності. Але то вже – як Бог розпорядиться.

- Чому ваша робота так і не стала базою для музичного навчання, це ж готовий алгоритм, і на практиці доведено, що він діє?

- Питання – без відповіді, насправді. Бо стільки, скільки я зі своїми рукописами та зібраним матеріалом тикалася по міністерствах і приймальнях різних ставлеників, не тикався ніхто. Але мені мої збірники видавав Кучма, бо він дуже любив хор Верьовки. Греко-католицька церква в особі блаж. Святослава (Шевчука) видала збірку і диск із колядками, батьки колективу і моя родина вклали гроші у видання наступних записів.

МИ УСІ В ОДНІЙ КОНСЕРВНІЙ БАНЦІ

- Як нам вийти з цієї ситуації в культурі, маєте відповіді?

- Культура, як і церква — це відображення ситуації в народі. Є інерція думання, свідомості, яка впливає на все. У нас є люди, які віддають останню сорочку, а поруч живуть ті, хто має десять сорочок і дере з тебе одинадцяту.

На жаль, поки що тих, хто будує, – менше за тих, хто руйнує. А ще є когорта тих, хто просто споглядає – а що ж то з цього вийде. Оця байдужість — це найгірше, що може бути.

- Нам колись в університеті казали, що в Японії є така норма: по закінченню школи дитина має знати 100 пісень народних. Чи не варто би нам таку ж норму ввести?

- У мене кожний випуск виходить зі знанням по 250 пісень. І це в активі. Думаю, в пасивному користуванні — ще більше. Але ви не забувайте, що українці — не японці, де акцент на духовному набагато важливіший, аніж акцент на матеріальному. Вони за кількістю годин із музики в школах — попереду всієї планети, бо розуміють, що людина не може бути додатком до ґаджета. Вони борються за ринки збуту для своєї культури і духовності. І тому там так. Ну а в нас, на жаль, поки що — ось так.

Тетяна Когутич, Київ
Фото з архіву Марії Пилипчак