«Мої думки тихі» – непроминальний дебют молодого режисера

«Мої думки тихі» – непроминальний дебют молодого режисера

Укрінформ
Про один із найвиразніших дебютів не тільки в історії новітнього українського кіно, а й чи не за всю його історію

Вийшов у прокат повнометражний дебют режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» – авторська трагікомедія про 25-літнього фрілансера Вадима, який записує голоси тварин для майбутньої комп’ютерної гри «Ноїв ковчег». Замовлення на ці голоси надійшло йому з Канади, і після його успішного виконання, на автора чекає продовження роботи вже у цій країні. Серед інших звуків, Вадиму слід записати голос рахівського крижня (крижня метушливого) – рідкісного птаха, який живе тільки у певному важкодоступному місці в Карпатах.

Вадим прибуває до Ужгорода, де його стрічає мати Галина – все ще молода й сповнена мрій жінка, доволі ексцентрична, із невлаштованим особистим життям. Вона приєднується до сина й їхня спільна мандрівка оповість нам більше і про них обох, і про їхні стосунки, і про світ довкола.

Я б визначив жанр цього фільму як метафізична комедія, у якій немає нічого випадкового, бо тут майже кожна побутова деталь означає більше за своє пряме призначення. Тут сакральне виростає із профанного, а профанне – із сакрального.

Пошук рахівського Крижня виявляється у фільмі пошуком чи не священного Грааля, який здатен подарувати людині безсмертя. Для Вадима це може означати у першу чергу творче безсмертя, оскільки він мислить себе насамперед творцем, музикантом, і постійно шукає знаків, які вказують на правильність його шляху. Натомість його мати бачить перед собою дорослого сина, який витає у хмарах – без постійної роботи, сім’ї, дітей та навіть статевих стосунків.

Важливо, що сюжет картини розгортається у Закарпатті – в Ужгороді та околицях, які знайомі режисерові цієї картини дуже добре, оскільки він там народився та виріс. Ужгород тут показаний у найтуристичніший свій період – навесні, коли цвіте сакура, хоча саме місто прекрасне в будь-яку пору року. Звісно, у фільмі наявні й інші ознаки місцевого життя, включаючи закарпатську говірку, а також окремі ознаки своєрідного регіонального задзеркалля, певного перекинутого світу, у якому годі розібрати – хто є хто, і що на тебе чекає за найближчим поворотом.

Власне, ось ця непевність світу, навіть його макабричність, позначають собою усю особливість стрічки «Мої думки тихі». Перед нами – і не сатира, і не трюкова комедія, і не комедія ситуацій чи характерів. Це – метафізична комедія, у якій пошук правдивого сенсу відбувається у парадоксальний спосіб – цей сенс неможливо відшукати, долаючи відстані й переслідуючи химерні цілі – його можна знайти тоді, коли усі пошуки вже припинилися і здається, ніби ціль недосяжна в принципі. Рахівський Крижень сам приходить до тебе – у той час і у той спосіб, які видаються цілком невідповідними моменту, але його явлення схоже на єпіфанію – миттєве осяяння, яке проливає світло на сенс твого життя.

Історія українського кіно складається у дивний спосіб, бо більшість його золотого фонду якщо не створена у Західній Україні, то найчастіше про неї веде мову. Галичина, Буковина, Закарпаття – регіони доволі виразні самі по собі, зі своєю непростою історією та сьогоденням. Тут збереглося традиційне (нерадянське) життя, яке так і не вдалося викорінити комуністам, тут впливовішою є церква, тут ділять сусідство дуже різні народи, і звідси ближче до європейських міст, аніж до Києва. Серед іншого, це означає, що східніша частина України опиняється ніби за невидимим кордоном, де життя трохи інше, і сенси – відмінніші. І приїзд головного героя до Ужгорода – це повернення додому у широкому сенсі цього слова – ніби повернення до себе самого – правдивого, ненадуманого, тимчасово забутого, якому примарилося, ніби десь там, на Сході, на нього чекає справжнє життя та розкриття усіх його талантів. Згодом, щоправда, курс змінюється на Канаду, проте в обох випадках перед нами – хибні маршрути.

«Мої думки тихі» можна віднести до окремого типу українських трагікомедій, які були зафільмовані останнім часом. Я маю на увазі такі фільми, як «Креденц» Валентина Васяновича, короткометражки Павла Острікова, фільми Аркадія Непиталюка. Це все регіональні історії, які добре прив’язані до місць подій. Важливими складовими цих фільмів є їхня автобіографічність, бо в їхню основу покладено враження самого автора про свою малу батьківщину, про пережите та передумане там. І всі ці історії пов’язані з родиною, конфліктами всередині неї, а самі конфлікти обертаються довкола стосунків батьків та дітей.

За цими конфліктами можна вгледіти певні соціальні процеси, бо, скажімо, у «Креденсі» мова йде не просто про зіткнення між двома братами-зятями та їхньою новою родиною, а й про конфлікт між місцевими українцями та людьми, які колись прибули зі Сходу, аби їх «визволити». В Аркадія Непиталюка у «Кров’янці» конфлікт між матір’ю та сином стосується (реальних чи гаданих) конфліктів на ґрунті задавненої ксенофобії. Стрічки Павла Острікова (у першу чергу – «Випуск 97») дивляться на українське провінційне життя з точки зору нереалізованих у ньому потенційних можливостей, які можуть перетворити людину із мирної істоти на майже злочинця.

Антоніо Лукіч
Антоніо Лукіч

«Мої думки тихі» – стрічка не настільки радикальна у своєму головному конфлікті, оскільки йдеться про стандартні претензії, які може пред’явити кожна українська мама своєму синові чи доньці, проте вона доволі радикальна естетично та метафізично, бо тут йдеться про глибші за побутові чи регіональні сенси. Лукіч не прагне бути простим у своїх рішеннях, він не йде на спрощення власного світу задля гаданого глядацького розуміння його фільму. Більшість сенсів картини сховано у підтекст, вони схожі на підземні ріки, до яких можна дослухатися, відчути їхній підземний тік, проте доволі складно побачити, тому ця картина потребує уваги та неупередженості. Це важливо, бо фільм – максимально автентичний, позбавлений стереотипів, несподіваний, і його важко звести до якоїсь однієї теми чи одних персонажів. Перед нами – поліфонічна стрічка, чия композиція максимально послаблена і вміщує багато тем, персонажів та ідей.

«Мої думки тихі» прикметні у першу чергу своєю режисурою, а в основі режисури – вміла робота із фактурою та акторами. Про акторів слід сказати окремо, бо їх тут дуже багато і всі вони по-своєму дуже виразні. Ймовірно, режисер шукав у першу чергу регіональних типажів, хоча багато хто із них – цілком універсальні.

Головні ролі у картині виконали Андрій Лідаговський та Ірма Вітовська – не дуже схожі між собою, проте переконливі у власних прагненнях. Їхня максимальна несхожість у картині підкреслюється багатьма засобами, оскільки йдеться не просто про різні покоління, а й про відмінне світобачення, життєві цілі, ритми, пластику, манеру розмовляти, темперамент. І тим цінніше, що ці двоє несхожих між собою людей все ж знаходять спільне між собою – зрозуміле без слів.

«Мої думки тихі» – один із найвиразніших дебютів не тільки в історії новітнього українського кіно, а й за всю його історію. Подібні дебюти були у Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука, які з перших фільмів заявляли власну тему та відшуковували для неї відповідні виражальні засоби. У картині багато впізнаваного і водночас несподіваного, досить мемів та крилатих висловів, багато комічного, проте й обнадійливого також. Сподіваємося, що після першого кроку буде наступний – не менш виразний та переконливий.

Ігор Грабович

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-