Олексій Чупа – досить незвична постать в сучасній українській літературі, вже тому, що є україномовним письменником-машиністом із наразі тимчасово окупованої Макіївки. Хімік-технолог і філолог української мови за освітою, Чупа ходив на металургійний завод і паралельно писав вірші українською, беручи участь у поетичних слемах.

З початком російської агресії та окупації Макіївки переїхав до Львова. У своїх книгах описує рідний Донбас, його настрої та звичайних людей, даючи можливість краще зрозуміти регіон. Він порівнює Донбас із малою дитиною, яка з почуття образи та протесту пішла з дому і потрапила в погану компанію (точніше, її туди заманили).

Книги Олексія Чупи "Бомжі Донбасу" та "10 слів про Вітчизну" ввійшли до довгого списку премії Книга року BBC 2014 року. Тоді ж ним зацікавилося й австрійське видавництво Haymon Verlag, яке цього року видало німецькою мовою книгу "Казки мого бомбосховища".

Під час презентації німецькомовного перекладу книги на Віденській книжковій виставці-ярмарку кореспондент Укрінформу й поспілкувався з талановитим молодим українським письменником – про літературу, політику, Донбас, життя та війну.

ІНТЕРЕС ІНОЗЕМНИХ ВИДАВЦІВ ДО УКРАЇНИ – КОН’ЮНКТУРНИЙ

- Олексію, вітаю з виходом німецького перекладу "Казок мого бомбосховища". Так розумію, це перше видання твоєї книги німецькою мовою. Як так вийшло, що австрійське видавництво Haymon Verlag зацікавилося тобою?

- Скоро буде вже майже 5 років, як видавництво вийшло на мене з пропозицією видати цю книгу. Воно одразу викупило контракт на переклади усіма мовами. Довгий час я думав, що справа заглохла, але раптом на початку року вони написали і сказали, що починають займатися.

У 2014-2015 році був великий сплеск зацікавленості Україною в цілому, і українською літературою зокрема. Моє ім’я тоді було, так би мовити, на слуху. І, думаю, так вони мною й зацікавилися.

- Можна говорити про певний інтерес до українського питання, теми Донбасу серед іноземців, зокрема німецькомовної аудиторії?

- Розумію, що це – абсолютно кон’юнктурна штука. Я все пов’язую з політичними подіями, а на той момент про Україну говорили багато. Цього року Україна знову "давала жару". Неможливо продати оповідання про те, що не на слуху й нікому не відоме. Як тільки здіймається хвиля інтересу, це отримує шанси на прибуток.

КНИГА "КАЗКИ МОГО БОМБОСХОВИЩА" НЕ ПОВИННА ВИДАТИСЯ НУДНОЮ

- Із чого б ти порадив починати тому, хто хоче ознайомитися з твоєю творчістю?

- Щоб ознайомитися, так би мовити, хрестоматійно, то це – якраз "Казки мого бомбосховища". Книга різнопланова, складається з 12 оповідань, які абсолютно різні та написані в різних стилях. Мені здається, вона не повинна видатися читачеві нудною.

Бо, як правило, книги пишуться в одному стилі, й часто під кінець вже стає нецікаво, силуєш себе дочитати чи просто вгадуєш наперед, що зараз буде.

- Ти щось хотів узагалі донести цією книгою?

- Вже потім виявилося, що я багато чого хотів донести, коли книгу почали обговорювати та аналізувати (сміється). Це ж розповсюджена ситуація: коли людина пише книгу, то вона її просто пише.

Так, є якась загальна історія. Мені хотілося розповісти, чим живе мій район у Макіївці, звичайні люди в звичайних квартирах зі звичайними потребами, мріями. Я також є серед героїв книги, бо було би нечесно, якби я всіх описав, а себе – ні. Але я себе там не жалію, якщо раптом хтось щось подумав.

І от коли книга вийшла й її почали розбирати, то виявилося, що я багато що хотів нею сказати. Я сам із подивом дізнався про те, що в книзі торкаюся різних одвічних тем.

Серед цих 12 оповідань є лише одне, яке було написане, скажімо так, спеціально, кон’юнктурно, навмисне. Це – оповідання про беркутівця "Бембі", яке писалося в часи, коли у Києві стояв Майдан, взимку 2014 року. У післямові я там пишу, що кожного письменника переслідує така спокуса – трохи побути Богом і влаштовувати долі своїм персонажам. От і я цьому "Бембі" влаштував, так би мовити, трилерну прочуханку. Але решта оповідань – вони абсолютно невимушені.

- Ці оповідання (я правильно розумію?) були написані в різний час, до початку війни і вже після? Ти справді був у бомбосховищі разом із героями своєї книги?

- Все почалося ще до початку протестів у листопаді 2013 року, буквально за кілька тижнів. Писав восени, взимку 2014 року, весною майже нічого не писалося, бо відбувалися страшні речі. І дописував вже наприкінці літа 2014 року.

А коли потрапив із моїми героями у бомбосховище – то це був просто шикарний досвід: коли ти пишеш про людей, вони про це не знають, і потім ти з ними опиняєшся в одному замкненому просторі – й ви всі разом варитеся в цьому емоційному казані. Адже розмови там дуже різні точилися: і про політику, й про життя, і про все на світі. Було цікаво дивитися, де ти вгадав з їхніми рисами характеру, де не вгадав. Тобто, герої книги були реальні, але я їм вигадував, що з ними могло статися б.

ДУША ДОНБАСУ НАСПРАВДІ – ДУЖЕ ДИТЯЧА

- В анотації до "Казок мого бомбосховища" написано, що книга дозволить зануритися в душу Донбасу, відчути його настрій. Яка вона – душа Донбасу?

- Душа Донбасу насправді – дуже дитяча. Вона прагне, щоб її зрозуміли. Не почули, як у нас заведено говорити, а зрозуміли. Це – зовсім інше. І як властиво дітям, хай мої земляки не ображаються, але Донбас, саме в тому розумінні, про яке ми говоримо, – як дитина, яка ще не зовсім знає, чого вона хоче. У мене зараз маленький син, і я можу дуже добре порівнювати – з тими ж дитячими забаганками й плачем на рівному, здавалося би, місці.

Я писав в одній зі своїх попередніх книг, у "Бомжах Донбасу", що цим людям немає рівних у виробничих, технологічних питаннях, але в питаннях політичних або економічних – загалом вони залишаються дітьми. Мені доводилося постійно чути слова про те, що їм хтось щось винен, що їх не так зрозуміли. Постійно бачив ці намагання видурити собі щось побільше найменшою ціною. Не те, щоби це були погані риси, але це – інфантильність. 

Таке враження у мене було у 2014 році, коли говорив з людьми. Перед тобою – інженер, технолог, у нього дві освіти, кар’єра там, усі діла. Але при цьому він в усіх цих питаннях орієнтується дуже поверхнево, як безпорадне дитя.

Знову ж таки, я не претендую на те, що мої слова – якась канонічна істина в останній інстанції. Мене не було вже 5 років на Донбасі, на непідконтрольній території, тому я зараз однозначно не є об’єктивним джерелом інформації. Але, за моїми враженнями, це нагадує дитину, яка пішла з дому. З відчуття образи та протесту. Не розуміючи, наскільки вона собі може цим зашкодити, просто не вірячи, що з нею може щось статися погане. І мені дуже шкода, чесно. Я давно на такі теми не говорив…

Я сподіваюся, що врешті-решт станеться так, як зазвичай і стається в подібних випадках – дитина подорослішає завчасно (адже коли вона опиняється на вулиці, то дорослішання настає швидше – хоче вона того чи ні) і зрештою – стосунки з батьками налагодяться. Можливо, вони не будуть безхмарні. Взагалі я думаю, що впродовж нашого життя ми ніколи не зможемо досягти повного порозуміння з тими людьми, які прожили 5 років за лінією зіткнення. Не залежно від того, яких вони поглядів, – ми з ними не порозуміємося повністю. І це страшно.

- Але ж ця дитина не просто так образилася і пішла, її обманули та поманили, скажімо так, погані старші люди...

- Так, саме так. І це дуже влучний рамковий образ.

Я думаю, що дитина, яка залишила дім і потрапила в погану компанію – вона навряд чи повинна відповідати за ці свої дії, бо неповнолітня. А от людина, яка її туди затягнула – вона повинна вигребти по-повному.

ЖИТЕЛІ ДОНБАСУ СПОКУСИЛИСЯ НА ЯСКРАВІ ВІТРИНИ В МАГАЗИНАХ

- Про Донбас прийнято говорити, як про щось окреме, як щось таке, що не вписується в загальний образ України. Чи справді це так?

- Донбас насправді – дуже важкий регіон саме в силу оцієї психологічної роздвоєності, про яку мало хто говорить: вони тілом дорослі, а в душі – як діти і тому з ними буває важко спілкуватися та досягати консенсусу.

Я б хотів сказати, що Донбас ніколи не був дуже проросійським регіоном у тому плані, що люди свідомо це обрали – ось ми є таким проросійським регіоном. Такого не було. Знову ж таки, як діти, вони просто велися на яскраві вітрини в магазинах. І в цьому я бачу весь корінь проблеми. Я останні 5 років проїздив майже всю Україну – і не сказав би, що Донеччина дуже сильно відрізняється від інших регіонів.

Насправді Донеччина, хоч як багато людей не хотіли б позиціонувати її як проросійську, дуже вигідно відрізняється від Росії. Тобто, люди там набагато кращі, успішніші за росіян, але їм здається, що все – навпаки, тому що мізками володіє телевізор.

Якщо хтось думає, що можна викреслити ці 25 років, які вони провели у складі незалежної України, то це – повна маячня. Україна та Росія, попри всі інтеграційні проекти, політику двовекторності Леоніда Кучми і попри Януковича, – пішли різними шляхами. І щось спільне можна побачити лише через об’єктив телевізора, але в житті – це інші люди. І коли в Донецьк приїжджали росіяни під час Євро-2012, то було помітно, наскільки ми все-таки різні.

ЧАСТКОВО УСПІШНИЙ ДОСЛІД ЗІ СТВОРЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ

- Я питаю про цю окремість Донбасу ще й з огляду на те – а що ти думаєш про "народ Донбасу", чи ж "народ ДНР" і "народ ЛНР", як зараз лунає з окупованих територій сходу України та "з-за поребрика" загалом?

- Як людина, яка цікавилася цим питанням дуже глибоко, можу зазначити, що в мене існування окремого "народу Донбасу" викликає величезні сумніви. Народ формує спільність історії, мови та проживання на певній території.

Ризикну стверджувати, що в цьому регіоні, який ми зараз називаємо Донбасом – Донецькому кам’яновугільному басейні – частково вдався дослід зі створення "радянської людини". Для людей тут більше важить соціальна, професійна складова. Коли приходиш у компанію, скажімо так, донбаситів, то за великим рахунком – нікому не було важливо, ти – росіянин, українець чи турок. А от зварювальник ти чи шкільний вчитель – це вже грало велику роль.

Деякі журналісти, які походять із Донеччини, стверджують навіть, що в регіоні відчутний такий собі "технофашизм". У сенсі, якщо ти не технар, то ти – як якась "напівлюдина". Тому я би сказав, що там превалює ідентичність радше така соціальна, професійна. І це страшенно цікаво.

Я стежу за подіями "наукового життя" на непідконтрольних територіях – і там деякі мої знайомі з колишнього життя презентують словники "донбасского языка", так званого "донбаського регіолекту". Претендуючи на якусь науковість, вони насправді маніпулюють базовими речами: беруть сленг шахтарів, металургів, навіть дрібного криміналу – і кажуть, що це й є таке загальнорегіональне наріччя. Але ж це наріччя є професійним, а не регіональним.

Звичайно, люди в Єнакієвому, Горлівці, Алчевську та Макіївці говорять російською, але це така "юкреніен рашен", що просто страх. Мені, як філологові, просто виносила мозок вся ця російська лексика, натягнута на каркас українського синтаксису і фонетики. "Пацанчики" думали, що говорять російською – але ні, це ще один із міфів. Щоправда, стає зрозуміло, що це міф, тільки якщо глибоко зануритися у історію питання.

УКРАЇНСЬКА ПОЧАЛА ВСТАВЛЯТИ ПІСЛЯ "ОКЕАНУ ЕЛЬЗИ"

- Письменник-машиніст із Макіївки, який пише українською. Погодься, не зовсім типове визначення. Як і незвичне для російськомовного Донбасу. Яка твоя рідна мова?

- Моя рідна мова – російська, українську я фактично вивчив. Але я походжу з української родини. Можливо, тому вивчення української далося досить легко. І це було для мене своєрідним викликом. Мені сподобалося нею читати, писати, говорити.

- Чим ти надихався на своєму шляху до української мови? Як почав писати українською?

- Все просто. Свого часу я переслухався "Океану Ельзи". Я слухав, слухав, слухав – і в якийсь момент зрозумів, що російська мова просто перестала мене "вставляти", а натомість українська "вставляла". Я почав шукати більше, слухати інші українські гурти. Пам’ятаю, а тоді ще не було вдома інтернету та комп’ютера, ходив до інтернет-клубів, заходив на сайт типу "Львіврок" чи "Київрок" – і слухав там усе підряд.

У якийсь момент спробував ще й писати. Я цим довго займався просто для себе, а потім дав комусь почитати, ще комусь, а потім подумав, а чому б мені не видатися – і пішло-поїхало.

- Для багатьох людей таким собі тригером для того, щоб задуматися – а хто вони є, що таке Батьківщина і що для них значить Україна – стала агресія РФ у 2014 році. Коли ти усвідомив, що ти – українець? Як на це становлення вплинула російська агресія?

- Ще у віці 5 років я знав, що я – українець. Тому для мене це не було якимось переломом. Я сформувався як людина, яка підтримує курс на євроінтеграцію та Північно-Атлантичний Альянс, певно, ще станом на 2002 рік. Не скажу, що я активно підтримував Помаранчеву революцію, але її гасла і наміри були мені набагато ближчі, аніж те, що пропонували тоді Янукович із його потенційною політичною елітою. Тобто, у 2014 році я був абсолютно сформований у цьому плані.

"НЕ ВІРИВ, ЩО ПРИЙДУТЬ РОСІЯНИ"

- Для багатьох було неочікуваним, що росіяни можуть прийти зі зброєю і вбивати українців…

- Коли починаю перечитувати свої старі вірші чи книги, то бачу, що про це все я підсвідомо думав ще десь у 2009-2011 роках.

Водночас, коли побили студентів на Майдані й на наступний день весь Київ вийшов обурюватися, а у нас в Донецьку вийшло 200-300 осіб, то я зрозумів, що є дуже велика прірва між цими регіонами. І я розумів, що ми рухаємося в бік конфлікту. Коли почався "ленінопад" по всій Україні, а в Донецьку, Луганську, Харкові та Криму поставили біля них вартових, то я зрозумів, що саме ці регіони будуть ключовими точками напруги. Так і сталося.

Але я, чесно, не вірив, що росіяни наважаться втручатися настільки відкрито. Не вірив – і все. Я вважав, що Ялтинський мир 1945 року, поділ Європи – він був непорушний. І тепер, мені здається, що Ялтинському миру – хана, і новий переділ Європи – не за горами. Росія – занадто сильна держава, тому, як на мене, це майже неминуче.

- Росія занадто сильна? Є сумніви, що вона не є такою, в тому ж економічному плані…

- Але вона дуже сильна передусім в інформаційному плані. Росія вміє робити дуже хорошу вітрину. Забагато людей скажуть, що "все не так однозначно".

Російська інформаційна машина, культурна дипломатія працюють потужно. В тій же Європі ще 30 років тому говорили лише про Росію, не підозрюючи про існування України. І зараз європейці не дуже розбираються – що там на тому Донбасі й чому.

ПОЛІТИКА І МИСТЕЦТВО – НЕРОЗДІЛЬНІ

- Погоджуюся, що у багатьох європейських країнах насправді мало знають про реальний стан речей довкола гібридної російської агресії проти України. Інформування про цю російську агресію з допомогою літератури – це можливо і правильно? Чи ж не можна ставити літературу в позицію обслуговування якоїсь потреби?

- Думаю, це – правильно. Але є одне "але", як каже Майкл Щур. Література може зіграти роль ефективного інструменту в довгостроковій перспективі. Адже допоки книга буде написана, вийде, прочитається і буде відрефлексована, то пройде стільки часу, що новинні сайти перетворять людей на зомбі.

На моє переконання, на вістрі атаки мають бути журналісти, в першу чергу. Письменники, інтелектуали можуть виконувати роль обозу, тилу.

- Я просто чув думку, що не можна інструменталізувати культуру та ставити на службу обслуговування певної цілі…

- Ага, я таку думку чув від людей, яким не хочеться, щоби «інструментом» ставала саме українська культура, на всі інші національні культури в них зазвичай алергії немає. Нічого подібного. Політика і мистецтво – нероздільні.

ПИСЬМЕННИК Є ТИЛОМ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

- Чи є якась головна ідея, яку ти хочеш донести у своїх творах про Донбас. Якою ти вбачаєш місію письменників при висвітленні теми Донбасу, війни, що триває та її наслідків?

- На мою думку, місія письменника тут полягає в тому, що він є тилом для культурної дипломатії. Але знову ж таки, повторюсь, ми – не на вістрі.

Ми живемо в епоху, коли інформаційні медіа змінюють політичний, культурний ландшафти й контексти – вражаюче швидко та сильно. Я взагалі вважаю, що письменники років за 20-30 взагалі перетворяться на такий собі вимираючий вид динозаврів для обраних. Тобто, буде цільова аудиторія, десь в 3%, які читатимуть, – от для них і писатимуть.

Я сам, як людина, яка любила читати, ці інформаційні шквали просто не вигрібаю. У мене немає часу на читання книг – все йде на читання соціальних мереж. А в нас же взагалі клініка: кожен день приносить 5 зрад, і допоки розберешся – де зрада, а де й ні, то в тебе настільки засмічений мозок, що які там книги!

ПОКИ ЩО В КНИГАХ ПО ДОНБАСУ ПРИСУТНІ ЕМОЦІЯ І ПІНА

- Слідкуєш ти за тим, як про Донбас пишуть сучасні українські літератори, сподобалось щось?

- Звичайно, слідкую, багато пишеться. І це важливо, потрібно доносити більше правди про ситуацію. Але поки що не читав книгу, яка мене б дуже захопила.

Я вважаю, що ще не минуло достатньо часу, щоб все це відрефлексувати. Ми ще всі на емоціях, і поки що – це все піна, нам хочеться, в першу чергу, виплеснути ці емоції. А нормальна художня аналітика, так звана, швидше за все – прийде пізніше.

НА НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ ТЕРИТОРІЯХ УСІ ЗАДОВБАНІ ВІЙНОЮ

- Щодо настроїв на окупованій території існує багато спекуляцій, що спричинено відсутністю якихось адекватних соціологічних опитувань. На твою думку, яке зараз процентне відношення людей, які проживають там, у плані підтримки України/Росії? Маю на увазі: тих, хто підтримує відновлення повного суверенітету України над цими територіями, і тих, хто хоче стати частиною Росії.

- Думаю, що там мало залишилось людей, які конкретно за Україну. Як і мало людей, які конкретно за ту ж Росію. Думаю, там усі просто задовбані війною. Мені здається, що цим людям вже по барабану – де бути, аби тільки все закінчилося. Так було вже в серпні 2014-го, зараз ця позиція повинна була стати іще стійкішою.

Складність ситуації полягає й у тому, що коли ці люди опиняться у складі України, чи Росії (а я думаю, що вони радше опиняться у складі України), то вони зіткнуться з величезними проблемами, вони намагатимуться привернути до себе якомога більшу увагу. А українське суспільство, також задовбане за 5 років, цієї належної уваги не зможе надати.

РОСІЯ ТРИМАЄ "Л/ДНР" НА АПАРАТІ ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

- Чи справді там є ті, хто не хоче ані в Україну, ані в Росію, а хоче свою незалежну окрему державу?

- Звичайно, є й такі, вони завжди є, але, думаю – їх дуже мало. Життя показало, що незалежна республіка – просто нерентабельна. Вони не можуть жити без зовнішньої підтримки. І Росія просто підтримує їх життєдіяльність. Я б сказав, що Росія їх тримає на апараті життєзабезпечення.

- А як ти дивишся на той варіант врегулювання, і який просувають росіяни – за рахунок федералізації України, надання автономій цим "республікам"? Що, очевидно, означає і залишення російського впливу та контролю там.

- Я до цього ставлюся негативно. Для мене Донецьк – одне з рівних міст, таке саме, як Вінниця чи Херсон.

Насправді, треба розуміти, що в корені цього варіанту лежить бажання Росії через певні важелі впливати на зовнішню політику України. І як людина, яка вже давно сформувала своє ставлення до євроінтеграції та НАТО, я не можу цього підтримувати.

СВІТ НАЇВНИХ ОВЕЦЬ, ДЕ СИДИТЬ ВОВК

- І наостанок: ми говорили про порівняння Донбасу з дитиною, яку розвели погані люди – і що вони якраз мають понести покарання. Ти особисто віриш у те, що ці люди, російське керівництво (думаю, ми саме про них говорили), понесуть покарання?

- Ні, не вірю. Станом на даний історичний момент Росія є занадто сильною державою. І особисто я вважаю, що на нас чекає новий колективний договір про те, як буде існувати світ.

Для мене Росія – страшенно хитрий ворог, який живе у світі дуже наївних людей. Коли спілкуюся з іноземцями, то в мене просто очі на лоб лізуть. Тому так само, як Кремль зумів підманути людей на Донбасі, так само зможе зробити це в будь-якій точці світу.

- За умови, якщо у них вистачить сили, у першу чергу економічної?

- Так. Слід не забувати, що ми живемо у світі, який змінюється шаленими темпами. І через пів року я, можливо, міг би вже сказати по-іншому.

Але наразі я бачу, що у світі наївних овець сидить вовк, якого не хочуть проганяти. І всі кажуть: ну це ж вовк, хай сидить, ну якійсь вівці ногу відгриз, так вона сама пішла кудись. На жаль. 

Василь Короткий, Відень