На місце запланованої зустрічі він з’являється як “перелітна птаха”, яку завжди вихоплюєш поглядом з-посеред величезних та дрібних співплемінників. У Тараса Петриненка – “Nissan Qashqai”, а на даху – ще й із “shuttle”! Ляскають двері, квакає сигналізація – і ми разом із директором артиста Валерієм Кулічкіним робимо кілька кроків назустріч.

Та сама скуйовджена неслухняна грива, хіба що – помітно зсивіла. Той самий, трохи примружений погляд. Відкрита щира усмішка, а в одязі – звичний для нього стиль casual з акцентом на зручність і практичність: кенгурушка, джинси, кросівки. Ні вишиванок, ні костюмів від “Brioni”. Нащо? У царині сучасної української поп-музики він сам – еталон, живий камертон, за яким мають звірятися.

Вітаємося: тепло, але не без напускного панібратства уцінених реперів.

У Тараса неквапливі, розмірені рухи. На правах господаря ситуації звичним поглядом він кидає у бік “Мега-Маркету” на Новообухівському шосе:

- Ну-то, пішли… Поговоримо.

СТОЛИЦЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА БАНАЛЬНИЙ МЕГАПОЛІС, У МЕНІ ЦЕ ВИКЛИКАЄ ОГИДУ

- Дякувати Богові, ти, Тарасе, не в Канаді!

- Хто, до біса, ото дурницю придумав, мовляв, я живу в Канаді… Із ким би не побачився, кого не зустрів, кожен оту нісенітницю верзе: “Так ти, Тарасе, що – із Канади вже повернувся!?” Ось він я, ось, дивіться… (Трохи гучніше, але наче для всього українського народу, зауважує Тарас. – О.Р.)

- Їхали до тебе на зустріч… Валєра також на це скаржився: “Куди б не зателефонував, що б не запропонував, у відповідь чую: А хіба Тарас Петриненко не виїхав на ПМЖ до Канади?”

- Як бачиш, друже, світ не без “добрих” людей. Ото б дізнатися – яка паскуда таку побрехеньку і нащо пустила! Скористуюся нагодою і передам українцям через ваше видання: ніколи я не збирався залишати Україну! Це – моя Батьківщина, тут і житиму, хай там що.

- Підхоплю тему… Перше інтерв’ю ми з тобою, Тарасе, робили 32 роки тому, коли із Тули, залишивши ВІА “Червоні маки”, ти повернувся в Україну. Для початку – розкажи: де і як тепер живеш?

- Живу я на білому світі (Продовжуючи грайливий лейтмотив. – О.Р.). Нині мешкаю за межами Києва, далеченько так – кілометрів під шістдесят.

- Чому раптом?

- У тому вигляді, в якому він тепер, Київ мене дістав. І більшість того, що там відбувається, мене не влаштовує. Столиця незалежної України перетворюється на банальний мегаполіс, у мені це викликає огиду.

- Назад до природи?

- Справді, я живу на природі, на власній дачі, яку ще батьки почали будувати. Серед пташок, звірини… Переобладнав там спеціальну залу на репетиційну точку, де ми з музикантами збираємося та готуємося до живих концертів.

- Корівку, може, завів? Курей?

- Ні-ні-ні (Грайливий лейтмотив підсилюється запереченням руками. – О.Р.), без фанатизму. До такого занурення у природу я ще не дійшов!

НА ТЕБЕ ДИВЛЯТЬСЯ ДЕСЯТКИ, А ТО Й СОТНІ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ. І ВІД ТОГО, ЯК ТИ ТРИМАЄШСЯ СВОЄЇ ПОЗИЦІЇ, ЗАЛЕЖИТЬ: ЧИ СКЛАДУТЬ ЛАПКИ ВОНИ, ЧИ – НІ

- Почну із простого, але лінійного запитання. Як так трапилося, Тарасе, що за пів століття на українській музичній сцені ти став справжньою легендою, а мільйонером не став?

- Знаєш, це – різні шляхи. Людина – або хоче стати мільйонером, або займається любленою справою, бо йде вона із глибин серця. І коли ти вважаєш, що можеш принести бодай якусь користь своїй країні, не розраховуй, що за це тобі круто заплатять. Часом – ганьбою, зненавидою, байдужістю.

- І будуть невдячні за це…

- Саме так. Взагалі, це не дуже вдячна справа – любити рідну країну, шанувати свою націю. Особливо – у нинішні часи суцільного популізму та політичної всеїстивості.

- У чому ховається причина, як вважаєш?

- Величезний вплив на українців справили жахливі роки Совка, який, на превеликий жаль, не минув до сьогодні. Але нічого іншого нам не залишається. За будь-яку ціну треба вистояти, адже на тебе дивляться десятки, а то й сотні тисяч людей. І від того, як ти тримаєшся своєї позиції, залежить: чи складуть лапки вони, чи – ні. Я це буквально відчуваю шкірою.

- Маєш рацію, Тарасе… Від імені тих людей скажу: не перше десятиліття ми стежимо за твоєю творчістю і за тобою. Як написав колись великий англійський поет Ділан Томас: “В мені живуть звір, ангел та божевільний; мої сумніви і запитання – робота їхня; моя проблема – підкорення і перемога їх, падіння й бунт; мої зусилля – їхнє самовираження.…”

- Справді, безліч простих українців з дня у день додають мені снаги, і всі ці роки я намагаюсь їх не зрадити. Фактично, ось що стало моєю долею. Розраховувати на якісь там капітали, преференції – не доводиться… Та, власне, від кого? Від Януковича?.. Йому та йому подібним це не було потрібне. Трохи Віктор Ющенко начебто якось виявляв власну українськість, хоча й мляво.

- У принципі, й Петро Порошенко – так само.

- Так, вважаю, що Петро Олексійович багато зробив саме для збереження, як мінімум, українського в Україні. 

- А решта гетьманів – сучасних наших?

- Якщо не вороги, то, принаймні, сторонні для Держави люди.

УПЕРШЕ “ДЗВОНАМ” СЛУХАЧ ТАК МАСОВО ЗАПЛАТИВ СВОЄЮ УВАГОЮ ТА ПРИХИЛЬНІСТЮ. ТАКЕ ДОРОГОГО ВАРТУЄ

- Ти – автор добрих двох десятків хітів: духовний гімн українців “Україна”, “Пісня про пісню”, “Господи, помилуй нас”, “Любов моя”, “Новий рік”, “Ми не закінчили розмову” тощо. Яку суму роялті щомісяця тобі виплачує Державне агентство України з авторських і суміжних прав (ДААСП)?

- Капають якісь там сльози, за сучасними цінами – просто копійки… 

- Читав, що лише за одну пісню – “Every Breath Your Take” – Стінґ щодня (!!!) отримує дві тисячі фунтів стерлінґів авторських відрахувань… Взагалі, за роялті від шлягера типу “Бесаме мучо” можна безтурботно жити.

- Траплялися періоди (були це часи великих гонорарів), коли я приходив у ДААСП, а мені із сумом повідомляли: набігла така величезна сума, що її фізично видати неможливо… З огляду на це, заплатять лише стільки-то; ну, ви ж можете ввійти у наше становище…

- Не лише ти мені про це говориш, що вони там щось хімічать та ділять між собою.

- Врешті-решт, я просто перестав на це звертати увагу, та й усе. Працюєш же не за гроші, хоча за твою чесну творчу працю належним чином повинні платити.

- Мусять платити, але не платять. Чому, як ти вважаєш? Непорядність?

- У тому числі. Утім, існує й інша причина. Концертні майданчики та ефіри заполонили інші пісні, інший репертуар, інші артисти.

- Маєш рацію… ще років десять тому я звернув увагу: чому Тараса Петриненка бракує на великій сцені? Чому він кудись із ефірів зник.

- Не в мені причина.

- А в чому тоді?

- У часі писати пісні, виконувати – теж, давати концерти – також.

О, любоньки добрі, не дочекаєтеся (гучно сміється та погрожує пальцем. – О.Р.), – живий я, живий! (Раптом очі сумнішають, усмішка зникає і так символічно він відсовує від себе: спочатку склянку чаю, потім – яблучний пиріг; мовляв, не до жиру. – О.Р.) Якщо на сцені я вряди-годи ще з'являюся, то в ефірі мене майже не крутять. Дякую тобі Господи, що співати «ні про що» я так і не навчився!

- І як це пояснюють?

- А кому і що – не лише у нас, в Україні, а й по цілім світі – пояснює шоу-бізнес? Коли починалася кар’єра, такого слова ще не знали. Від початку нульових у національну музичну індустрію вломилися дуже прагматичні молоді люди, які вміли працювати ліктями та колінами, бо від політиків навчилися: у випадку чого – слід проплатити...

- Вважаєш, про талант в українській популярній музиці більше не йдеться?

- Отож бо й воно. Усе перетворилося на музичну індустрію, де діють власні закони, договорняки, тимчасові альянси. Ні, у нас купа талановитих артистів, музикантів, співаків. Але вони, як це правильно сказати б, …поза грою. Запроваджена та діє продюсерська модель.

- Що це, на твій погляд, значить?

- Аби стати популярним, особливого таланту не потрібно.

- Що тоді потрібно?

- Стати в ротацію, потрапити в обойму, на кому сьогодні заробляють. Але ж ми, українські музиканти, боролися проти одних визискувачів, аби на зміну їм набігли інші: наші, доморослі…

- Розумію, чому твої стосунки із українським шоу-бізнесом не склалися: занадто відверто ти ріжеш правду в вічі...

- Це – щира правда. Просто я не можу йти всупереч тому, що дано мені від Бога. Хто має пильні очі, розчахнуті вуха й відкрите серце, відрізнить зерно від полови.

- Згоден, “Україна”, “Пісня про пісню”, “Господи, помилуй нас”, “Ми не закінчили розмову” – золотий фонд української популярної музики, зроблений добротно, на десятиліття, а не на один сезон.

- Зверни увагу: ті пісні, якими я багатий, та творчість, яка мені належить, – вона, як би це м’якіше висловитися, за великим рахунком – не комерційна. Подібні речі, мабуть, потрібні людям за якихось інших мотивів. Не лише для того, щоб фоном слугувати. Чи – застілля супроводжувати.

- Духовних мотивів?

- Так, духовних. Але, можливо, ще більше – моральних, якщо на те пішло. Тим часом сучасний український шоу-бізнес в основному продає несмак: зовнішній блиск, а не внутрішнє сяйво. Фактично, із тих двох слів – шоу-бізнес – і складається саме бездушне явище... Ніколи я не займався шоу-бізнесом, взагалі ніколи. Адже бізнес вимагає певних комерційно виправданих вчинків, певних економічних кроків задля досягнення слави (зростання продажів) і прибутків (зміцнення грошових відносин).

- Цікаво, Тарасе: а ти пригадуєш, яким був твій перший гонорар?

- Був то чи 1972-й, чи 1973-й рік. Із біґ-біт-групи “Еней” ми з барабанщиком Олександром Бліновим стали учасниками іншої біґ-біт-групи – “Дзвони”.

- І що?

- Приїхали ми влітку до Криму, здається, – не відпочивати, а на якісь концерти, бо з нами був апарат. Вешталися ввечері ми Севастополем і якось несподівано зупинилися перед якимось санаторієм. Із його парку линула музика, а через паркан було видно, що на танцмайданчику під грамплатівку кружляють пари. Наступного дня ми завітали до директорки парку і запропонували: – “А давайте ми у вас вживу гратимемо!” І, о, диво! вона погодилася.

- І як прийшла мирська слава?

- Виставили ми апарат, зробили саунд-чек – і ввечері почали грати. Лабаємо: людей повно, але всі… стоять по периметру за парканом, і, Господи праведний, ніхто не заходить… Стоять, слухають. Почали ми людей кликати, і ті якось неохоче зайшли – та як розійшлися. Одне слово, витоптали не те що танцмайданчик, а пів парку! Наступного дня, думалося, директриса парку здасть нас у міліцію – за завдані збитки, а вона гаряче нас розцілувала і запропонувала залишатися в її будинку відпочинку: – “Живіть, хлопчики, тільки грайте на танцмайданчику, а ми навіть платитимемо вам”. Ми чемно відмовилися: ми свою справу зробили, і добре… Ні бельмеса не розуміли ті “Дзвони” у шоу-бізнесі.

- Тарасе, до чого тут гонорар?

- Уперше “Дзвонам” слухач так масово заплатив своєю увагою та прихильністю. Таке дорогого вартує. Подібні випадки не забуваються.

- І не мало значення, що в Севастополі ви українською мовою співали?

- Співали різне – і «фірму» грали, і своє співали, всяке.

- І то був перший гонорар – все безплатно. Так?

- Так. Фактично так, наскільки я пригадую. Була цікавість займатися саме своєю справою.

ЯКЩО У МОСКВІ ЛИШЕ ОДИН РАЗ ЧХАЛИ, ВСЯ МУЗИЧНА УКРАЇНА МУСИЛА ЛЕЖАТИ З НЕЖИТТЮ

- Минуло десять років, відданих українській популярній музиці. Совок міцнішав, і його жертвою стала твоя “Пісня про пісню”. Хочу почути з перших вуст, як це сталося? Ви розучували потенційний хіт, а на репетицію зайшов директор Укрконцерту і…

- Діялося це, здається, у 1982-му. В Укрконцерті я тоді працював керівником ансамблю “Мрія” і одного дня вирішив розучити з музикантами якраз новий твір, бо ж репертуар для слухача слід повсякчас розширювати… Отож, грали ми “Пісня про пісню”, патріотично, без чиєїсь зайвої підказки, співали: – “Україно, Україно, / Після далечі доріг / Вірне серце твого сина / Я кладу тобі до ніг!”

- І?

- Аж раптом на репетицію зайшов директор Укрконцерту, трохи послухав – і заявив нам: “Що це ви нявкаєте? Однаково ви цього не співатимете!”

- Чому?

- Так в Україні розпочався період, коли дозволялося виконувати лише твори членів Спілки композиторів. Уявляєш, у Росії можна було грати свої, а в Україні – зась!

- Якась валуєвщина наприкінці ХХ століття! Тарасе, а не знаєш, що то був за наказ – виконувати пісні виключно членів Спілки композиторів?

- Циркуляр той, подейкували, спустили з Москви. Це при тому, що Білокам’яна у творчому відношенні дозволяла собі набагато більше, ніж вона вимагала від “братніх” республік, а особливо – від “посестри”, України. Цей циркуляр був із Міністерства культури СРСР. Період застою поставив Совку новий діагноз: якщо у Москві лише один раз чхали, вся музична Україна мусила лежати з нежиттю. До речі, від такого диктату Центру інші союзні республіки відбивались – як могли, усіма можливими засобами; наші ж чинуші лише брали під козирок.

- То була остання крапля – чому ти вирішив залишити Україну?

- Це спонукало мене діяти. Хотілося мати можливість творити, виконувати власні музичні твори, а не те, що нав’язувала худрада Укрконцерту. Не всі однозначно сприйняли той циркуляр. В Україні діяло чимало голодних авторів, членів Спілки композиторів; для них розпочалися солодкі часи, власну творчість вони здобули право поширювати у будь-який спосіб. Я та мені подібні митці такого права не мали. 

- Отже, у пошуках творчої свободи в 1982-му ти вирушив до Тули. У ВІА “Червоні маки”, що на той час складався виключно з українських музикантів, тебе кликали і давно чекали.

- Саме так. Здавалося, провінція, двісті кілометрів від Москви – а грай та співай, чого душі заманеться. Колись мандрівний філософ Григорій Сковорода запрошував до “Саду ангельських пісень”, а я запросив слухача у світ моїх нерозкручених пісень.

- Це відповідає дійсності – факт, що саме у складі ВІА “Червоні маки” у 1982-му ти написав славнозвісну пісню “Україна”?

- Ні. Цей твір виник раніше, у другій половині 1970-х. У чернетках він з’явився тоді, коли я ще грав в ансамблі “Чарівні гітари”.

КОЛИ ПИСАВ “УКРАЇНУ”, РОБИВ Я ЦЕ БЕЗ НАЙМЕНШОЇ НАДІЇ, ЩО КОЛИСЬ ПІСНЯ БУДЕ КИМОСЬ ПОЧУТА

- А ти не можеш відтворити історію виникнення цього, як багато хто каже, духовного гімну України?

- Це не типово, але першим виник заспів; приспів з’явився трохи пізніше. Я не поспішав з “Україною”, бо знав: у ті часи ніде я її співати не зможу. Це було нереально. Її народження тривало не один рік. Я часто повертався до пісні, щось згадував, змінював, перебирав.

- Так, технічні можливості у композиторів тоді були скромніші: ніяких тобі секвенсорів, музичних станцій, рекординґових комплексів “Pro Tools”.

- Усе треба було якимось чином грати з ансамблем. Але з яким ансамблем, де такий узяти?.. Іншими словами, дивним чином ми “Україну” записали в Будинку звукозапису Українського радіо. Потім, правдами і неправдами, якимось чином я впхав цю пісню на Худраду, і ми новий твір зарепертуарили, але дозволу на трансляцію ніхто не давав.

- Як вдалося оминути бюрократичний апарат?

- На радіо “Промінь” музичним редактором тоді працювала Вероніка Маковій. Вона запросила мене на черговий прямий ефір, і вирішили ми поставити “Україну” в ефір, попри те, що побоювались, що завтра нас усіх можуть посадити за ґрати. Тепер у голові таке не вкладається, але напівпідпільно, як ти кажеш, “духовний гімн України” – потрапив в ефір УРСР.

- Рік пригадуєш?

- На жаль, ні. Може, Вероніка Маковій пригадає.

- У буцегарню вас тоді не запроторили, але один ефір – навіть на радіо “Промінь” – погоди зробити не міг. Що реально допомогло у розкрутці?

- Хоч як це дивно, – знімальна група телепрограми “Ранкової пошти” Центрального телебачення, що до Києва саме приїхала з Москви. Ми зустрілися, їхній музичний редактор поцікавився – що у мене нового. Я й відповів, мовляв, ось є така пісня. Москвичі зраділи і заявили, що “Україна” стане прекрасним закінченням випуску “Ранкової пошти” із Києва.

- Кращої розв’язки годі було й шукати!

- Справді, участь українського музиканта в “Ранковій пошті” скидалася на індульгенцію, на офіційний дозвіл виконувати будь-що. І на другий день пісню вже знали всі. Одразу за цим був у нас концерт у Чернігові; не пригадую – що за привід, але то був якийсь обласний конкурс краси. Виступав там Олег Ґазманов із своїм колективом у першому відділенні, а потім, в другому – ми.

- Тобто дрібний осавул російської попси коником стрибав на розігріві в українських “Чарівних гітар”?

- Щось таке… Бачиш, якого рівня колись була українська популярна музика?

- Так.

- Так ось. Наприкінці програми ми виконуємо “Україну” – і відбувається щось дивне, досі не бачене! Увесь зал підводиться і стоїть всю пісню, а ми співаємо: – “Ще свічка наша не згоріла, / Ще наша молодість при нас, / А те, чи варте наше діло – /То скажуть люди й скаже час”… Нічого подібного ми не очікували, це діялося щось поза межами нашого розуміння – щоб слухачі вставали під час виконання якоїсь із пісень. Але, мабуть, тоді вперше я зрозумів, що вдалося написати щось, варте уваги.

- Коли виникала твоя “Україна”, чи усвідомлював ти, що пишеш свого роду духовний гімн своєї вітчизни?

- Не перебільшуй, друже: духовний гімн я не писав. І тоді я казав, і нині повторюю – я просто освідчився в любові своїй Країні, рідному народу. І – все; решта – вигадки журналістів та музикознавців. Якщо говорити ще відвертіше, послухай таке. Коли я писав “Україну”, робив я це без найменшої надії, що колись ця пісня буде кимось почута. Я просто написав – і моє освідчення в любові якось тихенько-тихенько вийшло в люди. Ну, і гаразд!

- Зізнайся, ти давно чув, як під маківками Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві “Україну” грають кожні п’ятнадцять хвилин?

- Так, я знаю, що пісня там мелодійно лунає. Мені про це казали знайомі, та й я сам чув, коли якось був там. Більше того, і джазові комбо, й рок-групи, й дитячий хор, і різноманітні інструментальні ансамблі – хто мою “Україну” лишень не виконував.

- Найдивнішим виконання яке вважаєш?

- Важко пригадати. Реп читали, корейський квартет якийсь співав. Мабуть, ту кавер-версію, яку на минулий День Незалежності виконали прем’єр-міністр Великобританії та члени британського уряду, зачитуючи рядок за рядком текст пісні. А наприкінці нинішній прем’єр Борис Джонсон густо так вигукнув: – “Слава Україні!”

Олександр Рудяченко. Київ
Фото – з особистого архіву Тараса Петриненка