Чи не найменший з українських театрів, який має у своєму штаті всього 7 акторів та грає свій репертуар лише 2 дні на тиждень, ділячи по-братськи приміщення і сцену з кінотеатром, ось-ось має отримати статус академічного.

У чому секрет такого визнання, та, безсумнівно, успіху в публіки, я розпитала у директора-художнього керівника театру «Актор», режисера та продюсера театральних антреприз Слави Жили.

НЕ ДУМАЮ, ЩО ЗАРАЗ НАМ ЗАПРОПОНУЮТЬ ПЕРЕЇХАТИ В КЛАСНУ НОВУ БУДІВЛЮ, АЛЕ НОВИЙ СТАТУС – ЦЕ ВИЗНАННЯ

- Славо, почну одразу з гарної новини, яку ви вже жартома назвали довгограючою. Зовсім скоро ваш театр, який нині має назву Комунальний заклад «Театрально-видовищний заклад культури «Актор», отримає статус академічного. Що ви чекаєте від цього, крім, звісно, морального задоволення?

- Для нас це відкриває нові горизонти. По-перше, це офіційне визнання. Це справді довгограюча історія, тому що процедура присвоєння статусу вимагає тривалого часу: спочатку готується і подається ціла купа документів, тоді міністр підписує наказ і передає його до Департаменту культури КМДА. Далі – від КМДА йде подання до комісії по культурі Київської міської ради, яка готує відповідний проект постанови і голосує за нього. От, буквально днями було голосування, комісія проголосували «за» – і тепер сесія Київради має затвердити зміну нашої назви. Після цього ми будемо офіційно називатися Київський академічний театр «Актор». І далі вже відбудуться всі зміни на рівні КМДА, зокрема, департамент фінансів має збільшити нам фінансування, адже ми вже визнаний театр і наші показники відповідають статусу академічного.

- Які саме показники бралися до уваги насамперед?

- У нас шалене зростання і за кількістю показів вистав, і по бокс-офісу, і за кількістю глядачів. Ми постійно збираємо аншлаги вже протягом трьох років. Це, звичайно, зіграло вирішальну роль у тому, що Міністерство культури визнало нас і запропонувало для нас новий статус.

- Чи передбачає статус «академічний» розширення вашого творчого простору? Адже зараз ви ділите один зал із кінотеатром «Ліра».

- Якщо подивитися, то в «сухому» залишку цей статус передбачає збільшення фінансування зарплатного фонду – невеличкі зарплати нашого супермаленького театру мають бути збільшені в півтора або два рази. Ми ж є найменшим театром Києва, але приносимо величезний прибуток – і це вже всі визнали. А ще нам, безумовно, потрібні додаткові ставки в штат, тому що в нас у штаті трупи працює лише 7 акторів.

- А всі інші актори в трупі – запрошені?

- Так, всі інші – запрошені. Зараз в нас у штаті присутні й народний артист України Олексій Вертинський, і заслужений артист України Володимир Кокотунов, а також плеяда молодих акторів, які до нас прийшли після театральних вузів.

Щодо залу, то ми справді ділимо його з кінотеатром «Ліра». Але, я не думаю, що зараз нам запропонують: «А переїжджайте в якусь класну нову будівлю!». Я б хотів мати надію, щоб ми могли освоїти більше наше нинішнє приміщення за адресою Велика Житомирська, 40, тому що зараз ми граємо лише 2 рази на тиждень.

До мого приходу театр грав усього 8 вистав на місяць, а зараз – майже 16! Кількість показів удвічі збільшено, але ми вимушені все одно втискатися в ці 2 дні. Це дуже складна для театру математика. А ще, уявіть собі, нам немає коли репетирувати!

- А й справді, де ви репетируєте, якщо ваше приміщення зайняте кіносеансами?

- Ми репетируємо за можливості з самого ранку – з 9-ї ранку до 11-ї, деколи репетируємо вночі – для того, щоб вчасно випустити всі наші прем’єри, які вже нашуміли й стали знаними в Києві.

Так і виживаємо, але це – запропоновані обставини і тут немає нічого такого. Я вже не дуже нервую, а лише спокійно, за принципом океану, намагаюся це змінити.

- У вас є дуже цікаві форми роботи з глядачем. Влітку, наприклад, ви проводили читання просто на вулиці біля приміщення театру.

- До нас на читання приходило стільки людей, що я вже вирішив наступного літа, якщо все, дай Бог, буде добре, зробити це регулярною історією і працювати так кожну п’ятницю й суботу.

Будемо проводити читання великої кількості різноманітних авторів: світова та українська класика і сучасна література. Мені здається, це тема, яка класно зайшла.

- І тоді ви вже не будете обмежені залом, там може навіть кіносеанс іти, а ви собі тут працюєте?

- Ми будемо обмежені лише погодними умовами. Під дощем ми ж не зможемо читати, але я думаю – щось і тоді вигадаємо!

КОЖЕН ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК ТЕАТРУ Є ЙОГО ПРОДЮСЕРОМ

- Славо, ви походите з театральної родини – ваш тато режисер, мама працює в театрі, брат Олександр – актор, а ви – маєте освіту продюсера. Ми звикли, що здебільшого керівниками театрів є фахові режисери, але можливо саме у вашій освіті й є секрет успішності театру «Актор». Ви гарно відчуваєте – що краще продається, на що люди підуть, що актуальне й популярне саме в цей момент?

- Мені здається, що кожен художній керівник театру є його продюсером, просто, у когось є ця спеціальність за освітою, а у когось немає, і в основному це справді режисери.

Коли я тільки очолив театр «Актор», то поставив 2 дитячі вистави – казки «Попелюшка» і «Лускунчик». Це забрало у мене скільки часу, сил і натхнення, що займатися господарською діяльністю було надзвичайно складно. У той момент я зрозумів, що треба сконцентруватися виключно на розвитку театру, маркетингу, організації виробництва декорацій, пошитті костюмів та всього іншого. І саме в це інвестувати весь свій час.

До того ж, я маю освіту МВА і це допомогло мені раціонально підійти до всіх процесів та збільшити наш бокс-офіс рівно в 3 рази у порівнянні з показником, який був три роки тому.

- Ви очолили театр «Актор», вигравши конкурс. Як сприйняв ваш прихід тодішній колектив?

- Театр «Актор» у 1987 році заснував глибоко шанований мною народний артист України Валентин Микитович Шестопалов. Ми були добре знайомі: напевно, 10 років тому я вивозив театр на гастролі до Харкова. Так що, я особисто знав усіх членів колективу, який мав очолити, і вони дуже хотіли, аби я став директором-художнім керівником. Але після того, як я очолив театр, ми з ними розійшлися в поглядах. Бо я не міг бути просто весільним генералом, сидіти й підписувати якісь папірці! Я запропонував акторам участь у роботі театру, активну гру, запропонував їм усім ролі. Але вони були проти!

Це взагалі хрестоматійна історія про зміну керівника. Пам’ятаєте, в радянські часи, коли знімали Юрія Любимова і запросили на його місце у театр на Таганку Анатолія Ефроса? Тоді був величезний скандал, бо актори довели Ефроса до інфаркту. На цю тему навіть зняли фільм «Сукіни деті» (реж. Леонід Філатов, 1990 рік – ред.). Потім вони, звичайно, шкодували, що так сталося. Так от, зі мною таке не пройшло.

- Ви виявилися міцним горішком?

- Так. Хоча народні артисти України з театру російської драми та інших театрів робили «забастовочки» й говорили мені: «Ми підемо звідси і не будемо тут грати!». Я відповідав: «Та питань немає! Це ваше бажання. Ми живемо у вільній країні й можемо робити все, що завгодно в рамках законодавства. Якщо у вас є бажання, можете грати, якщо немає – можете не грати». Було дуже легко з ними дискутувати через те, що вони не складали трупу театру і всі були запрошені на 0,10 чи 0,25 ставки. Було досить смішно з їхнього боку щось диктувати – і вони пішли.

З тієї когорти залишилися Христина Синельник, Михайло Жонін та Володимир Кокотунов. Ми добрали трупу й почали грати вистави, які зараз відомі не лише в Києві, а й по всій Україні, бо ми багато гастролюємо: Харків, Одеса, Ужгород. Щойно повернулися переможцями в кількох номінаціях із фестивалю «Тернопільські театральні вечори». На весну нас запросили на гастролі до Фінляндії й на фестиваль до Кракова.

- Напевно, важко зібрати трупу на гастролі, коли у вас так багато запрошених акторів, які грають в інших театрах?

- Складно не лише поїхати на гастролі, а й навіть зіграти репертуар! У нас, наприклад, Ада Миколаївна Роговцева і Анатолій Гнатюк із театру Франка, Римма Зюбіна з Молодого, Олеся Жураківська з театру на Лівому березі – і всіх їх звести докупи, аби вони працювали в певні дні, досить складно. Але ми це робимо, і робимо завчасно. Тому я не жартую, коли кажу, що наш театр – це національний театр. В національних театрах репертуар формується за 3 місяці, і ми за 3 місяці наперед формуємо наш репертуар. Вигадуємо різні проєкти, вистави, прем’єри. У нас вже майже сформований грудень і зараз починаємо формувати січень для того, аби вправно експлуатувати весь репертуар театру.

МИ ПОСТІЙНО ПІДТРИМУВАЛИ СЕНЦОВА І ЩОРАЗУ В КІНЦІ ВИСТАВИ «СХІД-ЗАХІД» АКТОРИ ВИХОДИЛИ З ПАПІРЦЯМИ «FREESENTSOV»

- У вас в репертуарі є дуже цікава вистава «Схід-Захід» і так сталося, що це була перша театральна вистава, на яку Олег Сєнцов прийшов після свого звільнення. І саме на цьому показі відбувся цікавий перформанс з табличками «FreeSentsov». Розкажіть, як це було?

- Я візьму на себе відповідальність і скажу, що ми, скоріше за все, – єдиний театр, який постійно підтримував Олега Сенцова. Так регулярно, як ми, ніхто з інших театрів цього не робив.

Це, безумовно, завдяки Риммі Зюбіній. Вона з ним листувалася і все йому розповідала. У нас є відео, де ми пропонували підписати петицію. Ми підтримували всю акцію зі звільнення, і щоразу в кінці вистави «Схід-Захід» актори виходили з папірцями «FreeSentsov».

І от Сенцова звільнили, він приїхав до Києва – і перший театр, який відвідав, був саме театр «Актор». Це для нас велика честь.

Більше того, я зустрів Олега, провів до залу, а він говорить: «Я хочу вийти на сцену на пару слів». Я його представив і він сказав: «Ви свого домоглися тим, що хотіли, аби я був тут із вами». І почалася вистава.

Після показу актори знову вийшли з табличками «FreeSentsov», потім зібрали їх – і віддали Сенцову. Він їх порвав – і підкинув догори. Це було дуже епічно, атмосферно і знаково для нашого театру.

Потім було дуже тепле спілкування з ним – це дивовижне і щемливе відчуття, коли ми говорили з Олегом, який так довго був бранцем Кремля і ось він тут у нас...

- Можливо ви з ним, як із режисером, будете співпрацювати? Чи ще поки що зарано про таке говорити?

- Я з ним говорив і запрошував його на наші вистави. Він сказав, що буде намагатися потрапити до нас у вільний час. Але зараз він дуже багато їздить, у нього досить багато справ. Я думаю, що треба трішечки часу.

- Було б цікаво побачити вас у співпраці. Будемо чекати його відгуку на ваше запрошення.

А от, запитаю про режисера, який ваше запрошення вже прийняв і працює над новою виставою для «Актора». Що цікаве з Максимом Голенком ви задумали?

- Зараз Максим вже приступив до вистави, яка буде називатися «Дон Жуан. Коктейль» – це мікс різних авторів, які писали про нього. Наша вистава буде про незвичного, модернового Дон Жуана і про його страхи.

У нас буде дуже цікава афіша. Скандальна. Її зробить відома в шоу-бізі художниця Леся Патока, вона вигадала крутий сюжет європейського рівня, схоже на 18+. Потім побачите.

А саму виставу, я гадаю, Максим перетворить на свій фірмовий стиль. Прем’єра відбудеться 18 грудня. Гратимуть 2 склади і багато гарних акторів: і Михайло Кукуюк, і Олександр Ярема, і Анна Кузіна, і Катерина Рубашкіна, і Віталіна Біблів, і Володимир Кокотонов, і мій брат Олександр Жила. Мені здається це має бути досить цікавим.

- Так, а хто Дон Жуана гратиме?

- На ролі Дон Жуана у нас Михайло Кукуюк та Олександр Жила. Кукуюк дуже класний актор, який знявся в фільмі «Свінгери» і має величезну фільмографію. Це крутий артист і у нас може вийти дуже крута вистава.       

ТЕАТРАЛЬНИХ ЗІРОК НЕ ВИСТАЧАЄ, ВОНИ ПОСТІЙНО ГРАЮТЬ ПО КОЛУ В УСІХ ТЕАТРАХ

- Чи завжди крутий актор – «зірка»? Хто з українських театральних акторів відповідає зірковості? Бо про когось говорять – гарний артист, про когось – талановитий чи геніальний, а про когось – «зірка»…

- Насправді, у нас з зірками дуже складна історія через те, що кіно сформувало певний обмежений перелік цих зірок. Я є ще й продюсером театральних антреприз і намагаюся працювати зі всім спектром акторів, які є зірками. Можу їх вам зараз перерахувати. Буду намагатися, аби вони всі увійшли в мій перелік: Ольга Сумська, Віталій Борисюк, Юрій Горбунов, Ліля Ребрик, Олексій Вертинський, Анатолій Гнатюк, Антін Мухарський, Яніна Соколова, Михайло Кукуюк, Олександр Ярема, Віталіна Біблів, Анна Кузіна, Рима Зюбіна, Олеся Жураківська, Віталій Ажнов, Руслана Писанка, Володимир Горянський. Зараз з’явилася нова зірка – заслужений артист України з Тернополя Олександр Папуша. На нього ходить публіка, його ім’я знають по всіх містах України.

Ніби цей перелік доволі таки немалий, це – немало, але й зовсім-зовсім небагато.

Зірок не вистачає, вони постійно грають по колу у всіх театрах. З одного боку, це формує ринок, але деколи через це складно працювати.

- Всі, кого ви назвали, це – зірки більш старшого покоління. З молодих, хіба що, Ажнов і Кузіна.

- Так, я їх назвав зірками. Хоча скоріше, вони поки що – молода плеяда, яка намагається відвоювати своє місце під сонечком. І це дуже класно. Ще є Ксенія Вертинська.

Зараз мені можуть дорікнути кумівством чи родинними зв’язками, але мій брат Олександр Жила – практично прима нашого театру. Йому лише 23 роки, а у нього вже є величезний досвід! Він зіграв вже понад 300 вистав. І хоча не знаний широко, але тим не менш – деякі фанатки приходять саме на нього.

- Мені здається, що в театрі родинні зв’язки, про які ви говорите, – це більше плюс, аніж мінус. Це ж талант, гени, які успадковуються. Хіба, ні?

- Це, як старий анекдот, коли у військового питають: Хто твої батьки? Він відповідає: Військові. Це – династія. А у вас? – питають у лікаря. – У мене – лікарі. – Теж династія. А у вас хто? – запитують в актора. – А у мене – актори. – Дураки. (сміється).

По-перше, з родичами працювати надзвичайно складно. Це завжди конфлікт інтересів, ти розумієш, що це родичі й не можеш перейти певну межу, або, навпаки, – постійно її переходиш. Особливо складно для керівника гратися в родинні зв’язки.

Але насправді серед молодих акторів не так вже й багато класних, а ті класні, що є, – всі вже розібрані по театрах. Деякі театри ділять акторів між собою, наприклад, Дмитра Олійника «Золоті ворота» і театр на Лівому березі буквально розривають на шматочки.

- Я була на вашій моновиставі «Качур. Контрабас», де в головній ролі – зовсім молодий актор Ігор Качур. Ви бачите в ньому потенціал зірки?

- Так. Якщо він буде готовий і далі працювати в такому темпі. Він дуже класний, органічний і має шалений успіх у публіки. Через те він і працює у моновиставах, бо це велика відповідальність – вийти одному на сцену й тримати майже півтори години увагу глядача. Мені здається, у Ігоря це виходить класно. Він працює, має успіх, і цей потенціал – дуже крутий.

- Ви сказали, що серед молоді не багато театральних зірок. А чому так складається: щорічно ж із вишів випускається велика кількість дипломованих акторів? Вони не йдуть до театру, а йдуть в кіно – туди, де більше платять, чи це у мене неправильне уявлення?

- У кіно йдуть усі! В кіно справді зараз платять більше – і всі туди йдуть за заробітком. Але ті, хто закінчив акторські факультети, не можуть жити без театру, для них є необхідністю виходити на сцену.

Акторів справді випускається величезна кількість, щорічно напевно лише з театрального університету виходить близько 100 акторів, а ще є університет культури та інші вузи – як державні, так і приватні.

Але мені здається, що проблема – не в якості випускників театральних вишів, а в тому, що талантів взагалі не так вже й багато.

В ЄВРОПІ ЗНІМАЛИ ТРУСИ НА СЦЕНІ Й МАТЮКАЛИСЯ ЩЕ СТО РОКІВ ТОМУ – ЦЕ ТАКОЖ ПРОЯВ КУЛЬТУРИ

- Тобто, природою так закладено, що талантів має бути не рясно, від того вони цінніші?

- Судячи з усього, так. До того ж, професія актора – надзвичайно важка, це гірше, аніж шахтарем працювати, особливо влітку.

- А нам, глядачам, здається, що вони купаються в оваціях і квітах. Розкажіть – у чому складність?

- Уявляєте, спека +30°, а ти виходиш на сцену, одягнений у костюм, на тебе світять прожектори, ти викладаєшся в шаленому ритмі, абсолютно вимучений після вистави, а тобі ще треба приїхати зранку порепетирувати.

Це архіскладна, залежна професія – як з морального аспекту, так і з фізичного. Це справді важко, я маю на увазі умови роботи, тому що ми ще досі далекі від європейський стандартів.

- І чим кращі умови в європейських театрах?

- Там вища зарплатня, дуже багато сучасних технічних засобів, там, врешті-решт, театр – це частина ідеології, а у нас ні! Й навіть нова влада, яка намагається бути в діалозі з нами, митцями, – в даний момент також не бачить театр частиною ідеології країни.

- Час покаже – і все зміниться на краще. Я в це вірю. Хочу повернутися до прем’єри вистави «Дон Жуан. Коктейль», точніше до скандальної афіші, про яку ви говорили, і до скандалів та епатажу взагалі. Чи є в театрі межа, яку не можна перетинати, чи можна перетинати все?

- Мені здається, що театр просто сам по собі – це епатаж. Коли актор виходить на сцену і починає нести якісь одкровення на публіку – це вже епатажно. Звичайний глядач, якщо він вихований, культурний та ненахабний, просто не може собі дозволити вийти на публіку – і розказувати чужі тексти, ще й додавати туди частинку своїх.

Зараз в країні відбуваються військові дії, ми всі звикли до стресу, а боротьба зі стресом – це підвищення емоційного градусу в ЗМІ й у мистецтві. Чим яскравіші емоції, тим більше вони вибивають мозок зі стресової історії. І, безумовно, ми починаємо потребувати ще більшого епатажу.

Але, мені здається, що хоч як ми експериментували б, – ми залишаємося в рамках класичного сприйняття. У Європі знімали труси на сцені й матюкалися ще сто років тому. Тут немає нічого, що виходило б за рамки, це аналогічний прояв культури, мені здається.

Безумовно, є класичний театр, наприклад, театр російської драми. Колись там ішла вистава «Солдатики» – це був, напевно, мій перший продюсерський досвід. І в ній звучало одне нецензурне слово. На виставу приїхав ректор школи-студії МХАТ, завліт театру МХАТ Анатолій Смілянський, він подивився, а потім на зборі трупи казав: «Можна в театрі обійтися і без цього». Можна. Це вибір кожного.

Мені здається, що як такої конкуренції між театрами не існує, кожен займає свою нішу, а глядач сам визначає – хоче він туди приходити чи не хоче. Ми живемо у вільній країні, де дозволяється, за великим рахунком, все. У нас, наприклад, на виставі «Бійцівський клуб» геніталії показують, а в іншій виставі «Прості речі» – Ада Миколаївна Роговцева розказує дуже серйозну класичну історію. І це, мені здається, дуже круто.

ДАВНО МРІЮ ПОСТАВИТИ МЮЗИКЛ – ЦЕ БУЛО Б КРУТО, ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНО, НЕЗВИЧНО

- То у вас баланс, у вас є на всякий смак?

- Я ж говорю, ми – національний театр через те, що у нас є вистави для будь-якої публіки: на виставу «Ніч перед Різдвом», яка грається в стилі мюзикл, можуть прийти і дорослі, й діти, є формат «18+» – вистава «Бійцівський клуб», є освітній проект – майстер-клас «Великі диктатори», де, до речі, ваш слуга дає майстер-клас з публічного виступу.

Я завжди зустрічаю публіку і запитую – чи вона знає, куди прийшла, і чи готова до того, що тут будуть зі сцени матюкатися чи курити несправжню марихуану, тому що так передбачено драматургією.

Але нас за це й люблять. Бо кожен може знайти щось для себе – або класичну комедію «Здрастуйте, я ваша тітонька», або послухати трішечки лайки у хіті нашого сезону – виставі «Сім розгніваних джентльменів».

- Підбором репертуару займаєтеся безпосередньо ви?

- Я. Безумовно, я дослухаюся до пропозицій, які мені надають режисери, але в основному – всю репертуарну політику формую я.

- Посади головного режисера у театрі «Актор»?

- Ні, немає.

- То ви, так би мовити, народжуєте вистави і ви ж приймаєте рішення – коли ця вистава має завершити свій вік на сцені?

- Скоріше, я головний лікар пологового будинку. Народжують вистави акушери-гінекологи – режисери. А ще у нас недалеко є цвинтар, куди ми вивозимо вистави – і їх там із почестями ховаємо.

- Ви нещодавно «поховали» патріотичну трагікомедію «Патріс» – виставу з вашого репертуару, яка успішно йшла й навіть отримувала нагороди. Чому так сталося? Які чинники того, що вік вистави на вашій сцені вже закінчено?

- Ця вистава справді з’їздила на тернопільський театральний фестиваль і отримала там другу премію за режисуру, за кращий акторський ансамбль і за сценічне рішення.

Але – це дуже гостро-соціальна вистава, і з часом ця соціальність зникла. Там історія про псевдопатріотизм, а мені здається – у нас відбуваються суттєві зміни в країні у напрямку ідеології, векторності – й уже необхідно створювати нові твори, які будуть відповідати і віддзеркалювати те, що відбувається у нас в країні. До того ж, у нас закінчився контракт по авторських правах. Автори вистави «Патріс», до речі, – з Білорусі, але ми адаптували цю історію під нас.

- Чи багато у вас у репертуарі вистав українських авторів?

- У нас іде вистава «Схід-захід», яку створили п’ять українських драматургів-підлітків. Це унікальна історія про дітей зі спірних територій. З українських – є ще, зараз чомусь одіозний, Михайло Булгаков – «Морфій».

- Зовсім скоро має відбутися народження нової вистави «Ніч перед Різдвом». Коли чекати на прем’єру?

- Це Микола Васильович Гоголь, якого ми вже випускали минулоріч. Вистава мала шалений успіх і ми вирішили її повторити цього сезону. Здається, 22 грудня буде початок марафону – ми будемо грати виставу три рази. Це трішечки принцип Бродвею, мені здається – це круті ризики, які матимуть успіх.

- Коли вже заговорили про бродвейський принцип, чи не замахнетеся ви на мюзикл?

- Я вже давно про це мрію, але мені здається, що в Києві ще немає такого великого потоку туристів і стабільності, аби ми могли постійно грати мюзикл на великій сцені.

Хотілось би щось зробити, можливо – викупити франшизу і працювати за нею. Це було б круто, експериментально, незвично.

- Потенційно, у нас же є актори, які могли б і танцювати, і співати, і грати одночасно – з цим проблеми немає, я так розумію?

- Так, у нас є доволі обдаровані актори, які працюють, в тій самій виставі «Ніч перед Різдвом», де вони виконують і вокальні партії, і танцювальні, – виходить досить пристойно!

Крім прем’єри «Дон Жуан. Коктейль» Максима Голенка та «Ночі перед Різдвом», яку ставить Олександр Жила, в планах є також співпраця з Владою Білозоренко. Вона має поставити у нас «Одруження» за Гоголем. Також є ідея поставити «Пролітаючи над гніздом зозулі», Олександр Жила зараз подумує на цю тему.

Буде класно! Також ми вже готуємо до нового літнього сезону величезний проект – читання, адже ми єдиний театр, який не закривається на літні канікули, а працює цілий рік, щоб задовольняти естетичні та духовні потреби киян і гостей столиці.

Любов Базів. Київ

Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ