«Фокстер і Макс» – дитяче кіно у недитячому контексті

«Фокстер і Макс» – дитяче кіно у недитячому контексті

Укрінформ
В український прокат вийшла фантастична стрічка для родинного перегляду

Фільм режисера Анатолія Матешка веде мову про дванадцятилітнього українського (ймовірно, київського) школяра Макса, який одного дня «приводить на світ» нанопса Фокстера, який складається із безлічі маленьких нанороботів. Стається ця подія цілком неочікувано для Макса, проте вона втілює одну із його найзаповітніших фантазій. Разом з роботом він долає своїх кривдників, завойовує дівчину та перемагає кримінальних злочинців, які прагнуть використати нанотехнології собі на користь.

І сюжетно, і технічно перед нами – доволі новаторська стрічка для українського кіно, яке дотепер знало поодинокі фільми фантастичного жанру, та ще й для сімейної аудиторії. З останніх можна згадати хіба що картину «Бобот та енергія Всесвіту» режисера Максима Ксьонди, який, щоправда, не зумів заявити про себе через свій украй заплутаний сюжет, де літератури було більше, ніж, власне, кінематографа. Водночас у «Боботі» були цікаві візуальні ефекти та така-сяка міфологія – хоч і не до кінця продумана, проте достатньо самобутня.

«Бобот» проявив чи не всі проблеми українського сімейного кіно з фантастичним сюжетом. Найперша проблема стосується самого сюжету та контексту, які тісно пов’язані між собою. Авторам важливо не просто розповісти захопливу історію, проте правильно її оформити. Себто автори фільму мають розібратися із часом, у якому буде відбуватися подія, аби їхня історія не була вже надто нереальною. Наприклад, доволі важко фільмувати українські фільми про космос у той час, коли ми не маємо космічної програми. У «Боботі» була чиста фантазія, яка жодним чином не торкалася української науки й техніки.

Ще одне завдання – це соціальна реальність, якою оперують творці. У «Боботі» було усе дивним чином збалансовано: 50 відсотків впізнаваної радянської дійсності припадало на 50 – нової української. Все це привело до дивної суміші пластунів та піонерів, які мирно співіснують у цьому чудернацькому кіно.

Якщо придивитися до вказаних проблем, то всі вони мають сценарний характер. Тобто усі виклики із міфологією, соціальною реальністю, наукою і технікою має подолати сценарист, який творить своєрідний «скелет» фільму. Якщо ж сценарист не може впоратися із жанром фільму та усіма його складниками, то при реалізації задуму в глядача буде виникати дуже багато розмаїтих запитань, на які він не отримуватиме відповіді. Подібні запитання без відповідей руйнують довіру до кіно, відтак його вплив на глядача буде мінімальним. Так сталося й у «Боботі», коли візуальними ефектами намагалися затулити доволі незграбний зміст.

Яким у цьому контексті виглядає новий фільм «Фокстер і Макс»? Він однозначно виразніший, і він цілком свідомо створений як певний універсальний продукт, який може продаватися по всьому світу. Його легко переозвучити, додавши місцевого колориту. Автори стрічки зробили усе, аби соціальна реальність на екрані тільки мінімально асоціювалася з українською. Те саме можна сказати й про наукові технології, які ніяк не прив’язуються не тільки до вітчизняних, а й взагалі ні до яких реалій. Найближче фільм «Фокстер і Макс» – до абстрактного коміксу з абстрактної Країни Коміксів чи навіть до казки, бо усе тут максимально умовне та приблизне.

Така приблизність, умовність та абстрактність у «Фокстері й Максі», ймовірно, запрограмована від початку і є частиною певної бізнес моделі, яка дозволить картині вільно мандрувати світом. З іншого боку, завдяки візуальним ефектам та певній технічній вправності фільм може також справити позитивне враження й на українського глядача, який часто шукає вітчизняних фільмів, котрі хоча б формально були схожі на американські, проте майже ніколи не знаходить їх. Відтак цікаво – якою буде реакція глядача на цей фільм?

Якщо ж застосовувати до стрічки серйозніші критерії й порівнювати її із тими ж голлівудськими картинами схожої тематики, то тут «Фокстер і Макс» однозначно програє – і не тільки через приблизну соціальність, абстрактність технічних цікавинок, але й через самих персонажів, які тут мають характер суто функціональний і служать радше для вирішення технічних проблем, аніж для чогось іншого. Тут не персонажі просувають історію, а історія – персонажів, відтак, із героями неможливо ідентифікуватися на жодному рівні.

Подібне вже було у попередній дитячій картині Анатолія Матешка «Трубач», яка, схоже, була більше шаною радянському фільму «Волга-Волга», ніж оповідала про сучасних українських школярів. Все у тій картині – від сюжету до музики – було зроблено так, щоб нічого не нагадувало про реальність за вікном. І такий стан речей аж ніяк не свідчить на користь кінематографістів. Уміння знімати кіно ні про що не може бути компліментом. Річ тут не стільки у тому, аби чимось зайвим навантажити фільм, зробити його корисним, проблемним чи ще якимось. Річ тут – у звуженні його гуманітарної складової. Розповідаючи про неіснуючий світ, фільм ніби висловлює нам недовіру, даючи замість реальності її сурогат, замість справжніх почуттів – їхню імітацію, замість правдивих конфліктів – вигадані та вкрай абстрактні сюжетні колізії.

Зарубіжні фільми для родинної аудиторії не уникають проблем, які у наших умовах можуть здатися надто «дорослими» – розлучення батьків, економічні труднощі, стосунки з братами та сестрами, які ніколи не бувають простими, дорослішання, яке нікому не дається легко, хвороби, які стаються з усіма, і навіть невідворотність смерті, яка обов’язково постає перед нами усвідомленою саме в дитячому віці.

Всього цього немає в українському кіно не тільки для сімейної аудиторії, а й навіть для винятково дорослої. Відтак мила американська різдвяна історія «Сам удома» може більше розповісти про родину та її життя, аніж численні українські фільми, які уникають всього хоч трохи серйозного, пропонуючи натомість пластмасову реальність із милими, схожими на манекени, персонажами.

«Фокстер і Макс» розвивається саме у річищі цієї не дуже доброї традиції, яка, однак, присутня не тільки у нашому кіно, а й на телебаченні та взагалі у соціальному житті, котре впевнено мігрує у бік рожевих фантазій про нездійсненне. У цьому не було б нічого поганого, якби не вело до певної атрофії – у першу чергу інтелектуальної, проте водночас й емоційної. Відмовляючись від реальності, ми пересуваємося цілком у віртуальний світ, де все легко і просто і де наші фантазії не стрічають жодного спротиву. Погана новина – у тому, що ми у цьому світі не можемо жити постійно. 

Це цікаво проявлено у «Фокстері й Максі», де сама технологія нанороботів передбачає, що вони можуть набувати будь-якої форми, яку захоче їхній господар. Це дуже дивна фантазія, технічно навряд чи здійсненна, проте сповнена неймовірної спокуси. Якби автори взяли її за основу, то могла би вийти певна українська утопія або радше антиутопія, яка все ж ближче до нашої реальності та ментальності. Проте автори фільму пішли протореним шляхом. Що ж, цього разу не вийшло, сподіваємось, наступного все вдасться.

Ігор Грабович. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-