На театральній сцені він – Макбет, Лір і навіть Будда. У кіно – міліціонер у зоні відчуження, снайпер-атовець з посттравматичним синдромом і поет Василь Стус. Тільки цього літа він відмовився від десятка сценаріїв, бо сам обирає для себе ролі - ті, пережиття яких дає можливість звестися на інший рівень.

Про амбіції грати у Спілберга і Трієра та задоволення працювати з українськими режисерами, психотерапевтичний ефект від індійських серіалів та табу на участь у вітчизняному «милі», пошук іноземного агента та нових драматичних образів, а найбільше – про кінофільм «Заборонений», довгоочікувана прем’єра якого відбудеться вже 5 вересня, – у розмові з актором Дмитром Ярошенком.

МЕНЕ І ДОСІ МУЧИТЬ, ЩО НЕДОГРАВ КОХАННЯ СТУСА

- Діма, привіт! Dima Yaroshenko – саме так вас було представлено на афіші стрічки «Юлія»/«Julia Blue», в якій ви зіграли одну з головних ролей, і яку американська режисерка Роксі Топорович представляла цієї весни на кінофестивалі «Молодість». Там ми познайомились і от новий привід для зустрічі – у прокат виходить фільм «Заборонений». В ньому ви виконуєте головну роль – Василя Стуса.

- Тепер мене так і позиціонують: виконавець ролі Василя Стуса. Пишаюсь цим, але, сподіваюсь, не залишуся «актором однієї ролі».

- Зразу мушу сказати, що просто вражена вашою схожістю з героєм. Переглянула, переслухала чимало відгуків щодо фільму на YouTube, і багато хто про це говорив, зокрема, академік Микола Жулинський, сестра Стуса – Марія. Там чимало відео – згадки сина поета Дмитра Стуса, Івана Драча... Ви це бачили?

- Щось дивився, щось не встиг. Але те, що встиг, намагався використати для підготовки до ролі.

- Жулинський спочатку подумав навіть, що це документальна стрічка – наскільки актор схожий на справжнього Стуса. Марія Василівна сказала: дуже сильний, дуже гарний, дуже схожий. І фільм їй дуже сподобався. Їм, мабуть, показували якісь робочі матеріали?

- Їм показували змонтований, але робочий варіант, здається, ще взимку. Я бачив уже остаточну версію весною. І мені тоді, вранці після цього показу, телефонувала Маргарита Довгань – дружина легендарного скульптора Бориса Довганя, який створив бюст Стуса. Вони товаришували зі Стусом і за ними теж стежило КДБ. Вона так тепло відгукнулася! І мені було приємно. А ще вона сказала про дружину Стуса, що він був дуже-дуже у неї закоханий, просто боготворив її, а у фільмі, на жаль, це не дуже прозвучало. Мене це і досі мучить – що треба було більше дізнатися, більше ставити запитань, десь це вичитати, передати це поглядом, ставленням до неї. Але у фільмі не дуже показані ці стосунки – Стуса і дружини. Вони там присутні, але не в центрі... На своє виправдання можу сказати тільки, що часу на підготовку було вкрай обмаль.

- Я читала десь у ЗМІ, що на роль Стуса пробувалися мало не півсотня акторів.

- Можливо, я цього не бачив... Мені зателефонувала кастинг-директорка Альона Артемова. Запросила на проби. Я попросив сценарій, прочитав і сказав: окей. На пробах були три чи чотири сцени, досить серйозні. Сиділа чи не вся група, костюмери, гримери… Їм важливо було знайти людину, не тільки схожу на героя, але й таку, яка чітко могла би відтворити його характер, внутрішню силу, але не на показ, без пафосу… Це був кінець лютого 2018 року. Потім мене відпустили, сказали тільки: ти схожий. І край. Минув місяць чи півтора. Я вже почав було думати, що все, нічого з цього не вийде. Бо зазвичай хоча б попереджають: «можливо, ти один із претендентів» або «давай готуйся, якщо маєш якісь плани». А в мене й справді були плани – репетиції вистави в Парижі. І раптом зателефонували: ми тебе беремо, приходь на останні проби, зйомки через тиждень.

- Ви зраділи?

- Ну так, зрадів! А з іншого боку, був майже у розпачі, нервував, бо треба було дуже швидко готуватися, хотілося хоч трохи більше часу. Читав якісь спогади, вірші Стуса, все, що міг. Бо, коли читаєш сценарій, виникає багато запитань. І так гра акторів іде ніби між рядками, тож треба було підтягувати свої знання.

- Тобто ви мали достатньо простору для імпровізації?

- Якраз ні. Мені навіть сказали після перегляду в Держкіно: на жаль, Діма, в цьому фільмі тобі не вдалося пограти, майже все треба було випалювати просто за сценарієм. Звичайно, мені там вдалося пограти, бо все-таки я - не Василь Стус, а якесь його втілення. І важливо було просто зіграти людину. Я дивився його фотографії, намагався відтворити його міміку, вираз обличчя і тримати цю тему. А суто зовнішньо, в основному мені просто треба було залишатися самим собою, а не заглиблюватися в якусь гіперболізацію.

- Дімо, ви сказали, що стосунки Стуса і його дружини були не в центрі фільму. А що було в центрі? Як цю тему визначити: цей фільм про добро і зло, честь і підступність, сила духу і ницість? Про що?

- Про це все. Про спротив. Про людину, яка хоче бути вільною, хоче інтелектуально і творчо розвиватися. І про поліцейсько-репресивну державу, яка утискає свободу, нормальний природний розвиток – людини, суспільства. На цьому рівні й відбувається боротьба. Насамкінець Стуса підступно вбивають, доводять до смерті.

- Дмитро Стус казав, що батько був дуже хворий, що насправді це було вбивство, розтягнене в часі, що Горбачову мали дати премію миру і йому не треба було, аби Стус загинув. А у фільмі його вбивають?

- Так.

- Як взагалі багато персонажів у фільмі? Чи є там Дзюба, Світличний, Чорновіл?

- Так, вони є. Але десь половина фільму – це період молодості самого Василя, знайомство з дружиною, початок репресій. Потім суд, та сцена суду, яку вирізали і вимагали повернути. Вона досить коротка, зроблена за стенограмою реального суду. Потім друга частина – Стус у тюрмі, історія з намаганням передати свою збірку перекладів «Птах душі» - це близько трьохсот віршів найвідоміших зарубіжних поетів - на волю, як її відбирають. І, до речі, доля її невідома. Як приїжджає агентка КДБ і намагається його загітувати – бо вже йде перебудова – працювати на нову систему. Але стара система, якій 70 років, не дала його витягнути з цієї тюрми. Наглядачі влаштували виставу і Стуса прибрали.

- Розмірковуючи над питанням, чи є Стус мучеником, його син сказав, що це не так, що він сам зробив свій вибір. Сказав буквально так: «Я не думаю, що це правда… Він жив так, як хотів. Він вибрав свій шлях… Він платив по своїх рахунках, і це робило його не схожим на інших. У випадку зі Стусом це повстання проти несправедливості і брехні. Це системне відстоювання своїх позицій».

А яким Стус вийшов у фільмі: мучеником чи героєм?

- Я думаю, що це скаже глядач... А для мене це реально дуже трагічна історія. І те, як Стус її пережив, свідчить, наскільки сильною особистістю він був. Він не міг пройти через цю історію інакше. З іншого боку, я намагався показувати якісь нюанси, щоб він не виглядав одномірно – таким, що не хворіє, не страждає, коли йому зовсім зле, геть хреново там, у тюрмі, яка його знищувала. Він намагався з цим впоратися молитвою, силою духу...

"ЗАБОРОНЕНИЙ" - ЦЕ КІНОІСТОРІЯ, В ЯКІЙ ЗЛО ПЕРЕМАГАЄ ДОБРО, АЛЕ НАРОДЖУЄ ЛЕГЕНДУ

- Прем’єру фільму спочатку було анонсовано на лютий цього року. Натомість вона відбувається аж у вересні. Це пов’язано із скандалом, який вчинив Медведчук, вимагаючи прибрати сцену суду?

- Ну, так, із скандалом. Сцену суду вирізали, потім її поновили. В цій сцені з’являється холодний адвокат-захисник, який просто відповідає на запитання. Стус відмовляється від захисника і просить іншого. Прокурори відмовляються його вислухати і якось порятувати. Стає зрозуміло, що його просто садять. І коли всі починають виходити із зали суду, Стус каже, що завжди стоятиме на стороні добра. В одному з тізерів є ці слова – що він буде на боці Ісуса Христа проти диявола. І так все стає зрозуміло. Цього висловлювання досить, щоб означити, хто є хто.

Розумієте, цей фільм художній, більше біографічний. А якщо робити історію протистояння Стус – Медведчук, це вже має бути зовсім інше, документальне кіно, інша історія.

- ...Історія про те, як адвокат не міг сказати навіть якесь людське слово про свого підзахисного, хоча б елементарно про те, що він має двох маленьких дітей і їх треба годувати… Ну так, не варто фокусуватися на Медведчукові, який намагається грати роль політика, і всім зрозуміло, на чийому боці... Засадничою фразою Стуса була, як сказав його син, «Зневажаю політиків». Оці політики, яких він зневажав, зараз нав’язують погляд на Василя Стуса. І ми, на жаль, живемо в епоху, коли брехня і цинізм – це звичне явище в політиці, а поняття честі зневажено. «Честь больше не в чести».

- …І все ж треба розуміти, що ми знімали художній фільм, а Медведчук – реальний політик. Режисер не міг просто підставити всю знімальну групу, щоби фільм про Стуса поклали на полицю. Зрештою, якщо хтось захоче про все це дізнатися більше, то знайде, мабуть, у спогадах сучасників Стуса, учасників тих подій, або навіть в Інтернеті…

- Запитаю вас про ще одну життєву історію, яка насправді теж політична.

Про тему Стуса і художниці Алли Горської. Дмитро Стус порадив дуже обережно поставитися до цієї теми. «Я не знаю, як ці речі показувати. Про них і писати дуже складно", – сказав він. Лінія цих високих дружніх взаємин є у фільмі?

- Так, там є спілкування з Горською. Потім вона загинула.

- Її вбили. І прямо над її могилою Стус звинуватив у цьому КДБ.

- Насправді у фільмі теж не так багато про взаємини з Горською. Скажімо, є сцена, коли він пояснює дружині, що в нього з нею суто творчі стосунки. Він каже: її я теж люблю, але платонічно, а ти – моя дружина, і я тебе кохаю.

Взагалі цей фільм – суто людська історія. Я думаю, що він буде цікавий для всіх – для дітей, для молоді, для літніх людей, які пережили радянську окупацію. Ми намагалися зробити справді правдиву річ. І нас не дуже цікавила слава, якийсь конфлікт чи скандал навколо фільму, зокрема й пов’язаний з тим же Медведчуком. Тому там просто максимально прибрали все, що могло заважати сюжету.

І я дуже сподіваюся, що фільм сподобається людям.

ПІСЛЯ ДРАМАТИЧНИХ РОЛЕЙ РЯТУЮСЯ ПОЗИТИВНИМИ ІНДІЙСЬКИМИ СЕРІАЛАМИ

- Попередня ваша роль у фільмі «Юлія» – бійця, який повернувся з АТО і має подолати посттравматичний синдром. Нинішня – поета, який протистоїть не більше-не менше цілій тоталітарній системі. Різний час, різна влада. Але їх дещо об’єднує.

- Так. Обидві ці теми – важливі і резонують у суспільстві. Важливо на ці теми говорити, їх показувати, про них нагадувати. Хоча, мені здається, посттравматичний синдром може мати вся країна… І ми в ньому, можливо, живемо, навіть цього не усвідомлюючи...

- Послухайте, Дімо, оці дві ролі – в «Юлії», в «Забороненому» – вони потребували якоїсь реабілітації? Ви мали шанс десь відпочити?

- Майже чотири місяці провів у медитаціях в Україні і в Італії... А ще я дивлюся серіали.

- Не може бути! Ніколи не повірю.

- Так! Мені дуже подобаються індійські серіали. І я вже рік їх дивлюся і не можу зупинитися. Вони основані на духовних писаннях і порушують глибокі, космічні питання – про походження планети, про те, як бути людиною, як достойно прожити життя, що далі після цього життя там, за смертю. Взагалі про відносини людей і богів, демонів і сил добра. Це серії по 20 хвилин, і кожні десять серій відкривають якісь глибини. Вони надихають. Актори, які там грають, точно займаються духовними практиками. Наприклад, на знімальному майданчику фільму «МахаДев, Бог Богів» про Шиву у них стоїть шивалінгам – чорного кольору божество, кажуть, що це втілення Шиви. І серед зйомок вони роблять пуджу – релігійний обряд, – моляться божествам. І коли дивишся фільм, відчуваєш від них дуже сильну, здорову енергію. Це правда!

- Сказати, що я вражена почутим, це нічого не сказати. Це цікаво, але дуже несподівано. Не навертайте мене в індуїзм.

- Ви ж самі заговорили про реабілітацію. То я й кажу, що насправді для акторів, для митців важливо добирати більш здорові теми, тому що все резонує зі світом, резонує з глядачами – і може надихати або не надихати. Те, що робить митець, може давати світові більше гармонії або, навпаки, деструкцію і руйнацію. Тому дуже важливо, щоб твір мав світле закінчення, давав надію на життя. Надію на те, що все не так погано.

- Актор, який грає національних героїв, раптом захоплений індійським кіно, та ще й серіальним...

- Індія дуже духовно розвинута країна. Я їздив до Індії. Десь на три тижні. І коли туди приїхав, відразу виникло відчуття, що там усе – повітря, люди, природа… – пронизане любов’ю. Такого просто не буває!.. Тебе викидає в якийсь спокійний простір. Це відчуття додає певності в собі, надії, що все-таки є якісь виходи. Почав задаватися запитанням, як це можна в собі культивувати і зберігати. Виникло навіть бажання поїхати десь надовго, у Гімалаї, і, можливо, ніколи сюди не повертатися…

- Звідки така зацікавленість, таке захоплення?

- Мабуть, з театру «Дах», після програвання різних персонажів, різних масок, різних історій. Ми обговорювали, які вистави обирати, як це грати, паралельно з тим я читав різні книжки, філософію, релігію, різних письменників. І якось після десяти років такої інтенсивної гри всі вектори зійшлися до Індії... Так от, коли я сказав про це в театрі, мене відмовили: якщо ти тут народився, то маєш тут жити, а Господь усюди – і тобі не потрібно кудись їхати, щоб його знайти, бо він у твоєму серці... Зрештою, і тут є центри йоги, індійський храм. Ти можеш просто прийти і там відпочити після інтенсивних репетицій, якихось важких періодів.

- Тобто такі ролі даються нелегко. Не так, що от зіграв, змив грим, перевдягнувся – і забув?

- По-різному. Це залежить і від професіоналізму, коли ти застосовуєш якісь інструменти – бо скільки вистав, і велика кількість людей, і постійно мусиш грати, тож треба мати для цього сили. І просто для того, щоб не носити цей вантаж у собі. Насправді, цього вчать, і ці знання передаються, є дуже багато речей, іноді одна якась фраза може змінити все. А з іншого боку, є ж різні психотипи людей…

Насправді для актора кожна роль – це випробування, якась сходинка. Якщо ти її долаєш, можеш отримати іншу роль. Якщо ні, можеш - так і затриматися на цій ролі і не звестися на інший рівень. Це як «колесо Сансари».

- А роль у «Юлії» – це була сходинка? А фільм про Стуса?

- Я скажу так. Фільм про Стуса важливий для мене, тому що в ньому, хоч її й не дуже багато, все-таки звучить поезія Стуса. Саме як поет він існує в людській уяві, в книжках. І, можливо, навіть присутній під час показу стрічки десь за лаштунками... Але ця історія надихає, піднімає дух. Бо Стус – борець, людина, яка відстоює свої громадянські права, яка взяла собі за обов’язок боротися із репресивною системою – міліція, КДБ, потужна ідеологічна машина.

Це історія дуже сильної особистості, незламної людини, якою не можна не захоплюватися. І це ж було не в 30-х, не в 50-60-х роках, а зовсім недавно. Стуса посадили в 70-і, він загинув у 85-му…

Я дуже чекаю на прем’єру «Забороненого». Тоді буде зрозуміло, що мені можуть запропонувати і чи запропонують взагалі, як зайде ця історія професіоналам і глядачам.

- Ми всі з хвилюванням чекаємо 5 вересня - виходу фільму в широкий прокат. У вас уже почався великий промотур, передпрем’єрний показ «Забороненого».

- Так, ми командою - режисер, сценаристи, продюсер, актори — вже відвідали Луцьк, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Хмельницький і Вінницю. Досить напружена поїздка: одне місто — один день.

- Яка реакція? Те, як вас приймають, додає настрою, натхнення?

- Майже всюди були повні зали. І всюди однакова реакція — на титрах люди вставали, сльози на очах, зал аплодував. А потім, казали, було бажання побути трохи в тиші, після перегляду... У Львові, Хмельницькому люди, які особисто знали Стуса, позитивно відгукнулися про фільм, що було дуже приємно. Глядачі, які пережили радянські часи, теж схвалили його, сказали, що все показано правдиво. Викладачі дуже просили, аби стрічка якось дійшла до школярів і до молодого покоління взагалі.

Насправді нам було просто необхідно на власні очі побачити реакцію глядачів, зокрема й з огляду на всі ці скандали навколо стрічки і різні коментарі, бо все ж таки постать Стуса дуже важлива для України. Також для нас принципово було не тільки ширше розкрити його як героя, поета, особистість у самій стрічці, а й донести більше правдивої інформації про нього через щоденні радіо- і телеефіри, пресконференції і обговорення, що відбувалися після переглядів.

Взагалі ми з хвилюванням чекаємо на прем’єру у Києві. Переймаємося, звичайно, як сприймуть фільм столичні критики і глядачі. 5 вересня ми представимо фільм у «Київській Русі», а потім ще три дні поспіль — ще в кількох столичних кінотеатрах. Потім поїдемо далі - у Черкаси, Полтаву, Запоріжжя, Маріуполь і Херсон.

МОЖЕ, ЗНЯВСЯ БИ У РІЧІ АБО ТАРАНТІНО, АЛЕ ПРИСКІПЛИВО ЧИТАЮ СЦЕНАРІЇ

- А що далі, після прем’єри? Коли ми говорили з приводу інтерв’ю, ви сказали, що дуже зайняті, маєте репетиції…

- Так, я трохи заклопотаний. Постійно надходять якісь пропозиції щодо кіно. І цього літа я відмовився вже десь від десятка коротких чи довгих історій. Читаю сценарії: якщо не дуже подобається або просто бачу, що це не моє, не беруся за це. Але все-таки зіграв улітку в одному короткому фільмі, який знімав режисер Кадім Тарасов за підтримки Українського культурного фонду, – називається «За мить до вічності». Це про війну та ветеранів. І це дуже класний і дуже якісно зроблений фільм!

Ще один «короткий» має бути у вересні — поетична історія Олександра Стеколенка в дусі європейського кіно. Він має робочу назву “Поміж тіней”.

А нещодавно почав зніматися у Володимира Тихого. Це вже повнометражний проект, робоча назва «Долина». І теж запросили на головну роль. Почали зі зйомок тізера. Зараз команда працює над отриманням фінансування. І якщо все складеться добре, то, мабуть, наступного року буде повна історія. Там цікавий сценарій - про війну і партизанський спротив на Західній Україні, боротьбу з радянською владою. Його написав Віталій Загоруйко, який піднімав реальні історії в архівах СБУ.

А ще цього літа в мене було дві вистави у театрі, який заснував півтора року тому молодий режисер Даніл Набіуллін. Театр без приміщення, власне, це просто компанія молодих людей, які займаються духовними практиками, всі вони мають стосунок до мистецтва, хоч професійними акторами не є. Але мені цікавий цей матеріал, глибокий і надихаючий. На початку літа ми випустили «Останній сон Будди» – я грав Будду. А зараз представимо ще одну виставу, там я теж граю одну з центральних ролей – демонічно налаштованого царя, який жив в Індії 5 тисяч років тому і хотів убити свого племінника Крішну.

- А театр «Дах»? Ви вже там не граєте?

- Я довгий час там працював, грав майже в усіх виставах, принаймні в останні роки. Містична трилогія: «Макбет», «Річард ІІІ», «Король Лір» – усіх королів. Потім «Едіп. Собача будка» – Едіпа. «Вій» – юродивого. Нова драма «Український декамерон», моновистава «Ідіот»... Але десь з 2013 року там відбулася трансформація, і з приходом нового покоління перестав там так багато грати. Вже якийсь час майже не граю.

- Діма, я добре пам’ятаю, що Роксі Топорович розповідала, що планує і далі працювати разом з вами і вашою партнеркою по «Юлії» Поліною Снісаренко.

- Ми буквально днями листувалися з Роксі у мережі. Вона каже, що «Julia Blue» і зараз їздить по фестивалях Америкою. Я був на її презентації на фестивалі в Німеччині і бачив, що там, у Європі, глядач таке артхаусне кіно сприймає дуже добре. Власне, як і в США, де фільм отримав справді багато нагород – на Алясці, в Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі…

У нас на «Молодості» була дуже велика черга на цей фільм, і два зали були вщерть заповнені. Але, на жаль, українські глядачі навряд чи його побачать в кінотеатрах, скоріше – просто в Інтернеті.

- І все ж таки, Роксі тоді сказала, що хоче зняти в Україні щось містичне і вона це з вами навіть обговорювала. Чи не за Гоголем часом?

- Не знаю. Ми говорили на цю тему кілька годин, багато разом жартували, коли зустрічалися між якимись показами тут, у Києві, стосовно того, що хотілося б зробити. І вона сказала, що планує якусь історію в стилі фільму «Чужий» Рідлі Скотта чи якихось історій про Дракулу. Але подивимося... Поки що вона відпрацювала п’ять місяців над новим проектом у Спілберга і займається фільмом «Julia Blue». Десь восени, на річницю Майдану, планує все-таки випустити його тут, в Україні. А потім почне працювати над новим сценарієм.

- Послухайте, а чому ви сказали, що ніколи не погодитеся зніматися в серіалах?

- Ні, не погоджуся. Навіть якщо сидітиму без роботи. Хоча, дякувати Богу, досі вона є. І, зрештою, українське кіно розвивається, тож не доведеться йти зніматися в серіалах…

- Чому ж? Он в Америці зірки знімаються. Там роблять класні серіальні історії.

- Ну ви ж говорите про класність. Про рівень. А у нас?..

- Гаразд. Дімо, щиро, в кого з режисерів ви хотіли би зніматися? Ну, крім Роксі, звичайно.

- Ну, вже те, що ми працюємо разом із Роксі, це дуже круто! А там може бути хто завгодно. Хоча самого бажання замало. Щоб зніматися у режисерів за кордоном, треба дуже добре володіти мовою.

- Ви ж володієте.

- Володію, але цього не достатньо для того, щоб зніматися там у кіно. Виходить, що під мене мають робити роль, де був би акцент. Це значить або росіян грати, або якихось емігрантів, або мене будуть дублювати... Але я можу сказати, що з дуже багатьма класними людьми працював, з різними режисерами говорив. І...

- І що? Ну кажіть же! Будь ласка! Йдеться про якесь наступне запрошення? Ми дуже хочемо почути новину.

- Нехай краще це буде несподіванка. Справді. А щодо якихось крутих режисерів, не знаю... Ларс фон Трієр? Можливо. Але не в його психологічно-занепадницькому стилі... Тарантіно? Можна було б. Спілберг? Можна було б. Та й Гай Річі теж...

- Вам потрібен агент. Ви маєте агента?

- В Парижі маю. Американці теж сказали, що будуть зі мною працювати: без питань. Але ж вони не можуть працювати в Україні. А в Україні всі агенти зацікавлені в тому, щоб актор був зайнятий ну дуже багато, тобто в українських серіалах. (Сміється).

- А зараз ви, власне, ми всі в очікуванні прем’єри фільму «Заборонений», тому що це знаковий фільм. Віриться, що він матиме успіх.

І я дякую вам, Дімо, за цю вашу роль, за те, що саме такі ролі ви обираєте. Це теж – позиція. Я думаю, що цей ваш фільм надзвичайно актуальний, надзвичайно важливий. Особливо в наш час, коли Україна - у війні.

- Я теж думаю, що фільм актуальний. Але не хочу, щоб його сприймали як пропагандистський. Якби там переважала політика або пропаганда, я би просто не пішов туди зніматися. Я пішов туди тільки тому, що це історія про життя дуже сильної людини, яка стоїть на боці правди, на боці добра. Саме такі люди зараз боронять Україну. І я дуже хочу, щоб вони сприйняли цю картину.

Валентина Пащенко, Київ.

Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ