Іван Котляревський. 2. Любов к Отчизні де героїть

Іван Котляревський. 2. Любов к Отчизні де героїть

Укрінформ
Завершуємо розповідь у рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ" та до 250-річчя від дня народження Івана Котляревського

Наче несподіваною усмішкою долі виявилася пропозиція. Відставного штабс-капітана 3 червня 1810 р. запросив на цивільну службу Малоросійський генерал-губернатор, князь Я.І.Лобанов-Ростовський (1760-1831). Тоді Іван Котляревський на чверть століття обійняв посаду наглядача Будинку для виховання дітей бідних дворян, заснованого у 1805 р. попереднім генерал-губернатором Малоросії, князем Олексієм Куракіним (1759-1829).

Заклад спочатку знаходився в будинку штабс-лікаря Івана Тишевського поблизу Спаської церкви, потім - переїхав на Петровську площу (тепер - пл.Конституції), у кам’яницю купця Павла Руденка, поки не зупинився в будинку Полтавського малоросійського поштамту.

Будинок для виховання дітей бідних дворян було створено у Полтаві за оригінальним проектом російського поета і драматурга Василя Капніста (1758-1823) - автора відомої сатиричної поеми “Ябеда” (1796) та знаменитої “Оди на рабство” (1806), який, між іншим, походив із села Велика Обухівка Миргородського полку Київської губернії. На відміну від інших навчальних закладів головне місце тут приділяли не релігійним, а саме загальноосвітнім предметам.

За глибокими переконаннями - справжній просвітник, Іван Котляревський плекав у вихованців ідеї гуманізму, піклувався про матеріальне забезпечення учнів. Педагогічну діяльність наглядача Будинку для виховання дітей бідних дворян високо оцінив керівник канцелярії Малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського, декабрист Михайло Новиков (у листі до секретаря “Вільного товариства аматорів російської словесності” Андрія Нікітіна у 1818 р. він написав: “У колі вихованців чиновник Котляревський є шанованим і суворим батьком”.

Тим часом одним із вихованців Івана Петровича в закладі став Михайло Остроградський (1801-1861), у майбутньому - знаний механік і фізик, внесений 2000 р. ЮНЕСКО до списку найвидатніших математиків світу, а також український живописець Аполлон Мокрицький (1810-1870), учень Карла Брюллова і товариш Тараса Шевченка.

***

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., генерал-губернатор, князь Я.І.Лобаноа-Ростовський доручив 12 серпня т.р. досвідченому офіцерові Котляревському сформувати у селищі Горошиному Хорольського повіту на Полтавщині 5-й Український кінний козачий полк. Із відповідальним завданням літератор упорався за… три тижні, але наперед висунув єдину умову: по закінченні війни з Наполеоном підрозділ збережуть як постійний козацький підрозділ.

Нам важко уявити, але найбільшими труднощами при формуванні полку були не новобранці, а належне матеріальне забезпечення ополценців. Так, під час набору враховувався зріст і фізичні вади. Але, разом із тим, козаку належало мати три сорочки, дві пари чобіт, онучі суконні і полотняні, шапку “на шість вершків висоти з решетилівських смушків”, бурку, суконний краватку, канчук, валізу, а також коня, на придбання якого асигнувалося 100 рублів. Заможні селяни подалися до війська, адже стараннями генерал-губернатора Я.І.Лобанова-Ростовського, всі козаки звільнялися від сплати оброчних податків.

2 вересня 1812 р. 5-й й кінний козачий полк виступив з Горошина на Могильов, де мав з’єднатися з Дунайською армією адмірала Павла Чичагова. На той момент Москву французи вже окупували, але Білокам’яну ще не спалили. Із Горошина підрозділ на чолі з полковником Олексієм Санковським виступив у всеозброєнні: 800 вершників, 360 візників та 150 возів, навантажених скринями з відлитими кулями, порохом, харчами. Одного лише сала козаки прихопили 625 пудів (10 тон) - за день полк з’їдав 100 кілограмів того делікатесу.

Ледь-но 5-й кінний козачий полк дісталися району військових дій, як прийняв бій, виявивши завидну мужність. Але за різних причин їм довелося невдовзі долучитися до партизанського руху, яким була охоплена вся країна. Під час битви на річці Березина 14 (26)-17 (29) листопада 1812 р. підрозділ українських ополченців відбив у французів скарби, награбовані в Москві. Куди вони згодом поділися - невідомо. Аналізуючи причини поразки в Росії, Наполеон визнавав доблесть українських козаків, це вони знищили французьку кінноту й артилерію:

- Дайте мені самих лише двадцять тисяч таких козаків - і я підкорю всю Європу!

***

Щоправда, того разу батькові Енея не довелося брати участі в бойових діях, сформований підрозділ він передав фаховому командиру, штабс-капітану Григорію Рудницькому; саме він, а не полковник Олексій Санковський здійснював оперативне командування підрозділом. Тим часом за успішне виконання військового завдання із формування народного ополчення І.П.Котляревського нагородили медаллю на честь переможного завершення війни 1812 р.

Навіть після розгрому наполеонівської армії І.П.Котляревський виконував доручення військового характеру того самого генерал-губернатора. Наприклад, на початку травня 1813 р. літератор виїжджав з депешами у ставку російської армії, що квартирувала в Дрездені, затим двічі відвідував Санкт-Петербург (1813), бував у Кременчуці (1818).

Все це скидалося на секретні операції. Адже які саме папери спецкур’єр доставляв до Дрездена, чи зустрічався там із військовим міністром, графом Олексієм Аракчеєвим, - невідомо. Самі здогадки у серпанку державних таємниць.

Разом із тим не полишав Іван Петрович красного письменства. Зокрема, він працював над п’ятою частиною “Енеїди”, а в 1817 р. зробив переспів російською мовою “Оди Сафо”. Крім того, І.П.Котляревського вважають автором кантати “Малороссийский губернский общий хор”, написаної на честь перемоги у Вітчизняній війні 1812 р. над французами. 5 жовтня 1817 р. вже у чині майора вийшов у відставку та отримав діамантовий перстень і пенсію в розмірі 500 рублів асигнаціями на рік, додатково до платні, яку чиновники, як правило, отримували згідно штатного розкладу.

***

 Варвара
Варвара Рєпніна

У 1816 р. князя Я.І.Лобанова-Ростовського на посаді Малоросійського генерал-губернатора змінив Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778-1845). Це був рідний брат декабриста князя Сергія Григоровича Волконського  й батько тієї самої княжної Варвари Рєпніної (1808-1891), яка в найтяжчі роки Кобзаря стала вірним другом Тараса Шевченка. Саме тоді канцелярію Малоросійського генерал-губернатора очолив Михайло Новіков, член таємного “Союзу порятунку”. А незабаром у Полтаві утворилася масонська ложа “Любов до істини”, до якої увійшов Іван Котляревський, якого серед братів-каменярів називали “витія”, тобто промовець, виголошувач текстів.

Усе в цім світі має причинно-наслідкову залежність, і батько Енея не був винятком із правил. Після видання “Енеїди” в Санкт-Петербурзі у 1808 р. зв’язки І.П.Котляревського й мецената, полтавського губернського маршала (предводителя дворянства) Семена Михайловича Кочубея (1778-1835) не увірвалися, як це часто-густо в Україні траплялося. Через дев’ять років їхні долі знову переплелися - того разу не літературно, а духовно. В умовах російського царату, де будь-які форми легальної політичної опозиції були неможливі, майданчиком для таємного об’єднання опозиції стали масонські товариства.

У Полтаві одним із засновників такої організації, зокрема унікальної масонської ложі “Любов до істини” (1818-1819), став Семен Михайлович Кочубей. Поруч із ним братами-каменярами були: генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський (1777-1845), Іван Петрович Котляревський, переяславський повітовий маршал (Василь Лукич Лукашевич (1783-1866), родич Миколи Гоголя, етнограф і правник Василь Васильович Тарновський-старший 1810-1866), практично вся адміністративна верхівка української губернії.

Засідання Полтавської філії відбувались у будинку керівника канцелярії Малоросійського генерал-губернатора князя М.Г.Рєпніна, декабриста Михайла Миколайовича Новікова (1777-1824), спеціально для цього спорудженого коштом намісника майстра ложі… Семена Кочубея.

***

Саме в Полтаві, дрібному місті на вісім тисяч городян, де навіть газети губернської не видавалося,  І.П.Котляревський відкрив для себе… театр. Сталося це після відвідин ним Слобожанщини, де не перший рік діяв Харківський Вільний театр. Утім, у Полтаві власного храму Мельпомени не було. Будівництво триповерхового повітового театру завершилося ще 1810 р. Воно коштувало міській казні 20 тисяч руб. Проте не перший рік будівля порожніла, бо стаціонарної трупи не було.

Й Іван Петрович взявся влаштовувати аматорські спектаклі і, знаєте, так захопився, що у домашньому напівкріпацькому театрі генерал-губернатора князя Я.І.Лобаноа-Ростовський навіть грав комічні ролі у популярних тоді перелицьованих п’єсах російського драматурга Якова Княжніна (1742-1791), а саме: “Сбитенщик”, “Невдалий примиритель”, “Диваки”, “Траур, або Утішена вдова”, “Удавана божевільна”.

Якось природно громадськість сприйняла звістку, що у 1818 p. 49-річного І.П.Котляревського призначено одним із двох директорів Полтавського Вільного театру, недавно відкритого стараннями нового генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній князя М.Г.Рєпніна-Волконського. Другим, співдиректором виявився керівник канцелярії генерал-губернатора... Олексій Йосипович Імберх (1790-1864).

Ліктями за владу вони не штовхались, бо одразу розподілили обов’язки: головним режисером театру і художнім керівником, на якого було покладено формування професійної трупи та визначення репертуарної політики, став літератор, а господарчим директором - обер-аудитор із обрусілих німців. Про останнього ми б тепер сказали так:

- Він був крутим комерційним директором, бо викрив у Лейпциґу мільйон фальшивих російських рублів, прихованих саксонським урядом у банкіра Фреґе для подальшої фінансової диверсії.

Виконуючи завдання, поставлене перед ним, Іван Котляревський зустрівся із численними негативними чинниками. По-перше, полтавський міщанин вважав, що наявність театру у місті згубно вплине на молодь, розбестить юнаків та дівчат. По-друге, ці настрої підігрівало місцеве духівництво, звертаючись до прихожан з проповідями, в яких театр (читай: “лігво розпусти”) закликали не відвідувати, “бо це зело гріховно”. По-третє, існував величезний брак професіоналів. Ні, в Україні було чимало мандрівних акторів, але фаховий рівень підготовки лише й годився що тільки під окремі антрепризи.

Разом із тим, згідно архівних матеріалів Меморіальної  садиби-музею І.П.Котляревського, на оголошений кастинг до Полтави прибули лише 15 лицедіїв! Але які… Кожен мав колоритний талант і міг стати прем’єром: Петро Барсов, Іван Щепкін, Іван Угаров.

***

Такий факт: коли той тандем прийняв на себе керування Вільним театром запрошеним режисером взяли Петра Барсова (?-1823). Уже на першому засіданні трупи головний режисер виступив з промовою, у якій визначив історичне значення відкриття Полтавського театру:

- Можемо вважати себе щасливими вже з тієї причини, що стояли біля самої колиски нашого театру.

Зірками трупи стали актори: М.Павлов, Петро Барсов, С.Нальотов, П.Медведєв, Д.Климов і комік Іван Угаров, а також актриси - М.Сорокіна, Медведєва, Алексєєва, Катерина Нальотова (1787-1869). Проте з-поміж виконавиць примадонною одразу стала красуня та світська левиця Тетяна Гнатівна Пряженковська, за якою негайно став “упадати Іван Петрович Котляревський”, досі байдужий до вродливиць. Колишня прима Харківського Вільного театру Тетяна Пряженківська насправді була роковою жінко (la femme fatale). Кількома роками раніше в неї до нестями закохався м’який та лагідний за вдачею український прозаїк та драматург Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843).

Попервах піонерам національної сцени було напрочуд важно. За перший місяць (вересень 1818 р.) вистави часто доводилося скасовувати. 15 жовтня 1818 р. співдиректор Вільного театру І.П.Котляревській доповів у службовому листі Малоросійському генерал-губернатору:

- Збори по театру настільки малі, що платню за вересень не всім акторам ще видано. Одного вечора в театр прийшли чотири глядачі і внеску зробили 14 рублів. Вимушено я скасував спектакль. Нині у нас і погода гарна, але з пронизливим вітром. Що ж буде з театром, коли зробиться осіння негода?

***

Українські жінки - вони такі: люблять не стільки вухами, скільки вчинками. І вирішив тоді Іван Петрович довести - здебільшого собі, - що здатен долати, здавалося, непереборні труднощі. Дебютувати новоствореній національній трупі хотілося україномовною п’єсою, а таких творів у природі не існувало. Тим часом бажання було природнім, адже губернський театр відкривався в самому серці України. В один голос трупа попросила головного режисера підібрати щось гарне, українське, аби вистава за душу брала. Деякий час Іван  Петрович вагався, адже ні він, ні хто-небудь до нього нічого подібного не писав.  

Мені здається, його зігрівали нам’єтності, пристрасті. Бо, засівши за письменницький стіл, він - як драматург працевлаштував свою трупу, як головний режисер звіряв ролі із людськими вдачами конкретних акторів, як закоханий чоловік бажав подарувати Тетяні Пряженківській те, на що не був здатен подарувати жоден інший кавалер на землі - роль життя. Як стверджували очевидці, Тетяна Гнатівна на всі сто відповідала ролі Терпелихи і була наче з неї списана.

Талановита виконавиця, писана красуня, світська левиця, вона блискуче виконувала ліричні та драматичні ролі, а також гарно співала й танцювала. Саме ота виразна пронозливість у купі з бедовою верткістю свого часу не сподобалися майбутній свекрусі, Марії Василівні Квітці, і супроти неприхильності до нареченої матері молодший син, Григорій Квітка-Основ’яненко, не пішов і 1813 р. весілля скасували.

***

Головний директор Вільного театру у Полтаві був більше аніж адміністратор чи драматург. Постійно Іван Котляревський відвідує репетиції, порадами допомагає акторам уточнити амплуа, перероблював певні місця в п’єсах, коли розумів, що у такому разі кращим виявиться враження глядача. Як пригадував брат Михайла Щепкіна, Абрам Семенович Щепкін (1803-1895):

- Просто в залі, зараз же придумував він нові розмови або вирази, які цілком заміняли ті незручні місця, особливо у віршах: він дуже добре володів версифікацією.

Чимало зусиль доклав директор-літератор, аби сформувати репертуар.

Він регулярно відвідував репетиції, власноручно переробляв тексти деяких п’єс. До 1821 р. Полтавський театр став провідним в Україні та зажив доброї слави.

- Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої, - читаємо ми досі в п’єсі.

Дослідники творчості батька української літератури не часто порушують ось таке питання. За царату мало було драматургу написати шедевр – треба було подбати, аби поставити п’єсу. Тепер ми геть забуваємо, що існувала сувора заборона на публічні вистави, які не входили до щорічного списку творів, затверджених Головним управлінням цензури Міністерства народної освіти Російської імперії.

***

Повірте, українських авторів, не те що їхніх п’єс, у такому циркулярі не було. Ситуацію ускладнювали кілька обставин. По-перше, твір був написаний українською мовою. По-друге, виразно проступала крамольна тема - проста селянська дівчина не слухається матері, а твердо наполяга на своєму: “Або з Петром, або ні з ким”. Зважте, роман “Батьки і діти” Івана Тургенєва з’явився лише через 44 роки; скажу більше, у 1818 р. той російський белетрист тільки народився.

Вихід бовванів один: зайти із п’єсою в Головне управління цензури через такого сановника, якому ні за що не відмовлять. Єдиним більш-менш знайомим кандидатом подібного рангу виявився прямий начальник, Малоросійський генерал-губернатор Микола Григорович Рєпнін-Волконський... Є відомості, що, почувши прохання, він одразу завагався, але генералу та масону, князю Сергію Волконському (1788-1865) вдалося переконати старшого брата не надсилати запит до Санкт-Петербургу, а самому видати потрібний дозвіл. Він - іренарх, як не як.

Саме тепер запитаймо сучасників драматурга: яким він видававсяі? Степан Стеблін-Камінський так змалював Івана Петровича Котляревського, оте джерело неспокійної вдачі:  

- Це справжній тип малороса: обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість довго зберігалася в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст.

***

Чомусь мене не дивує, що у 1817-1818 рр. І.П.Котляревський створив два яскраві твори, що заклали підмурівок українського національного театру: “Наталку Полтавку” та “Москаля-Чарівника”. Із величезним успіхом у викладі режисера Петра Барсова від 1 вересня 1819 р. “Наталка Полтавка”, о 18-й годині, пішла на сцені Полтавського театру, що стояв у Театральному провулку (вул.Балакіна, 2), і невдовзі перетворилася на окрасу репертуару. Цікаво, що роль виборного Макогоненка автором писалася виключно під тодішнього актора трупи, видатного майстра сцени Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863).

Разом із тим весела й моторна “Наталка Полтавка” озвалася особистою драмою в життя автора. Адже від першого дня постановки роль Терпелихи однозначно віддали акторці, яку полтавчани вважали нареченою Івана Петровича, - красуні Тетяні Пряженківській. Під час репетицій прима глибоко вжилася в образ вродливої, розумної і сильної характером героїні, аби належним чином драматург оцінив її талант.

Та сталося так, що напередодні прем’єри важно захворіла старенька мати поета - Параскева Леонтіївна. Ясна річ, літератор розривався між двома найважливішими в його житті жінками, між двома бажаннями: почути овації публіки та виконати обов’язок сина -  доглядати стареньку неньку.

Сказати, що публіка влаштувала трупі овації, значить, нічого не сказати. Від бурхливих оплесків дах ходив ходуном. Змигнуло півгодини, але ніхто не залишив залу, навіть зніяковілі від такого гарячого прийому публіки брати, князі - генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський та Сергій Волконський. Актори були на сьомому небі, головний режисер говорив, звертаючись до всіх:

- Шановне панство, дорогі мої земляки, полтавці! Я щасливий тим, що судилося стати автором першої п’єси, писаної рідною мовою. Стане вона новою сторінкою в історії театру і йтиме на сценах всього світу, а театр у Полтаві стане знаменитим, першим театром України.

Знаєте, що мене особисто вразило в тій прем’єрі? Іван Петрович виступив не лише співдиректором, промоутером, імпресаріо та драматургом, але й, виявляється, композитором. Деякі дослідники стверджують, мовляв, у Санкт-Петербурзі зберігається афіша “Наталки Полтавки”, де зазначається, що музику до спектаклю створив І.П.Котляревський.

…Коли після прем’єри син повернувся додому, матір вже покликав Господь. Через цю трагедію Іван Петрович прийняв сувору обітницю - ніколи не одружуватися.

***

Зі свого боку, не додаватиму вселенського смутку дню прем’єри…

Як зазначав біограф І.П.Котляревського Олександр Терещенко (1806-1865), котрий у середині 1850-х рр. розшукав у Полтаві і передав Петербурзькій публічній бібліотеці, 126 документів, пов’язаних із діяльністю українського драматурга:

- У присмерку осінньої днини того року на Колонійский вулиці міста, недалеко від палацу магната Олександра Абази, юрбилися групи молоді, хто йшов пішки, хто їхав берлиною - всі до старого білого будинку, освітленого великими ліхтарями. У вестибюлі було трохи гамірно, чути було притишений дівочий сміх та влучні дотепи паничів. Всі прийшли до театру. Всі чекали дзвоника, щоб нарешті вступити до зали. Ставили новину, що звалася “Наталка Полтавка” і писана, як промовляла афіша, самим директором театру, паном Котляревським.

Доля усміхнулась Івану Петровичу - як авторові, і як співдиректору Полтавського театру: під час перших вистав п’єси склався чудовий акторський ансамбль. Основний склад виконавців посилили актори харківської трупи антрепренера Івана Федоровича Штейна (?-1837), яким у 1818 р. І.П.Котляревський, як імпресаріо, запропонував куди вигідніші умови.

Отже, на сцені виступали добре відомі в Україні артисти: Петро Барсов (Петро), якого за чудовий голос називали “полтавським Тамбуріні”, Іван Угаров (возний Тетерваковський), особливо вдатний до характерних образів “старого віку піддячих”, Тетяна Пряженківська (Терпелиха), яка за майстерність сценічного перевтілення користувалась гарячою прихильністю глядачів. Сліпучою зіркою спалахнув на полтавській сцені Михайло Щепкін, під якого, власне, і була створена роль виборного Макогоненка. Роль головної героїні виконувала чудова співачка і танцюристка, не така вже й молода для тодішньої України дівчина, 31-річна Катерина Нальотова (1787-1869). Весь час вона була у Вільному театрі І.П.Котляревського на головних ролях, і як артистку її знали далеко за межами Полтави. Шанобливо до неї ставився сам Михайло Щепкін і згадував, що “вона мала прекрасний голос і була знаменитою артисткою”, але прожила таке трагічне життя.

***

Отже, перша справжня українська п’єса... Очевидці передають, яке враження справила та вистава. Глядачі слухали пісні, затамувавши подих, деякі - плакали. Більшість вперше узріли сцену, вперше бачили й артистів. У більшості була думка, що то все “насправді”, і полтавчани щиро гнівалися, коли їм суперечили на це. Таке ставлення було типовим не тільки для Полтави, але і для багатьох міст Великоросії, навіть для обох столиць Імперії. Мандруючи Україною, полтавська познайомила глядачів багатьох міст із найкращими творами української та світової драматургії. Зокрема 21 січня 1821 р. “Наталку Полтавку” вперше поставив інший театр, зокрема - харківський.

Слід не забувати, що саме І.П.Котляревський сприяв визволенню з кріпацтва актора Полтавського театру М.С.Щепкіна (1788-1863), котрого у курської графині Анни Волькенштейн 1821 р. таки викупив генерал-губернатор, князь М.Г.Рєпнін-Волконський. Задля цього належало зібрати купу грошей: за Щепкіна правили вісім тисяч рублів. Для порівняння: за Тараса Шевченка пан Енґельґардт 22 квітня 1838 р. узяв 2500 рублів асигнаціями.

Хоча Полтавський Вільний театр відіграв визначальну роль у розвитку українського професіонального театру, бо заклав підмурівок національної драматургії та виконавської акторської школи, через важкий матеріальний стан діяльність освітнього закладу була нетривалою. У самій восьмитисячній Полтаві назбирати театралів на кожну виставу було нереально, тож фінансова скрута примушувала їздити на гастролі - до Харкова, Кременчука, Ромен. Саме тому у 1818-1821 рр. трупа більше часу провела на гастролях, аніж у рідній Полтаві.

Неодноразово І.П.Котляревський звертався до можновладців по допомогу, але в листопаді 1821 р. перший Полтавський театр припинив існування. Аби закінчити тему драматургії, скажу таке. Вісімнадцять довгих років у сотнях списків ходила “Наталки Полтавки” по всій Україні та за її межами - часто без прізвища автора. На щастя, у 1837 р., на схилі літ, автор устиг побачити п’єсу надрукованою, а ось твір “Москаль-Чарівник” у палятурці з’явився тільки 1841 р.

***

І досі вражає сила волі цього просвітника. У намірі посприяти розвитку національної культури його ніщо не зупиняло. Тривали бурхливі роки… І.П.Котляревський добре знався на історії та на пам’ятках старовини, наполегливо студіював український фольклор. Тож він всіляко допомагаючи вченим-історикам і етнографам - автору багатотомної “Истории Малой России” Дмитру Бантишу-Каменському (1788-1850), славісту та біографу Iзмаїлу Срезневському (1812-1880), Вадиму Пассеку (1808-1842). У 1821 р. Івана Петровича обрали почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”.

Немислимою за часів царату була просвітницька діяльність, якщо її не посилювали наміри створити більш справедливу державу. Тож не випадково, що Іван Котляревський ввійшов до полтавської масонської ложі “Любов до істини”, яка нараховувала 40 членів. Після придушення повстання декабристів на допитах часто-густо лунало ім’я керівника губернської ложі М.М.Новікова. Траплялися згадки і про І.П.Котляревського як члена “Малоросійського товариства”, та за браком доказів український літератор до Сибіру не почвалав.

Якщо не покласти життя на вівтар свободи, що він міг ще зробити задля свого народу? Від 25 серпня 1827 р. автор “Енеїди” сім подальших років служив наглядачем Полтавських богоугодних закладів. Не закладу, як пишуть деякі оглядачі, а саме закладів. У місті таких було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, божевільця, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Ясна річ, їхнє фінансування, як і решти подібних установ, було геть куцим. Виключно завдяки наполегливості й ретельності Івана Петровича пацієнти отримували все, у чому потребували. З дня у день, сім довгих років чиновник плекав благодійно-лікувальну ниву. На тій посаді Іван Петрович виявив себе талановитим педагогом та організатором освітнього процесу, котрий чуйно ставився до підопічних, полегшуючи їхнє важке буття.

***

За свого життя І.П.Котляревський намагався допомогти якнайбільшому числу відомих і невідомих людей - кому словом, кому порадою, кому натхненням. Хоча самому добродію не пощастило розкошувати у статках чи, хоча б, побачити повне видання “Енеїди” в шести частинах.

У той час, коли О.С.Пушкіну за рядок платили 25 рублів, полтавському колезі тицяли мідяки. Зокрема, за свою поему-бурлеск із спеціальним україно-російським словником на тисячу (!) слів, яку він переписував 25 років, українських літератор правив гонорар у 2000 рублів, тоді як московські видавці пропонували… менше половини. Маючи щорічний пенсіон у розмірі 500 рублів (крім отримуваної платні), відставний майор Іван Котляревський так і не продав виплекану “Енеїду”. Чому?

Він вклав у неї всю душу. Тільки побутова лексика із найрізноманітніших семантичних груп у творі - сім тисяч слів. Наприклад, 13 слів і словосполучень використовує автор, аби змалювати портрет Сівілли, “бабищі старої”, 16 - щоб відтворити зовнішність Харона.

Православну душу не продають, бо в душі весь світ.

- Тілько великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого задають бешкету, що і старикам невпам’ятку, - сумно зауважив батько українського національного театру в одній із власних п’єс.

Ні, щось потроху таки друкувалося. Зокрема, за допомогою автора повістей на українські теми, критика і видавця Ореста Сомова батько Енея опублікував в петербурзькому альманасі барона Антона Дельвіґа - “Северные цветы” (1830) лише одну арію Наталки - “Ой мати, мати, серце не вважає” з опери “Наталка Полтавка”, хоча він був автором знаменитих українських пісень, а саме: “Віє вітер, віє буйний”; “Ой під вишнею, під черешнею”; “Сонце низенько, вечір близенько”.

***

Як зображує в нарисі “Іван Котляревський” (2010) Тетяна Панасенко:

- В останні роки свого життя літератор запустив пишні козацькі вуса. Одягався небагато, але охайно, зі смаком. На службу - в чорний сюртук, у парадні дні з’являвся в армійському мундирі і трикутному капелюсі з чорним султаном. Жив письменник одинаком, без родини, і вів досить помірне життя. Удома приймав тільки невеликий гурт приятелів. Мав невелику бібліотеку латиномовних творів класичних авторів і французьких книжок, збірок фольклору, рукописних творів Григорія Сковороди та Біблію. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо любив Іван Петрович славнозвісного “Дон Кіхота” Міґеля де Сервантеса, якого він читав у російському перекладі.

Літа невблаганно брали своє і молодості путівникові не додавали. Через тяжку хворобу 31 січня 1835 р. дворянин І.П.Котляревський вийшов у відставку - “із правом носіння мундира”. Адже честь для подібних чоловіків завжди вища титулів та рангів. Нехай при цьому виявився менший, ніж у звичайного цивільного чиновника, пенсіон. Такою була людська порода українського лицаря! В останні роки життя він спілкувався лише із рівнею. Так, батько української літератури підтримував тісні стосунки з діячами національної культури, зокрема листувався з відомим перекладачем “Іліади” Гомера російською мовою, колишнім вихованцем Полтавської слов’янської семінарії Миколою Гнєдичем (1784-1833).

***

Напередодні смерті гуманіст відпустив на волю дві сім’ї власних кріпаків. Раніше здійснити заповітну мрію він не міг: за подібні вчинки в царській Росії, негайно приписуючи крамолу вільнодумства, навіть впливових дворян карали в’язницею або засланням… Із щирими “Ой-Божечки” та “Бережи-Вас-Господь” шість душ випурхнуло на бурхливого життя так і не з’явилося, особисте майно літератор у заповіті розподілив між родичами та друзями.

Зокрема, будинок вартістю шість тисяч рублів, поставлений на горі в Полтаві, поет переписав унтер-офіцерській вдові Мотроні Векливечивій; подейкують, що на схилі літ з економкою Мотрею у них був справжній роман. Пам’ятаєте, як Іван Петрович зауважив у “Наталці Полтавці”:

- Так буває, що одну нібито любить, а о другій - думає.

Нам теж із вами дещо перепало із Його Заповіту. Незабутнє:

- Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-копійка …

Із спогадів українського письменника, педагога та літературознавця Бориса Грінченка (1863-1910) відомо:

- Заплакала вся Полтава, ховаючи Івана Котляревського. Заплакали ті прості люди, що він їм пособляв та за яких оступався; заплакали й ті розумні освічені люди, що любили Івана Петровича та шанували його за гарні писання. Дощ ішов, хмарно та сумно було, як несли покійного в труні до холодної ями. Та не розігнав дощ тих, хто любив його.

***

Того дня на високій горі, що нависла над Полтавою, попри дощову негоду, на одне коліно став кремезний смаглявий чолов’яга при шаблі на поясі, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо накрапуючи сльозами, читав по пам’яті відомі вірші. Та звертався бурлака здебільшого до Зевса, не до людей:

- Еней був парубок моторний / І хлопець хоть куди козак, / Удавсь на всеє зле проворний, / Завзятійший од всіх бурлак. / Но греки, як спаливши Трою, / Зробили з неї скирту гною, / Він взявши торбу тягу дав; / Забравши деяких троянців, / Осмалених, як гиря, ланців, / П’ятами з Трої накивав.

Він здаля бачив, як у батьківському будинку над Ворсклою 29 жовтня (10 листопада) 1838 р. на сімдесятому році життя у домовину поклали Івана Петровича Котляревського, мужнього офіцера, непохитного українського поета, народного добродійника. Останні два роки життя він майже не залишав батьківської хати, Там він і помер, а тепер його віднесли на цвинтарі.

На похорон старого зійшлися ледь не всі полтавчани й мешканці навколишніх сіл, виявляючи глибоку шану неймовірному поету - людині простій, щирій та цілісній.

***

Згідно з бажанням дотепного батька сучасної української літератури поклали у південному кутку старого Полтавського кладовища, під кроною розлогої тополі край шляху, що веде з Полтави до Кобеляків (колишня вулиця Кобеляцька, тепер - вул.Фрунзе). То була невиправна втрата  для всієї України. Як зазначив у вірші “На вічну пам’ять Котляревському” (1838) молодий Кобзар:

- Недавно, недавно у нас в Україні / Старий Котляревський отак щебетав; / Замовк, неборака, сиротами кинув / І гори, і море, де перше витав, / Де ватагу пройдисвіта / Водив за собою, - / Все осталось, все сумує, / Як руїни Трої. / Все сумує - тільки слава / Сонцем засіяла, / Не вмре кобзар, бо навіки / Його привітала. / Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!

Плинув час, пригоди Енея у пошуках рідної домівки тривали. Перший пам’ятник постав у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці вкарбували епітафію:

- Майор Котляревский, сочинитель малороссийской “Энеиды”.

Поступово цегла руйнувалася, і надгробок розвалювався. Із роками, по старості літ, облізлу напівруїну довелося розібрати. Через шістдесят років (1898) пам’ятник оновили, хоча згадка про військовий чин зникла. Спіритуалісти засвідчили: покійний батько української “Енеїди” перевернувся в труні - до своєї військової служби офіцер завжди ставився шанобливо.

Літні літературознавці навіть уповідають кумедну історію, що сталась у квітні 1818 р., коли до Полтави навідався цар Олександр І. Трапилась нагода, і володар імперії по-батьківськи запитав генерал-губернатора про шановних містян. У розмові спливло прізвище І.П.Котляревського.

- То може його, за заслуги перед Вітчизною, цього вашого відставного капітана, рескриптом, нагородити? Пожалуємо якийсь цивільний титул - колезького асесора, наприклад?

- Даруйте, Ваша Величність, ні в якому разі! Образиться!

- ???

- Краще дайте майора.

Того разу за сумлінну службу Іван Петрович нагородили діамантовою каблучкою і щорічним пенсіоном в розмірі 500 рублів.

***

Будете в Полтаві, неодмінно відвідайте музей-садибу І.П.Котляревського, що за адресою: вул.Соборний Майдан, 3. У відреставрованому кабінеті, стіни якого обшиті світлою дошкою, досі промовисто висить автентичний сувій із вирізьбленим кирилицею текстом про дату побудови хати:

- Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святого Духа. Року 1705 месяца Августа 1.

Тут губи якось мимохіть, неначе Отченаш, ворушать знайомі з дитинства рядки Т.Г.Шевченка із вірша “На вiчну пам’ять Котляревському":

- Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!

Олександр Рудяченко

Початок розповіді: Іван Котляревський. 1. Слово, що воскресло, мов фенікс

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-