«Одного разу ...в Голлівуді». Хто любить кіно – заслуговує на безсмертя

В українському прокаті демонструється новий і, за твердженнями самого кінорежисера Квентіна Тарантіно, його передостанній фільм “Одного разу...в Голлівуді”.

Фільм веде мову про кілька місяців із життя двох друзів - актора телесеріалів та малобюджетних фільмів Ріка Далтона (Леонардо ДіКапріо) та його дублера-каскадера Кліфа Бутта (Бред Пітт).

Дія фільму відбувається у лютому та у серпні 1969 року в Лос-Анджелесі. Ці дати важливі, оскільки мають стосунок до сюжету картини і ділять її на дві нерівні частини. У лютневій її половині нас знайомлять із героями та тодішнім життям у Голлівуді та Лос-Анджелесі. У цій частині фільму дуже багато явних та прихованих цитат, алюзій та різного штибу пародійних підморгувань втаємниченій аудиторії. Тут багато іронії і водночас любові до тогочасного кінематографа, на якому ріс сам Тарантіно.

Друга, серпнева, частина фільму веде мову фактично про один, проте дуже знаменитий день, а точніше ніч на 9 серпня, коли у своїй віллі була вбита голлівудська акторка Шерон Тейт та кілька її друзів. Убивство здійснили члени так званої “родини Чарлі Менсона”, який після цього став однією з найбільших легенд популярної культури двадцятого століття.  Убивство Шерон Тейт та її гостей уже п'ятдесят років залишається у центрі уваги широкої публіки. Будуються розмаїті версії подій. Зрештою, існує спільний консенсус, який говорить, що після цього убивства життя кінотусовки у Лос-Анджелесі кардинально змінилося. Щезла безпека та взаємна довіра, кожен тепер почав підозрювати власного сусіда у нечистих намірах. У суспільній свідомості радикально змінився образ гіппі, які з безпечних "дітей квітів" перетворилися на некерованих убивць-психопатів. Так чи так, проте убивство Шерон Тейт зламало епосі хребет. 

Достеменно невідомо, чому Тарантіно звернувся до цього сюжету, бо подібне звернення виглядає доволі дивним на тлі його попередніх картин, які ніколи не будувалися на реальних подіях. Режисер до того знімав принципово фантазійні фільми і надихався він при тому самим кінематографом  та сюжетами бульварних романів, яких вміло перелицьовував. Тепер він зачепив гостру і дуже непевну тему, яка стосується багатьох ще  живих  людей.

Аби братися за подібне, треба бути або дуже сміливими, або просто... Квентіном Тарантіно з його неймовірним талантом. Тарантіно взявся і створив один з найкращих своїх фільмів, який ставить його в один ряд з класиками світового кіно на кшталт Серджо Леоне. 

Як йому це вдалося? На перший погляд, дуже просто. Цей фільм будується не на історії злочину, не чомусь зловісному та темному у людській душі, а на чистій, ніким не затьмареній любові. Це не просто любов до того часу та його персонажів, це любов до самого кінематографа як феномену; як певного неповторного досвіду, який є важливим сам по собі, без його долучення до чогось начебто вагомішого - політики, економіки чи культурної ідентичності.

Річ у тім, що кіно дає нам особливий досвід, який не може дати більше нічого - він дарує нам відчуття безпеки та проживання у цілком передбачуваному та прирученому світі;  водночас  кіно здатне на протилежне: воно може схвилювати нас до глибини душі, зачепити у ній інтимні струни, зробити так, що одного разу побачені нами образи на екрані залишаться нашими супутниками та співрозмовниками на все життя. Як ніхто інший, Тарантіно дуже гостро відчуває ці властивості кіно і ніколи ними не легковажить.

Кіно - це начебто ще одна умовність, ще один вигаданий світ, проте він має певну магічну силу, яка здатна воскресати та робити безсмертними.

Тому Тарантіно у своєму новому фільмі скористався такою можливістю кіно, створивши кілька надзвичайно виразних епізодів, у яких з екрана на нас дивиться сама реальність у всій її нездоланній моторошності і водночас присутнє правдиве диво воскресіння. Це майже релігійний досвід, проте важко сказати, у божественному чи диявольському сенсі цього слова.

"Одного разу ..в Голлівуді" - фільм для шанувальників кінематографа та самого Квентіна Тарантіно. Фільм вкотре показав ефективність його авторських стратегій, які у першу чергу стосуються способу вибудовування структури фільму. Ця структура більше належить літературі, ніж кінематографу, оскільки цілком підпорядкована оповіді, яка може розвиватися так, як їй заманеться. Тарантіно розповідає історію, яка має початок, середину та кінець, проте в її основі лежить притаманний новелам несподіваний фінал, який ставить усе з ніг на голову. У цій оповіді важливо зацікавити глядача, зачарувати, розсмішити, розважити, відпружити його, аби у фіналі завдати несподіваного удару і піднести певний урок морального плану.

Удар у фільмах Тарантіно завше тісно пов’язаний із насиллям, яке, у свою чергу, не є самоціллю, а стосується відновлення справедливості та закону. Фільми Тарантіно демонструють правдиву відвагу та мужність, якими б ексцентричними вони не здавалися з першого погляду. Мораль у його фільмах незламна: зло має бути покараним, незважаючи на те, який на сьогодні з цього приводу консенсус у суспільстві.

Важливо сказати, що всі ці моральні уроки, дива та відновлення справедливості у фільмах Тарантіно мають підкреслено тілесний аспект. Вони дуже чуттєві і часто дискомфортні у своїй чуттєвості, бо ми стаємо свідками не зовсім приємних для споглядання ситуацій. Тарантіно часто кидає виклик своєму глядачеві. Водночас у його фільмах є напрочуд світлі епізоди, у яких глядачеві вдається підгледіти правдиву чистоту, яка здатна обеззброїти кожного з нас.

У стрічці "Одного разу… в Голлівуді" цей епізод пов’язаний із переглядом фільму. Ми бачимо, як Шерон Тейт, якусь мить повагавшись біля афіші, йде у кінотеатр, де демонструється фільм за її участю. Це якась чергова пародійна шпигунська історія, проте і глядачі у залі, і сама Шерон сприймають її максимально позитивно. Їм подобається це нехитре видовище, гра акторів, якісь комічні ситуації. Що тут такого особливого? Та, власне, нічого. Просто саме життя, зафіксоване у якісь його неповторні миті. Проста радість впізнавання себе на екрані, трохи непевна глядацька солідарність, ненавмисність фільму, невимушеність ситуацій, нічого такого. І водночас у цій простоті – сама сутність буття, його непоказна повнота та сила.

Тому, ніби каже Тарантіно, усі ті, хто здатен усе це відчути на простому кіносеансі, заслуговують на безсмертя. І робить для цього усе необхідне.

Ігор Грабович. Київ