Марко Вовчок. 2. Темний сфінкс у сяйві телеграм

Марко Вовчок. 2. Темний сфінкс у сяйві телеграм

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про письменницю й перекладачку Марію Вілінську

Як жінка інтеліґентна та розумна, дочка засланого ротмістра Кавалерґардського полку Василя Петра Івашова і Камілли ле Дантю, Марія Василівна Трубнікова (1835-1897) вирішила не руйнувати вузьке коло перших російських феміністок, а щиро подарувати однодумниці деяку нерозважливість. Галасу тлумачка не здіймала. Проте, коли 3 грудня 1870 р. друком з’явився другий том “Казок” Ґ.Х.Андерсена у перекладі “знахабнілого” Марка Вовчка, терпець урвався. Разом із старшою сестрою знаменитого літературного критика Володимира Стасова – Надією Володимирівною Стасовою (1822-1895), з якою пані Трубнікова працювала в парі, вирішили вони помститися. Знала свою ганебну справу Катерина Керстен – у ті часи поважна родина Стасових хороводила громадською думкою інтеліґенції Російській імперії.

Сам по собі Володимир Васильович Стасов (1824-1895) мав славу впливового літературного критика, історика мистецтв, громадського діяча, котрий надихав до творчості когорту самобутніх передвижників. Його ж молодший брат, надвірний радник Дмитро Васильович Стасов (1828-1918) служив першим головою Ради присяжних повірених окружної Санкт-Петербурзької судової палати та мав славу відомого правника, уславленого вдалими захистами революціонерів-демократів.

Та й сама Надія Василівна Стасова була не стільки відомою письменницею і перекладачкою, скільки фактично очолювала жіночий рух у Росії, координувала всю боротьбу за вищу освіту жінок, що допомогло відкрити у Санкт-Петербурзі – Володимирські (1869-1875) та Бестужівські курси (1878-1918), а також одні з перших у Росії дитячі ясла.

*   *   *

Можете уявити, у якому праведному обуренні повстала свята трійця проти крадія інтелектуальної власності, якою стала знавісніла Марко Вовчок.

11 грудня 1870 р. у газеті “Санкт-Петербургские ведомости” поважний літературний критик Володимир Стасов жахнув статтю “Щось геть негарне”, звинувачуючи Марію Олександрівну Маркович у плагіаті. Попервах видавчиня намагалася виправдатися, мовляв, її переклад має вищий художній рівень, а потім – зажадала на рішення Третейського суду від високої літератури. Та куди було правувати проти досвідченого адвоката Дмитра Стасова? Як на зле, Марко Вовчок навіть правди не могла триматися, бо була не перекладачем, а лише… (побіжно) редакторкою.

На додачу, знана літераторка забулася… сплатити гонорар тлумачеві, тож ніяких юридичних підстав притягти до відповідальності свою родичку, кузину Катерину Керстен не мала; з нею легковажно угоди не укладалося!

Надія Володимирівна Стасова
Надія Володимирівна Стасова

Скликаний на вимогу відповідача Третейський суд у складі 18 письменників та правників підтримав позицію заявника, пана Стасова В.В.: переклад Марка Вовчка є плагіатом із перекладу Стасової Н.В.-Трубнікової М.В. Як наслідок, Марія Олександрівна Маркович ганебно втратила і літературний журнал, і письменницьку репутацію. Оригінальні твори М.О.Маркович видавництва масово познімали з планів друку, а публічні бібліотеки перевели всю бібліографію української письменниці у книгосховища. Насамкінець, у вищому світі та літературних салонах Санкт-Петербурга Марію Олександрівну Маркович перестали приймати.

*   *   *

У сильної жінки сором межує з ганьбою. Від осуду на початку 1872 р. Марко Вовчок сховалась у глухій провінції, зачаївшись у давньому дворянському маєтку Василеве під Торжком Тверської губернії. Він належав нащадкам архітектора-палладианця, графіка, поета, перекладача, музиканта, одного з різнобічних представників російського просвітництва Миколи Олександровича Львова (1753-1803).

Влітку того ж року в гості до матері навідався син – Богдан Маркович, котрий уже навчався на фізико-механічному факультеті Санкт-Петербурзького Імператорського університету. Разом з ним приїхала “колонія” найближчих друзів: студенти Військово-медичної академії Анатолій Ґен на прізвисько “Доктор”, Мишко Жученко – “Красна дівиця”, Павло Нілов та випускники Інженерного училища Морського відомства, статурні гардемарини Іван Лебедєв, якого дражнили “Іваном-царевичем”, та Михайло Лобач-Жученко (1850-1927). Природна інтенційність і темпоральність зробили свою справу: майже всі одинадцятеро – по черзі закохались у знану літераторку, але серце femme fatale (“жінка фатальна”) віддала останньому.

Гостювало юнацтво тривалий час – і дивним чином сплело долі.

 “Історії неба”
“Історії неба”

Одного дня, блукаючи первозданною територією садиби, що чарувала каскадом із трьох ставків, а на струмку, який збігав до річки Тверець, мала власний Валунний арочний міст, – Михась показав Марії Олександрівні власний переклад щойно виданої в Парижі “Історії неба” (“Histoire du ciel”; 1872), написаної її колишнім коханцем П’єром-Жулем Сталем (власне: П.-Ж.Етцель). Світлі спомини вдарили хвилею.

Прочитане справило на мисткиню неабияке враження, і Марко Вовчок запропонувала Михайлу Дем’яновичу перекласти сатиричну “Історію цапа” того ж автора. Окрилений високим схваленням, за власної ініціативи юнак переклав ще кілька творів. Ось коли знана українська письменниця збагнула: перед нею – талановитий колега-початківець. Тому подальша доля Михайла Лобача-Жученка була вирішена.

*   *   *

Якою він, 22-річний юнак, її побачив? Наведу уривок із мемуарів сучасниці. Ще перебуваючи у Санкт-Петербурзі Марія Олександрівна познайомилася з Єлизаветою Миколаївною Водовозовою (1844-1923), котра, як власниця модного літературного салону, залишила такий портрет Марко Вовчок:

- Це була жінка середнього зросту, опасиста, не дуже вродлива, але, як про неї говорили, ліпша за будь-яку красуню. Тоді вона була вже не першої молодості, із надзвичайно густими, широкими чорними бровами; риси обличчя, хоч трохи розпливлися, залишалися рухливими, із розумними темно-сірими проникливими очима. Вбиралася вона завжди гарно, за модою, але недбало.

І майже одноліток її сина (різниця у віці – два з половиною роки), молодший за навчательку майже на 17 років, дипломований гардемарин закохався по вуха. Причаровувати українська Емма Боварі вміла. Наче справжня чаклунка, Марія Олександрівна владно закохувала в себе чоловіків, перетворюючи легковажних зітхальників на самозречених невольників. Так сталося із багатьма закоханими в Марію Маркович, як-то: Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Олександр Герцен, Владислав Олевінський, Михайло Костомаров, Олександр Пассек, Микола Чернишевський, Микола Некрасов, брат у других Дмитро Писарєв.

- Для неї, володарки Кохання, їхні прагнення особливого значення не мали!? – Хто каже таке, меле дурниці.

Смерть молодшого за неї на сім років, 27-літнього Дмитра Писарєва стала найстрашнішим ударом. З “одним із найвидатніших представників шістдесятих років” (Ґеорґій Плеханов) вони були не просто родичами, а спорідненими душами. Талановитий літературний критик, незрівнянний публіцист, твори якого у заслання брав із собою В.І.Ульянов-Ленін, аби на них вчитися полемізувати, – здавався ідеальним партнером по життю. В усіх відношеннях.

Разом вони жили яскравими емоціями, спільно перекладали праці провідних європейських зоологів – Альфреда Брема та Чарльза Дарвіна. У злагоді сім’єю, з дитиною, вирушили закохані відпочити на Ризьке узбережжя. Одного дня малий Богданчик та великий Митя, заливаючись від сміху, побігли скупатися, а Марія в повній ідилії поралася зі сніданком. Раптом бриз вдарив у вікно солоним до гіркоти вітром, наче пропахлим гіркими жіночими сльозами. Рятуючи від підступних хвиль сина троюрідної сестри, Дмитро Іванович втопився сам.

*   *   *

Від розпуки кричала вона довго.

- Та що ж це за Божа кара?!

Упродовж останніх шістьох років Марія Олександрівна Маркович поховала трьох коханих чоловіків: Опанас Маркович, Олександр Пассек, Дмитро Писарєв. На тривалий час горе просто фізично відібрало у літераторки мову.

Це до неї, тричі вдовиці, 7 (20) серпня 1868 р. Микола Некрасов написав вірш:

- Не рыдай так безумно над ним: / хорошо умереть молодым! / Беспощадная пошлость ни тени / Положить не успела на нем, / Становись перед ним на колени, / Украшай его кудри венком! / Перед ним преклониться не стыдно, / Вспомни, сколькие пали в борьбе, / Сколько раз уже было тебе / За великое имя обидно! / А теперь его слава прочна: / Под холодною крышкою гроба / На нее не наложат пятна / Ни ошибка, ни сила, ни злоба... / Не хочу я сказать, что твой брат / Не был гордою волей богат, / Но, ты знаешь: кто ближнего любит / Больше собственной славы своей, / Тот и славу сознательно губит, / Если жертва спасает людей. / Но у жизни есть мрачные силы – / У кого не слабели шаги / Перед дверью тюрьмы и могилы? / Долговечность и слава – враги. / Русский гений издавна венчает / Тех, которые мало живут, / О которых народ замечает: / “У счастливого недруги мрут, / У несчастного друг умирает...”

На подальші чотири роки в її житті не було місця жодному чоловікові. Траур виявився не показовим, а глибинним. У власному помешканні Марія Олександрівна навіть кота замінила на… кішку. Потім Бог змилувався і натомість загубленого у хвилях коханого послав поставного гардемарина Михайла Лобача-Жученка. Навіть не уявляєте, як 38-літня письменниця потребувала жіночого щастя…

*   *   *

Марко Вовчок
Марко Вовчок

Ті, хто добре знав літераторку, були одностайні: її неповторний шарм полягав у рідкісному поєднанні розуму, таланту, природної чарівності, аристократизму й поетичності натури. За першого знайомства Марія Олександрівна вміло викликала симпатію до себе. За висловом Івана Тургенєва, вона мала дар “підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла”. Хоча по закінченні Інженерного училища Морського відомства місцем служби Михайла Лобача-Жученка мав стати панцирний фрегат “Князь Пожарський” Російського Імператорського флоту під командуванням капітан-лейтенанта В.Г.Басаргіна, проте...

Проте уже в червні 1872 р., за наполяганням цивільної дружини, гардемарин подав рапорт про відставку, аби вступити до… Санкт-Петербурзького практичного технологічного інституту, що уже десять років як набув статусу вищого навчального закладу. Так, ситуацію в сім’ї могли ускладнити стосунки сина Богдана та коханця Михайла, між віком яких була мінімальна різниця. На щастя, юнаки швидко порозумілися і навіть затоваришували. Більше того, рішення гардемарина побратися з Марією Олександрівною щиро тішило… раптового пасинка.

Доволі швидко стосунки між колегами-літераторами, Марією Олександрівною та Михайлом Дем’яновичем, стали довірливішими. Попри те, що пара перейшла на “ти”, разом вони не жили, лише регулярно… відвідували одне одного. У липні 1872 г. у чині прапорщика Михайло Лобач-Жученко звільнився із флоту, а Богдан отримав дозвіл вступити на фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету, “не складаючи вдруге іспитів”.

Небажаних наслідків Едипового комплексу пощастило уникнути, бо в житті самого Богдана Марковича спалахнуло велике кохання. Першу любов звали Єлизавета Іванівна Корнильєва (1852-1912). З дівчиною він познайомився, коли мешкав у Тулі.

Обережна й стримана мати у листі радила синові:

- Лізи я не знаю, але, здається, дівчина чиста й серйозна, саме така, яка може ощасливити життя чоловіка.

Оскільки син здебільшого перебував у Тулі, де повсякчас бачився з Лізою, Марія Олександрівна попереджала:

- Пам’ятай, любий друже, що з такими порядними людьми слід обходитися обережно. Якщо й є великий гріх на землі, то це легковажно порушити душевний світ шляхетної людини.

*   *   *

Коли через скандал закрився часопис “Переклади кращих іноземних письменників”, редагований літераторкою, матеріальне становище Марко Вовчок погіршилося. Попри те, що, відвідавши Париж, від літератора та видавця П’єра-Жуля Етцеля та його сина Жуля Етцеля-молодшого, котрий на себе перебирав обов’язки літнього батька, – вона дістала підтвердження на ексклюзивне право видавати Жуля Верна російською мовою. Тим часом скрута обсідала родину. Про це свідчать численні прохання Богдана Марковича відкласти сплату за прослухані лекції, які час від часу студент подавав на ім’я ректора. Останнє таке прохання другокурсника з’явилось у жовтні 1873 р. Коли його відхилили, сина Марко Вовчок відрахували з фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету.

По-справжньому Марію Олександрівну тоді хвилювало інше: імперією котилася хвиля арештів, за ґратами опинилося чимало її друзів та однодумців. Повсюдно вилучалися книжки українською мовою, її твори винятку не складали. Відчуваючи небезпеку, Марко Вовчок вирішила разом із Богданом і Михайлом Дем’яновичем терміново виїхати за кордон!

Аби зібрати кошти, довелося мобілізувати всі сили. Чи не вперше вона написала листи-прохання до Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим, заснованого у 1859 р. у Санкт-Петербурзі. Їхати вдвох чи втрьох – виникли сумніви. Адже син Богдан сплатив фінансову заборгованість і поновився у студентах фізико-математичного факультету. Рішення вони знайшли на сімейній раді – юнак написав заяву про відпустку на два місяці, мовляв, він супроводжуватиме хвору матір у поїздці за кордон. Паралельно до цього у Санкт-Петербурзькому практичному технологічному інституті задовольнили прохання Михайла Лобача-Жученка про надання йому закордонної відпустки до початку нового навчального року.

Наприкінці березня 1874 р. Марко Вовчок виклопотала собі закордонний паспорт і з Богданом та Михайлом Дем’яновичем вирушила в Париж. На жаль, кошти швидко закінчились, і на початку травня родина повернулася в Імперію, оселившись на дачі у селі Ретені, неподалік станції Плюсса Варшавської залізниці.

Аби не сидіти у матері на шиї, на літні вакації Богдан Маркович знайшов місце репетитора. Не марнувала час і Марко Вовчок. Неодноразово Марія Олександрівна виїжджала до Санкт-Петербурга, аби владнати видавничі справи, побачитись із друзями. У вересні 1874 р. літераторка з сином та коханим повернулися до Північної Пальміри. Про власну безпеку більше не йшлося. На перші ролі вийшла турбота про Михайла Дем’яновича, оглянувши якого, лікарі висунули підозри на задавнені сухоти. Тож 24-річному юнакові довелося покинути навчання в Практичному технологічному інституті.

*   *   *

Хай там як застерігала сина мати, а закохані не трималися у межах правил загально прийнятої моралі. Наприкінці липня 1875 р. наречена Богдана, 22-річна Ліза Корнильєва привела позашлюбну дитину. Хлопчика вихрестили в Покрово-Коломенській церкві Санкт-Петербурга і записали в метричній книзі Борисом. Марія Олександрівна не побивалась, а вирішила ситуацію по-дорослому. З-під Полтави вона викликала годувальницю Явдоху, залишила у себе породілля (поодаль від ока рідних і батьків), а хлопчика записала… власним сином. Так у майбутньому онука і виховувала Марко Вовчок.

Богдан Маркевич
Богдан Маркевич

Офіційно побралися Ліза та Богдан лише наступного року, а в 1877 р. у них народилася друга дитина – для стороннього ока, начебто, первісток, якого назвали, як і батька, Богданом. Аби щастя всіх батьків і дітей залишалося повним, Марія Олександрівна змусила невістку присягнутися – і та більше ніколи в житті свого рідного сина Бориса не бачила. Щоправда, офіційно М.О. Вілінська та М.Д. Лобач-Жученко усиновили Бориса тільки 28 липня 1891 р.

Закінчивши уладнувати справи інших, належало подбати і про особисте щастя. Отож, після семи років цивільного шлюбу, 19 січня 1878 г. у Москві Марія Олександрівна і Михайло Дем’янович врешті-решт побралися. Упродовж майже трьох десятиліть, що склали тривалий епістолярний період, у листах до другого чоловіка вона захлиналася від щастя, глибоко тужила, коли коханого поруч не було, прагнула повернутися якнайшвидше додому, всіляко піклувалася про Михася, надсилаючи стримані знаки любові та вірності:

 – Мій дорогий друже. Якщо це правда, що душі літають куди завгодно, я нині спрямую свою до тебе, і вона тебе цілуватиме в обидва ока, як тепер я подумки це роблю. Обіймаю і цілую здалеку, мій любий друже. Дурнику, що питаєш, чи люблю я тебе, а сам не знаєш досі. Не знаєш, що раз я полюбила, то ніколи не розлюблю.

*   *   *

Кохати Марко Вовчок вміла по-чоловічому – непомітно. Потай від любого чоловіка дружина поновила старі зв’язки та домоглася, аби Михайла Дем’яновича перевели на кращу посаду. У справі зарадив колишній чиновник з особливих доручень при губернаторі Санкт-Петербурга Федір Матвійович Лазаревський (1820-1890), котрий від 1859 г. очолював контори земельних наділів Орла та Ставрополя.

Михайло Лобач-Жученко
Михайло Лобач-Жученко

Невдовзі, начебто за сумлінну службу, 28-річний Михайло Лобач-Жученко, котрий страждав на сухоти, отримав нове призначення – на теплий, хоч і Північний Кавказ. У перших числах квітня 1878 р. Марія Олександрівна із “синочком” Борисом також вирушила у Ставрополь, де у передмісті, неподалік гуральні купця Івана Алафузова, чоловік уже винайняв для них над річкою Мутнянкою невеликий, на п’ять кімнат будиночок (не зберігся).

Яке враження на неї справило провінційне містечко, Марко Вовчок описала у листі від 1883 р. розповідаючи П'єру-Жулю Етцелю:

- У перший рік мого перебування в цій місцевості мене охоплювала дивна лихоманка і вдень, і вночі – протягом багатьох місяців... Тепер минулося, тепер я живу в маленькому напівдикому містечку, оточеному степами, де калмики-кочівники випасують численні отари. Тут є аптека, лікар, пошта. За 60 верств звідси – залізнична станція, що веде до одного з портів Чорного моря…

*   *   *

Окрім іншого, у листі до паризького видавця Марко Вовчок зізнавалася у хронічній залежності від… красного письменства. Ось які слова сягнули рівня сповіді:

- У далекому від Вас Ставрополі живу я ізольовано від усіх, а все, чого бажаю, – залишатися непомітною і нікому не відомою. Вже чотири роки я не працюю, і навіть не можу висловити, як від цього страждаю. У моєму житті наче виникла порожнеча, яку ніщо не заповнює. Знаєте, що я завжди заробляла на життя працею, а інше існування, виявляється, не робить мене щасливою.

Тут, у глибокій кавказькій провінції, їй багато в чому подобалося: біля милого будиночка буяв великий садок, що став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку: коли очі заплющиш, так і здається – ти на Чернігівщині чи на Полтавщині, а над головою – черешні, вишні, яблуні, груші, сливи.

Емоційно релаксуючи, протягом багатьох місяців вона не мала бажання бачити власне обличчя у люстерку, а щоб зачесатися, послуговувалася кабощоном (маленькою лупою). Скажу більше, із часом Марія Олександрівна настільки призвичаїлася до спартанського способу життя, що коли опинилася перед справжнім дзеркалом, то ледве себе впізнала.

Генерал-майор Христофор Єгорович Попандопуло
Генерал-майор Христофор Єгорович Попандопуло

Ідилія лікувала випалену душу… В тихому провінційному містечку подружжя ніхто не знав. Із зовнішнім світом спілкування зводилося до вимушених візитів до начальника чоловіка – пана Ф.М.Лазаревського, і теревенів із господарями обійстя, які прихистили родину Марко Вовчок, – колишнім отаманом Терського війська, учасником Кавказької війни, ставропольським губернатором, поважним генерал-майором Христофором Єгоровичем Попандопуло (1809-1893) та його молодою дружиною Ольгою Йосипівною. У них саме народився син, і Марія Олександрівна люб’язно стала його хрещеною.

*   *   *

У Ставрополі Марія Вілінська свідомо відмовилася від красного письменства, наче хотіла назавжди позбутися знавіснілого псевдоніму, пришпиленого їй Пантелеймоном Кулішем, від огидних літературних салонів, дозвільних балачок записних просвітників. Вона тішилася усамітненням, життям у колі родини. Все це створило “внутрішню оазу”, яка лікувала зболене серце. Й уяви не мали городяни, що за плечима 45-річної повнотілої жінки – роки бурхливого життя в Парижі, Дрездені, Римі, десятки створених оповідань, повістей, казок. І не лише російською, а й українською та французькою мовами, численні успішні переклади творів найвідоміших письменників сучасності, як-то Жюль Верн та Віктор Ґюґо.

Її розум, літературний хист, бездоганне володіння кількома мовами в поєднанні з виразною зовнішністю, доброю душею й особистою чарівністю захоплювали видатних людей: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша Олександра Ґерцена, Івана Тургенєва, Миколу Некрасова, Дмитра Писарєва, Миколу Добролюбова.

А тим часом знаєте, про що найбільше вона благала долю? Аби та геть видалила її із Минулого. У листі до одного з близьких приятелів покійного Кобзаря, Федора Михайловича Лазаревського (1820-1890) Марія Маркович, яка в епістолярній практиці ніколи не підписувалася псевдонімом, жадала:

- Нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане. І нехай залишається під водою до самої смерті – це найкращий спосіб зустріти її спокійно і багато працювати.

*   *   *

За службової необхідності родина чиновника контори земельних наділів Ставрополя М.Д.Лобача-Жученка на місці не сиділа, а повсякчас кочувала: гірський аул Абрау-Дюрсо, де до імператорського столу продукувалися марочні столові вина “Рислінґ” і “Каберне Абрау”, містечко Новоросійськ, де ще мешкало не більше 400 городян, село Сергієвське. У 1883-1886 рр. вони вдруге замешкали в губернському Ставрополі. Того разу сім’я селилася на Ольгинській вулиці (нині – вул. Миру).

У спогадах сина письменниці, Богдана Марковича, знаходимо:

- То був невеликий, але гарний будинок з дикого каменю з великим і красивим садом, до якого підступали кілька суміжних садів і парк при польському католицькому костелі.

Як вважають сучасні дослідники, будинок, де мешкала Mapко Вовчок, не зберігся; щоправда, за припущенням місцевого краєзнавця Ґ.Бєлікова, можливо, його перебудували в офіс… “Роснєфті”. Як там було б, достеменно відомо інше. У Ставрополі Марія Олександрівна ні театр, ні дворянський клуб не відвідувала, не ступала письменниця і до церкви, бо вважала себе атеїсткою.

Лікуючи в Ставрополі задавнені сухоти, Богдан Маркович познайомився із домашнім вчителем у родині генерал-лейтенанта Володимира Свєчіна, просвітянином Григорієм Прозрітелєвим (1849-1933), одним із майбутніх засновників Ставропольського краєзнавчого музею. Обидва ровесники поділяли погляди народовольців і на той час мали досвід “ходіння в народ”, за що перебували під особливим наглядом поліції. Про літературну діяльність Марко Вовчок Г.М.Прозрітелєв не міг не знати. Невигадані оповідання та повісті про долі скривджених і знедолених людей стали близькими та зрозумілими демократам тієї доби.

Невдовзі Григорій Миколайович розпочав кар’єру правника, а потім став співробітником газети “Північний Кавказ”. Саме пан Прозрітелєв у квітневому номері видання за 1885 р. видрукував вірші Богдана Марковича, заарештованого за участь у діяльності “Народної волі”, але передані таємно з ростовської в’язниці матері й розшифровані Марією Олександрівною.

*   *   *

Тим часом жорстокий світ виривав Марко Вовчок із обіймів родинного щастя.

Покаявшись на смертному одрі у вбивстві на полюванні вальдшнепів, тетеруків, дупелів, качок, куріпок та інших диких птахів, у Бужівале під Парижем помер “найбезладніший з усіх російських поміщиків” Іван Тургенєв. Разом із тим, великий знавець людських душ все ще схилявся перед її Таїною, а в листі до Марії Маркович писав:

- Переді мною ви постаєте у вигляді темного сфінкса, поряд якого постійно спалахують телеграми, настільки ж незрозумілі.

Спочив вічним сном у м. Монте-Карло видавець П'єр-Жуль Етцель.

До кінця життя її публічно і нещадно цькував відкинутий бабій Пантелеймон Куліш:

- Розпещили в столиці провінціалку і тим зробили з неї “європейську шльондру”. Знаєте, що у слова “вовчок” є одне тлумачення, зрозуміле виключно шанувальникам багатств української мови. Марка Вовчка вигадав я... і не помилився, приклавши такий псевдонім: цей “вовчок” те й робить, що росте диким паростком на плодоносному дереві, а ще висмоктує живі соки з людей, які тримали його на світі.

Мати Лесі Українки, знана в Україні письменниця та меценатка Олена Пчілка (1849-1930), скривджена дружина Пантелеймона Куліша, беззастережно розправлялася зі своєю літературною суперницею, назвавши Марко Вовчок:

- Нахабною кацапкою, що вкрала українську личину... Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями. Далебі, це зневажало українську мову; що ж то за така осібна характерна мова й письменність, коли всякий чужосторонець візьме й зараз писатиме, та ще як досконало.

Старший син Богдан Маркович опинився у в’язниці, а через півтора року Міністерство юстиції Імперії встановило гласний нагляд поліції за соціалістом та на два роки заслало на поселення до Катеринославської губернії.

Тривали судові процеси над чоловіком, колезьким асесором Михайлом Лобачем-Жученком, котрий, нібито, вчинив службове зловживання, коли ще обіймав посаду наглядача 3-ї Богуславської училищної округи.

*   *   *

Аби вижити, Марія Олександрівна продовжувала працювати. Підписані криптонімом М.В. у 1898 р. в газеті “Саратовский дневник” друкувалися переклади творів “Ранок поміщика”, “Утікач”, “Жіноча душа” польського белетриста Клеменса Юноші (Klemens Junosza; власне: Klemens Szaniawski; 1849-1898), затим – переклади Болеслава Пруса (Bolesław Prus; власне – Aleksander Głowacki; 1847-1912).

На Північному Кавказі вона не лише створила нові твори російською мовою, як-то: “Предприимчивый Шмель. Краткая история Шмеля (Украинская сказка)”, – а й особисто піклувалася… поповненням бібліотечних фондів п’яти волосних бібліотек.

То відомо, у провінційній пресі завжди платили копійки. Лише восени 1902 р. часопис “Киевская старина” вперше надрукував україномовну казку “Чортова пригода” Марко Вовчок із присвятою Т.Г.Шевченку. У передмові редакція повідомила, мовляв, Кобзар заповів Марко Вовчок обробляти народні казки. “Чортова пригода” стала одним із таких творів, написаних за Батьковим заповітом. Утім, навіть мізерний гонорар (40 рублів) Марія Олександрівна попросила переказати Товариству імені Т.Г.Шевченка, аби кошти витратили на допомогу незабезпеченим студентам.

*   *   *

Двічі в одну річку не ступити… А в спалений рай?

Тим часом наступного разу родина Михайла Дем’яновича Лобача-Жученка прибула на Ставропілля у 1899 р. Сталося це за ініціативи губернатора Ставропольської губернії, генерал-лейтенанта Миколи Єгоровича Никіфоракі (1838-1904), який запропонував чоловікові Марко Вовчок обійняти посаду земського начальника у повітовому містечку Олександрівському.

Подібно до Фенікса, тут, на Північному Кавказі, Марія Маркович остаточно переродилася і суворо вичитувала сина Богдана – за те, шо той у листі дозволив собі звернутися до матері… Марко Вовчок:

- Отже, затям собі: неможливо завдати мені більшої образи і смутку, як сприяти у той чи інший спосіб знову запровадженню в обіг того прізвиська, змусити його повторювати; байдуже – у славі чи лайці. Якби я знову стала працювати, як і колись, то тільки абсолютно не залежно від колишнього прізвиська.

Саме тут після тривалої перерви літераторка під новими псевдонімами, а саме: “лікар Приймо”, Я.Канонін, Марк Далекий, – повернулася до красного письменства. Були створені: казка українською мовою “Чортяча напасть” (1902), оповідання – “Отдых в деревне” (1899), “Хитрий Хаимка” (1902), “Встреча” (1906). Вона навіть почала, але так і не завершила останню повість – “Гайдамаки”.

Майже сім останніх років прожила Марко Вовчок у повітовому містечку: не випадково, що мешканці Олександрівського почали вважати її землячкою. Оригінальним чином уявляють нинішні росіяни, мешканці муніципального утворення, що таке шана до земляка… Це справді, іменем Марко Вовчок названа одна з вулиць знову села, а в районному музеї є меморіальний комплекс. Вражає інше: на будівлі місцевого військкомату (вулиця Калініна, 39) пригвинчено меморіальну дошку, мовляв, у цій хаті мешкала Марко Вовчок. Цікаво, а що було в кабінеті воєнкома? Вбиральня?

*   *   *

Марко Вовчок
Марко Вовчок

Коли після обстеження у провідних лікарів Харкова у Марії Олександрівни Маркович лікарі діагностували пухлину мозку, в товстій русій косі ще не було сивини. Усі попередні десятиліття вона порушила будь-які умовності, відкидала різні звинувачення, руйнувала стереотипи громадської думки, раз-у-раз збурюючи патріархальну захаращеність української літератури. А ось опинившись у Ставрополі, як самодостатня людина, місяцями Марко Вовчок не покидала свій прихисток біля дороги на Білу річку, все звужуючи й звужуючи коло побутового спілкування. Ще на початку 1896 р. вони з чоловіком оселились у будиночку під череп’яним дахом – на три кімнати, із дерев’яною верандою. На 600 квадратних саженях землі (приблизно 25 соток) подружжя заклало фруктовий сад та влаштувало охайні квітники.

Утім, наприкінці грудня 1906 р. здоров’я літераторки значно погіршилося – валер’яна, конвалієві краплі, ніжні ванни – раку мозку не допомагали. Кинулися було до лікаря в Нальчику, а він виявився один на всю слободу – і той незабаром поїхав. Знайшли іншого, але й він часто від’їздив у справах, з’являвся невчасно, зовсім не приходив, бо далеко, бачите, йому на хутір Долинське. Тим часом Марко Вовчок разюче змінилася: схудла, спала з тіла, повновиде обличчя плужили глибокі зморшки, лише очі, як завжди, бадьорі, а в русій косі – жодної сивини.

Останні дні земного життя, скільки мала сил, трудівниця працювала, сидячи в кріслі-гойдалці під старою грушею в улюбленому саду. Незадовго до смерті “Моцарт любовних історій” попросила коханого чоловіка:

- Якщо вже мені не судилося лежати поруч із літературним батьком – Тарасом Шевченком, то поховай мене під цією грушею.

Ніколи вона не забувала, як читаючи її народні оповідання, Кобзар раз-у-раз витирав рукавом сльози та вигукував: “Шекспір! Шекспір!”

*   *   *

На хуторі Долинське, у колишніх слобідських садках, що тепер перетворилися на передмістя столиці Кабардино-Балкарії – Нальчик, 74-річна жінка великої сили волі із чоловічим псевдонімом Марко Вовчок, згасла о пів на четверту пополудні 28 липня (10 серпня) 1907 р. Це було востаннє, коли Марія Олександрівна Маркович була безпорадною, бо вже померла і нічого із цим вдіяти не могла.

Будинок-музей Марко Вовчок у Долинському
Будинок-музей Марко Вовчок у Долинському

Аби виконати останню волю дружини та поховати покійну не на кладовищі, належало отримати спеціальний дозвіл Нальчицької округи. Двічі новий міський лікар Павло Платонович Сорочинський звертався до чиновників. Але ті не бажали відповідати за можливу демонстрацію під час похорону відомої письменниці, тому гаяли час.

Могила письменниці на території будинку-музею Марка Вовчка у Долинському
Могила письменниці на території будинку-музею Марка Вовчка у Долинському

Врешті-решт відповідальність за похорон у садибі мовчки прийняли на себе чоловік померлої М.Д.Лобач-Жученко та лікар П.П.Сорочинський. Лише тоді каміння покинуло вопіяти. Можна було з полегшенням зітхнути. Наприкінці життєвого шляху Марко Вовчок довірила щоденнику найважливішу думку, на рівні спокути:

- Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи убік. У мене могли бути помилки і слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не заплямувала себе відступництвом.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-