Роман Дронюк, режисер, керівник театру, поет і письменник
«Вуйко Місь» – це проект вічний
14.07.2019 09:30

Письменник, якого ми сьогодні представляємо, несподівано для самого себе здобув популярність через Facebook. Розмістивши на своїй сторінці першу гумореску від імені простого прикарпатського селянина, такого собі вуйка Міся (Михайла), він ніяк не думав, що за кілька місяців його читатимуть тисячі людей в Україні й українській діаспорі в різних куточках світу.

Побрехеньками свого вуйка автор просто "порвав" соцмережу й отримав фантастичну кількість постійних читачів. Число підписників групи "Вуйко Місь"  від початку року зросло мало не в геометричній прогресії й сьогодні перевищує 40 тисяч. Оповідки веселого фантазера отримують тисячі лайків і перепостів та сотні коментарів. Секрет їхньої популярності – у неперевершеному гуморі, який змушує читачів сміятися аж до сліз, а часом навіть реготати.

Автора цих гуморесок звати Роман Дронюк. Мешкає він у селі Новоселівка Городенківського району Івано-Франківської області – у тій частині Прикарпаття, що зветься Покуття. Оповідками вуйка Місі пан Роман не тільки зробив собі ім'я, а й прославив Городенку. Адже райцентр, у якому він працює керівником самодіяльного театру "Сучасник", згадується мало не в кожному творі. Особливістю гуморесок Дронюка є злободенність і покутський діалект, який аж ніяк не заважає їх сприйняттю.

Шалений інтерес до пригод свого героя спонукав Дронюка видати першу збірку "Притрафунки вуйка Місі", яка з його автографом швидко розійшлася серед читачів. Продавав він книжку теж через Facebook і здобув у цій справі неабиякий досвід.

Почитати для настрою Дронюка у соцмережі мені, жительці Чернігова, десь півроку тому порадила подруга-сусідка. Перша ж гумореска, де йшлося про пригоди вуйка на кладовищі, "підсадила" мене на цього письменника і зробила палкою шанувальницею його таланту. Регулярний перегляд коментарів під творами Дронюка допоміг зрозуміти, як українцям не вистачає такого позитивного жанру, в якому пише пан Роман. Адже погляд на проблеми через призму споконвічного українського гумору завжди допомагав нашим співвітчизникам долати будь-які життєві негаразди.

Інтерв’ю в письменника я брала телефоном.

ЗІ СТЕФАНИКОВОГО КРАЮ

- Пане Романе, для першого знайомства з вами розкажіть про вашу літературну творчість. Що пишете, чи видавали раніше книжки?

- Прозу – коротенькі новели – я почав писати давно, але все-таки віддавав перевагу поезії. Перша збірка моїх віршів "Мить" вийшла в 2012 році. Пізніше були ще дві – "Тумани пахнуть сумом" та "Буркало". А в 2017-му побачила світ збірка новел, етюдів і п'єс "Падиволос". І в ній були напівкомедійні п’єски.

- Тобто, гумор у прозовому жанрі у вас був і раніше?

- Так, я пишу або гумор, або трагедії, серединки немає.

- Хто писав передмову до вашої нової книжки "Притрафунки Вуйка Місі"?

- Колишня вчителька з наших країв, філолог Марія Павліковська, яка зараз живе в Італії.

- Вона порівнює вас із відомим українським письменником Василем Стефаником, пише, що ви – його послідовник. Ви з цим згодні?

- Схожість є, але не в цих оповідках про вуйка, а в моїх нарисах. Я дуже люблю читати Стефаника, і його твори, певно, трохи позначились на моїй творчості. Він народився поряд, у сусідньому селі. І Лесь Мартович теж із нашого району, з села Торговиця. Це письменники, які також писали діалектом. У березні цього року зі своїм театром я ставив виставу за творами Стефаника "Кам’яний хрест". Ми цікаво її зробили, на прем’єру приїжджала навіть директорка Русівського літературно-меморіального музею Василя Стефаника.

- Ви – лауреат премії ім. Леся Мартовича, це місцева відзнака?

- Це районна літературна премія. Відзначали мене одразу за кілька книжок, за здобутки. Коли президентом був іще Янукович, мені цю премію не дали за один публічний виступ – я прочитав свої вірші на цвинтарі, де поховані вояки УПА. Отримав премію вже після Майдану 2014 року.

ВУЙКО МІСЬ

- От ви уже видали кілька збірок поезій, новел і п’єс, але підозрюю, що вони не принесли вам такої популярності, як гумористичний жанр і вуйко Місь, чи не так?

Першу історію про Вуйка Міся я написав у ожеледицю, коли впав, добираючись на роботу

- Напевно, що так.

- Коли "народився" ваш вуйко Місь?

- Історії про вуйка Міся почалися у свято Введення наприкінці минулого року. Була сильна ожеледиця, тротуари були не посипані, я падав, ледве добрався на роботу. Тож коли прийшов, написав просто так, із голови, як вуйко поїхав у Городенку по тютюн. Виклав у Facebook. Людям сподобалося – і вони почали поширювати це. Коли я написав ще одне оповідання, люди кинулись на нього так, що я мусив створити групу. Бо на моїй сторінці все просто перемішалося. І так воно пішло. Були люди, які прибирали моє ім’я і перепощували без нього, але інші читачі такі речі припиняли. Вся ця "епопея" почалася в грудні 2018 року. За січень-лютий-березень я написав 140 оповідок про вуйка Міся. У першу книжку увійшло 45 із них, і до друку вже готова друга частина. Щойно будуть кошти – вона видаватиметься. Третю частину дописую.

Я створив вуйка не задумуючись і випадково вивів його "в люди". А потім зрозумів, що це вилилося у цілий проєкт. Спочатку "народився" вуйко, потім у нього з’явилася жінка, далі – кум, у селі – баба Касі... Всі вони – вигадані персонажі, але "зліплені" з людей, яких я бачив у селі, з ким мене зводило життя.

- Я мало не щовечора виглядаю ваші оповідки, щоб трішки посміятися перед сном. І в мене склалось таке враження, що пишете ви їх десь між іншим на колінах у маршрутці – такі вони живі й злободенні. Здається, що це у вас отак: ф’юіть – і вилітає.

Оповідання про Вуйка Міся я пишу просто в дорозі, набираю у телефоні

- То так і є (сміється – авт.). Ці оповідки не бачили ні паперу, ні комп’ютера. Їх я дійсно часто пишу в дорозі – набираю у телефоні. От їду, приміром, у Франківськ, – і дорогою щось обов’язково напишу. Дома теж: пороблю все, лягаю на ліжко – і в телефоні пишу. І ніколи не відкладаю. Набираю, перечитую – і кидаю в інтернет. Тому там із комами не все в порядку. У січні-лютому я не пропустив фактично жодного дня, тільки в піст не писав і не пишу. Теми історій виникали від того, що я кудись пішов і щось почув.

- А що ви відчули, коли побачили у своїй групі "Вуйко Місь" десятки тисяч підписників?

- Відразу був шок. Я не міг зрозуміти, як це так швидко могло набрати обертів. Щось погане мені писало дуже-дуже мало людей, одиниці. Були такі, що обурювались моєю мовою, згадували закон про мову (думали, що я інакшою мовою пишу). Але більшість читачів усе сприйняли.

Так склалося, що наш регіон свого часу був і під поляками, і під австрійцями, і в нас намішалося стільки різних слів! Навіть коні на фермі знали не українські команди, а німецькі. Навіть я пам’ятаю, як на них кричали не "ліворуч" чи "праворуч", а "гатьта", "віштя", "цурік".

Колись, було, приїхала до нас у село на роботу вчителька з якогось центрального регіону України. Вийшла з поїзда, почала першу стрічну бабку питати, як пройти до школи. А та їй і каже: "Йой, донько, ади ондечки за горбом, в тотім кірунку, де той чорна кагла стерчит, перейдеш гостинец та й впрессі в хату Марії Вусатої. Потім шістнадціть хатів наліво і п’єть направо тай впрешсі в тоту школу, шляг би її трафив". Вчителька те як почула, то аж заплакала, бо нічого не зрозуміла.

А один хлопець за Союзу десь у Росії в армії служив. Там познайомився з дівчиною і привіз її у село. Приїхав додому і вже не хоче при дівчині говорити тутешньою мовою. Прийшов і кричить: "Отец, отец, я Пашу привез!"

А батько й каже: "Боже, який син! З армії корову пригнав і сіно привіз". Бо на сіно у нас кажуть "паша" (вкосив пашу), а коли завертають корову, то кричать "отец" (сміється – авт.).

- Мені здається, ви робите те, що справді об’єднує українців, демонструє, що всі ми – одна родина, незважаючи на різні діалекти.

Одному чоловікові, який мені дорікав за діалект, я розказав, як жила в нашому селі Маруся-полтавка. Її з місця армійської служби привіз сюди наш земляк, одружився. Вона говорила полтавським суржиком – і всі її нормально сприймали. Тому що по-всякому в селі говорили.

БЕЗ ПРАВОПИСУ

- Що стосується діалекту. Оповідку вуйка Місі "Потойбіччя", яка мені трапилась першою, я читала, трохи спотикаючись. А друга пішла вже так легко, що я її навіть уголос читала своїм близьким.

- Інші люди мені те саме говорять.

- А цей ваш покутський діалект має свою граматику чи ви пишете так, як говорите?

- Є у нас тут один чоловік специфічний, який постійно мені каже, що я неправильно пишу. А я йому пояснюю, що в одному селі у нас говорять так, а в іншому – інакше. От у нашому селі кажуть "двері", а в сусідньому селі Прикмище – "дверь". У нас кажуть "ади" (означає "ось"), а у Винограді – "аді". То як я можу дотримуватись якогось правопису? Я пишу так, як тут говорять, це – жива мова, яка є.

- Скажіть, а коли ви починали писати місцевим діалектом, чи мали сумніви щодо цього, чи думали, що вас, можливо, хтось не зрозуміє?

Я розмістив гумореску на своїй сторінці у Facebook і думав, що її читатимуть лише люди, які мене знають

- Я думав, що мене читатимуть тільки в нас тут. Я розмістив гумореску в себе на сторінці для людей, які мене знають. Але не сподівався, що читатиме вся Україна. Мою книжку замовляють Дніпропетровськ, Одеса, Харківщина, Полтавщина, – майже всі регіони. Я не можу зрозуміти, як вони це читають, але вони читають. Ну, декілька слів люди не розуміли, наприклад, – що таке "тачівка". Запитували, я пояснював, що це качалка для тіста. І так воно пішло...

Коли я запитав у Facebook, з яких регіонів мене читають, то як стали мені писати: Туреччина, Бразилія, Італія, Польща – скрізь, де є українці, мене читають.

- Мені здається, це тому, що люди скучили за чимось живим, рідним, веселим у літературній творчості, людям не вистачає позитиву.

- Та й просто такого жанру. Люди не хочуть великих оповідань, це по-перше. А по-друге, тут ніби й гумор, але, якщо замислитися, то я розповідаю і про сільські проблеми. Є в селах люди, які роблять, як воли, але нічого з того не мають і нічого в житті не бачать. От про це й хочеться сказати...

- Уточніть, будь ласка, що таке "притрафунки", це – побрехеньки?

- Це – історії, випадки, всякі пригоди. Слово "трапилося" у нас вимовляють, як "трафилося". "Шляк би його трафив" – чули таке?

- Чула, але наскільки мені відомо, це щось типу "чорт би його взяв"...

- Є два варіанти. Одні кажуть, що це прокльон. Але у нас він уже так увійшов у мову, що не асоціюється з чимось страшним. "Шляк би тебе трафив" – це вже повсякденний вираз.

ІДЕЇ ДЛЯ ВУЙКА – ТО КАПЕЦЬ

- У вашій групі "Вуйко Місь" – уже понад сорок тисяч підписників, тисячі людей лайкають ваші оповідки, коментують і пишуть, певно, у приват. Як ви справляєтеся з цим потоком уваги?

- Ооох! Зараз люди в мене книжку замовляють, пишуть у приват. А тут трапляється якесь церковне свято – і тисячі людей починають мені слати вітальні листівки. І в мене все перемішується, губиться, я не знаю – кого відмітив, кому писав, кому книжку відправив, а кому ні. Люди, буває, замовляють книжку по кілька разів – спочатку під постом, а через кілька днів, не дочекавшись так швидко, як хотілося б, пишуть у приват. Я фіксую їх як нових замовників і знову відправляю. І тоді виходить, що одна людина отримує кілька книжок. Ну, зараз це вже трішки владналося. А спочатку була важка переписка. Той даних не дав, той свого міста не вказав чи телефону. Я мусив перепитувати, така плутанина була...

- А що пишуть, окрім замовлення книжки?

- Пишуть багато й різне, я деколи не встигаю навіть усе прочитати, у мене ж робота і господарство. А які ідеї для вуйка мені присилають – то капець! (сміється – авт.). А скільки мені присилають своїх оповідок! Автори пропонують мені закинути їх в інтернет і сказати, що то я написав. Пишуть, щоб я не вказував автора, а писав, що це – вуйко Місь.

- То чи брали ви собі на замітку якісь цікаві сюжети?

- Були випадки, що я використовував якусь ідею. Якщо хочеться щось написати – то вже всьо, нічого не зробиш... Якщо вже починаю, то дописую до кінця.

ПРЕЗЕНТУВАТИСЯ НЕ ЛЮБЛЮ

- Яким накладом вийшла перша частина “Притрафунків вуйка Місі” і як іде її продаж?

- Тираж видання – 1000 примірників. Іде непогано, люди з усієї України замовляють. Хочу якомога швидше її продати, щоб мати кошти для видання другої частини і вже ні в кого грошей не просити, як було з першою. До політиків не дуже хочу звертатися, стараюся все це обминати. Бо вважаю, що творча людина повинна бути вищою за це. Ну, хіба що мені грошей на книжку хтось дав би від себе, як від людини, нічого взамін не вимагаючи.

- Чи презентували ви свою книжку в Городенці або Івано-Франківську?

Я не люблю цього, і це моя слабкість. І жодну свою книжку ніде не презентував. Хоча за мною ходять, просять... Але я чомусь не можу цього робити. Можливо, тому зараз так себе презентую, що мені не потрібна ніяка презентація (сміється – авт.).

ЗЛОСНІ БДЖОЛИ

- У ваших оповідках про вуйка мені так подобається оцей ваш вираз "злосні бджоли", що я тепер його навіть сама вживаю. А розкажіть-но про своє бджолярство. Ви мені писали, що маєте 45 вуликів і великий сад, це – багато роботи... Які продукти виробляєте?

- Я бджолині яйця продавав у пакетах: чотири рамки з бджолами, розплід і матку. Цю карпатську породу бджіл у нас тут, переважно, бере східна Україна. Цього року, правда, покупці чомусь не приїхали. Ну і мед, звісно, качаємо, пилок, пергу, бува, збираємо.

- Пасіка – це ваша пристрасть, захоплення чи засіб для заробітку?

- Бджільництво – це як наркоманія: хто долучився, той кинути вже не може. Я цим живу, і дуже багато людей загітував займатися бджолами, зокрема і двох своїх братів. І що цікаво: раніше в моїй родині бджіл ніхто не тримав – ні батько, ні дід. Але баба розказувала, що пасічником був якийсь там наш прапрадід, – і от тільки в мені, через кілька поколінь, це прокинулося. Цікаво, що я не мав наміру отримувати якусь театральну спеціальність. Я дуже хотів вивчитися на ветлікаря або на пасічника. Та якось мене дуже покусали оси. Відтоді я довго боявся бджіл і ос. Але згодом таки переборов цей страх – і зайнявся бджільництвом.

ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЖИВОГО СПІЛКУВАННЯ

- Через тих "злосних ос" і на театрального режисера вивчились?

- З театром – то ціла історія. Ще малим, коли навіть читати не вмів, я вивчив напам'ять таку довгу гумореску Степана Руданського "Народився я на світ"… А потім у школі грав у різних виставах. Батьки бачили мій хист, тому після 9-го класу повезли мене в Калуш в училище культури. Але на режисерський брали тільки після 11-го. Я повернувся додому, довчився два роки, приїхав знову – а там беруть після 10-го класу. У цей час до нас у гості навідався однокласник моєї мами, музикант. Дізнавшись про ситуацію, він мені сказав: "Повезу тебе в театр". По дорозі він добре випив – і замість народного самодіяльного привіз мене у професійний Коломийський обласний драмтеатр. Там була потреба у хлопцях, мене прослухали – і взяли на роботу. Я ще й освіти відповідної не мав, а вже працював актором у театрі. Тож, коли вступив до Рівненського державного гуманітарного університету культури та мистецтв, мусив перевестися на заочну форму навчання.

- Чому полишили професійну сцену і створили самодіяльний театр?

- По закінченню навчання я ще деякий час працював у Коломиї, але грошей не платили, то я почав їздити по будовах. У Росії працював, в Одесі, Івано-Франківську, Києві. А потім одружився тут, у селі Новоселівка біля Городенки, – і влаштувався завклубом. Пізніше працював методистом у райвідділі культури, а в 2008 році створив драматичний театр "Сучасник" при Городенківському районному палаці культури. Дехто казав, що театр уже нікому не потрібний, бо тепер інтернет є, але ми побачили, що люди хочуть живого спілкування. Наш театр непогано розвивався і став одним із кращих в області. Коли йде наша вистава, вільних місць у залі (а він у нас великий) немає, займати їх люди починають за дві години до початку вистави. Зазвичай ставлю вистави з місцевим колоритом, як от "Мартин Боруля", наприклад, – і людям це подобається.

- Скільки населення в Городенці?

- Десь до 10 тисяч, і впритул до містечка є великі села.

- У таких невеликих містечках, вважаю, і живе душа народу, їй там легше вижити.

- У нашому Палаці культури дуже багато народних колективів – 18, певно. Розвинуті усі жанри – танцювальний, інструментальний, хоровий та інші. У сільських будинках культури нашого району теж є і театри, й різні колективи.

- Це просто дивовижно і прекрасно, що в покутських селах вирує таке творче життя. Вхід на вистави самодіяльного театру безкоштовний?

- Я зробив так, щоб усім було добре. Встановив дві скриньки на виході – й люди самі оцінюють нашу роботу, виходять – і кидають, хто скільки може. Зібрані кошти ми витрачаємо на декорації, костюми, транспорт для артистів – якщо з виставою треба кудись їхати. Багато мені нинішній заступник голови облдержадміністрації Богдан Кобилянський допомагав (коли був головою нашої райради) – кілька разів із декораціями, сцену зробив і до сцени – костюми, вишиті сорочки, різний одяг...

- Завдяки побрехенькам вуйка, який зі свого села часто їздить у Городенку, ви прославили свій райцентр на всю Україну і далеко за її межі.

- Одна людина запитувала мене: це назва вигаданого міста чи існуючого? Городенка – це старовинне, колись європейське місто, має багато цікавих вихідців і зараз там багато талановитих людей є. Є у нас і костели, і скульптури видатного майстра Іоанна Пінзеля...

- А що в Городенці говорять про ваші гуморески, читають?

- Так, читають і теми хочуть підкидати. Були такі випадки, що їду на велосипеді обласною трасою, а люди мені показують "лайк" – великий палець, мовляв, класно пишеш (сміється – авт.).

«Вуйко Місь» – це проект вічний, я постійно щось чую від людей, джерело тем для мене – невичерпне

- А чи думали, про що писатимете після вуйка Місі?

- Вуйко – це проект вічний, який не може закритися просто так. Теми та історії для нього знаходяться постійно. Я щодня їжджу на роботу й додому автобусом, постійно щось чую від людей, бачу цікавих персонажів. Прості люди не звертають на них уваги, але я, як режисер. все помічаю. І тому джерело тем для мене – невичерпне.

P.S. Доки готувався цей матеріал, письменник отримав запрошення від української діаспори в Парижі – й вирушив читати свої оповідки туди.

Наталія Потапчук, Чернігів
Фото – з особистого архіву Романа Дронюка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-