Олександр Вертинський. 2. Молодший брат Святого П’єро

Олександр Вертинський. 2. Молодший брат Святого П’єро

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про кумира естради першої половини XX століття Олександра Вертинського

Опинившись у Москві, 23-річний Олександр Вертинський міг повністю присвятити себе чистому мистецтву. Адже у 1912 р. він швидко зійшовся з Володимиром Маяковським, деякий час зараховував себе до футуристів і навіть виступав у Настасьїнському провулку на Тверській. У “Кафе поетів” тоді багато-хто азартно демонстрував “пера ритмів, куплетів і рим” власного розливу.

Вельми швидко киянин розібрався, що доморощені футуристи, за його ж висловом, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальницькі полотна і вдавали «геніїв».

Вертинський був з іншого тіста; як Микола Ґумільов і Бенедикт Лівшиць, він не зміг байдуже споглядати смутні часи й манірно волати.

Коли грянула Перша світова війна, наприкінці 1914 р., він записався добровольцем на фронт, служив санітаром 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, що курсував між Москвою та передовою.

Спостерігаючи за операціями відомого московського хірурга Старо-Катеринінської лікарні М.К. Холіна, вчорашній актор блискуче оволодів... перев’язочною технікою. Через чотири місяці служби в робочому журналі медбрата числилось 35 тисяч (!!!) виконаних перев’язок.

Тоді йому наснився дивний сон:

- Ніби я стою на залитій сонцем лісовій галявині, а на ній сам Бог вершить суд над людьми.
- Хто цей брат П’єро? – раптом спитав Творець у чергового янгола.
- Актор-початківець.
- А як справжнє прізвище?
- Вертинський.
- Цей актор зробив 35 тисяч перев’язок, – і помовчавши, Бог звелів, – помнож перев’язки на мільйон і поверни аплодисментами.

Платили, як і обіцяв Господь, в основному аплодисментами.Після отриманого незначного поранення Олександра Вертинського комісували, і навесні 1915 р. юнак повернувся до Москви, де в Мамонтовському театрі мініатюр він уже виступав із власним номером – “Пісеньки П’єро”. У якості «аріеток» Олександр виконував у кабаре й театрах авторські вірші, покладені ним на музику. Критика доброзичливо відгукнулася про зростання популярності.

*   *   *

На вибір оригінального іміджу, ймовірно, вчинила вплив потужна поезія Олександра Блока, якою актор захоплювався, зокрема – п’єса «Балаганчик» і цикл віршів “Маски”. Хоча у хвилини відвертості артист стверджував, що грим той народився спонтанно, з болю і страждань, під час пекельної роботи у санітарному потязі.

У короткі хвилини відпочинку молоді санітари влаштовували для поранених прості концерти. І той відчуджувальний макіяж їм потрібен був, аби побороти почуття невпевненості, навіть розгубленості перед залою, переповненою переляканими ще більше за їхні очима.

Образ багатостраждального блазня не був випадковим. Якомога краще маска та відповідала ролі соціального втішателя, що її обрав артист. Подібного амплуа естрада ще не знала, а для відкривача все було до неможливого просто: лик печального П’єро відображав внутрішній світ молодого Вертинського.

Пізніше глядачів вразила наступна маска, не бачена раніше – чорний П’єро, нестримний страждалець, наївний і захоплений паяц, заблукалий у мареннях печальний блазень. Із дня у день він говорив про те саме – про істинне страждання й істинне благородство. Цього було достатньо, аби з Арлекіна народився Патріарх російського шансону.

У тому печальному образі Олександр Вертинський прожив недовго, до кінця 1917 р. Варто було П’єро з’явитись у Петровському театрі, у кабаре “Жар-птиця”, у театрах мініатюр, як натури творчі одразу ж відчували потужний фльор, позаземну вібрацію. Навіть коли виконавець просто ступав на сцену і ще не починав співати. Партер солодко завмирав: ну, ось-ось, ну?

Свого часу письменник, драматург і поет Юрій Олеша (1899-1960) чесно зізнався, згадуючи про Вертинського:

- Він... був для мене взірцем особистості, діючої в мистецтві, явищем мистецтва, характер якого я не можу визначити, але яке для мене миліше за інші – мистецтва дивного, фантастичного.

Із притаманною Срібному віку лаконічністю Анна Ахматова (1889-1966) проголосила:

- Вертинський – це епоха.

А геній музики Дмитро Шостакович (1906-1975) у бесіді з кінорежисером і сценаристом Леонідом Трауберґом зізнався:

 – Ти розумієш, що таке Вертинський? Він у сотню разів музичніший за нас, композиторів.

*   *   *

У 1916 р. Олександр Вертинський уже користувався всеросійською популярністю, а протягом наступного року об’їхав усі великі міста російської імперії. Перерісши маску П’єро, артист до кінця життя виступав у концертному фраку, ніколи не відступаючи від того сценічного костюма.

Адже і смокінг може перетворитися на маску, на символ, на знак.

З відкритим лицем артиста, у службовому вбранні Поезії він покірно поніс свій хрест – свою маску, символ і знак.

Як художник, що визнає лише вічність, він хотів служити музам.

Його ж намагалися примусити служити. Такий ось туманився час – смутний, лихий.

Так збіглося, що у день Жовтневого перевороту Олександр Вертинський провів у Москві власний бенефіс. Тільки куди Поетові тягатися з революціями?!

За кілька днів актор, виявившись мимовільним свідком страшного похорону вбитої юності, відгукнувся на загибель 300 молодих юнкерів (курсантів військових шкіл) романсом «Те, що я маю сказати».

І від того дня його аріетки переповнила трагічна печаль.

Дуже швидко романс на злобу дня перетворився на... білогвардійський гімн, яким зачаровувались армії Денікіна і Врангеля. Та знаєте ви:

- Я не знаю, кому и зачем это нужно, / Кто послал их на смерть недрожавшей рукой. / Только так беспощадно, так зло и ненужно / Опустили их в Вечный Покой!

Стало ясно: з новою владою Олександрові Вертинському не ужитись. Естрадна пісня збудила підвищену цікавість товаришів із ЧК. Автора-виконавця запросили на допит: з чого б це він співчуває ворогам революції?

За усними оповідями, О.М. Вертинський, буцімто, обурено відповів чекістам:

- Це ж просто пісня! І потім: ви ж не можете мені заборонити їх шкодувати!

- Треба буде, і дихати заборонимо! – пролунало у відповідь.

Аби не з’їхати з глузду, він вирушив у турне. Гастролював, переважно, на півдні Росії, і... все більше переконувався: у більшовицькій Росії неможливо зберегти його слухача. Майже два роки патріарх шансону невтомно колісив крихітними українськими театрами та літературно-артистичними товариствами, даючи концерти перед офіцерами й солдатами Добровольчої армії: Катеринослав, Одеса, Харків, Ялта, Севастополь. Виступати ставало все складніше й складніше.

Врешті-решт на початку 1920 р. Олександр Вертинський покинув Росію, відпливши з Одеси до Константинополя (тепер – Стамбул) на пароплаві «Великий князь Олександр Михайлович». Значно пізніше причини еміграції він визначив так:

- Що штовхнуло мене до цього? Я ненавидів Радянську владу? О ні! Радянська влада мені нічого дурного не зробила. Я був прихильником якогось іншого ладу? Теж ні. Очевидно, це була пристрасть до пригод, мандрів. Юнацька безтурботність.

*   *   *

В османській столиці спочатку жилось шикарно.

Він виступав у дорогих і фешенебельних кабаре «Чорна троянда» і «Стелла», де виконував циганські романси, стилізовані російські пісні, але мріяв про концерти перед «своєю», російською публікою. Через знайомого ще по Москві театрального адміністратора вдалось купити грецький паспорт. І новоявлений громадянин Олександр Вертідіс отримав можливість вільно пересуватися світом.

За те, щоб стати вільним, треба заплатити, а за те, щоб бути незалежним – доводиться розраховуватись щоденно. Гіркотою та розчаруваннями.

У Румунїї О.М. Вертинського прийняли тепло. Нарешті він, виступаючи в ресторанах і кафешантанах, міг виконувати пісні, знайомі та зрозумілі глядачеві.

Тільки не всім припала до душі ностальгія... за загиблою імперією. За доносом кишинівської актриси, коханки генерала румунської армії Іона Поповича, у бенефісі котрої емігрант відмовився виступати, його доставили в жандармерію, оголосили “радянським шпигуном”, заарештували й після короткого допиту запроторили до в’язниці. Співкамерником виявився міжнародний аферист і злодій Вацек – як виявилось, великий... шанувальник творчості Вертинського.

Зі знанням справи той підкупив закон – і спочатку сам вийшов на свободу, а потім... викупив й очманілого О.М. Вертинського.

Природно, грека Олександра Вертідіса видворили з Румунії як... небажану персону.

Тут я скорочу величезний шмат біографії улюбленого артиста і скажу:

- А затим Олександр Вертинський з великим успіхом гастролював у Польщі, Австрії, Угорщині, Лівані, Палестині, Єгипті, Лівії, Німеччині, поки... не закохався.

Це при тому, що цього автора-виконавця не можна назвати легковажним закоханим. При всій популярності – як у Росії, так і в еміграції – в особистому житті Олександр Миколайович вважався людиною замкненою і скромною.

Уперше він одружився пізно, коли мав уже 35 років.

Його обраницею стала Рахіль Яківна Потоцька (1889-1971) з пристойної єврейської сім’ї емігрантів із Росії, котру знайомі називали... Ірен.

Пара познайомилась у колишній російській провінції, у Польщі.

*   *   *

Сталося це так, наче їм на роду було написано зустрітися. Підтримуючи ажіотаж довкола сумного самотнього П’єро, тодішній імпресаріо артиста пан Фіґельман запропонував Олександрові Вертинському написати пісню, присвячену… якійсь загадковій польської жінці; надвечір маестро давав концерт на приморському курорті в Сопоті. Артист погодився та в задумі узявся блукати кімнатою готелю, напівголоса наспівуючи та шукаючи відповідну риму:

- Я безумно боюсь золотистого плена... / Хэлена... Магдалена... Нет, не так! Ирэна!

Коли увечері російський П’єро вийшов на сцену, він уважно оглянув зал і… заспівав так, що публіка затамувала подих. Усі присутні в шикарному ресторані-кабаре, рахуючи й артиста, чекали якогось одкровення. І воно таки сталося. У першому ряду сиділа мідноволоса вродливиця, обпалена піснею Вертинського, зі слідами сліз на блідому обличчі. То й була інтелігентна дівчина з родини емігрантів із Росії – Рахіль Потоцька, справжня Ірен: спочатку оспівана, а потім – зустрінута.

Присвячений незнайомці знаменитий романс “Пані Ирена” сліпуче оживив відносини. Вони не поспішали у почуттях, а свій шлюб зареєстрували в Берліні лише 1924 р. Ніби підтримуючи таїну власного народження, наречена у свідоцтві про шлюб та паспорті отримала нове ім’я: – Ірена Володимирівна Вертідіс.

Шість років вони прожили разом – у суперечках й образах. Запальний П’єро періодично збирав речі, ішов “назовсім”, хоча, охолонувши, повертався. Видно, Рахіль не зуміла покірливо переносити поточні закоханості зіркового чоловіка, чим так і не зрозуміла тонку душу шансоньє.

Та й не скріплює ніколи шлюб відсутність дітей. Одним словом, у 1930 р. подружжя жило окремо, проте офіційно розлучення вони не реєстрували.

У пам’яті слухацького загалу перша дружина Вертинського залишилася завдяки присвяченій їй “Пісеньці про мою дружину”, яку автор створив 1930 р. уже в Парижі:

- Ты не плачь, не плачь, моя красавица, / Ты не плачь, женулечка-жена! / Наша жизнь уж больше не поправится, / Но зато ведь в ней была весна!

Їх долі знову перетнулися лише... у далекому Шанхаї, коли гостро постало питання про другий шлюб О.М. Вертинського.

У постійному вигнанні сивочолий шансон’є сумував за близкими людьми – у його житті таких трапилося небагато. Перебуваючи у 1949 р. на гастролях у Каунасі, Олександр Миколайович зустрівся з сестрою Рахілі – Ідою Яківною Потоцькою.

Вона із дочкою Лією якимось дивом пережили Другу світову війну.

Другого чоловіка Ірен гітлерівці розстріляли, а ось дочці Лії пощастило втекти, коли групу євреїв вели на смерть. Про подальшу долю Рахілі Яківни відомостей немає.

Можливо, вона залишилася жити в російській колонії Шанхаю, можливо пані Ірена померла в Детройті в 1971 р…

*   *   *

Вдруге одружитись патріарх російського шансону довго не наважувався.

Проте це сталося в Шанхаї. Нічим не мав би запам’ятатися звичайний виступ у розкішному ресторані-кабаре “Ренесанс” у 1940 р.: звичні пісні, знайомі обличчя.

Як зазвичай, перед виходом на сцену співак у смокінгу потайки розглядав публіку з-за куліс. Він тільки-но розпрощався з черговою коханкою, Бубі, й заглиблювався у розчарування життям.

Лідія Цирґвава

І раптом побіжний погляд зупинивcя, вихопивши з зали лик юної незнайомки! По закінченні виступу друзі підвели артиста до столика і представили 16-річній грузинці Лідії Цирґвава. “Поет – співець своїх пісень” пропав назавжди.

Спочатку проти їхніх стосунків протестувала мати дівчини, дуже строгих правил: така різниця у віці – закоханий артист був на 34 роки старшим!

Від спілкування з майбутньою тещею відкараскатись не вдавалось – наречена з матір’ю жили у безкоштовній службовій квартирі у великому будинку при доку, де ремонтувались торгові пароплави.

із другою дружиною Лідією Циргвава
Із другою дружиною Лідією Циргвава

Але... 26 травня 1942 р. у православному соборі Шанхаю на вузенькій вуличці Поль-Анрі О.М. Вертинський узяв другий шлюб. Цього разу його обраницею стала секретарка транспортної компанії “Maersk-Moller Лімітед” Лідія Володимирівна Цирґвава. 18-річна красуня була дочкою... працівника Кавказько-Східної залізниці.

Лише тут, у далекій Азії, він звернув увагу, як у людському житті все взаємопов’язано. Майже тридцять років тому – він був ще гімназистом – до якогось свята (мабуть, на Різдво) сестра матері, добродушна Лідія Степанівна Трофимова подарувала йому статуетку Будди.

У нього з дитинства було якесь трепетне ставлення до китайських дрібничок.

А того року на київський ринок хтось із підприємливих купців привіз китайську порцеляну. У який захват прийшов він тоді від фігурки Будди!

Де поділись дитячі радощі? Де лишились милі дарунки?
Чому більше не посміхається йому принц Сіддхартха?

*   *   *

У радянському літературознавстві гуляє такий міф у біографії автора-виконавця. Мовляв, від тривалої туги за російськими берізками П’єро у 1943 р., втретє, написав листа, того разу – на ім’я заступника голови Совнаркому СРСР В.М. Молотова (1890-1986):

- Двадцять років я живу без Батьківщини. Еміграція – велике й тяжке покарання. Проте всякому покаранню є межа. Навіть безстрокову каторгу іноді скорочують за скромну поведінку й розкаяння. Я ж прошу Вас, Вячеславе Михайловичу, дозволити мені пожертвувати свої сили, яких у мене ще доста, і, якщо треба, своє життя – моїй Батьківщині. Пустіть нас додому. Я ще буду корисним Батьківщині.

Тобто Патріарх просто виплакав радянську візу.

Розповідали, що коли Сталіну виклали прохання О.М. Вертинського, Хазяїн милостиво дозволив – треба виконати останнє перед стратою бажання:

- Дамо артистові Вертинському спокійно доспівати на Батьківщині!

Ясно, що без особистої згоди Йосифа Віссаріоновича ніколи до СРСР артист би не повернувся. Розуміючи це, на знак подяки за... помилування автор-виконавець навіть написав пісню “Він”, хоча на концертах той романс виконував нечасто.

Ходили чутки, що у Сталіна й платівки Вертинського водились, а під склянку доброго грузинського вина він любив послухати “У синім і далекім океані”.

Що примітно, і генеральний комісар держбезпеки СРСР Лаврентій Берія ходив у шанувальниках тужливого П’єро. Розказують, він не раз клопотав перед Хазяїном за артиста. Це було звично і звичайно – обсипати милостями й тут-таки розстрілювати.

Чи розумів це Олександр Миколайович, коли в еміграції оживив “Балерину”:

- Я – маленькая балерина, / Всегда нема, всегда нема, / И скажет больше пантомима, / Чем я сама. / И мне сегодня за кулисы / Прислал король / Влюбленно-бледные нарциссы / И лакфиоль… / И, затаив бессилье гнева, / Полна угроз, / Мне улыбнулась королева / Улыбкой слез… / Я – маленькая балерина, / Всегда нема, всегда нема, / И скажет больше пантомима, / Чем я сама. / Но знает мокрая подушка / В тиши ночей, / Что я – усталая игрушка / Больших детей!

Що Батьківщина стала зовсім іншою, музикант виявив наприкінці 1943 р., коли з дружиною і чотиримісячною дочкою Маріанною (18.07.1943) вони повернулись до Москви й оселились на вулиці Горького; 19 грудня 1944 р. у них народилася друга дочка – Анастасія. Плакати було запізно, та й сльози свої Арлекін давно виплакав.

Тонке спостереження у книзі мемуарів “Бути!” (2005) зробив великий артист Іннокентій Смоктуновський (1925-1994):

- Деколи люди біжать якраз від того, що шукають. Шукають же зазвичай те, що люблять, чого недостає. За цим недостатнім ми й пізнаємо суть самого шукача. Люди дрібні шукають комфорту, будь-якої популярності, грошей, люди великі – самих себе. Нерідкісні випадки, коли приходиш просвітленим і очищеним до того, що колись так безрозсудно покинув. Час, час... Я думаю про Олександра Миколайовича Вертинського – людину, що сколесила півсвіту. Адже правда, для нас набагато важливіше, що він довго шукав і знайшов нарешті шлях на Батьківщину, ніж те, в чому він колись помилявся. Як це у нього: “Багато російського сонця і світла буде в житті у доньок моїх. І найголовніше – це те, що Вітчизна буде у них”. Ні-і-і, він не був просто “соліст Мосестради” – і це прекрасно знають навіть ті, хто не поділяє мого захоплення. Утім, я їх розумію: адже у нього теж були «каренинські вуха». Якби він міг брати участь у конкурсі на роль Кареніна, то пройшов би поза конкурсом. І я переконаний, що не зовнішнє вирішило б такий вибір... Через митарства й мішуру успіху на чужині він свято проніс трепетність до своєї Вітчизни, душею і тілом був із нею в роки воєнних випробувань. Він співав про Батьківщину. Його пісні потрібні й зараз. Час показав, що це наша забута гордість.

*   *   *

Правда завжди глибша за пафос.
Оскільки правда неймовірна й багатолика.

Прочитавши першу частину мого нариса про Вертинського, ось яку історію повідав мені добрий знайомий Езра Книжник. Її він особисто чув від великої балерини Софії Миколаївни Головіної (1915-2004), з якою київський промоутер приятелював, навіть влаштовував гастролі випускників Академії балету при Большому театрі.

Слухайте й ви:

- Хтось Сталіну порадив, чи батько народів сам придумав, але... Аби відбілити на Заході людоїдський імідж, Горець вирішив повернути в СРСР кількох відомих діячів культури, що раніше втекли з більшовицької Росії. Задачу поставили таку: перевезти до Москви, обласкати, і тим самим продемонструвати світу всю гуманність, всепрощення і милосердя соціалістичного ладу.

Кілька «вербувальників» вирушили до Західної Європи. Іван Бунін, приміром, вигнав у три шиї Корнія Чуковського, лиш тільки той заїкнувся про його повернення... Олександр Вертинський погодився відразу – він давно цього хотів і вже двічі відправляв письмові “прошенія”. Справа в тім, що прославлений співак ледь зводив кінці з кінцями в окупованому японцями Шанхаї; перед кожним концертом доводилось викуповувати з ломбарду фрак, а опісля – закладати знову.

Словом, у кінці 1943 р. Олександр Вертинський з немовлям і дружиною, що носила під серцем друге дитя, добрались до Москви. Ще до приїзду поверненця в елітному будинку по вул. Горького,12, де проживали високі чиновники та партпрацівники, для них зарезервували квартиру.

Так вже склалося, що поверхом нижче жив один штабний генерал. Дізнавшись, що над ним оселиться музикант, вояка взявся строчити в усі інстанції скарги: мовляв, я зайнятий державними справами, мені потрібна тиша і спокій і таке всяке...

Кляузи зробили своє, і прибулого О.М. Вертинського розподілили... в готель “Метрополь”. Та скоро про це прочули в Кремлі, й негайно перевезли артиста у ту саму, заздалегідь відведену відомчу квартиру.

Імовірно, Вождю дуже потрібно було успішно завершити “проект “Повернення” – нарікання якогось-там генерала просто пропустили повз вуха.

Пролетів місяць, два, стало зрозуміло: нові жильці – делікатні, поважні люди. Главу сім’ї на роботу відвозить службове авто, а дружина з донечкою і нянею культурно гуляють у дворі. Ніякого шумного музикування і голосного співу з квартири не лунає. Якось, будучи під мухою, генерал розчулився і вирішив вибачитись.

Зустрівши О.М. Вертинського у вестибюлі, ледь слухняним язиком він завів мову:

- Я тут, грішним ділом... хвилювався... думав, ви почнете репетирувати, розспівуватись, на піаніно грати...

Посміхнувшись, Олександр Миколайович по-дружньому поклав руку на плече і сказав:

- Ну що ви, голубчику. По правді, я вже давно не співаю за так.

*   *   *

Говорять, що диявол – це викривлений час.

Тоді й ти, і світ – наче викривлені, і постійно ведете подвійне існування: у втраченому раю і в сьогоденні. Одночасно.

Стопудово, що сумний П’єро повертався на одну шосту частину суші не заради себе, заради дочок; щоб – хоча б у них – була Батьківщина. Якими вони росли?

сестри Ммаріанна та Анастасія Вертинські
Сестри Ммаріанна та Анастасія Вертинські

Анастасія вдалася в тата – ненавиділа математику, але обожнювала уроки праці, де лобзиком випилювали металеві номерки.

Коли тато повертався з гастролей додому, меншенька Настуня об’їдалась морозивом. Щоб захворіти й лишитися вдома, з татом...

Знаєте, чому, наприклад, мені Совок завжди був гидкий?

Навіть прописні істини, непорушні постулати – та що там постулати! – просту людську звичайність – набундюченим недоумкам з партквитками доводилось пояснювати й на повному серйозі доводити.

Повернувшись з еміграції, Вертинський нічого іншого не придумав, як... співати для простих радянських людей, для незнищенної публіки, котра завжди розуміє багатовіковий смуток ідіотизму міського життя.

Бронзові бонзи з Мосестради до кумира двох поколінь поставились, як до артиста-початківця. Не пам’ятаю хто, але розповів ще такий курйоз.

Аби визначити концертну ставку, 56-річного співака запросили на тарифікаційну(!!!) комісію. Послухали – все ясно. У бій такі не піднімають. У тилу на ударні будови – не кличуть... Почали мізкувати, відверто, не соромлячись здобувача, що з цим бананово-ліловим співаком робити.

Раптом один партійний чиновник візьми та й бовкни:

- Скажіть, товаришу Вертинський, а у вас є нагороди за творчу діяльність?
- Не розумію.
- Що незрозумілого? Ну, нагороди, грамоти, дипломи учасника художньої самодіяльності?

У повній розгубленості російський П’єро тихо відповів:
- На жаль, нічого, окрім світового імені.

Із півтора сотень авторських пісень Вертинського до виконання в СРСР дозволили ледве більше за 30. На концерти поверненця таємно присилали цензора з нашорошеними вухами. Виступи в Москві та Ленінграді вважались манною небесною. На радіо – ну, цього, з колишніх, ну, як його? – Вертинського не запрошували. Платівок майже не видавали. На рецензії в газетах і взагалі поскупилися.

Виступав Олександр Миколайович переважно по Пирлівках, у віддалених містечках, де звірствував важкий побут, куди вели довгі дороги, що немолодому артисту ніколи не додає радощів. Труднощі компенсувались оваціями молоді та сльозами старших людей, серед котрих, як в Астрахані, було чимало представників дореволюційної інтелігенції, висланих з Ленінграда та Москви у провінційні міста.

*   *   *

Щоб прогодувати сім’ю, артисту доводилось давати по 25-30 концертів на місяць, охоплюючи їх географією всю величезну країну – від Мурманська до Єревана, від Риги до Петропавлівська-Камчатського.

Але тепер щось у ньому змінилось, і це щось було ледь уловимим.

Багато ранніх речей, що полюбилися слухачеві до революції, автор-виконавець тепер викладав інакше. Глибше, чи що? Ймовірно. На ту думку наштовхувала ледь видима усмішка. Однак, за спостереженнями літературного критика Костянтина Рудницького, що бував на концертах Вертинського, публіка не помічала іронії та сприймала усе всерйоз.

Особисто мені цікаво було дізнатися, а як у рідному Києві після тривалої перерви 20 серпня 1945 р. пройшли на сцені все того ж “Театру Соловцова” сольні концерти О.М. Вертинського?

Звісно, після довгої розлуки сивий Тополь разом з акомпаніатором, піаністом Михайлом Борисовичем Брохесом (1909-1996) захоплено блукали містом, впізнаючи й не впізнаючи Град на семи пагорбах. У листі до дружини Лідії Володимирівни чоловік зізнався – з легким болем і тонким сарказмом, як умів П’єро:

- Величезні афіші з прізвищем Вертинський заклеїли місто. Ажіотаж неймовірний. Квитків давно вже нема, а всі хочуть чути. Адміністрація замучена й говорять:

- Що ви з нами зробили! Нам не дають жити! Краще б ви не приїжджали!

Гастролі соліста Мосестради О.М. Вертинського з незмінним успіхом проходили по всій країні. У книзі мемуарів «Аплодисменти» Людмила Гурченко згадувала:

- Коли я ще вчилась у школі, до нас у Харків приїжджав Олександр Миколайович Вертинський. Виступав він на літньому майданчику саду імені Шевченка. Народу було битком. Глядачі жадібно дивились на кумира. Ми, діти й підлітки, сиділи на деревах навколо паркану. Його виконання, його пісні були нібито з іншого світу. Їх не можна з чимось порівняти. І репертуар знали в залі всі. Я боялась поворухнутися, пропустити жест, інтонацію. Нічого подібного я не чула. Все своє, все неповторне, оригінальне, індивідуальне. І – незабутнє! І навіть публіка – непроста харківська публіка – в єдиному пориві захоплено дякувала артисту. Ах, які руки в «Балерині»! Вони танцювали, як крихка й ніжна балерина, і плакали, як плакала вона вночі в подушку... одна, беззахисна, як “утомлена іграшка дорослих дітей”. А руки в артиста були, я роздивилась, великі, вузлуваті, старі...

Якщо Москва була поверненням на Батьківщину, то Київ – це повернення до отчого дому.

Не все, звичайно, так романтично чи так трагічно було в Олександра Миколайовича під час гастролей. Траплялись і курйози, чим рясніє життя будь-якого концертуючого артиста. Одного разу в Мукачеві стався облом.

Концертмейстеру М.Б. Брохесу поставили роздовбане фортепіано.

Налаштувати інструмент, як годиться, часу не було. На грім-з-блискавицею Вертинського явився директор театру й перевів конфлікт на жарт:

- Любий ви наш, Олександре Миколайовичу, соловейко божественний! Та я все добре розумію, але мушу зазначити, що те піано – інструмент славетний. Можна сказати, історичний! Бо ж на нім сам Шопен відмовлявся грати.

Ну хто, крім українців, здатен так, жартом, підняти настрій?

*   *   *

Олександр вертинський у фільмі Анна на шиї, 1954 р.
Олександр Вертинський у фільмі “Анна на шиї”, 1954 р.

У радянському кіно поверненець знімався... без фанатизму, і тільки – у характерних ролях: “Змова приречених” (1950; кардинал Бірнч), “Великий воїн Албанії Скандербеґ” (1953; дож Венеції), “Анна на шиї” (1954; князь), “Полум’я гніву” (1955), “Кривавий світанок” (1956; пан Савченко).

До слова, останню стрічку, екранізуючи повість Михайла Коцюбинського “Fata morgana” (1912), зробив український режисер Олексій Швачко (1901-1988); співавтором сценарію виступив відомий письменник Юрій Дольд-Михайлик, а музику написав композитор та диригент Борис Лятошинський. На Київській кіностудії художніх фільмів тоді зібрався вельми зірковий склад; Гафійку, до речі, зіграла... неповторна Ада Роговцева, і це був дебют молодої актриси. Тексти пісень написав Максим Рильський, а консультував кіногрупу сам Амвросій Бучма.

Хочу саме тут процитувати вкрай важливу думку, своєрідний маніфест українця й зізнання в любові киянина О.М. Вертинського.

Не так давно київський кінознавець Віктор Покидько (респект!) виявив чернетки промови Олександра Вертинського, котру актор готував до прем’єри фільму “Полум’я гніву”, знятого у 1955 р. режисером Тимофієм Левчуком на Київській кіностудії ім.О.П. Довженка, де він виконав дві ролі.

Ці слова прозвучали на прем’єрі картини, що відбулась 13 липня 1956 р. в Києві.

Ще раз підкреслюю: говорить 68-річний мандрівник культурами та епохами Олександр Миколайович Вертинський, вслухайтесь – що саме:

- Мої дорогі земляки! Мої дорогі кияни!

Сьогодні мені хочеться сказати вам те, що не має прямого стосунку до даного фільму і до моєї роботи над цими двома ролями, що я їх зіграв у картині «Полум’я гніву», але що відіграє головну роль у моїй появі на екранах України – взагалі. Справа в тім, що я, як вам, імовірно, відомо – українець – за народженням, і до того ж – киянин. Я народився, вчився, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, цієї багатої, привільної, квітучої землі, котрій немає рівної у світі! Я – киянин. Ось тут, недалеко, проти Золотоворітського садка, у домі №43 по вулиці Короленка, колишній Великій Володимирській, – я народився. Кожен камінь цього міста – я знаю. Кожен каштан – був при мені ще юнаком, а тепер він високий, кучерявий, розкидистий красень-мужчина! Й у вітах його співають солов’ї! Зовсім не важливо, як я зіграв свої ролі в цьому фільмі! Не мені про це судити! Але важливо те, що зіграв я їх українською мовою. От цим я пишаюсь...

От і всі відповіді на питання – ким був і залишався за національністю і патріотичною приналежністю сумний П’єро?

Ще факт. Велика українська актриса Наталя Михайлівна Ужвій (1888-1986), побувавши на знімальному майданчику картини “Полум’я гніву”, сказала акторові:

- Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити. Але звідки у вас, зізнайтеся, справжні українські інтонації? – І тоді, мало не плачучи від радості, Вертинський відповів: – Адже я тут народився! Це ж моя Батьківщина!..

*   *   *

Під час останнього перебування в Києві – а це трапилось на зйомках кінофільму “Кривавий світанок” у 1956 р. – О.М. Вертинський захотів запам’ятати своє рідне місто, вкласти глибоко у серце найсвітлішим та найкрасивішим місцем на землі. Почуття нахлинули й прикликали рядки, так і народився вірш, в якому умудрений життям П’єро зізнається в любові:

- Киев – Родина нежная, / Звучавшая мне во сне, / Юность моя мятежная, / Наконец ты вернулась мне! / Я готов целовать твои улицы, / Прижиматься к твоим площадям, / Я уже постарел, ссутулился, / Потерял уже счет годам… / А твои каштаны дремучие, / Паникадила весны – / Все цветут, как и прежде могучие, / Берегут мои детские сны. / Я хожу по родному городу, / Как по кладбищу юных дней, / Каждый камень я помню смолоду, / Каждый куст – вырастал при мне. / Здесь тогда торговали мороженным, / А налево – была каланча… / Пожалей меня, Господи, Боже мой!.. / Догорает моя свеча!

*   *   *

Мені зовсім на видається дивним: у Києві на Андріївсьому узвозі є музей, присвячений не стільки історії столичного Монмартру, скільки його знаменитим киянам. Він так і називається – Музей однієї вулиці (Андріївський узвіз, 2-Б,В).

Так ось. За дивним збігом обставин, музей цей розташовано в будинку, де жив якийсь час наш із вами земляк, Олександр Миколайович Вертинський. Завітайте.

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-