Олександр Вертинський. 1. Янгол, що завинив

Олександр Вертинський. 1. Янгол, що завинив

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Особистостей Совок винищував колективно – так легше талант нищити. Урізноманітнювати якісь там форми екзекуції ніхто не збирався. Отож, 29 червня 1950 р. група молодих свідомих аспірантів ленінградського Інституту російської літератури направила до редакції центральної газети “Культура і життя” розгніваний колективний лист, вимагаючи “розібратися” з шансоньє Олександром Вертинським, котрий нещодавно повернувся на Батьківщину. Моральне вбивство колишнього киянина розтягнулося на подальші сім років.

…Після чергового концерту втомлений П’єро не витримав – і зламався.

21 травня 1957 р. в актовій залі Будинку ветеранів сцени імені М.Г.Савіної, що стояв на мальовничому Петровському острові під Ленінградом, він виклався і відіграв повноцінний концерт: романтичні герої ніколи на халтурять.

Затим Олександр Миколайович трохи посидів у гримерній, неспішно спілкуючись із підстаркуватими акторами.

І вдивлявся він у них, як у потьмяніле, але досі чарівне дзеркало.

Дехто віддано проводжав улюбленця до сходів богадільні й посміхався теплому сонечку, що зігрівало весняної днини Петровський парк.

*   *   *

Повернувшись до міста на Неві, він віддав Богові душу. Помер від гострої серцевої недостатності. Це трапилось, коли актор добрався до номера ленінградського готелю “Асторія” по вул. Великій Морській, 39, куди гастролера поселили організатори.

Будучи в Петербурзі, він завжди саме тут зупинявся.

Так не стало великого актора, поета і співака Олександра Миколайовича Вертинського, останнього Арлекіна бананово-лимонного віку, де в часті бурі співав і плакав сам Океан, навіть коли сивий, втомлений життям, Океан гнав у сліпучій лазурі дальній караван перелітних птахів.

Не витримало, дало збій легко вразливе і тонко чутливе серце 69-річного артиста, що все життя зазнавало тиску. Утомлена іграшка великих дітей, що безвідмовно служила кільком поколінням масово одиноких користувачів, – зламалася. Це не було випадковістю, він попереджав про це.

За рік до смерті артист вилив другій дружині Лідії Володимирівні Вертинській (у дівоцтві – Цирґвава, 1923-2013) душу, відправивши з чергової гастролі листа. В епістолярному романсі все збилося докупи: матеріальні нестатки, публічна самота, душевна порожнеча, давно зношений костюм печального П’єро.

- У ці дні я перебрав у голові знайомих і “друзів” та зрозумів: ніяких друзів у мене немає! Кожен ходить зі своєю авоською і хватає в неї все, що йому треба, плюючи на інших. І вся психологія у нього “авосєчна”, а ти – хоч здохни – йому плювати! Ти подивись на цю історію зі Сталіним. Усе фальшиво, підло, невірно... На з’їзді Хрущов сказав:

- Вшануймо вставанням пам’ять 17 мільйонів джентльменів, замучених у таборах.

Нічого собі?! Хто, коли і чим заплатить за “помилки” всієї цієї сволоти?! І доки будуть знущатися з нашої Батьківщини? Доки?

*   *   *

До кінця життя наївний, непохитно піднесений Олександр Вертинський так і не отримав відповідей на риторичні запитання. Партії було не до з’ясування стосунків із якимось навіженим П’єро. Стартувавши на початку 1950-х рр., не перший рік тривала кампанія проти його ліричних пісень, котрі, нібито, відвертали радянського слухача від великої мети соціалістичного будівництва.

Що було боляче, чого серце так і не винесло, так це те, що головні пісні Вертинського ненав’язливо, але послідовно забороняли, платівки – вилучали з продажу, а ім’я – з газет і радіоефірів видаляли. Сенсу жити не лишилося.

…З Ленінграда бездиханне тіло покійного артиста перевезли до Москви.

На похороні без особливих почестей, окрім сім’ї, присутніми з колег були лише актори старого гарту – народні артисти СРСР Василь Осипович Топорков (1889-1970) та Борис Миколайович Ліванов (1904-1972).

Коли на Новодівичому кладовищі чоловіка віддавали землі, вдова Лідія Володимирівна судомно вирвала з блокнота листок – і вклала у захололу руку, тихо прошепотівши присутнім:

- Він же – поет... Захоче щось написати.

Могилу О.М.Вертинського сім’я довгий час провідувала регулярно, з благоговінням. Працівники Новодівичого цвинтаря пам’ятають рік, коли донька Анастасія Вертинська купила газонокосарку і власноруч доглядала за квітником, розбитим посеред мармурової плити, схожої на кришку чорного рояля.

Узимку обидві дочки-красуні – Маріанна й Анастасія – брали до рук віники і зчищали з вічної сцени пухнастий сніг. На запитання перехожого: мовляв, навіщо вони це роблять, – одна з них відповіла:

- Ім’я коханої людини не повинно бути запорошене нічим.

*   *   *

На третьому, найвищому, поверсі будинку №43 по київській вулиці Володимирській, 9 (21) березня 1889 р. з’явився на світ Олександр Миколайович Вертинський. А ось ім’я, яке при народженні дали майбутньому артисту, поету, співаку, кіноактору й композитору, звучало звично як для тодішньої України – Александръ Николаевичъ Вертинскій.

будинок, де народився Олександр Вертинський
Будинок, де народився Олександр Вертинський

Не видумуйте, не було у нього ніякого знатного родоводу, а прийшов він на цей світ у сім’ї... так, дрібного чиновника, проте – найудачливішого в Києві адвоката.

Батько, Микола Петрович Вертинський, народився у сім’ї залізничного службовця та... пралі, а всього в житті добився власним розумом. Він успішно трудився приватним повіреним, користувався бездоганною репутацією в Києві й на дозвіллі трохи розважався журналістикою, публікуючи під псевдонімом «Граф Нівер» у газеті «Киевское слово» захопливі судові фельєтони.

Євгенія Степанівна Сколацька, 1890 р.

Мати, Євгенія Степанівна Сколацька, народилась у знатній родині, була родичкою голови Київських дворянських зборів Степана Михайловича Сольського (1834-1900), якого за простоту та ввічливість місцеві журналюги прозвали “Уважай Уважаєвич”.

Усе б нічого, та тільки Євгенія Степанівна в офіційному шлюбі з Миколою Петровичем, ну, батьком Олександра... не перебувала.

Перша дружина удачливого адвоката, звісно, не давала чоловікові розлучення.

А відтак, таточко вимушено... усиновив власних дітей, народжених у громадянському шлюбі – старшу доньку Надію і сина Олександра.

Коли Саші Вертинському виповнилося три роки, мамі зробили невдалу «жіночу операцію». Почалося зараження крові, і Євгенія Степанівна померла.

Пройшло два роки, і в 1894 р. через сухоти відправився до пращурів і Микола Петрович. Полишивши справи, довгі години вдівець проводив на цвинтарі, біля могили Женічки; ймовірно, там страждалець і застудився.

Станеш тут веселим Буратіно, коли сумуєш за батьками?

Круглі сироти, Надя і Саша, виховувалися в... різних сім’ях, різними тітками. Рідні сестри покійної матері – Лідія Степанівна Трофимова й Марія Степанівна Сколацька спочатку виявили щиру стурбованість щодо малолітніх чад.

Проте потім сталося жахливе.

Із дня на день хлопчик вислуховував від озлобленої тітки:

- Твій батько – негідник! Він – мерзенний звабник! Він винен у падінні моєї любої сестри.

Був би племінник пуделем Артемоном, точно би цапнув тітку.

Жодному слову домомучительниці маленький Сашко не вірив. Глибоко в дитячу свідомість врізався день, коли на відспівуванні тата навколо Георгіївської церкви, що до 1934 р. стояла на розі вул. Володимирської та Георгіївського провулка, юрмились тисячі людей – бідних чиновників і ремісників, чоловіків і жінок, робітників і студентів, чиї справи адвокат Вертинський вів без-о-плат-но!

Люди не віднесли б труну з негідником на руках аж до цвинтаря.

Що дивує: обидві тітки, як могли, заважали спілкуванню дітей, а приймакові навіть намололи, мовляв, немає в тебе більше сестри, померла. Пізніше хлопчик і дівчинка випадково зустрілися – й до кінця життя залишалися близькими людьми.

*   *   *

У віці дев’яти років Саша Вертинський на «відмінно» склав екзамен до найпрестижнішої в місті Олександрівської гімназії, де в один час він учився з Мишком Булгаковим (1891-1940) та Костею Паустовським (1892-1968).

Постійні претензії прийомної матері призвели до того, що науку гімназист покинув і почав... цупити гроші. Та не з дому – аби ж то: з печер!

Як подаяння, закликаючи до милості, на раках (ковчегах із мощами) набожні паломники залишали в Києво-Печерській Лаврі копійки. Удаючи, що прикладаються до святинь, шибеники губами... збирали мідні монетки. У книзі мемуарів «Дорогою довгою...» (видавництво «Правда», 1990) О.М.Вертинський чесно написав про цей недостойний епізод, мовляв, дітлашня:

- З печер ми виходили з кишенями, набитими грошима, й одразу ж накуповували тістечок, цукерок, цигарок.

Коли злодюжок ухопили за руку, скандал учинився – на весь Київ!

З Першої Київської чоловічої гімназії (Бібіковський бульвар, 14; – тепер – жовтий корпус університету ім. Т.Г. Шевченка) Олександра Вертинського з тріском вигнали. Розлючена тітка Марія Степанівна Сколацька висікла пасинка важкою козацькою нагайкою.

От дурний, цей ляльковий владика, Карабас Барабас!

Життя є життя, і малому все одно потрібно було освіту продовжувати.

Щоправда, довелось відвідувати простіший заклад – Четверту Київську класичну гімназію; вона містилася у найманому будинку на розі Бібіковського бульвару (тепер – бул.Шевченка) і Пироговської вулиці (вул.Пирогова); нині в цій будівлі – Педагогічний університет ім.М.П.Драгоманова.

Багато років потому смурний П’єро згадував, як лежачи в передній на скрині, де приймаку виділили місце в тітчиному домі, він в усіх деталях цілу ніч уявляв одне. Тихо він відчиняє двері у панську спальню, підкрадається до ліжка, щедро поливає ненависну Марію Степанівну гасом... Та прокидається і починає з усієї сили репетувати, а він – підпалює мучительницю.

Як до невпізнанності все змінилось після смерті матері.

Здавалось, тільки вчора завжди усміхнена тьотя Марія Степанівна богобоязко водила племінника до церкви – до першого причастя. Як він тоді перейнявся таїнством!

За минулі п’ять років точно все перемінилось. Тоді він, хлопчик, що подорослішав, з благоговінням дивився на парафіян очима, сповненими любові.

Наступного після причастя ранку Сашко прокинувся – і навіть пообіцяв світові:

- Віднині я любитиму ближнього свого так, ніби моє серце, моя любов і доброта врятують йому життя...

*   *   *

Думаєте, після покарання підліток узявся за розум?

Ні, з вуличною компанією вони продовжували красти, тільки більш витончено:

- Як із мене не вийшов злочинець, досі не розумію. За законами логіки, я повинен був стати злочинцем.

Саша Вертинський завжди хотів займатися музикою, але коштів у прийомної сім’ї бракувало, та й репутацію підліток заробив собі неабияку!

Усі найрадісніші враження дитинства у предтечі російського шансону пов’язані саме з музикою, що звучала на вулицях дореволюційного Києва. Щосуботи кузина Наталя водила маленького Сашка до Володимирського собору. Там струнким хором співали кращі в місті півчі.

Іноді дорогою додому вони зупинялись послухати кобзарські думи; тоді незрячих мудреців у звичайних київських дворах народ любив слухати.

Саме так і там, хоча й стихійно, почалась музична освіта хлопця.

По суботах і церковних святах в їхній гімназійній церкві співав хор, зібраний із учнів. Таїнство заворожувало.

Спочатку Саша Вертинський бігав тільки слухати, потім навіть, без огляду на його «Р» з грасируванням, почав підспівувати – і втягнувся в репетиції.

Тільки в хор гімназиста не прийняли – дурна слава бігла попереду злодюжки й хулігана.

Саме з цієї причини юнак вирішив спробувати себе... в театрі.

На той час у кам’яниці на Подолі був «Контрактовий зал» (зараз – Гостинний двір, Контрактова площа, 4).

У двоповерховій жовтій громадській будівлі частенько влаштовувались аматорські спектаклі. У них могли брати участь усі бажаючі.

У складчину трупа орендувала зал: за вечір – 10 рублів асигнаціями.

Як і належить непрофесіоналам, костюми брали напрокат, самі розповсюджували квитки, містом клеїли афіші.

Зрозуміла річ, тітка грошей на дурниці не давала – доводилося красти.

Коли Марія Степанівна дізналась, що небіж знову краде, вона звеліла прислузі більше не пускати несуна в дім. Довелося бездомному П’єро ночувати в під’їздах, у парку, в садових альтанках.

В один із таких днів, правдами й неправдами, гімназист влаштувався статистом до київського приватного театру антрепренера Миколи Миколайовича Соловцова (1857-1902), що працював тоді по вул. Фундуклеєвській, 6 (тепер – вул. Богдана Хмельницького) у приміщенні Будинку Берґоньє (зараз – Театр російської драми імені Лесі Українки). У храмі Мельпомени дебютанту довірили роль другого караульного біля порогу Палацу.

Згідно зі сценарієм, забачивши государя, кожен зі стражників мав гучно проголосити:

- Імператор!

Ішла генеральна репетиція, на котру пожалував прем’єр театру, він же – імператор. Усе йшло, мов по маслу, і ось – вихід монарха.

Двері розчахнулися, входить імператор. Перший вартовий провіщує:
- Імператор!
Другий караульний:
- Імпеятой!
- Що таке?! Хто допустив?!! Прибрати негайно!!! – заревів прем’єр театру.

*   *   *

Не того дня, не з репетиції звільнили Олександра Вертинського.

Це трапилося за кілька років по тому. Після смерті чоловіка 12 (25) січня 1902 р. антрепризу, товариство драматичних артистів “Театр Соловцова”, очолила дружина покійного, М.М. Ґлєбова (1840-1919).

Одного разу Марії Михайлівні доповіли, що голодний статист Вертинський у глядацькій залі тишком-нишком... відкрутив від крісла бінокль, аби продати останній.

Словом, 1905 р. Олександра з гучним грюкотом із театру витурили!

- Навіть найвеличніші генії приходять до своїх відкриттів не без допомоги оточуючих, які розумом і не вирізняються.

У пошуках хліба насущного чим тільки не займався 20-річний Олександр Вертинський: торгував листівками, у порту розвантажував баржі з кавунами, служив коректором у друкарні, мучився помічником бухгалтера в готелі «Європейський» (стояла він на Європейській площі), звідки юнака теж швидко поперли.

Інкубаційний період вуличної шпани мусив колись закінчитися, проте потрібно було інше, нове середовище, де гидке каченя перетворюється на... насмішкуватого Арлекіна. Цей епізод у біографії О.М.Вертинського мало досліджено, але становлення художника почуттів, світогляд втомленої іграшки, творчий стиль почали формуватися саме в унікальних для Києва літературних зібраннях.

Випадково юнак познайомився з викладачкою російської та французької мов Приватної жіночої гімназії (вул. Фундуклеєвська, 10), розумною, освіченою Софією Миколаївною Зелінською (1875-1942); вона була дружиною дійсного статського радника Миколи Васильовича Луначарського (1879-1919) – молодшого брата майбутнього першого Наркома просвіти Радянської Росії О.В. Луначарського.

Випадково – це занадто пафосно. Інтелігентна Софія Миколаївна підібрала безпритульного незнайомця... у власному під’їзді.

Виявилося, влаштовуваний нею в її київській квартирі літературний салон збирав фантастично цікавих гостей. Тут бували такі самородки, як філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948), поети Срібного віку – Михаїл Кузьмін (1872-1936), Бенедикт Лівшиць (1886-1938) і Володимир Ельснер (1886-1964), авангардні художники – Казимир Малевич (1879-1935), Марк Шагал (1887-1985), Натан Альтман (1889-1970), Олександр Осьмьоркін (1892-1953).

Чому ця рафінована інтелігентка панькалася з колючим юнаком?

Вона виявилась колишньою подругою покійної матері, Євгенії Степанівни Сколацької! Природно, Олександр Вертинський довірився добрій та освіченій Софії Миколаївні. Під її ненав’язливою опікою він якось почав цікавитись естетикою, сучасною літературою, новою філософією, набуваючи в богемному оточенні такого затребуваного будь-яким П’єро духовного та творчого досвіду.

Пам’ятаєте, батьків своїх Олександр не встиг запам’ятати?

*   *   *

За Музикою в життя його непомітно ступило Слово, власний погляд на сучасне життя. У київський період життя юнак заробляв на прожиття поденною літературною працею. У газеті “Киевская неделя” публікувались авторські оповідання – “Портрет”, “Папіроси “Весна”, “Моя наречена”, а з тижневика “Лукоморье” випурхнули “Червоні метелики”.

Щоб бути при параді, на барахолці молодий літератор придбав на відкладені гонорари вживаний фрак – і сміливо вступив до когорти київської богеми. Виникла потреба в новому амплуа, допоки оригінальним воно не стало.

Вбраний у фрак, при циліндрі Олександр Вертинський корчив із себе такого собі молодого генія, втомленого скептика, відстороненого від противного, але реального світу. Вечорами, сидячи у підвальному кабачку на Хрещатику, де збирались молоді художники, під сир він пив найдешевше вино, брав участь у гарячкових суперечках, хвилював дівчат і був по-весняному свіжим.

Не випадково в петлиці молодого лицедія назавжди оселилась жива квітка.

Щодня жива.

Ближче до полудня повертаючись до сірої реальності, молодий автор писав (!!!) театральні рецензії на виступи музичних знаменитостей, що заїжджали з антрепризою до Києва: високий бас Федір Шаляпін (1873-1929), опереточний бас і кіноактор Михаїл Вавич (1881-1930), меццо-сопрано Анастасія Вяльцева (1871-1913), італійський тенор Джузеппе Ансельмі (1876-1929), італійський же баритон Тітта Руффо (1877-1953), виконавиця романсів Марія Каринська (1882-?).

Поступово ім’я Вертинського стало не лише відомим у богемному середовищі, а ще й якось природно сплело в неповторний букет його людські пристрасті: музику, поезію, театр. Щось от-от мало нове, сміливе, яскраве проявитись у тій самобутній особистості.

Тільки треба було ще доносити саму Ідею, аби не трапився викидень.

На відміну від естрадних зірок початку ХХ ст., що прийшли на естраду – хто з оперети, хто з оперної сцени, – О.М.Вертинський вийшов з літературного середовища.

Він сам це підтвердив:

- Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а, швидше, до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з точки зору артиста, а з точки зору поета, мене приваблює не тільки виконання, а підшукування відповідних слів, що зазвучать на мій власний мотив.

За якимсь натхненням, радше, ненавмисне, ніж закономірно, Великий Вертинський вивів поезію і музику – не на театральні підмостки, де вони від народження вимушено вклонялися обраним та посвяченим, а боязко виніс на естраду. Туди, де на них зачекалась широка аудиторія, під бурхливі аплодисменти вимагаючи:

- Смутних пісень і тихих видовищ!

*   *   *

У 1910 р. разом з другом-художником, «російським сезаністом» Олександром Осьмьоркіним з Єлисаветграда (зараз – Кропивницький), пізніше – учасником виставок «Бубнового валета», та зі старшою сестрою Олександр Вертинський вирушив до Москви. Молоді люди завважили, що у Києві їхні творчі можливості вичерпано; відклавши 25 рублів, вони рушили в путь.

Що не кажіть, а можливостей у столиці будь-якої імперії завжди більше.

Певний час у Білокам’яній брат і сестра жили в домі Бахрушина.

Коли налаштований на результат, випадок завжди підвертається. Аби якось прожити, перший час Олександр Вертинський учив купецьких доньок... сценічної майстерності.

Мовчки помирав від сміху й нудьги, та старанно вчив.

Особиста віра й сестра Надія допомогли Олександрові знайти себе в незнайомому місті. Очікуючи Надію у скверику перед Мамонтовським театром мініатюр, що стояв на розі Тверської вулиці та Мамонтовського провулка, він чимось зацікавив педагога, хореографа і власницю того театру Марію Олександрівну Арцибушеву.

У книзі мемуарів «Дорогою довгою...» цей епізод О.М.Вертинський згадував так: «Побачивши мене серед акторів, вона якось побіжно зауважила:

- Що ви тиняєтесь без діла, молодий чоловіче? Ішли б в актори, до мене в театр!
- Але я ж – не актор! – заперечив я. – Я нічого, власне, не вмію.
- Не вмієте, так навчитесь!
- А скільки я буду отримувати за це? – діловито спитав я. Вона розреготалась:
- Отримувати? Ви при своєму глузді? Спитайте, скільки я буду брати, щоб зробити з вас людину.

Я моментально знітився. Помітивши це, Марія Олександрівна подобрішала:
- Ні про яку платню не йдеться, але о третій ми сідаємо обідати. Борщ і котлети завжди знайдуться; ви зможете обідати з нами.

Що залишалось робити? Я погодився. Таким чином, моїм першим «жалуванням» у театрі були борщ і котлети».

*   *   *

Ймовірно, московські борщі з котлетами по-київськи виявились чарівними. Дебютом киянина в Мамонтовському театрі стала мініатюра «Танго», про яку в столичній пресі з’явився... один рядок:

- Дотепний і жеманний Олександр Вертинський.

Правду кажучи, по-справжньому першою друкованою згадкою про молодого актора була фраза, зронена цинічним рецензентом:

- Багато смішив Вертинський – єврей.

Проте, аби почати – та якось і кінчати. Скоро у М.О.Арцибушевої киянин отримав роль Арлекіна в пантомімі «Побачення», а затим і сольно виступав з оповіданнями та пародіями. Саме в Мамонтовському театрі Олександр Миколайович уперше заспівав зі сцени.

Трапилось це непередбачувано – Марія Олександрівна раптом загорілась ідеєю поставити одноактну оперу «Княжна Азвякова» В.Перґамента.

За режисерським задумом, головного героя, Доброго молодця, повинен був співати Олександр Вертинський.

- Та ж я не вмію співати! Я ніколи не вчився цього, – благав актор.

- Несуттєво. Навчитеся! Розучуйте роль!

І – він співав. Як? Не будемо про це, а тим більше, не будемо судити суворо.

Мені здається, після викладачки російської та французької Софії Миколаївни Зелінської саме актриса, педагог і режисер М.О.Арцибушева в потрібний момент його життя знову стала такою потрібною феєю!

Саме Марія Олександрівна підібрала для Вертинського образ сумного П’єро – вибілене до лаконічної строгості обличчя; немов у порцелянової японської маски, очі підведені яскраво, але в овалі плачу; брови, що збіглися до середини лоба; червоні губи, що підстрибнули бантиком; чорно-біле мішкувате вбрання.

У серцях численних шанувальниць це амплуа нерозривно пов’язалося зі зворушливим, картавим, злегка манірним голосом, що розтягує слова, як мінорну мелодію, декламуючи вірші, немов пісню кохання.

До оригінального образу – «поет, що дивно співає власні вірші», – було рукою сягнути. Уже того року О.М.Вертинський не вміщався ні в які рамки – жодного виду мистецтва, жодного музичного жанру, жодної естрадної форми.

Чому дивуватися, у 1913 р. Олександр Вертинський намагався вступити до трупи Московського художнього театру. І в професійній кар’єрі йому особисто відмовив сам К.С.Станіславський (1863-1938). Реформатор театру визнав за неприпустиме у кандидата наявність дефекту мовлення – той помітно картавив.

Однак, цей ґандж не завадив зніматись у німому... кіно.

*   *   *

Аби з пазлів склалася повна картинка, потрібно було набути реального досвіду: як у динаміці, індустріально, можуть поєднуватись – Слово й Музика, світло й голос, театр і рух. Найсинкретичнішим видом мистецтва на початку ХХ ст. став кінематограф. І Олександр Вертинський відкрив для себе Великого Німого, котрий, до того ж, ідеально приховував недоречну картавість.

Про кар’єру в кіно він мріяв із дитинства, але задзижчала для нього камера лише 1912 р., коли син великого графа, режисер Ілля Толстой (1866-1922) задумав зняти стрічку “Чим люди живі”.

Сталося це так. Приїхавши, як завжди, у справах до Парижа, Ілля Львович зустрівся з Іваном Буніним (1870-1953), Олександром Купріним (1870-1938), рештою старих друзів, що за кордоном давно пропали з поля зору. У нічному кабаре, куди компанія російська завалилася на циганську музику, вони наштовхнулись на 24-річного Олександра Вертинського, автора-виконавця романсів у декадентсько-вигадливому стилі.

Уже того року печальний П’єро користувався оглушливим успіхом у публіки. Адже співочо-декламуючий Вертинський виявився не ганчір’яною лялькою, а живою людиною, актором, що страждає від нерозділеного, Вселенського Кохання.

Вилучений із традиційної системи театру масок (П’єро – Коломбіна – Арлекін), у Росії чорно-білий клоун з італійської commedia dell’arte втратив майданну балаганність, а набув статусу самодостатнього героя модних моноспектаклів.

І була то не стилізація, не пародія на культури-попередниці, чим у Росії марив і грішив Срібний вік з його любов’ю до містифікації та театралізації, а цілком нова транскрипція образу.

Міський романс заспівав – аудиторія відкрила рота.

Що говорити про публіку – у П’єро повірили колеги, терті калачі в мистецтві.

Прикро, та Москва допомогла Олександрові Вертинському обзавестись і шкідливою богемною звичкою – він захопився кокаїном.

На жаль, наркозалежність визначила все подальше життя його сестри Надії, а була ж талановита дівчина – чудово співала, легко грала на фортепіано. «Кокс» не знає пощади: через лобні пазухи він пожирає мозок, перетворюючи яскраву зірку на гнилий волоський горіх.

*   *   *

Повернімося до кінокартини “Чим люди живі”.

Є відомості, що режисер і актор були знайомі від юних літ російського П’єро, ну, принаймні, значно раніше того, як Олександр Вертинський перетворився на улюбленця московської та петербурзької молоді.

Отже, у 1912 р. Ілля Толстой дав артисту шанс зіграти у фільмі за однойменним оповіданням свого великого батька, Л.М.Толстого. Це мала бути роль... янгола, що завинив. Якщо пам’ятаєте, за сюжетом, холодної зимової ночі бідний чоботар, прогулявши останні копійки, напідпитку повертався додому. Як раптом біля дзвіниці узрів оголеного гарного юнака, що тулився до стіни. Чоботар віддав незнайомцеві свитку, привів додому, поділився окрайцем хліба. На це мовчазний подорожній уперше посміхнувся.

Проживши шість років у ремісника, гість перетворився на найкращого на всю околицю майстра – і будинок чоботаря наповнився достатком. Коли ж прибулець пізнав, чим люди живуть, Бог... пробачив грішного янгола, повернув йому крила – і той пурхнув на небо.

Під час зйомок фільму Олександр Вертинський стійко терпів холод, стоячи голяка в снігу, а проникливий режисер Ілля Толстой знаходився поряд, на підхваті. Затамувавши подих, син великого Льва Миколайовича очікував, коли закінчиться сцена – і можна буде накинути на херувима шубу.

*   *   *

У 1913 р. на екрани вийшов другий фільм – “Обрив” режисера Петра Чардиніна (1873-1934), де російський П’єро з’явився в ролі гостя.

За твердженнями професіоналів, є актори, яким покровительствує екран і сама закохано знімає камера. Навіть без оператора.

Таким був О.М. Вертинський.

Кінематограф російської імперії буквально накинувся на статного юнака, милого оку. Одна за одною послідували півтора десятки картин: “Медовий місяць”, “Неврастеніки”, “Поборниці рівноправ’я”, “Вбивство балерини Пламєнєвої” (усі – 1915), “До дна спустошений келих”, “Дочка Нана”, “Життя починається завтра”, “Золотий вихор”, “Як це було”, “Король без корони”, “На межі трьох проклять”, “Уламки трощі”, “Від рабства до волі”, “Шахи любові” (усі – 1916), “Падаючого – підштовхни” (1917).

Що примітно, деякі з картин навіть були поставлені за його... авторськими пісеньками. Але це – окрема кіноісторія.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-