З початку року за участю цього актора відбулися дві гучні прем’єри: касова кінопрем’єра комедії «Свінгери-2» та блискуча театральна – вистава «ГолохвастОFF» на сцені Київського Академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

На своєму акторському рахунку Михайло Кукуюк має понад вісімдесят кінопроектів і помітних ролей у театрі, але, за власним зізнанням, впізнавати на вулицях його почали після виходу на екрани української кінострічки «Свінгери».

Ми зустрілися з ним перед виставою і поговорили про те, як так сталося, що роль сучасного Голохвастова грає брутальний лисий хіпстер, чому в театрі й кіно неприйнятне вживання матюків, та чи справді найкращий антидепресант – це Чехов, а не різноманітні мотиватори в Інтернеті.

МАТЮК НЕ Є В УКРАЇНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ, ЦЕ ВЗАГАЛІ ПРИЙШЛО ВІД НАШОГО ПІВНІЧНО-СХІДНОГО СУСІДА

- Пане Михайле, вистава «ГолохвастОFF» – це ваша спільна робота з дружиною Анастасією Осмоловською, яка є режисеркою постановки. Це вже не перший ваш спільний і успішний проект. Тобто, подружній тандем допомагає творчості. А от, як сталося, що вона вас у «Свінгери» відпустила? Вмовляли?

- Це серйозна тема. Бачите, як у мене обличчя одразу посерйознішало?

Не все було так просто.  У подібному кіно, особливо в еротичному чи XXL, на екрані все ніби весело відбувається, але якщо ти – нормальна людина зі своїми моральними поняттями, тобі дуже важко зайти на цю «територію сатани». Там досить незручно, але завдяки цьому виникають комічні ситуації (сміється).

У нашій адаптації однойменного латвійського кінохіта – мінімум еротики і майже немає матюків. У латвійському варіанті вони є і, до речі, російською мовою. Ми ж одразу їх позбулися, тому що матюк не є в українській традиції, це взагалі прийшло від нашого північно-східного сусіда.

Навіть у сороміцьких коломийках – матюк вживається не заради матюка, а для того, щоб розкрити певну комічну тему.

Ми з Настею переглянули латвійських «Свінгерів» і зрозуміли, що це гарна притча, особливо для чоловіків.

Я її переконав – і вона мене відпустила. На виході – і картинка вийшла гарна, і сцен еротичних мало, і фільм відбувся.

- Коли ви погоджувалися на зйомки, то розуміли, що це буде касове кіно?

- Я ніколи не впевнений. У мене мільйон разів так ставалося, коли люди кажуть: це «Ніка» – сто відсотків! Або: це «Оскар», чи «Глобус», чи «Пектораль» – то завжди буде все навпаки!

Ми хвилювалися, що народ не сприйме, що люди будуть соромитися такого кіно, мовляв: ми краще підемо на бойовик, що ми – придурки йти на «Свінгерів»? Але пішли! І навіть друга частина мала гарні збори, трошки менші, ніж перша, але касу в два рази відбили.

Думаю, посприяло те, що ми позбулися «матюкливої» тенденції й зосередилися на гарній картинці.

Над нашим фільмом працювала прекрасна латвійська команда – освітлювачі, звукорежисери, оператори – все робилося дуже швидко. Ми всі фільми знімали максимум за 8-10 днів.

- Ви себе порівнювали з головним героєм латвійської стрічки?

- Він геть інший! Красунчик, такий лисенький у місцях, де полагається, а я в тих місцях більше на мавпу схожий (сміється).

Той бере своєю інтелігентністю, а я такий – будемо казати правду, – трошечки жлобок. І це в фільмі дуже помітно.

Хвала і слава режисерам та сценаристам, що вони вирішили в одній темі кинути такого «гопа» – нового українця й представника сексменшин. Більше того, ми ще й опинилися в одному ліжку – двоє голомазих дядьків з абсолютно різними світоглядами!

МИ ПЕРЕКЛАЛИ ТЕКСТ ЧИСТОЮ УКРАЇНСЬКОЮ. А СЛАБО РОЗСМІШИТИ, ЯКЩО НЕ ВДАВАТИСЯ В СЕЛЮЧІСТЬ?

- Так, я дивилася обидві частини – було справді смішно. І глядачі проголосували гривнею, тому – вітаємо.

А тепер – до вашої театральної прем’єри цього року – вистави «ГолохвастОFF». Ваш Свирид Петрович – негативний чи позитивний герой? Який він у вашому виконанні? І чому досі цей персонаж такий популярний в Україні?

- Є таке поняття трікстер – це, наприклад, Остап Бендер, Хлєстаков, навіть Гаррі Поттер чи Джек Горобець. Це той – хто постійно підриває ситуацію, провокує.

Ви ж подивіться, Секлета Лемериха і Явдоха, мати Проні – вони ж дві рідні сестри. А прийшов якийсь… не буду казати поганого слова, – і посварив їх – двох гарних жінок, які одна одну люблять! Галя і Проня – це ж двоюрідні сестри, а він їх одну проти одної налаштував.

Ще ж є момент у тому, що коли заходить мова про комедійну п’єсу українського драматурга Михайла Старицького, то чомусь завжди йде загравання в бік «русько-украйонськості» чи кугутства.

У виставі «ГолохвастОFF» ми вирішили піти іншим шляхом – й одразу переклали весь текст чистою українською мовою. А слабо розсмішити, якщо не вдаватися в селючість?

Ми відкриваємо тему української урбанії, тому не хотілося, щоб українство асоціювалося саме з отакими от «разгаворами».

Андрій Данилко зі своєю Сердючкою і Олег Скрипка з «Були на селі» вже все зробили у свій час, а Гарік Бірча – «Віталька» досі робить. Але це крайній засіб, коли, щоб розсмішити, ти або матюкаєшся, або зображаєш селюка! Це – як свого часу були анекдоти про грузинів, коли варто було лише акцент зобразити – і вже всі сміялися. А ти зроби так, як робить Гришковець, чи як робив Робін Вільямс.

НАЙКРАЩИЙ АНТИДЕПРЕСАНТ – ЦЕ АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ, А НЕ ЯКІСЬ МОТИВАТОРИ В ІНТЕРНЕТІ!

- Це, напевно, складніше.

- Одна справа – приворожити, коли на тобі міні-спідниця, отакенне декольте і ти одна в чоловічій компанії, а вдягни строгу сукню, заплети волосся, змий макіяж – і так само закохай у себе! Це зробити трошки важче, але глядача потрібно підтягувати до себе.

Дивіться, Вакарчук вивів український гурт на міжнародний рівень, користуючись ліричною темою і не використовуючи образ українця-селюка. У його виконанні українська мова зазвучала інакше. Вже за це треба бути йому вдячним.

- У глядача викликати сміх простіше, чим сльозу?

- Це дві крайнощі. І в тому, й в іншому випадку людина відчуває задоволення, переживає катарсис. Сміх і сльози – два різних прояви, але вплив на організм – майже один і той самий.

А от примусити людину замислитися – оце складніше. Недарма сказано, що театр – це храм, і з нього людина має виходити трошечки іншою.

Щоб сходили ви на «Три сестри» чи «Чайку» – і зрозуміли, що найкращий антидепресант – це Антон Павлович Чехов, а не якісь мотиватори в Інтернеті!

- Наскільки актору важливо полюбити свого персонажа?

- Ти завжди – й адвокат, і прокурор свого персонажа. Ну, от граю я Адольфа Аллоїзовича або Йосифа Віссаріоновича на початку 30-х років, але ж я все одно розумію, що ці люди у висновку зроблять.

Так само з Голохвастовим – гірше від мажора чи нациста для мужика – лише бути альфонсом. Людиною, яка вирішила використати жінку. І як чоловік, я це розумію, але маю підійти з іншого боку.

З того, з якого підходять до своїх робіт датський режисер Ларс фон Трієр («Будинок, який побудував Джек»), або іранський – Джафар Панахі («Три обличчя»), або німецький – Флоріан Хенкель фон Доннерсмарк («Робота без авторства»).

Тобто, зрозуміти, що через щось відверто негативне можна відкрити інші, іноді хороші сторони. Це як із породою собак, якій – зістригають коси над очима, а вони підходять до скатертин – і дивляться крізь бахрому, бо по іншому не можуть існувати.

І той же Голохвастов дає собі абсолютну оцінку, і розуміє – хто він є. Ми навіть зробили такі напівстендапові виходи в зал, типу: Ось такий от я!

- Говорять, для того, щоб театральному актору заробляти достойні гроші, потрібно зніматися в кіно, а театр – для душі. Ви погоджуєтеся з цією думкую?

- Ні. Це не так. Є антреприза. Видатний театральний режисер і педагог Георгій Товстоногов казав, що майбутнє – за нею.

Театр не має бути як застійна вода, де актори як у болоті сидять – і квакають. Все має рухатися.

Я нещодавно дізнався, що п’єсу Віктора Шендеровича «Побачити Солсбері» поставлять у Лондоні, головну роль там грає Олександр Петров, той, що «Поліцейський з Рубльовки».

Американський режисер Роберт Уілсон поставив «Казки Пушкіна» в московському Театрі Націй. А худрук берлінського «Шаубюне» Томас Остермайер їде до Парижа ставити комедію «12 ніч, або що завгодно».

Бачите, світ рухається – і всі пересуваються.

У ФІЛЬМІ «БЛІНДАЖ» Я ГРАЮ ОДНОГО З ТИХ «ДИВАННИХ БІЙЦІВ», ЯКІ ЗАРАЗ ДУЖЕ СИЛЬНО «СМЕРДЯТЬ» У СОЦМЕРЕЖАХ

- І ви не виняток – постійно в русі, паралельно з кіно, курсуєте ще й між театрами: крім Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, співпрацюєте з незалежним – Диким театром.

Нещодавно я ходила до них на «Кицюню», думала вас побачити в ролі Крісті, але ви, виявляється, вже не граєте цю виставу…

Як глядач я бачу відмінність між академічним і експериментальним театром, а як відчуваєте цю різницю ви – по той бік глядацької зали? Вам комфортно на експериментальній сцені?

- Ну, значить не вистачало мені в житті провокацій (сміється).

Ми ж там грали не лише «Кицюню». Моя Настя (Анастасія Осмоловська – ред.) також поставила виставу «FOR LOVE» за мотивами п'єси Марка Равенхілла «Злочин і кара» – культового британського драматурга, провокатора і скандаліста, справжнього майстра чорного гумору. Я там граю разом з Тамарою Антроповою (у «ГолохвастОFF» грає Секлету – ред.).

Я – солдат, веду допит жінки і перед нею видригуюся – граю на гітарі, хочу, щоб вона мене полюбила. А вона щойно після тяжкої військової операції, і хоча й була в русі спротиву, але тим не менше – не чекала, що в неї будуть такі визволителі.

- Нещодавно ви завершили зйомки в новій стрічці режисера Володимира Тихого – військовій комедії «Бліндаж». У вас там теж досить контраверсійна роль. Як працювалося?

- Мені це близьке, я тисячі разів бачив у мережі Інтернет образ, який граю. Це – наші дорогі псевдопатріоти, «диванні бійці», які зараз дуже сильно «смердять» у соцмережах.

І от у фільмі – я саме такий персонаж. Спочатку він опиняється за однією лінією фронту – вдягає колорадську стрічку, а потім опиняється у нас – і тут же перефарбовується.

Фільм «Бліндаж» – це кіносатира. Бійці-добровольці, які з добробату опинилися на фронті й, у принципі не мають жодного досвіду війни, сидять у бліндажі й мають обороняти клаптик території.

Деякі з акторів були в зоні АТО чи в гарячих точках на Сході, тому весь цей гумор іде через таку справжню пацанську сльозу.

- Коли планується прем’єра?

- Восени. Тоді взагалі вийде чимала кількість українських стрічок. Тьху-тьху-тьху, – щоб ця тенденція в Україні надалі продовжувалася.

Я боюся розкидатися словами: «Ой, все так гарно, все так добре!». А потім – бац... щось сталося. Я завжди трішечки боюся.

НАЙІНТЕЛІГЕНТНІШІ ШАНУВАЛЬНИКИ У МЕНЕ З'ЯВИЛИСЯ ПІСЛЯ «СВІНГЕРІВ»

- Вас зараз однозначно впізнають на вулицях, а як ви реагуєте? З якого моменту ви відчули, що: так, напевно я – «зірка»?

- Я знімаюся вже давно, спочатку були серіали, здебільшого російські, де я грав якихось «тіпочків», то й поклонники у мене були такі ж «тіпочки» і такі ж «девачкі».

А от найінтелігентніші, найшляхетніші шанувальники, як ви кажете –«звізди», у мене з'явилися після «Свінгерів».

Вони мене скрізь впізнають, говорять: «Нам дуже сподобалося, ви такі справжні, смішні, граєте придурків, але ж яка подача!», просять сфотографуватися. Це приємно.

- Але ж фільм і покритикували добряче. Це вас якось ображало, чи, в принципі, ви готові до критики?

- Готовий. Знаєте, я сам із Житомира і російською моє ім'я звучить – Міша. То мені кажуть: «Ти Міша із Житомира і ти українець? Ага, зрозуміло, хто ти». І називають слово на літеру «ж». А мені завжди це приємно, я собі думаю: «Джо Дассен, Скарлетт Йохансен, Спілберг, наш Спаситель – всі були євреями. А хто з тобою, чувак?»

Ті люди, із нашої професійної сфери, котрі писали свої пости і щось нам закидали, – їм просто немає чим крити. Кіно – відбито, кіно – смішне, і ми ні копійки не взяли з держбюджету.

До того ж, як я вже сказав, не було жодного загравання з Росією, всі герої – українці, і всі говорять українською мовою.

Нема чим дорікнути. А якщо ж людина хоче начавити на тему сексу, то я розумію, що це її особисто дуже бентежить. Дід Фрейд був правий.

БУДЬ-ЯКУ ВИСТАВУ МОЖНА ПОРІВНЯТИ З ПАРФУМОМ, ДЕ ВАЖЛИВИЙ КОЖЕН НАЙМЕНШИЙ КОМПОНЕНТ

- А я, за Фрейдом, причепилася до матюків. Ви сказали, що відразу позбулися нецензурної лексики у «Свінгерах», і я так розумію – особисто були цим задоволені. Але в тій же «Кицюні» на маті, вибачте, просто говорять. Чи не переборщили, на вашу думку?

- Як на мене, будь-яку виставу можна порівняти з парфумом. Якщо розібрати на складові інгредієнти найдорогезнішого парфуму, в його складі завжди буде невеличкий компонент, дізнавшись про який, ми будемо в шоці, але без нього – ніяк! Він додає пікантності, ним не можна знехтувати, але й не можна перебільшувати!

Так само і матюк (сміється). Це яскравий засіб виразу емоцій, але – ми і так достатньо бачимо на вулиці носіїв «матюкливої» культури, тому не повинні з ними ототожнюватися!

Я свого часу через це припинив слухати деякі рокові гурти, у текстах яких були матюки заради матюків.

- До речі, про музику. У вас же є власний музичний гурт? Ви з ним виступаєте?

- Мій гурт називається «Кука та Банда» – приходьте на виставу «ГолохвастОFF», там є наші пісні. Зараз ми перекинулися на фанковий сінті-поп. У нас є привіт від усіх гарних гуртів 80-х, а також додали ще дахабрахівський козобас.

- То вже у вересні прийдемо – подивимося і послухаємо. Говорять, що виставу творять і актори, й глядачі, й впливають одне на одного під час дійства.

Завжди було цікаво: коли ви на сцені, то чи звертаєте увагу на когось у залі, відчуваєте погляди?

- Буває, як побачиш! (сміється). Наші ж люди зараз прив’язані до гаджетів, не можуть їх із рук випустити; головне – прийшли на виставу, ми вже вдячні!

Але – в більшості глядачів палаючі очі, це люди, які дивляться і відчувають.

Зараз домінантною є естетика рок-концерту, коли усі на підриві, хочуть теж впливати, щось крикнути з залу. А театральна вистава вимагає атмосфери органного концерту. Краще навіть очі закрити – і слухати.

У більшості випадків, на сцені я абстрагуюся, відключаюся і поринаю у світ того, що граю. Коли ви з режисером все гарно вибудували, зладнали ті східці, то якщо по ним ходити – все буде добре, нічого не відволікає (посміхається).

МИТНИЦЬКИЙ СКАЗАВ: «А СЛАБО, НАСТЮ, ВЗЯТИ «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ? І БЕРИ МІШКУ НА ГОЛОВНУ РОЛЬ!»

- Я ще на початку хотіла запитати, але давайте цим завершимо: як воно – працювати разом із дружиною? Коли дружина – режисер вистави, у якій ти граєш, – це класно?

- Так. Вона представник більш юного покоління, а воно якесь розумніше за нас, цікавіше. В Насті дуже гарно розвинуте відчуття смаку. Бо я такий хлопець із перебільшенням. Мене навіть на «Свінгерах» попускали, казали: «Чу-чу, дядьку! Ти і так лисий Кукуюк, давай – без перебільшень». І Настя так само робила на «ГолохвастОFF» – ми прибрали тему жлобізму, щоб не передати куті меду.

Вона – мій направитель, я з нею спілкуюся, запитую точку зору, вона інколи відкриває мені кінорежисерів, яких я раніше не знав. Ми з нею сперечаємося звичайно, в основному – вона мною керує і взагалі…

Красива жінка, яка пішла в режисуру, – це взагалі для мене так цікаво!

- Вона ж і актриса також?

- І як актриса, вона дуже цікава! Я ходив на її абсолютно трешові вистави за п’єсами Василя Сігарєва. Розумієте, наше акторське покоління трошки замулене штампами, а вони – розкутіші, відкритіші, у них – сама побудова на інших принципах, це дуже цікаво!

Ми ж хотіли з нею ставити іншу виставу, а Едуард Маркович Митницький тоді сказав: «А слабо, Настю, взяти «За двома зайцями»? І давай – Мішку на головну роль візьмеш! От такий вийшов наш Голохвастов – не юний хлопчик, а підстаркуватий хіпстер (сміється).

І вона на це відгукнулася, ми почали творити – написали музику, почали робити етюди. Та приходьте 18 вересня на нашу виставу «ГолохвастОFF» – й подивитеся самі!

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова, Данііл Шамкін, Укрінформ