Увертюра вічного кохання в театральному космосі Івана Франка

Увертюра вічного кохання в театральному космосі Івана Франка

Укрінформ
Франківці відсвяткували черговий ювілей – на камерній сцені театру відбувся 100-й показ вистави «Увертюра, до побачення»

Перед ювілейною виставою я зустрілася з її творцями – режисером-постановником Андрієм Приходьком та виконавцями головних ролей – народним артистом Остапом Ступкою та заслуженою артисткою України Наталею Корпан. І розпитала у цієї талановитої команди – у чому вони вбачають секрет довголіття свого дітища.

«Перш за все – це текст Івана Франка, – розповів режисер Андрій Приходько. – Це вічна історія стосунків чоловіка і жінки, коли є стільки претензій, болю, ран і того, що не пробачиш, а водночас – стільки кохання, залежності й невід’ємності одне від одного».

В основу вистави покладена новела пізньої прози Франка з чарівною назвою «Сойчине крило». Історія побудована так, що головний герой – Масіно читає і згадує листи своєї коханої – він весь час із нею розлучається, і весь час її чекає. Зустрічі з Марією передує прослуховування ним увертюри Россіні – тобто все це відбувається «до побачення».

Герой весь час говорить: «до побачення і прощай». Тому, за словами режисера, й було вирішено назвати виставу «Увертюра, до побачення». «Мені здається, може саме в цьому й секрет, що глядачу цікаво», – посміхається він.

Вистава зроблена майже 20 років тому, її прем’єрний показ відбувся в січні 2000 року в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». А у березні 2012 року нею відкрилася Камерна сцена імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За два десятиліття «Увертюра» гарно помандрувала – побувала на численних гастролях та міжнародних фестивалях, де представляла сценічне мистецтво України.

Приходько жартує, що зараз режисер вистави, «ніби той, хто вже навіть не платить аліменти – поставив і пішов. А Наталка і Остап кожного разу виходять і зачаровують глядача. Вони вдвох тягнуть на собі цього воза. Як на мене, в цій роботі є якась містика й речі, які не можна пояснити».

«Слава Богу, що зійшлись зірки, обставини і ситуація – всі були на своєму місці, у свій час», – вважає Приходько.

Виконавиця головної ролі Наталя Корпан згадала, що 20 років тому у виставі грало юне дівча, а зараз вона вже заміжня жінка, мама двох дітей, тому фокус історії, напевно, трошки змінився.

Актриса зізналася, що іноді навіть дещо трансформує діалоги з Остапом: «Це не якісь конкретні зміни слів – а просто інша загостреність, чи інший градус пристрастей… Роль Марії – це одна-єдина роль, яка дуже близько торкається мене як людини і як актриси».

Режисер додав, що у Наталі в доробку – немало дуже гротескових, навіть колючих ролей, але саме ця, на його думку, прекрасно відкриває грані її жіночої беззахисності й ліричності.

«Там показано дуже складне жіноче життя: героїня змінюється, проходить тортури долі, але її жіночність, обожнювана і самим Франком, і героєм, – магнітить, мучить і калічить.

На Наталці лежить величезний тягар ролі й вона його талановито несе, змінюючись у просторі вистави. Недаремно, коли Роберт Стуруа (грузинський театральний режисер, актор і педагог – ред.) збирався ставити «Едіпа» і обирав Іокасту в пару для Богдана Ступки, саме після «Увертюри» він визначився, що зі Ступкою гратиме Наталя», – розповів режисер.

Двадцять років поспіль свого Масіно з натхненням грає і актор Остап Ступка.

Говорячи про дорослішання разом із героєм, він зазначив, що в процесі сценічного життя вистави з’явилося багато нових нюансів – щось відпало, щось з’явилося.

стап Ступка
Остап Ступка

«Головне, що збереглася структура «Сойчиного крила», закладена Андрієм від перших репетицій, – це основний каркас, який актори потім нарощують своїми пропозиціями, баченням, індивідуальністю, внутрішнім станом», – вважає він.

За словами Ступки, у перші роки, коли вони грали виставу в «Сузір’ї», то було одне тремтіння і нервування, яке нікуди не ділося, а просто трансформувалося в іншу якість, в іншу категорію хвилювання перед виставою і під час самої вистави. «Актор, який не хвилюється, викликає у мене підозру», – сміється він.

Артист переконаний, що у таких виставах дуже важливо відчуття акторами одне одного: «Ми вже стільки років граємо, і не лише цю виставу, разом із Наталкою, що відчуваємо і в будь-який момент можемо підхопити й підтримати одне одного по ходу п’єси.

Ми намагаємося не губити цю нашу зв’язку в увертюрі, а навпаки – далі її поглиблювати й удосконалювати. З’являються нові нюанси, причому на рівні підсвідомості – якийсь рух, емоція або гротесковий хід. Ці речі не можна спланувати, вони можуть народитися у тебе всередині або не народяться ніколи».

Артистка погоджується: «Дійсно, ми живі люди, бувають певні особисті ситуації, ми бачимо стан одне одного, налаштовуємося – іноді може робимо трохи задовші паузи, чи навпаки – якось прискорюємося...».

Остап підхоплює: «Так, є різні ситуації. Бувало, що я приходив і казав: «Наталко, у мене в пів на дев’яту поїзд. І ми закінчували о 8.10, розумієте? Але нікого з глядачів не хвилює: в тебе поїзд, поганий настрій чи ти стоїш у пробці – глядач прийшов подивитися виставу.

Сцена – це дивовижне місце, ти виходиш – і всі проблеми автоматично відходять на інший план. Ти моментально включаєшся в гру і робиш це з задоволенням. Сцена лікує від всього, хоча б на ці півтори години, допоки йде вистава.

Цікавлюся у акторів та режисера: – Коли ви починали два десятиліття тому, глядач був трошки інший; чи не складно зараз грати класику для сучасної публіки, адже вона вже «розбещена» різними новими постановками і молодими авторами?

Наталя Корпан
Наталя Корпан

Наталя Корпан, актриса:

- Я прихильниця форми, пластики і сучасних підходів до вистав, але дуже сумую за чимось справжнім і вже починаю добряче ностальгувати за нутром.

Не буду називати прізвища, але справді є режисери, які пролітають повз твори класиків, а там настільки цікаві тексти… Дуже шкода, що вони не відчувають цього, бо багато чого втрачається, коли гонишся лише за формою.

Андрій Приходько, режисер-постановник:

- Так, молодь зараз дещо нігілістично сприймає класику, вважаючи її заскорузлою, застиглою формою. Але якщо їм відкривати той суперечливий світ, який роздирає нутро на полюси ненависті й кохання, це не може не зачепити.

Франка замуляли, замусолили, затаврували «вічним каменярем». А він – митець світового рівня. Він голою рукою пробивається аж до самого серця, і його дотик не стискає серце, а оживляє.

Здавалося б, у виставі – дві людини, але там цілий Всесвіт стосунків, між ними – роки, відстані, а вони тут же, поруч.

Колись Богдан Сильвестрович Ступка казав, що будь-який митець має право на будь-який «вивих», але якщо в цьому немає любові до людини, то це звичайне хамство.

Так от Франко має величезну любов до людини і до космосу в людині. І може це передати.

Але й у космосі можуть трапитися курйози.

Ступка розповів цікаву історію з одного із показів «Увертюри»:

«Це було під час вистави на експериментальному майданчику «Театр у фойє». Це був саме той знаковий показ, на який прийшов Роберт Стуруа, – перед тим, як почати працювати над постановкою «Цар Едіп».

Та от, сцена, коли я сиджу за столом спиною до глядачів, курю сигару, щось пишу й промовляю свій монолог.

Чую – із залу справа від мене якесь шарудіння, шурхотіння, потім голосне: «Сядь сюди! Ні, давай нехай сяде ззаду!». Ну, думаю, добре, що вже всілися всі наші виховані глядачі.

Аж раптом – із того місця, де був шум, піднімається жінка, підходить до мене просто під час монологу й голосно каже: «Молодий чоловіче, ну, що ж ви курите?! Тут же діти!».

Я подумав: може її задушити (сміється), але ніяк не відреагував. За мене відповіли дві жіночки, які сиділи біля неї – голосно на весь зал їй зауважили: «Сядьте на місце! Так поставлено!».

Ступка зі сміхом додав, що коли в черговий раз за сценарієм йому потрібно було підкурювати сигару, він уже не запалив її, щоб знову не наразитися на зауваження. На такі от – інтерактивні вистави іноді перетворюються класичні постановки.

Наступний – 101-й показ вистави «Увертюра, до побачення» буде вже у вересні.

Маєте космос у собі? Несіть його у Всесвіт театру!

Любов Базів. Київ

Фото: Павло Багмут, Прес-служба "Театр ім.Франка."

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-