Літературний жанр Young adult – відносно новий як у світі, так і в Україні. Він стрімко розвивається, дарує читачам нові молоді імена та відкриває невідомі грані таланту авторів, які раніше працювали лише у дорослому сегменті.

Широченне поле для письменницької реалізації: пригоди, кохання, фентезі, історія, детективи, нові технології – призвело до того, що за кілька останніх років відносно вузький жанр книжок лише для підлітків трансформувався в один із найпопулярніших літературних напрямів нашого століття. Бо читати такі книги цікаво й дорослим!

На українському книжковому ринку з’являється дедалі більше авторів, які працюють у цьому жанрі. Письменниця Олена Рижко презентувала на цьогорічному книжковому Арсеналі свою нову книгу «Мишоловка».

Ми поговорили з нею і як з авторкою літератури для і про підлітків, і як із експерткою з підліткового читання, й навіть – як із фахівчинею з проблем плагіату.

ІНФОРМАЦІЙНА ОБОЛОНКА, ЯКОЮ МИ СУПРОВОДЖУЄМО КНИГУ, МАЄ ПРЯМИЙ ВПЛИВ НА БАЖАННЯ ЇЇ ПРИДБАТИ

- Пані Олено, то вже можна говорити, що ця категорія читачів тепер охоплена у повному обсязі чи є ще куди розвиватися?

- У нас справді багато хороших авторів, які пишуть у цьому сегменті. Буквально за два останні роки ми потужно стартонули, причому різні видавництва. Якщо починало видавати підліткові серії Видавництво Старого лева, то потім цю роботу підхопили ВЦ «Академія», «Віват», «Урбіно», «Легенда».

Я ось уже два роки співпрацюю з «Академією». У нас дуже класні автори, які роблять основний акцент на психологію підлітків і на проблеми, з якими вони зіштовхуються. Наприклад, є дві повісті про булінг – «Пампуха» Алевтіни Шавлач і новинка – «Помста» Юлії Чернієнко. Це чудові приклади, які можна використовувати в навчальному процесі або під час виховних годин. Це якісні книжки, які проходять складний довидавничий підготовчий етап, їх читають і психологи, і люди, пов’язані з книговидавничим ринком.

Такі твори треба вводити до шкільної програми і я сподіваюся, що Інститут української книги буде працювати в цьому напрямку.

Підліток отримує хорошу, добре зроблену книжку, просто він про неї не знає. Нам треба ширше представляти цю літературу і намагатися позбутися упередженого сприйняття українських авторів.

- Невже є упередження?

- Так, воно спостерігається й досі, чомусь ми автоматично думаємо, що якщо зарубіжне, то класне, а як наше – то не дуже.

Науковці досліджують цю проблему. Так проект-менеджерка ВЦ «Академія» Аня Яблучна в межах власної дисертаційної роботи провела цікавий експеримент: дві групи – основна і контрольна – читали уривки творів Макса Кідрука і Стівена Кінга. Причому вони не знали – який фрагмент якому авторові належить, жодних назв творів чи видавництва. До кожного уривку було додано певні підводки.

У процесі підготовки експерименту Аня кілька разів розповідала мені про те, як він відбуватиметься, які гіпотези вона хоче підтвердити чи спростувати. Мені стало так цікаво, що я напросилася спостерігачкою на експеримент. Зараз Аня якраз опрацьовує його результати, з того, що мені вдалося дізнатися – інформаційна оболонка, якою ми супроводжуємо книгу має значення. І не тільки на сприйняття твору, а й на бажання придбати книгу.

Якщо написати: це талановитий і відомий український автор, то який би не був текст, він матиме преференції в сприйнятті. А якщо до уривку того ж автора написано, що це графоман, тиражі якого провалюються, текст уже сприйматиметься негативно.

Звісно, експеримент дає більше простору для міркувань, бо ж і сприйняття читача дуже мінливе, і специфіка текстів має значення, і ще купа нюансів, про які вже можна розпитувати психологів.

- На той момент, коли видавництво «Академія» запропонувало вам написати підліткову повість, ви вже мали кілька збірок і 3 романи для дорослих. Ви одразу погодилися? Вам було цікаво спробувати себе?

- Я відразу заперечила: ну як? Я ж нічого не знаю про підлітків! Я бачила їх востаннє, коли моя дитина була підлітком, а зараз він уже дорослий чоловік.

Але мені сказали: нічого, у вас вийде. І тоді я скористалася суто науковим підходом. Це класична тріада: що я знаю, чого я не знаю, і які у мене є ідеї.

Насамперед треба вивчити цільову аудиторію і пам’ятати, що ти пишеш не для дорослих, а для підлітків. Звичайно, для цього треба гарненько штудіювати психологію і спостерігати. Я у прямому сенсі вешталася попід школами, щоб подивитися – як ті підлітки поводять себе, коли за ними не спостерігають дорослі. Віртуально ходила на їхні форуми, читала, що вони пишуть, із багатьма підлітками спілкувалася наживо. Тероризувала усіх своїх знайомих, які мають дітей-підлітків, аби поговорити теж і з ними (сміється).

Але це принесло свої плоди – тепер мене запрошують зустрічатися з цільовою аудиторією і як письменницю, і як експертку з підліткового читання. Видавництва радо дають мені книжки для того, щоб я прочитала і написала відгук або рецензію.

ІНОДІ МИ СВОЇХ ДІТЕЙ ТАК ЛЮБИМО, ЩО ДУШИМО ЇХ ТІЄЮ ЛЮБОВ’Ю

- Ваша цільова аудиторія – це підлітки, але чи поділяєте ви за гендерною ознакою своїх читачів? Це література більше для дівчат чи для хлопців?

- Дякую за питання, але мені на нього сходу складно відповісти. Коли я почала збирати матеріал для шкільної повісті «Дівчина з міста», то однаково апелювала і до хлопців, і до дівчат. Вона більш-менш збалансована, але, оскільки головна героїня – дівчина, вона веде відеоблог, знаходить чужий дівочий щоденник, то я собі думала, що це буде більш дівчача повість. Вона навіть у рожевому оформленні вся.

Але найкумедніше, що до мене через Фейсбук та Інстаграм почали писати шанувальники – хлопчики років 10+: «Ой, я ваш фанат». Я запитую: «А що ж ти читав?». Відповідають, що «Дівчину з міста».

Я дивуюся, перепитую – а чому саме ця книга? Відповідь дуже серйозна: «Ну а як же! Треба знати, що в дівчат у голові».

Але насправді, коли я почала писати цю повість, то розуміла, що вона матиме подвійну адресність – і для підлітків, і для батьків. Бо я написала її собі 14-річній.

Це те, чого мені не вистачили в підлітковому віці, хоча вдома мене дуже любили, намагалися зрозуміти, підтримували. Але бракувало відвертих щирих розмов, щоб не боятися сказати мамі все, що завгодно, поговорити з нею будь про що. Любов – специфічна річ. Іноді ми своїх дітей так любимо, що душимо їх тією любов’ю.

- Наскільки назва книги може стати пропуском до сердець читачів? Буває таке, що невдала назва псує класну книгу?

 – Звичайно, можна назвою зіпсувати. Тому що назва – це перший гачок, на який ловиться читач.

Це не мій особистий приклад, але це приклад директора Видавничого центру «Академія» Василя Теремка. Він для всіх наших авторів вигадує круті назви, ту ж «Дівчину з міста». А от свою книжку назвав «16 весна». Повість класна, актуальна і важлива, особливо для хлопчиків, але назва «16 весна», по-суті, ніякого специфічного навантаження в собі не несе – занадто загальна, немає гачка, розумієте?

Коли пишеш книжку, будь-яку, не лише підліткову, ти повинен чітко розуміти три речі: тема, про що ти пишеш, ідея, що ти хочеш сказати, і назва.

І ту назву треба розсипати по цілій книжці, як хлібні крихти, щоб читач хотів довідатися, який же тут зв’язок. От, назва «Мишоловка». Цікаво ж. Або «Знає тільки Мару». Першу вигадала я, другу – шеф. Василь Теремко тобто.

Є ще й інші гачечки-фішечки. Наприклад, я на початку книги використовую невеликий уривочок із середини тексту, який моментально хапає читача і вже не відпускає. Бо мусиш дочитати і знайти – звідки ж той шмат (усміхаєтся).

Не варто недооцінювати й функцію першого речення, ним письменник також може «впіймати» читача.

Є дуже класний приклад із оповідання Ані Яблучної “Хто кому ким”. Перше речення звучить так: «Якщо мене хтось і полюбить, то точно не за цицьки». Ви зрозумієте, що підліток просто не може не прочитати це оповідання!

Крім упевненого звучання авторського голосу, у першому реченні повинен міститися конфлікт. І тут ми чітко бачимо, що він є: у героїні – проблеми з любов’ю. Тобто, вже є зав’язка і нам хочеться за нею йти.

Перше речення також має заявити про стиль письменника. У даному випадку ми бачимо, що нас будуть бавити словами, нам обіцяють трошечки фривольності, трошечки філософії та сто відсотків самоаналізу й самозаглиблення.

Я ЗАКЛАДАЮ МОРАЛЬ У КАРКОЛОМНИЙ СЮЖЕТ – І ПІДІТКАМ ПОДОБАЄТЬСЯ!

- Наскільки доречно використовувати підлітковий сленг чи такі фривольні, як ви самі сказали, слова?

- Сленг дуже потрібен. Якщо оповідання буде написане штучною мовою, а не тією, якою розмовляють самі підлітки, вони його просто не читатимуть. Але я згодна, що потрібен баланс – з одного боку, ми повинні спускатися до свого читача, а з іншого – ненав’язливо давати їм можливість трішечки підтягуватися.

Особливість книжок серії про і для підлітків, які друкує Видавничий центр «Академія», – передусім у тому, що в них немає моралізаторства чи прямої дидактики. Боже збав!

Навіть ми, дорослі, погодьтеся, не любимо, коли нам читають нотації. Ми пропонуємо підліткам різні моделі поведінки, а вони обирають для себе – що їм підходить.

Дуже важливо, щоб у таких книжках були дорослі персонажі, бо підліток не живе у вакуумі, крім компанії однолітків, він спілкується і з людьми, старшими від нього.

Мама, тато, бабця, вчитель, тренер, психолог, хто завгодно, але хтось дорослий має показати дитині шляхи виходу з тієї чи іншої проблемної ситуації.

Основний меседж підлітка до дорослих, передусім, до батьків: «Відпусти мене, але будь зі мною». Вони випробовують своїх батьків: «А ти будеш мене любити, якщо я зроблю отак, а якщо постою на голові, а якщо – на краю даху?».

І батькам треба запастися валер'янкою або чимось міцнішим – і любити свою «незручну» в цей буремний період дитину попри все. Це фізіологічний процес, мозок розвивається, відбувається його «перезавантаження».

Я, наприклад, своєму синові завжди повторювала: сина, пам'ятай, що я завжди на твоєму боці, але ти повинен говорити правду, якою б вона не була. Тільки якщо я знаю всі карти, я можу знайти вихід. А якщо я чогось не знаю, то не можу тобі допомогти так, щоб це було з найменшими втратами. Те саме намагаюся вкласти в книжки.

- І що, справді вдається приховати мораль у текстах, щоб «буремні» підлітки не запідозрили, що їх намагаються чомусь вчити?

- Я закладаю мораль у карколомний сюжет – і їм подобається! Не буду скромною, я – майстер закручування сюжетів (сміється) і просто фонтаную сюжетними ходами. Хочеш чи не хочеш, але коли вони читають в одній, другій, п'ятій книзі про те, що є добре, а що – погано, то в пам'яті у них це відкладається. Таким чином ти ненав'язливо вчиш, бо якщо твоє призначення – вчити, то ким би ти не був, і чим би не займався, ти все життя вчиш.

Щоб бути ближче до підлітків і знати їхній відгук, я спеціально завела акаунт в Інстаграмі. Зараз дуже активно розвивається культура букінстаблогерів, підлітки від найменшого віку уже самостійно читають. Мені здається, 7+ вже пробують писати свої відгуки на ті чи інші книжки.

ЗАРАЗ СПРАВДІ ГІГАНТСЬКА ПРОПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИТЯЧОЇ КНИГИ

- Мені здається, що молодь, а підлітки й поготів, зараз читають книги у електронному вигляді. Чи не переможе електронна книга паперову? Як ви вважаєте?

- Коли з’явилось кіно, всі казали – театр помре, а потім, коли з’явився Інтернет, – що радіо помре. Але ж ніхто не помер! Просто відбулася конвергенція різних медіа на одній платформі.

Так само і книжка змінюється з потребами часу, але завжди залишається частина людей, які люблять паперові видання, і ніколи електронна книга не витіснить паперову.

- Останні роки у нас гарно розвивається дитяче книговидавництво. Тобто, змалечку ми прививаємо любов до паперової книжечки, а от у підлітковому віці настає книжковий дефіцит – видань для підлітків не так вже й багато.

 – Так, зараз справді дуже велика, просто гігантська пропозиція української дитячої книги – і «Фонтан казок», і «Старий Лев», і «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Підліткове книговидання лише почало розвиватися, але я дивлюся, що багато письменників, котрі постійно працювали в дорослому сегменті, починають експериментувати з підлітковою книжкою.

Я теж раніше працювала в дорослій літературі, і, напевно, повернуся до неї, але зараз всі сили докладаю до цього сегменту, бо мені здається, що не можна паралельно писати і для дорослих, і для підлітків. Можливо, й можна, але щось буде страждати.

Це – не хобі, а серйозна робота. Дорослий може тобі щось пробачити в тексті, а підліток не пробачить навіть наймізернішої неумілості, поверховості, тим більше, неправдоподібності.

У них більші вимоги, бо довкола багато різних спокус, і якщо книга буде написана не дуже добре, вони не будуть її читати.

Є ТЕМИ ПРО ЯКІ ПРОСТО НЕ ЗНАЄШ – ЯК СКАЗАТИ У ПІДЛІТКОВИХ КНИГАХ, А ГОВОРИТИ ТРЕБА. НАПРИКЛАД, ТЕМА СЕКСУ.

- Я пригадую свої розмови з письменницями Ірен Роздобудько та Світланою Поваляєвою, які теж пробували себе у дитячий літературі. І вони обидві говорили, що це дуже складно. Світлана взагалі зізналася, що більше для дітей писати не буде, бо це надто відповідально. У чому для вас особисто полягає ця складність і відповідальність?

- Наприклад, є теми про які просто не знаєш – як сказати у підліткових книгах, а говорити треба. Наприклад, тема сексу. Дітям же своїм ви розказуєте про це? Тобто, це ті знання, які підлітки мають отримати не в підворітні, або через Інтернет, а цивілізовано й не викривлено.

Мені часто ставлять питання: як писати про секс для підлітків? Кажу: акуратно. У своїх книгах я саме так і пишу. Переписую по кілька разів, потім це перечитує видавець, а якщо там якась дуже контроверсійна тема, то перечитує ще й психолог. Основне правило в підлітковій літературі, як у лікарів, – не зашкодь.

У кожного письменника є своя ключова тема. Це називається «неписаний договір із читачем». Від мене завжди чекають двох речей – взаємини в добу технологій і різні підліткові проблеми, психологічні, усвідомлення себе, усвідомлення дорослішання, спілкування з батьками.

Знаєте, який найбільший письменницький страх? Не виправдати читацьких очікувань. Навіть коли у тебе вже є кілька успішних книг, і коли всі чекають новинку, то десь там шкребеться страх: а що, як не зайде, а як не виправдаєш очікувань.

І коли критики написали, що всі сподівання виправдані, що книжка правдоподібна, класна, немає жодного провисання в сюжетних лініях, що всі питання, які були поставлені, мають відповіді. Бо для підлітків це дуже важливо – отримати відповіді на всі ті питання. Думаєш: слава Богу.

- Хто ваш найголовніший критик?

- Мій найгостріший критик – син. Він завжди досить критично налаштований і, до речі, саме він був консультантом книжки «Знає тільки Мару», де історія розгорталася довкола субкультури дигерів.

Для того, щоб написати її, я спускалася разом із ним у міські підземелля, тому що ти не можеш бути правдоподібним, якщо не знаєш і не розумієш місце дії.

Він читав рукопис, правив, весь мозок мені виїв, що отак може бути, а отак не може бути. Врешті-решт бували такі моменти, що нам хотілося повбивати одне одного в суперечках довкола цього тексту.

Але книга вийшла справді класна і правдоподібна – як із точки зору тієї субкультури, на основі якої вона написана, так і з літературної точки зору.

Коли син перечитав остаточний варіант, сказав: тепер я хочу свій примірник консультанта. Я йому подарувала. Він сказав: годно, мамо, годно. З його вуст – це наче орден.

МАРКО ВОВЧОК НЕ ЗАХОТІЛА ВИЗНАТИ, ЩО НА НЕЇ ПРАЦЮЮТЬ ЛІТЕРАТУРНІ «НЕГРИ» І ВИЗНАЛА СЕБЕ ПЛАГІАТОРКОЮ

- Пані Олено, крім літературної та викладацької діяльності, ви займаєтеся ще й науковою – захистили докторську дисертацію на тему плагіату. Мені цікаво – наскільки ця проблема на сьогодні актуальна і в яких сферах?

- Плагіат – це суперпопулярна проблема в усіх сферах: науковій, літературній, навіть перекладацькій! Класичний приклад такого плагіату – історія з Марко Вовчок.

Виявляється, переклади, які виходили під її іменем, для неї робили інші перекладачки. Це стало відомо, коли одна з перекладачок, якій письменниця не заплатила за переклад казок Андерсена так, як обіцяла, просто взяла чужий переклад, який вийшов на два роки раніше, – і підсунула Марко Вовчок як власний.

Вкрадений переклад опублікували в журналі, де його й побачив брат справжньої перекладачки і розпочав судовий процес. Марко Вовчок не захотіла визнати, що на неї працюють літературні «негри» і визнала, що вона сама вдалася до плагіату перекладу. Тобто, обрала з двох зол менше.

- А якщо крадеться не текст дослівно, а авторська ідея?

- Коли ми говоримо про плагіат, то треба чітко розуміти, що охороняються не ідеї, а виключно їхнє матеріальне втілення. Бо засади авторського права побудовані на вільному обігу ідей.

Ви можете звинуватити когось у тому, що він украв вашу авторську ідею, лише у разі, якщо ця ідея була прописана в опублікованому тексті. Але й тепер ви можете говорити лише про плагіат фрагмента тексту, в якому цю ключову ідею оприлюднено.

Є засадничі ідеї, їх не можна охороняти авторським правом, бо інакше припиниться розвиток і науки, й літератури.

Існує таке поняття, як вічні мотиви чи вічні сюжети, наприклад, – історія про Дон Жуана. Якщо ми зараз із вами обидві напишемо повість про нього, наші історії будуть абсолютно різними, хоча сюжетний хід у нас один. Все залежить від способу реалізації.

Взагалі історія Дон Жуана була безліч разів інтерпретована в поезії, прозі та драмі багатьма славетними, відомими та менш знаними письменниками від моменту появи у творі іспанського драматурга Тірсо де Моліна «Севільський звабник, або Кам’яний гість» (1630) аж до сьогодення. З-поміж авторів – Мольєр, Гофман, Моцарт, Байрон, Леся Українка, Пушкін, Беккер, Лорка, Бальмонт та інші – і кожен представив оригінальний твір, попри те, що використав мандрівний сюжет.

Насправді кількість літературних базових ходів обмежена. Візьмемо до прикладу Мольєра: у багатьох його п'єсах – запозичені сюжети. І посередній драматург Поль Скарон звинувачував його у плагіаті. Насправді, вони обоє застосували один і той же «вічний» сюжет, але Скарон вирішив, що Мольєр вкрав саме у нього. Хоча, як виявилося, сам Скарон запозичив той сюжет у іспанських авторів.

Висновок такий: якщо до одного й того ж сюжету звертається талановитий драматург Мольєр і посередній – Скарон, то один лишається у віках, а про іншого ніхто не пам’ятає.

Оскільки ту чи іншу ідею різні автор втілюють по-різному. Це не означає, що таке втілення неодмінно порушує чиєсь авторське право.

Ось Вам іще «кіноприклад»: культовий режисер Люк Бессон у 1990 році зняв кримінальну драму «Нікіта». У 1993 році з’явився американський римейк фільму – трилер «Повернення нема» режисера Джона Бедема, а Люк Бессон спільно з Робертом Гетчелом виступив автором сценарію.

Упродовж 1997–2001 років за мотивами фільму було знято п’ятисезонний канадський серіал «Її звали Нікіта» з Петою Вілсон та Роєм Дюпюі в головних ролях.

А у 2010-2013 роках американці зняли ще один серіал-римейк «Нікіта». Усі ці фільми та серіали обігрують одну ідею: дівчина за певний проступок опиняється спочатку у в’язниці, а згодом стає суперагентом суперзасекреченого відділу; проте кожен має свої змістові акценти й вважається оригінальним твором.

В ІНТЕРНЕТ-МЕРЕЖІ МИ ВСІ ГОЛІ – МИ НІБИ ПРИВСЕЛЮДНО ТАНЦЮЄМО ТАМ СТРИПТИЗ

- А якщо автор вдається до компіляції чиїхось творів чи авторських ідей? Таке закидають сучасному класику Пауло Коельо, твори якого, на думку деяких критиків, є талановитою компіляцією.

- Якщо в науковому тексті скласти докупи цитати-цитати-цитати, – це буде компіляція, але не плагіат. Якщо там є посилання на всіх, то це просто текст, позбавлений новизни і наукової вартості, але де-юре – не плагіат.

Хрестоматії – це теж компіляція, бо вони укладені з різних шматків. Але якщо ви написали передмову, дали посилання, – то ви виступаєте упорядником.

Якщо говорити про художні твори, то, повторюся, немає абсолютно нових ідей. Ми всі творимо на основі того, що вже хтось колись говорив.

То виходить, що якщо роман «Алхімік», незважаючи на компіляцію, читають у всьому світі багатомільйонними тиражами, і переклали на 67 мов світу, то значить у ньому постала нова якість.

- Мені здається, що раніше, за часів Мольєра «сплагіачений» текст можна було видати за свій, але зараз – у добу сучасних технологій, коли через Інтернет все ж можна перевірити? Невже хтось справді може вкрасти вашу книгу і видати під іншим прізвищем?

- В інтернет-мережі ми всі голі – ми ніби привселюдно танцюємо там стриптиз. Всі все про всіх знають.

Змоделюємо ситуацію: припустімо, я написала оповідання і виклала його на своїй сторіночці у Фейсбук.

Комусь воно сподобалося і цей хтось, керуючись моїми ж словами, що я не збираюся публікувати цей твір найближчим часом, бере це оповідання – і відправляє у видавництво.

Якщо не буде добросовісної перевірки, то його спокійно можуть опублікувати. А потім я вирішу надрукувати це ж оповідання – і мене звинуватять у плагіаті, бо та людина була перша.

- А те, що оповідання вже вами на вашій сторінці було опубліковане раніше, хіба не є доказом, що ви – істинний автор?

- Доказом це може бути лише в приватному спорі між нами, але не в суді.

Добросовісний видавець завжди перевіряє те, що він публікує. І добросовісні письменники, коли пишуть свої книжки, завжди стежать за тим, щоб не було порушено права третіх осіб.

Якщо я згадую у тексті певну пісню, я не можу опублікувати уривок з неї. Я можу перефразувати, дати натяк на те, що слухає герой, але в жодному разі я не буду наводити цілі шматки тексту, бо це – порушення прав третіх осіб і за це можуть притягти до відповідальності.

Тобто, якщо я оприлюднила свій текст на своїй сторінці, добросовісний видавець це перевірить.

ХОЧУ, ЩОБ ЗА МОЇМИ КНИЖКАМИ ЗНІМАЛИ ФІЛЬМИ

- Я вірю, що видавці у нас добросовісні й ви ніколи не стикнетеся з подібною проблемою. До речі, ми так оптимістично поговорили про підліткову літературу, а от із підлітковим кіно у нас поки що все не так добре. Не плануєте написати сценарії за своїми книгами?

- Відкрию вам секрет: у мене більш кінематографічне сприйняття реальності, і на якийсь момент це навіть стає проблемою, тому що я пишу текст так, як ніби бачу події через кінокамеру.

Нам навіть довелося структурно перебудовувати повість «Мишоловка», бо редактор каже: ви ж – не камера, а у вас просто розкадровка іде (сміється).

Поки що мені не надходило таких пропозицій, але я до них відкрита. Можливо все. Знаєте, колись я хотіла, щоб було видано багато моїх книжок. Так і сталося. Тобто, правильно і чітко сформульоване бажання, послане Всесвіту, підкріплене твоєю наполегливою щоденною працею, – і ти отримаєш все, що хочеш.

Так, я хочу, щоб за моїми книжками знімали фільми. Агов, режисери, відгукніться!

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ