Темне на темному. Машина часу під назвою «Чорнобиль»

Причина – якість стрічки у дослідженні теми та її майстерному відтворенні на екрані. Серіал уважно дивилися і дивляться усі, проте найуважніше – безпосередні учасники події, історики, а також кінематографісти, які гадають – що у серіалі є такого, чого немає в інших фільмах, і у чому може бути секрет його популярності?

Спробуємо подивитися на цей фільм відсторонено, без занурення у сам фактаж, який хоч і детально вивірений авторами фільму, проте все ж має певні прогалини, перебільшення, довільний показ окремих подій та інколи – викривлені портрети реальних учасників чорнобильської трагедії. Про все це цілком можна дізнатися із висловлювань фахівців, які продовжують його коментувати.

І все ж, найголовніше у серіалі – не стільки стовідсоткова достовірність, скільки підхід авторів до фільмування та атмосфера самої стрічки. У першу чергу йдеться про серйозний та фаховий підхід до безпосередньої події – аварії на атомній станції, яка сьогодні досить ретельно досліджена. Автори серіалу вирішили слідувати одній із версій подій, а саме версії радянського вченого Валерія Леґасова, який був активним учасником ліквідації наслідків аварії і є одним із головних героїв фільму. По-друге, автори серіалу серйозно поставилися до матеріальної складової свого фільму. Важливо було нічого не стилізувати і максимально достовірно відтворити саме 1986 рік з усіма його побутовими та всіма іншими важливими подробицями.

Серіал став своєрідною машиною часу, у якій глядач, особливо український, ніби переноситься у ту віддалену від нас епоху, згадуючи самих себе та обставини власного життя. Матеріальний, побутовий бік справи дуже важливий, оскільки саме він викликає довіру до сюжету та змальованих подій. Для пострадянських людей середнього та старшого поколінь ця мандрівка в часі позначає не тільки повернення до власної молодості чи якихось призабутих вже побутових деталей, а ще є нагодою згадати суспільні настрої тих часів, які навряд чи можна назвати безжурними чи бодай радісними.

Це були особливі часи, коли загальна втома від радянського комунізму і неприязнь до тодішньої системи просто висіли у повітрі. Після смерті Брежнєва та кількох наступних генсеків певна надія була на молодого Горбачова, якого саме Чорнобиль і перевірив на міцність, продемонструвавши, що і цей очільник комуністів мало чим відрізняється від своїх попередників. Гнилою була сама система. Тривала війна в Афганістані, на тлі падіння цін на нафту занепадала економіка. Згодом до цього додалася політика гласності, яка за кілька років настільки дискредитувала радянський комунізм, що він фактично не мав жодних шансів на продовження власного існування. Зрештою, радянська імперія розпалася. Все це були цілком закономірні події: пацієнт помер від старості та деменції.

У другій половині вісімдесятих років у радянському кіно створюються фільми, які недоброзичливці згодом назвуть вигаданим радянською цензурою іменем “чорнуха”, хоча це були цілком реалістичні картини про час, у який ми всі жили. Це станеться тільки 1988 року, коли вийде “Маленька Віра”, а за нею й інші фільми, де радянський побут, радянський спосіб життя постане у всій своїй моторошній наочності.

Американський “Чорнобиль” апелює саме до такої естетики та такого світовідчуття. Це темний фільм про темні радянські справи, які завше робилися у напівтемряві та у суворій таємниці. Це кіно, у якому стрілися всезагальна брехня тодішньої влади та самопожертва величезної кількості людей, які не відступили перед загальним горем.

І темряву не варто сприймати як метафору, її слід сприймати буквально. У серіалі фактично немає світлих епізодів, багато сцен тут відбувається або вночі або у якихось слабко освітлених місцях, готелях чи лікарняних палатах. У цьому світі відсутнє світло – тут темрява поглинає все. Звісно, це цілком свідомий і нереалістичний хід, проте він працює на художній ефект фільму, без цієї концентрації темряви нічого б не відбулося, емоційний вплив був би меншим.

Перед нами – відверто антирадянське кіно, яке повторює тільки те, що говорилося тридцять років тому, у часи перебудови, спочатку пошепки, а потім цілком відкрито, коли з кожним роком – від того самого 1986-го – відкривалися нові й нові злочини комунізму. Про них писали у пресі, розповідали по телебаченню та демонстрували у кіно. Проте парадокс – у тому, що Чорнобиль, ця безпрецедентна техногенна катастрофа, так і не став об’єктом хоч якогось детального (за винятком кількох неігрових картин) кінодослідження ні тоді, ні згодом. Чорнобиль, який, на думку багатьох, став відправною точкою загибелі радянського союзу, у кіно так і не був осмислений. Багато факторів зіграло проти цього: економічна криза, надто швидкі суспільні зміни; здавалося, що час вилікує усе сам по собі.

Мало минути тридцять років, аби ми дочекалися фільму, який знову поверне нас у ті часи й змусить зустрітися віч-на-віч із катастрофою, яку ми начебто пережили, проте яка мало нами пам’ятається та не дуже сприймається зараз, як щось дотепер актуальне. Ми жили у ті часи, проте ми були слабко інформовані, мало хто розумів масштаби загрози та до кінця відчував драматизм подій. Мало хто підозрював приреченість комунізму 1986 року, хоча багато хто відчував, що справи йдуть не так, як треба.

Перед нами своєрідний часовий парадокс – фільм не тільки повертає нам те, чого ми не знали або що не до кінця розуміли, а ще й унаочнює наші підозри, наші страхи та наше небажання жити в комунізмі. У кіно мало кому подібне вдавалося. Як виняток, можна згадати фільм російського кінорежисера Олексія Балабанова “Вантаж 200”, який був знятий 2007 року і в якому йшлося про 1984 рік. Там не було Чорнобиля, проте був Афганістан, маніяк-міліціонер та неймовірний жах повсякденності, який подавався саме через побутові матеріальні деталі. Це був “Чорнобиль” до “Чорнобиля”.

Це був вирок радянському союзу вже після його смерті й це було застереження на майбутнє, бо повернення СРСР у будь-якій формі означає повернення Афганістану, Чорнобиля, а також усього знайомого нам побутового жаху, який вбиває тільки самим фактом свого існування.

Ігор Грабович. Київ