Вона каже, що завжди занурена в роботу і найбільше любить процес зйомок і той стан, коли робиш монтаж фільму і тільки на цьому й зосереджений. Це стосується всієї роботи, і особливо фільму, яким переймалася кілька останніх років і який нині змагається за перемогу в основному конкурсі 48-го Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”. Це фільм “Julia Blue”, в українському варіанті – “Юля”, що є її творчим дебютом у повному метрі.

А ще вона зізнається: “Відчуваю, треба трохи відпочити, але як відпочинеш, якщо надихаєшся тільки від думки, що працюватимеш разом зі Стівеном Спілбергом...”

Про роботу над фільмом про кохання під час війни, про Майдан, який спонукав його зняти, про акторів, яких знайшла в Україні й вважає найкращими, – у розмові американської режисерки українського походження Роксі Топорович з кореспондентом Укрінформу.

ХОТІЛА, ЩОБ ГЕРОЇНЯ МАЛА ВОЛОССЯ КОЛЬОРУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАПОРА

- Роксі, добрий день! Надзвичайно приємно з вами познайомитися. Як мені вас називати — Роксі, Роксолано?

- Як вам подобається. Але Росколяна — то дуже довге ім’я (сміється).

- Гаразд. Я мала нагоду трохи поговорити з акторами, що зіграли головні ролі у вашому фільмі – з Дімою Ярошенком, саме так значиться в афіші — Dima, та Поліною Снісаренко. І Діма сказав буквально таке: “Команда у нас була дуже крута! Оператор Сашко Рощин дуже крутий. Нілу Сафінья — суперпродюсерка. Роксі — чудовий режисер, і також є автором сценарію. Сценарій дуже сильний. Тому фільм вийшов!”. А ще він розповів, що фільм побував на багатьох американських кінофестивалях.

- Так, на дванадцятьох. І ми отримали чотири призи — два за найкраще кіно, два — за найкращу режисуру.

- Вітаю! Ще маєте шанс отримати нагороду на “Молодості”. Може, Гран-прі!

- Ми би хотіли! Щиро, я би хотіла, щоб Діма і Поліна виграли як найкращі актори, бо вони такими є насправді.

- Роксі, я хочу, щоб найперше ви пояснили назву фільму. Зрозуміло, що головна героїня – Юлія. Але чому “Julia Blue”?

- Я хотіла, щоб героїня мала синє волосся. Власне, жовто-синє, як прапор. Тому й вирішила дати таку назву. А Юлія — дуже добре, коротке ім’я, звучить майже однаково і англійською, й українською.

- Чи, крім символіки, це підкреслює якусь її інакшість, окремішність?

- Ну так! Вона має свою позицію, своє життя. Я хотіла особливу героїню, яка вирізняється, рішучу, мудру, здібну, цікаву, файну...

- Чи проводили кастинг?

- Пробували дуже багато акторів. І Поліна — найкраща, без питань! Вона грає в Молодому театрі. Але я хотіла би, щоб це кіно дало їй поштовх для чогось більшого.

- Коротенький синопсис фільму розповідає, що Юлія – студентка-фотожурналістка, живе у понівеченій війною Україні. Одного дня вона зустрічає молодого солдата, який щойно повернувся з передової...

- Це – драма. Це – кохання. Я додала ще тему посттравматичного синдрому. На цю ідею мене наштовхнуло спілкування з групою жінок-психологів з Миколаєва, які просили знайти лікарів в Америці, аби допомогли, проконсультували, як працювати із бійцями, що повертаються з фронту. Я знайшла контакти, з’єднала їх, як могла, через Facebook. Сподіваюся, щось із того вийшло...

МІЙ ФІЛЬМ НЕ ФОКУСУЄТЬСЯ НА ТЕМІ ВІЙНИ, ЦЕ ІСТОРІЯ ПРО ГУМАННІСТЬ

- Що стало поштовхом зняти саме таке кіно, з таким сюжетом? Знаю, що ви були на Майдані.

- Я була тут під час Майдану. Власне, я не стільки вирішила приєднатися до того руху, скільки Майдан затягнув мене, тому що я практично приземлилася у майданний вир. Прилетіла у грудні представляти фільм на фестивалі (американського кіно “Незалежність” – авт.). Удень робила свою роботу, а вночі або ввечері спілкувалася з людьми, готувала разом з ними їжу... Ми багато розмовляли про те, чому вони тут, чого намагаються досягти. Я багато чого дізналася, і дуже цікаві були співрозмовники, зокрема й люди, які пройшли афганську війну...

Я зрозуміла, що маю шанс у своєму житті зробити щось значне, позитивне — для історії, для українців. Для родини, зрештою, бо я – з українського роду. Тож мусила щось зробити. Я не лікар і не могла працювати у шпиталі, не волонтер — і як американка не могла би ним стати. Тому найкраще – і найліпшим шляхом пережити ті події – було зробити фільм про те, що я бачила на власні очі.

Потім я здобула грант і рік могла працювати в Україні. Оператор Саша Рощин, мій найліпший приятель тут, коли ми зустрілися на летовищі в день мого прибуття, запропонував: “Маємо рік. Треба щось знімати!”. Я думала спочатку, що це буде короткий метр, але згодом ми вирішили зняти велике кіно.

- Ваші актори теж були на Майдані. Діма розповідав якісь жахливі речі, казав: те, що бачив, що чув навколо Майдану, увійшло у фільм і допомогло з персонажем, який він втілював, який і мав отой посттравматичний синдром. Поліна теж сказала, що багато особистого досвіду під час Майдану внесла у свою роль, якісь маленькі історії, особисті переживання.

- Це так. Але у фільмі згадується не тільки Майдан, а й події на Сході. Хоч сам фільм не фокусується на темі війни, скоріше його дія відбувається на тлі війни. Це саме людська історія, історія про гуманність.

- Так, я зрозуміла, що фільм не про війну. Бо відомо також, що більшість зйомок відбувалися у селі на Львівщині. Конкретно у Підгірцях Сколівського району.

- Справді, другу половину фільму ми знімали в Карпатах. І я мала ідею, щоб у ньому грали селяни. Вийшло дуже цікаво, дуже гарно! Це надало картині автентичності. Весілля ми зняли як справжнє — із церквою, із самим святом. І люди думали, що ми направду одружуємо наших героїв. Я кажу: “Ні, це — кіно! Це не справжнє!” Було дуже смішно.

- Отож цей фільм ви зробили за рік і працювали над ним з українцями. Маю на увазі акторів, команду взагалі.

- Так. Уся команда — то були українці. Лише я та продюсерка Нілу Сафінья — американки. А ще монтажер Бен Кім, який, до речі, має вперше прилетіти в Україну, щоб разом представити наш фільм на фестивалі “Молодість”.

У США ДЕРЖАВНИХ КОШТІВ НА КІНО НЕ ІСНУЄ, КІНО – ЦЕ БІЗНЕС

- Ви сказали, що фільм побував на кінофестивалях у США. А де і коли була його прем’єра?

- Прем’єру ми мали минулого року на Міжнародному кінофестивалі у Клівленді, який прагне показати кращі кіноновинки з усього світу, але сфокусований на східноєвропейському кіно. Мені було дуже приємно, бо Клівленд — то моє місто, де моя родина, і все було супер!

- Тож на “Молодості” буде його українська прем’єра. Але чи буде він демонструватися в наших кінотеатрах?

- Цього ми ще не знаємо, але дуже би хотіли. Наразі ми запросили кількох дистриб’юторів, щоб подивилися стрічку і, можливо, допомогли нам у цьому.

- Хоч ваше кіно зроблене в Україні, практично українською командою, зняте українською мовою, я так зрозуміла, що грошей на нього ви від України не просили?

- Ні, ми не мали ніякої підтримки. У США ми не маємо таких фондів, державних коштів на кіно не існує. “Julia Blue” – це незалежне кіно. Ми знайшли благодійні кошти, їх пішло чимало, але це мікробюджет. Переконана, що він набагато менший, ніж мають ті фільми, які тепер знімають в Україні. 

- Ви говорите: незалежне кіно. Чи ви прив’язані до якоїсь кіностудії, компанії-виробника десь у Голлівуді?

- Я і є Голлівуд! Зараз я працюю над фільмом Спілберга як художник-постановник. Це рімейк знаменитого мюзикла “Вестсайдська історія”. Зйомки ще не почалися. І я взяла два тижні, щоб побути у Києві. А знімати почнемо, думаю, 8 червня і будемо продовжувати зйомки чотири місяці. Але я не працюю для студії “Paramount”, я працюю конкретно над якимись проектами.

- Тобто зараз ви набираєтеся досвіду у Стівена Спілберга?

- Він – найвищий! Це є the top of the top! Мені не треба нікого іншого! Я така задоволена, що маю ту працю. Я почала її лише місяць тому, бо перед тим рік працювала на телебаченні.

ХОЧ БИ ЩО Я ЗНІМАЛА, ЗАВЖДИ ДЕСЬ У КАДРІ БУДЕ ЩОСЬ УКРАЇНСЬКЕ

- Водночас, Роксі, ви плануєте знімати своє кіно. У повному метрі, так?

- Мені подобається повний метр! Але, може, зроблю один маленький проект — анімаційний фільм. І то моя ідея. Ми його зробимо разом з режисером, з яким познайомилася на фестивалі.

- Ви зняли документальний фільм "Folk!" – про українські народні танці. Нині — художній фільм “Julia Blue”, що розповідає сучасну історію про українців під час новітньої війни. Чи й далі українська тема залишатиметься у фокусі вашої уваги?

- Щодо документального кіно, то я була в тій групі, я танцювала. Мушу сказати, що діаспора має таку невідчепну, настирливу одержимість — ну, ми дуже любимо українські народні танці (сміється)! І у фільмі є історія, є щось цікаве і дещо комічне.

А щодо майбутньої праці, то я хочу і далі працювати разом з Поліною і Дімою. Ми маємо план створити дещо цікаве і... — темне!!!

- Розкажіть будь ласка! Ідея зняти “чорне кіно” з’явилася під впливом Спілберга?

- Ні. Я просто працюю над фільмом, який він знімає як режисер. Але про той фільм поки що не скажу – це є мій секрет! Тільки скажу, що йтиметься про щось надприродне. Там буде багато крові (сміється)! Може, це буде якась фантастика, з відьмами, з вампірами...

У червні лише починатиму працювати над сценарієм. Тобто 30 травня, а потім 1 червня відбудеться прем’єра “Julia Blue” в Україні, а 2 червня я вже зможу думати про щось інакше.

Але чи будуть мої фільми завжди про Україну, я не знаю. Я цього взагалі не планувала. Так сталося, і я не могла того уникнути. Це — як кров усередині мене. Тож, хай би що я знімала, навіть щось зовсім американське, десь у кадрі обов’язково щось буде як автограф — чи хтось стоятиме в куточку у вишиванці, чи якась писанка лежатиме на столі...

- А ви знаєте, що серед фільмів, які наші популярні видання радять обов’язково подивитися на “Молодості”, називають “Julia Blue”?

- О, супер! Я цього не знала, це приємно.

- Ми направду вам дуже вдячні за те, що ви зняли фільм, який актуалізує питання України у світі. Чи й треба говорити, наскільки це для нас важливо...

А скажіть, чи були ви знайомі з українським кіно? Чи мало воно на вас якийсь вплив? Взагалі, хто з режисерів вам подобається?

- Я знаю багато українських пісень, але не кіно. Ми в діаспорі не бачили українських фільмів. Ми мали “Наталку Полтавку” чи “Запорожець за Дунаєм”, які знімав Авраменко (Василь Авраменко зняв їх на еміграції і організував їх прокат у США та Канаді — авт.), і дивилися їх в українській школі. Але то були дуже старі фільми. 

Були польські, і я дуже любила фільми Кшиштофа Кесльовського. Взагалі я отримувала задоволення, чуючи інакшу мову в кіно, бо ми дивилися лише американські фільми. Коли мені було чотирнадцять років, я знайшла на форумі секцію міжнародного кіно і почала дивитися польські, французькі стрічки. І це мені було страшенно цікаво! Але українських там не було.

- Тож іще з дитинства, з чотирнадцяти років, ви вподобали кіно і далі вже не мали проблеми вибирати?

- А що може бути краще? Нічого. Це найцікавіше, що може бути!

- Ви сказали, що ваш фільм не має happy end’у, але дає надію...

- Я хотіла зробити кіно, близьке до справжнього життя, де не все відбувається, як захочеш... І я хотіла зробити щось дуже справжнє, але думаю, що все повинне мати надію. Тому додала маленький момент при кінці, який дає ту надію... Але треба дивитися кіно! Ви обов’язково приходьте! Взагалі, я хотіла би, щоб українці цей фільм побачили.

- Я щиро бажаю вам, Роксі, зняти багато цікавих фільмів і одержати Гран-прі на “Молодості”! Чекатимемо на 1 червня, на церемонію закриття фестивалю, коли оголосять переможців.

Валентина Пащенко, Київ
Фото Данііла Шамкіна та з особистого архіву Роксі Топорович