Зоя Гайдай. II. Повелителька аудиторій

Зоя Гайдай. II. Повелителька аудиторій

Укрінформ
Завершуємо, в рамках проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ", розповідь про видатну українську оперну співачку Зою Михайлівну Гайдай

Буквально через десять днів після початку війни, 2 липня 1941 р. провідних акторів Київського театру опери і балету, а саме: Зою Гайдай, Миколу Платонова, Івана Паторжинського, Марію Литвиненко-Вольґемут, Андрія Іванова - евакуювали подалі від фронту, до Уфи. У непридатних для цього вагонах перші зірки української опери їхали дев’ять днів. Але столиця Башкирії взагалі і трупа Башкирського державного театру опери і балету (БДТОіБ) зустріли українців гостинно.

Розкачуватися вони часу не мали, і вже 19 липня 1941 р. відбувся перший концерт Зої Гайдай і Миколи Платонова, а від серпня почалися спільні вистави українського і башкирського театрів. Провідні партії в операх “Кармен”, “Травіата”, “Ріґолетто”, “Євгеній Онєгін”, “Русалка” співали частіше кияни. З величезним успіхом відбулися прем’єри опер - “Наталки Полтавки” Миколи Лисенка і “Запорожця за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського... У гостинній Уфі українці перебували понад рік, а восени 1942 р. Київський театр опери і балету вирушив до Іркутська.

По тилах Зоя Михайлівна не відсиджувалася, бо ще в лютому 1942 р. створила власну творчу групу, куди, крім зачинательки, увійшли співаки: колишній соліст Одеського театру опери і балету Костянтин Лаптєв (баритон; 1904-1990) і тенор Микола Платонов, балетна пара солістів Київського академічного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка - Антоніна Васильєва (1910-1997) та Олександр Соболь (1909-1984), скрипаль-віртуоз, лауреатка Першого Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців Беба Притикіна (1917-?), піаніст та диригент Борис Чистяков (1914-1980).

У мороз і спеку, просто неба, на неструганих дошках виступали вони перед воїнами Південного і Південно-Західного фронтів, моряками Тихоокеанського флоту (1943). Зоя Гайдай зорганізувала та виступила у 500 шефських концертах для бійців. Можете уявити 500 шефських концертів? А тепер уявіть, що їх треба було ще й  заспівати?

Яскравим акордом Другої Світової  став в останній рік війни музичний фільм-концерт “Українські мелодії” режисера Ігоря Земгано, знятий у співавторстві з Гнатом Ігнатовичем-Балінським на Київській кіностудії імені О. П. Довженко. Прем’єра стрічки відбулася в серпні 1945 р., і в ньому, востаннє - разом, знімалася подружжя Зої Гайдай та Миколи Платонова.

***

По закінченні II Світової війни Зоя Михайлівна з чоловіком повернулися до Києва. Поволі мирне життя налагоджувалося. Незабутніми враженнями її обдарував 1946-й р. Зоя Михайлівна здійснила нечувану на той час гастрольну поїздку до Канади та Сполучених Штатів - Чикаґо, Нью-Йорк, Вашинґтон. Коли невеличка творча делегація українських митців: Зоя Гайдай та Іван Паторжинський - перебувала у США, на урочисте прийняття на честь наших земляків у Ратушу Нью-Йорка (City Hall) прибули найяскравіші зірки Метрополітен-опери і Голлівуда, журналісти провідних національних видань.

У концертній залі був аншлаг. Після виступу публіка тривалий час бурхливими оплесками не відпускала гостей із Європи. А коли Зоя Гайдай виконала пісню “Моя Україно!” на слова Сави Голованівського, що вважається гімном боротьби за волю, - вибухнули овації.

- Я вірив, що ворог тебе не поборе, / і ворог тебе не   зборов, / він ще відповість за гірке твоє горе / і кров’ю заплатить за кров. / І слава твоя оживе неодмінно, / і доля розквітне ясна, / моя Україно, / жива Україно, / блакитна моя сторона!

Рецензуючи подію, на сторінках “Нью-Йорк Таймс” музичний оглядач назвав почуті арії з опер “Наймичка” Михайла Вериківського і “Тарас Бульба” Миколи Лисенка “вартісними зразками ніжної творчості”.

Не меншим успіхом того року користувалися концерти української прими Зої Гайдай в екзотичних країнах Сходу: Іраку, Ірані, Китаї і - згодом навіть Пакистані.

***

Від 1947 р. відома співачка викладала в Київській державній консерваторії.

Довелося починати з чистого аркуша. Ось уривок зі спогадів концертмейстера в класі камерного співу, піаністки Зої Юхимівни Ліхтман (1919-2002):

- Консерваторія відновлювалася на Великій Підвальній, у приміщенні колишнього Київського хіміко-технологічного технікуму. Там тепер - театральний інститут. Класів було мало, і всі зовсім не вмебльовані. Спочатку ми жахнулися, що нічого з наших колишніх речей не залишилося. Тільки завдяки нашим дорогим, світлої пам’яті людям - Онисії Яківні Шреєр (1905-1985) та Любові Давидівні Файнштейн (1902-1991) - щось знайшлось у музичній бібліотеці. Та швидко були з’ясовані адреси, куди зникли конфісковані інструменти, як консерваторські, так і приватні - довелося все повертати назад. Потім на адресу консерваторії стали надходити трофейні німецькі інструменти, а ми приносили: хто - стілець, хто - стіл, тобто хто що міг. Класи прибирали ми самі, викладачі, і тоді було чистіше, ніж тепер, коли нам прибирають прибиральниці.

У той час, коли українська столиця поволі відбудовувалась, родинне життя сонячного сопрано руйнувалося. Розлучення було тривалим і болісним, остаточно шлюб розладнався близько 1950 р., і Микола Платонов виїхав до Росії. Спочатку він працював у Куйбишевському оперному театрі (тепер - Самара), потім опинився в Калінінській державній філармонії, де познайомився з майбутньою дружиною, заслуженою артисткою РРФСР (1958), а тоді актрисою місцевого драматичного театру Любов’ю Борисівною Борисовою (1926).

Чому так сталося? Ймовірно, карколомна кар’єра власної дружини збурила у Миколи Платонова почуття професійних ревнощів. До кінця життя він ображено ремствував, що після смерті Олени Олександрівни Муравйової у лютому 1939 р. саме йому, буцімто, довелося займатися з Зоєю Гайдай, “бо ж вона зовсім не могла співати без стороннього “вуха”. Правди ми тепер не дізнаємося… Схоже на те, що, опинившись у середині 1950-х рр. у Новосибірську, куди молоду дружину Миколи Платонова запросили в театр “Червоний смолоскип”, працювати він влаштувався лише… завідувачем вокального відділення в Новосибірському театральному училищі, де не витребувано викладав також і вокал.

***

У ролі Гелени в опері «Богдан Хмельницький» Костянтина Данькевича

У ролі Гелени в опері

«Богдан Хмельницький»

Зоя залишилася сама у чотирикімнатній квартирі на вулиці Пушкінській, 20. Самотність розвіювали, хіба що, репетиції прими з її постійним концертмейстером Галиною Олексіївною Ніколаєнко, улюблений песик, а також уроки, які професорка Київської консерваторії давала у себе вдома: спочатку - ученицям класу камерного співу, а згодом - класу спеціального вокалу.

Що їй залишалося? Повністю віддатися творчості: окрім участі в оперних виставах, вона багато концертувала як камерна співачка – виконувала твори українських та зарубіжних композиторів, романси, народні пісні. Колоратурне  сопрано Зої Гайдай, що лунало зі сцени Київської опери, зачаровувало чудовим тембром та широким діапазоном. Наталка в опері “Наталка Полтавка” Миколи Лисенка, Оксана - в “Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, інші сольні партії, а загалом більш як 50 сценічних образів у її виконанні - незмінно викликали бурхливі оплески. Разом із тим, творчо розвиваючи в оперному мистецтві національні традиції великих попередників - Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, - органічно об’єднуючи вокальне та драматичне мистецтво, Зоя Гайдай стала прекрасно відома всесоюзному слухачеві, як витончена виконавиця камерних творів. Теплотою сонячного сопрано, широким діапазоном звучань, барвистими тембрами, винятковим ансамблем з акомпаніатором вона чарувала найвибагливішу аудиторію.

***

Зоя Михайлівна була однією з найосвіченіших українських жінок свого часу. Працюючи над новою партією, вона вивчала відповідні історичні та етнографічні матеріали, експериментувала, відмовляючись від сталих редакцій та творчих стереотипів. Співала солістка п’ятьма мовами - українською, російською, італійською, французькою, німецькою, подеколи - китайською, а кожен концерт перетворювала на захоплюючу мандрівку в історію музики в формі незабутнього художнього спектаклю.

За концертної потреби камерний репертуар могли блискавично розширити, а відомі арії доповнити знайомі публіці італійські та іспанські пісні, шлягери з кінофільмів, старовинні українські та російські романси. І справа була навіть не у конкретному творі: бо ж комусь подобається одне, комусь - інше, - а в умінні просто на сцені розгорнути внутрішній зміст, обдарувати аудиторію найтоншими відтінками, досі нечуваними нюансами.

Траплялися концерти, коли сповідь Віри Шелоги в одноактній камерній опері “Бояриня Віра Шелога” Миколи Римського-Корсакова, написаній за мотивами однієї з найдраматичніших п’єс, історичної драми “Псковітянка” Льва Мея, та фінальна сцена із Дездемоною з останнього акту опери “Отелло” Джузеппе Верді, тобто зразки масштабних вокальних полотен, могли в концерті солістки доповнюватися майстерно відшліфованими вокальними мініатюрами, включаючи шедеври українського фольклору (“На що мені чорні брови”, “Ой одна я, одна”, “Черевички мої”) та дитячими піснями Модеста Мусорґського, Дмитра Кабалевського, Миколи Кочетова, Юлії Вейсберґ.

Виняткова мистецька індивідуальність співачки схиляла до себе аудиторію, змушуючи захоплюватися, в першу чергу, самобутнім талантом. Свого часу ту рису людської вдачі підмітив брат артистки Михайло Гайдай:

- Перевтілювалася старша сестра миттєво: щойно вона виконувала ліричні твори Петра Чайковського і раптом - трагізм романсу “Під квітами” Едварда Ґріґа та світ розпуки у “Заклятті” Юрія Шапоріна.

***

У 1955 р. сонячне сопрано завершило сценічну кар’єру. Відтоді Зоя Михайлівна повністю присвятила себе викладанню у Київській консерваторії (нині - Національна музична академія імені П. І. Чайковського). У 1963 р. вона стала професором, серед її вихованців були народна артистка України Людмила Божко, солістка Київської опери Ганна Колесник-Ратушна, солістка-вокалістка Київської філармонії Аліна Волкова.

На початку 1960-х рр. у трупі Київського академічного державного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка з’явилося нове сопрано, у недавньому минулому - солістка Тбіліського театру опери та балету Ламара Чконія (1930). Одразу відчула молода вокалістка, як у поважному театрі все дихає спогадами про Зою Гайдай: “Ось, наша Зоя це місце так виконувала!”.. “Ось наша Зоя цю фразу так співала!”.. “Ось, наша Зоя такий підтекст вкладала!” Але оперні вміють молодняк під танки кидати, не минула тієї участі й Ламара Чконія: за півтора місяці після її прийому до трупи постановник зажадав побачити дебют… зі сцени!

І не будь-який, а в ролі Тетяни в опері “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського.

Представлення публіці солістки відбулося успішно: спрацювало інтерв’ю директора театру Віктора Гонтаря (1905-1987) на радіо, телебаченні і в пресі, розклеєні по місту величезні афіші. Це викликало не просто аншлаг, деякі слухачі стояли у проходах. Після вдалої прем’єри до гримерки зазирнув веселий зять Микити Сергійовича Хрущова, директор театру Віктор Петрович Гонтар і з порога гучно заспокоїв:

- Лише тепер, Ламаро, можете вважати, що вас прийняли в театр, а не два місяці тому, коли поставили на  зарплатню!

Пристрасті вляглися, гримерка спорожніла. І дебютантка вже збиралися йти додому, коли двері відчинилися, і в кімнату ступила легендарна Зоя Гайдай. Радо кинулася Ламара на зустріч, і якось непередбачено… обняла й поцілувала гостю, а та, по-материнські привітала з дебютом, та всю правду виклала:

- Дитино моя, твій голос, завдяки батькам і педагогу, добре звучить. У вашому співі є щось, що змушує глядача слухати і подобається аудиторії. Але, не ображайтеся, прямо скажу, є місця, де ви холодні, холодні як собачий ніс! Уявляю собі, якщо все це виправити, як лунатиме чудово!

Ті слова миттю повернули Ламару Чконію з неба на грішну землю, а після невеликої паузи дебютантка здолала ніяковіння та наважилася попросити педагога фахово допомогти їй та індивідуально позайматися.

***

Чому саме у неї хотіли навчатися здібні вокалістки?

По-перше, не маючи власних дітей, Зоя Михайлівна кожній із дівчат ставала доброю, але вимогливою родителькою. По-друге, кожна з молодих колег була переконана: краще за Зою Гайдай в Україні ніхто не навчить, як стати незрівнянною Тетяною, Маргаритою, Чіо-Чіо-сан чи Дездемоною, бо сама велика майстриня ними бувала.

Повірте, йшлося не про тонкощі звуковидобування, інтонування, мелізми, головним залишалося інше: по-справжньому зрозуміти персонаж, який ти співаєш. Коли уже згадувана Ламара Чконія виборола у 1963 р. право представляти СРСР на Всесвітньому конкурсі молодих співаків в Софії, Болгарія, із Зоєю Михайлівною вони, здавалося, вокально відшліфували образ Чіо-Чіо-сан.

Та за кілька днів до від'їзду професорка, прослухавши у виконанні вихованки конкурсну програму першого і другого турів, резюмувала:

- Моя мило, ти співаєш арію Пажа з опери “Ґуґеноти” Джакомо Мейєрбера, але геть не розумієш, хто такий Паж. Тебе захоплює виконання фіоритур та пасажів красивим голосом, із гарною інтонацією. Вважаєш, ні про що більше думати не слід? Скажи на милість, хто такий Паж? … Він - хлопчина років 15, якому все навколо цікаво. Це син вельможі або якогось сановника при Дворі. Він - майбутній граф чи герцог. Він знає всі входи і виходи Палацу. Уяви собі, він знає більше, ніж міністр внутрішніх справ. Він одночасно є коханцем декількох статських дам. Входить в їх апартаменти, спостерігає за мешканцями королівського палацу, за їхнім інтимним життям, інтригами і сам в них бере участь. Він хитрий, меткий, всіма усюдами шастає. Ось яким є твій Паж! А ти не бажаєш обтяжувати себе та обмежуєшся красивим голосом і гарною технікою. Ускладнімо завдання: якщо ти потрапиш у третій тур, там слід тричі виконати всю оперу “Мадам Батерфляй”. Зможеш? Ні? Тож краще готуйся, любо!

Після такої накачки досвідченого тренера Ламара Чконія у Софії виборола звання лауреата. Навіть самі японці зазначили, що в її виконанні Чіо-Чіо-сан не здавалася, як це в основному виглядає в європейських співачок, японською порцеляновою лялькою. Третє місце на Всесвітньому конкурсі молодих співаків у Болгарії багато про що свідчило.

***

Тендітною панночкою Зоя Гайдай також ніколи не була. Коли у 1937 р. за “ворожо буржуазну” оперу “Леді Макбет Мценського повіту” (“Катерина Ізмайлова”) узялися зусюдибіч цькувати Дмитра Шостаковича, одним з небагатьох відомих митців саме Зоя Гайдай не побоялася уголос підтримати композитора. Це вона сказала добре слово про твір, вилучений із репертуарів усіх радянських театрів. До речі, автор, у свою чергу, дякував українці у своїх листах:

- Вельмишановна Зоє Михайлівно! Даруйте, що не відразу відповів на Ваш лист. Я трохи хворів... Я Вас дуже ціную, люблю Ваш величезний талант... Мені довелось Вас чути і в опері, і в концертах. Це велика честь для радянських композиторів бути виконаними Вами.

Зоя Гайдай
Зоя Гайдай

Одним з підтверджень незалежного характеру співачки був факт, що за часів соціалізму, коли релігія опинилася під забороною, Зоя Гайдай, хоча упродовж життя не один раз розповідала про власний “войовничий атеїзм”, часто відвідувала… Володимирський собор.

Їй хотілося послухати митрополичий хор, яким вперто керував її батько М.П.Гайдай - сивовусий, кремезний українець у вишиванці, котрий багатьом здавався викапаним Тарасом Бульбою. Звісно, що подібні речі викликали роздратування в чиновників міністерства культури УРСР: “Як це?!? Народна артистка ходить до церкви”, - але вони змушені були терпіти, так само, як і не втручатись у приватні погляди Івана Козловського та Антоніни Нежданової.

Тим часом сучасник, відомий перекладач і мовознавець Микола Любімов (1912-1992) у книжці “Нев’янучий цвіт: книга спогадів” (2007) стверджував:

- Архідиякон московського Богоявленського патріаршого собору Володимир Дмитрович Прокимнов вважав за честь, приїхавши до Києва, просто поспівати в хорі у Михайла Петровича Гайдая. Москвичі та петербуржці - професори, літератори, прості смертні, православні, деїсти, навіть атеїсти - раз послухавши хор Гайдая, за першої ліпшої нагоди знову дарували собі те задоволення.

У країні розвиненого соціалізму Зоя Михайлівна ніколи не нарікала на тяжку долю мисткині: іншим талантам велося не краще. Адже не один рік з-поміж друзів сонячного сопрано залишалися Іван Козловський, Святослав Ріхтер, Олександр Пирогов, Юрій Шапорін, Борис Тен, Максим Рильський, Леонід Первомайський. Їм разом було про що погомоніти у непростих умовах партійної цензури - навіть щось створити, втаємничено, але простому слухачеві та читачеві сказати. А це - головне.

***

У ролі Гальки в однойменній опері Станіслава Монюшка

У ролі Гальки в однойменній

опері Станіслава Монюшка

Мову Зої Гайдай вирізняла надзвичайно багата лексика. Була професорка красномовною та вражаючою, емоційною та переконливою! Після бесіди з нею кожен перебував під враженням, а ще – це реально допомагало в творчості. Зустрічі із Зоєю Михайлівною перетворювалися для вихованець на необхідність.

Щира у спілкуванні з колегами, що нетипово для оперних, без натяку на зоряну хворобу, за спогадами сучасників, народна артистка СРСР та УРСР була і залишалася милою, товариською і простою у спілкуванні людиною. Її вирізняло вміння радіти здобуткам колег, внутрішня інтелігентність, справжня шляхетність. І натяком співачка із сонячним сопрано не виказувала, як вона страждає на рак. Тим часом, у лікуванні ніщо не допомагало, навіть курс променевої терапії, пройдений у Москві.

Мужньо і гідно зустріла Зоя Михайлівна смертельний діагноз, але собі навіть тоді не зрадила. Бо впродовж життя вона любила все робити особисто: кермувати власною білою “Побєдою”, прямувати на дачу, поратись у квітниках, опікуватися приватними проблемами учениць, турбуватися про обділених увагою колег. До 1934 р., у тодішню консерваторію - Музично-драматичний інститут імені М. І. Лисенка, що колись розташовувався на вулиці Ворошилова (нині - Ярославів вал, 40; тепер там - Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), та до артистичного (службового) під’їзду №1 Київського театру опери і балету - незмінно Зоя Михайлівна ходила пішки.

***

Того квітневого вечора 1965 р. вона за звичкою вправно кермувала своєю білою “Побєдою”. Під’їжджаючи до власного будинку на Пушкінській, Зоя Михайлівна пригальмувала, бо побачила у невеличкому скверику, що колись лежав і нікому не заважав навпроти Київського державного театру російської драми імені Лесі Українки, кількох акторів у товаристві знайомого адміністратора тієї трупи. Визирнувши з вікна, гарно одягнена, блакитноока, повнолиця, імпозантна жінка перекинулася кількома словами, а потім сумним голосом, ніби жартома, запросила:

- Приходь на мій похорон.

За кілька днів її, затяту атеїстку, справді покликав Господь... Від важкої хвороби колишня прима Київського державного академічного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка Зоя Михайлівна Гайдай померла 21 квітня 1965 р. у Києві.

***

Тисячі простих шанувальників, викладачів та студентів Київської державної консерваторії вистелили останню путь знаменитої співачки квітами. Про глибоку втрату для музики скорботне слово написала навіть зарубіжна преса.

Поховали сонячне сопрано на Байковому цвинтарі. На її честь названо одну з київських вулиць в Оболонському районі, а на будинку на Пушкінській, 20, де співачка мешкала у 1938-1965 рр., встановили меморіальну дошку. Оце і все?

…Так, все її життя минуло під квітами, минуло під квітами.

І навіть у труну Зоя Гайдай лягла під квітами.

Буквально через чотири з половиною місяці поряд із дочкою ліг і батько, Михайло Петрович Гайдай.

Олександр Рудяченко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-