Микола Яковченко. 1. Лицедій божою милістю

Микола Яковченко. 1. Лицедій божою милістю

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

Не кожен, хто п’є, стає гірким п’яничкою. Особливість оковитої саме в тому й полягає, що той, хто веселуху вживає, спочатку перетворюється на випивоху. Чому так? У чарці людська туга шукає полегшення, легкодухість – хоробрість, нерішучість – упевненість, смуток – радощі, але всі ті риси зеленого змія ведуть лише до власної погибелі. Так, завжди першим хмільне подає людині руку, особливо – коли нам не таланить, коли ми слабшаємо, коли стомлені, коли потрапили в халепу. Та більшість обіцянок горілки оманливі: приплив сил, який адамові сльози обіцяють, – примарний, а душевне піднесення грішної води – фальшиве.

Й по цю «мікстуру для зняття стресу» – доводиться бігати щодня. Бо, як зауважив великий англійський драматург Бернард Шоу:

- Алкоголь – то знеболювальне, що дозволяє перенести операцію під назвою життя.

У підсумку ж, ми купуємося на те, на що не сподівалися. Напевно, тому:

- Комедійний актор мусить бути оптимістом.

Чомусь гірка доля випадає геніям епізоду, таким велетням, як Микола Яковченко, Фаїна Раневська, Борислав Брондуков, кому із року в рік доводилося ламати комедію, аби не плакати від безсилля. У сучасному мистецтві театру чи кіно амплуа рідко змінюються. Ось і знаний комедіант Микола Федорович Яковченко, як пригадувала дружина драматурга Олександра Корнійчука, Марина Федотівна Захаренко-Корнійчук (1921), пристрасно мріяв зіграти… Отелло, напам’ять цитував чималі фрагменти з шекспірівської трагедії, траплялося, скаржився, що жоден режисер не бачить його в ролі мавра, і щовечора під дружній регіт виходив до публіки… Филимоном Филимоновичем Довгоносиком.

*   *   *

20 квітня (3 травня) 1900 р. на вулиці Котляревського у Прилуках Полтавської губернії (нині – Чернігівська область) народився видатний український актор театру та кіно, народний артист УРСР Микола Федорович Яковченко. Шостого дня від народження галасливе немовля похрестив у православну віру благочинний усіх церков Прилуччини, протоієрей місцевого однобанного собору Різдва Богородиці Микола Кирилович Галабутський (1838-1920). Так розпочалася його вистава під назвою життя.

На світ хлопчик з’явився у багатодітній родині колишнього помічника керуючого астраханським рибним промислом, чий рід ведеться, ймовірно, від донських козаків, вихідців із пониззя Сіверського Дінця, котрі Неньку залишили після захоплення Сіверщини Московією. Назад, додому, на українську Полтавщину, на береги тихоплинного Удаю, міщанська сім’я Федора Івановича і Параскеви Іванівни Яковченків переїхала з-під Ростова-на-Дону. Окрім Миколки, батьки виховували ще чотирьох малят: сина Сергія та дочок – Марію, Олену й Олександру. Серед дитячих спогадів актора найтепліші – про бабуню Теклю Корніївну, котрій вдавалося одночасно молитися, цибулю смажити, горщики мити, часник товкти й онука бавити. Саме від неї майбутній комедіант перебрав улюблене слівце – гицало, яким старенька винагородила малого шибеника.

У розбишак все – якось не по-людськи. Легкий на вигадки хлопець до останнього вірив у Святого Миколая, чий день святкується 19 грудня. Того дядьку Миколка Яковченко особливо чекав – за легендою, він щедро обдаровував дітлахів. Через те, навіть 19 грудня вирішив святкувати власні іменини, зберігши традицію на все життя. З огляду на патріархальний уклад у родині купця, торговця рибою та домогосподарки, потяг до науки, а тим паче – до мистецтва, не заохочувався. Обох синів – Миколу та Сергія – Федір Іванович віддав до церковноприходської школи, де у тамтешньому хорі здібних хлопчаків хоч співати навчили.

*   *   *

Під час навчання у другому Прилуцькому училищі, 1912-1916 рр.
Під час навчання у другому
Прилуцькому училищі,
1912-1916 рр.

Попервах Микола виразним нахилом до науки не вирізнявся. Утім, у 1912 р. підліток вступив до чотирикласного 2-го Прилуцького міського училища, невдовзі перейменованого у Вище початкове училище імені Кислих; воно стояло по вулиці Вокзальній. У 1916 р. Микола Яковченко почав ходити до міської єврейської гімназії, адже через незадовільний атестат хохмача до 1-ї Прилуцької чоловічої класичної гімназії, згодом оспіваної Левком Ревуцьким, Федором Міщенком та Олександром Щербиною, не прийняли. Гімназисту наука давалася легко, хоча “відмінно” додому він носив із Закону Божого та… поведінки. Ні, Микола намагався вчити латину, німецьку, французьку, грецьку мови, та вище “трійки” хлопчині не ставили. А ось до лицедійства підліток відчував особливий потяг.

Все змінилося, коли потайки від батька гицало захопилося сценічним мистецтвом, виконавши перші ролі в аматорському театрі гімназії. Природний талант хлопця розгледіла колишня актриса трупи Миколи Садовського – Євгенія Петрівна Базилевська. У 1918 р. навколо себе вона згуртувала талановиту молодь, створивши в Прилуках аматорську трупу імені Антона Чехова. Саме там, у якомусь із водевілів, Микола виконав першу роль. Звісно, центральних персонажів хохмачу не давали – юнак виходив у масових сценах, часто – без слів, хвилини так на півтори. Але розкошував Микола і… засмучувався. Уявляєте, одного разу він запросив сестру Олександру на мелодраму “Осінні скрипки” (1915) драматурга Іллі Сургучова, де виконував роль носія, а та – через грим! – рідного брата не пізнала. Ото вам і велика сила мистецтва.

У часи Української революції 1918-1921 рр. патріот опинився на фронті. Його онук, Микола Бохонько-Яковченко свідчив про невизначеність:

- Достеменно не відомо, на чиєму боці дід воював – за червоних чи за білих. За документами – всю війну він служив у червоноармійському санітарному поїзді. Проте з часом захоплювався, розповідаючи про кінноту генерала Андрія Шкуро, а якось “санітар” дістав... навіть два добре приховані Георгіївські хрести.

За доби Перших визвольних змагань, зокрема – 1918 р. юнак публічно дебютував на театральній сцені у Прилуках, а з аматорського гуртка перейшов до трупи Молодого українського державного театру, організованого актором Пилипом Хмарою, котрий також прибув до містечка. Зібравши місцевих акторів, Пилип Олексійович створив спочатку народний театр. Враховуючи те, що трупа зібралася чимала і строката (більш як 60 чоловік!), її національний склад (російські та українські актори), вистави ставили у шаховому порядку: день – російські, день – українські.

Вже у 1920 р. Пилип Олексійович Хмара розділив театр на дві трупи і організував у Прилуках молодий український державний театр, до якого, крім відомих у місті акторів: Є.П.Базилевської, О.С.Коханівської, Л.І.Жиленка, В.О.Чановської, У.А.Кістяної – ввійшла і талановита молодь, зокрема – Микола Яковченко.

*   *   *

Природний дар, шалений потяг до лицедійства тримають на сцені й аматора, і професіонала. У найтяжчі хвилини у бурі оплесків актор відчуває омолодження, бо шал глядача – то і є мирська слава. Багато що залежить від особистості, від людської вдачі, яка й визначає амплуа, у нашому випадку – простак. Як підкреслювали сучасники, навіть замолоду Микола Яковченко був людиною лагідною, без натяку на заздрощі чи злостивість. Але буквально всі, хто особисто актора зазнали, говорили про його природний магнетизм. Зокрема, як пригадував артист Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Олексій Пєтухов (1940):

- Микола Федорович ніколи не переставав грати: грав на сцені, за кулісами, в коридорі, в буфеті, в сквері, в купе, коли їхали на гастролі. Йому досить було пари очей – і він починав грати. Щось розповідав, історії про себе, про колег. І це дуже захоплювало. Повсякчас він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято.

Усе життя Микола Яковченко багатолико перевтілювався.

Під час Великодніх свят, ближче до своїх уродин, стихійний сміхотворець вбирався в рясу, ходив із кадилом поміж хат, соковитим баритоном співав псалми, а за скромну платню прощав гріхи та дарував благословення. Більш щедрі дари театральнослужитель приймав, так би мовити, “на церкву”. І вірили йому геть усі: дорослі, діти, найближчі сусіди. Отак падали навколішки, до руки прикладалися, виносили паски, крашанки, сулії: “Як же ото батюшку не почастувати?” Щоправда, лицедійство те було не від солодкого життя, не із жиру – від злиднів. Кумедія та була заради окрайця хліба, хоча, по щирості, своїм церковноприходським минулим одвічний шалапут умів вправно користуватися.

На початку 1920-х рр. репертуару в радянського театру не існувало, тож у Прилуцькому народному театрі грали п’єси, які знали та мали під руками. Колишньому акторові харківської трупи антрепренера О.Л.Суходольського, а тепер режисеру Пилипу Хмарі подобалися п’єси Леоніда Андреєва. Отож Микола Яковченко виходив на сцену то Тюхою в “Савві” (1907), то підпоручиком Мироновим у “Днях нашого життя” (1909). Як йому подобалася фраза останнього персонажу:

- Коли душа палає, з наперстка її не заллєш.

*   *   *

Народний театр Пилипа Хмари припинив своє існування у 1922 р., і наступного року в Прилуках відкрився гурток художнього читання, що діяв до 1926 р. Тож довелося Миколі Яковченку наступні п’ять років блукати світом. Служив він у театрах Лубен, Прилук, Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська, Харкова, аж поки 1927 р. не потрапив у трупу Київського українського театру імені Івана Франка.

Подейкували, запросив до трупи українського Чапліна сам головний режисер Гнат Петрович Юра (1887-1966). Сподобалися вони одне одному: актор виявився настільки пластичним, що сам створював будь-який епізод, а режисер – “не наступав на душу, не давив на актора”. Буквально у першому сезоні (1927-1928) дебютанта ввели в основні вистави – драму “Любов і дим” (1925) Івана Дніпровського, інсценізований роман “Заколот” (1925) Дмитра Фурманова, але 16 жовтня 1927 р. саме із прем’єри комедії “Сон літньої ночі” (1594) Уїльяма Шекспіра Микола Яковченко дебютував у Києві.

Особливим пафосом місто чотирьохсот церков не вирізнялось – у столицях бо ж Харків ходив. Не віриться, але Київ тоді видавався містечком… провінційним. Поруч із самим театром імені І.Я.Франка – на тому місці, де тепер громадиться пам’ятник Каменяреві – причаїлася… сільська хатинка, а за її тином росли соняхи, травичку скубли кози, якимось дивом збережені мешканцями будинку із химерами.

*   *   *

У складі трупи Київського академічного українського театру імені Івана Франка улітку 1928 р. відбулись і перші національні гастролі Миколи Яковченка – трупа відвідала Луганське, Дніпропетровськ, Сталіне (тепер – Донецьк), Миколаїв. Виступи ті стали, за визначенням рецензентів, “святом на театральному фронті”.

Особливо душевно відбувалися так звані шефські концерти.

Як пригадував сам Микола Яковченко:

- Виступали ми якось акторською бригадою в одній із військових частин. Після концерту запросив нас командувач.

- У чому потребуєте, товариші артисти? – запитав генерал з порогу. Тут мене ліктем штовхає Юрій Васильович Шумський, мовляв, придумай що-небудь... Наш “задум” Гнат Петрович Юра розкусив і тицьнув мені кулак. Та я вже зробив крок уперед:

- Товаришу командувач! У мене сьогодні день народження!

- Скільки виповнюється? – поцікавився генерал.

- Десять чоловік, – доповів я.

- Видати десять пляшок горілки, – наказав він ординарцеві. – Жінки на святі будуть?

- Так точно, товаришу командувач: теж десять.  

- …і десять вина, – додав військовий начальник.

На тому ми поручкалися і мерщій іти, а Гнат Петрович шипить нам:

- Дочекайтеся мене.

Авжеж! Будемо ми його чекати, він же кулака мені тицяв.

У наступному театральному сезоні (1928-1929) актор створив проникливий образ Распера в п’єсі “Ділова людина” (1927) Вальтера Ґазенклевера; прем’єру дали 1 березня 1928 р. Коли 6-30 травня т.р. у Харкові тривали чергові гастролі, франківці показали “Пригоди бравого вояка Швейка” (1923) Ярослава Гашека, “Заколот” Д.Фурманова, “Сигнал” (1927) Сергія Поливанова і Льва Прозоровського, “Мина Мазайло” (1928) Миколи Куліша, “Сон літньої ночі” Шекспіра, “Ділову людину” В.Ґазенклевера. Тамтешня преса особливо відзначила майстерний гротеск 30-річного актора, нагородивши його компліментами типу “чудовий легкий діалог, динамічність, хореографічне наповнення дій”.

20 жовтня 1929 р. Микола Яковченко оживив Ромашку в прем’єрі злободенної п’єси про продрозверстку – “Диктатура” (1929) одного з керівників Всесоюзного об'єднання асоціацій пролетарських письменників Івана Микитенка, написаної на вимогу часу, за так званим “партійним замовленням”. Уявіть собі, у 1929 р. всі (!) державні українські театри відкрили сезони саме цим спектаклем. У харківській прем’єрі брали участь лише провідні актори театру – сам постановник, Гнат Юра, Ганна Борисоглібська, Олексій Ватуля, Олександр Юра-Юрський, Костянтин Кошевський.

*   *   *

1 листопада 1930 р. Микола Яковченко виходив у прем’єрі п’єси “Кадри” (друга назва – “Світять нам зорі”; 1930) Івана Микитенка, яку мовчки поставив Гнат Юра. Наступного року актора запросили до новоствореного Харківського театру революції, що свій перший сезон розпочав 7 листопада виставою “Справа честі” (1931) єдиного «правильного» українського драматурга Івана Микитенка.

Тетяна Марківна, 1920-1930 рр.
Тетяна Євсеєнко,
1920-1930 рр.

Часом богема п’є не від гультяйства чи марнотратства, а щоб оточення здавалося цікавішим, аби втратити зв'язок із ганебною реальністю. На щастя, в житті одвічного шалапута з’явилася споріднена душа. За ту тендітну соломинку Микола Яковченко вхопився, і 1931 р. пошлюбив молодшу на десять років красуню-актрису Тетяну Марківну Євсеєнко (1910-1946); на той час вона відхилила пропозиції чисельних претендентів, рахуючи й відомого актора Харківського Червонозаводського робітничого українського театру Віктора Добровольського (1906-1984), якому згодом прихильність виявляла сама Наталя Ужвій... У вузькому колі весілля бучно відгуляли на Шулявці. Із Києва молодята вирушили до Харкова – 26 квітня 1932 р. у подружжя народилася старша донька Ірина (1932-1970).

В 1932-1933 рр. Микола Яковченко грав майже у всіх виставах рідного театру: у п’єсі “Ця” (1933) Софії Левітіної, “Страсі” (1930) Олександра Афіногенова, у “Дівчатах нашої країни” (1933) Івана Микитенка, у “Жандармі” (1893), що була першою редакцією “Украденого щастя” Івана Франка, “Підступності та кохання” (1784) Фрідріха Шиллера та “Фальстафі” (1598) у викладі (1933) московського режисера Олександра Грипича за мотивами творів Уїльяма Шекспіра. В останній виставі, виконуючи титульну роль, у жахливому 1933-му Микола Федорович перетворився на кумедного блазня, якому – єдиному в усьому радянському королівстві – дозволено озвучувати істину і потопати в оковитій.

Після прем’єрних показів “Фальстафа”, що стартували 18 березня 1933 р., актор настільки виснажився і схуднув, що його примусово відправили в будинок відпочинку “Світлий” у Місхорі. Улітку 1933 р., коли із виставами “Дівчата нашої країни” та “Фальстафом” Харківський театр революції гастролював у Києві та Дніпропетровську, самобутній простак отримав чергове запрошення: цього разу від художнього керівника, знаменитого режисера та актора Мар’яна Крушельницького – ввійти до складу трупи Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. Про небезпеку хохмача тоді ніхто не попередив:

- Коли помічаєш талановиту людину, котра силкується втопити своє горе в склянці, вчасно попередь: прикрості вміють плавати.

*   *   *

Зваживши усі “за” та “проти”, у 1934 р. популярний актор повернувся до Києва – Гнат Петрович Юра запропонував улюбленцю публіки ставку “актора вищої категорії”, хоча, за типовою традицією обміну шпильками в середовищі богеми, зустрів приплентача патетичними словами:

- Повернувся-таки, блудний сину!..

Творча інтуїція обом не зрадила. Як у творчості франківців, так і в житті Миколи Яковченка, розпочиналася доба драматурга нової доби – Олександра Корнійчука (1905-1972). Найгучнішою подією в українського театру 1930-х рр. стала 20 грудня 1934 р. прем’єра вистави “Платон Кречет”, де театрослужитель створив яскравий образ земського лікаря Терентія Бублика. Не один місяць, за традицією, до нової ролі – за сприяння поважних консультантів – комедіант ретельно готувався. Цього разу великий шанувальник акторського таланту Миколи Яковченка – завідувач кафедри ЛОР-хвороб, професор Київського медичного інституту, професор Яків Олександрович Шварцберг (1885-1969) допоміг зрозуміти і точно засвоїти звички лікарів, пройнятися специфікою їхньої праці.

Чи сподобалася глядачу вистава? Схоже на те. Упродовж ста днів після прем’єри трупа дала 100 вистав! Майже чотири місяці у Київському державному академічному драматичному театрі імені Івана Франка декорації “Платона Кречета” не знімалися зі сцени, а фотографії виконавців головних ролей: Юрія Шумського, Феодосії Барвінської, Олексія Ватулі, Ганни Борисоглібської, Валентина Дуклера, Поліни Самійленко – не полишали газетні шпальти. Із ролі лікаря Бублика розпочалася плідна співпраця актора М.Ф.Яковченка із самобутнім драматургом О.Є.Корнійчуком, яка швидко переросла в справжню чоловічу дружбу. Тим паче, що роль медсестри земського лікаря Терентія Бублика виконувала… 24-річна дружина актора, Тетяна Яковченко.

Прізвище знаменитого в Україні актора давно гуляло республікою. Не дивно, що після виконання ролі – Вурма, особистого секретаря президента у п’єсі “Підступність та кохання” Фрідріха Шиллера, – у 1935 р. сам Лесь Курбас запросив Миколу Яковченка до переформатованого на базі театру “Березіль” Харківського українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка.

*   *   *

30 квітня 1937 р. в акторського подружжя Яковченків з’явилася на світ молодша дочка Юнона (1937-1980). Проте, через п’ять місяців Миколі Федоровичу довелося на півроку розпрощатися зі сценою. Разом із актором-франківцем Петром Сергієнком (1902-1984) у вересні 1939 р., згідно з новоприйнятим “Законом про загальний військовий обов’язок”, їх загребли до Радянської армії, а із грудня – кинули у вир Радянсько-фінської війни 1939-1940 рр.

З фронту артист повернувся у квітні 1940 р. Та після демобілізації місце йому знайшлося лише в Київському державному театрі музичної комедії. Він не скривився, не скоцюрбився – значить, така комедіанта доля, а зголодніло взявся за старе. Не знаю, кому як, а мені Прокопа Свиридовича Сірка, – ну, батька Проні Прокопівни – ой, як було б цікаво побачити в оперетах того часу: “Містері Іксі”, “Коломбіні”, “Ночах у Венеції”. Певен, водевіль виявився стихією несамовитого гицала. Тим паче, що партнеркою по сцені ставала яскраве сопрано Віра Новинська (1900-1982). Утім, для національного драматичного театру то була невиправна втрата.

Утім, Мельпомена на Олімпі бажала не стільки співів, скільки видовищ, і про все потурбувалася. Deus ex machina (богом із машини) в СРСР завжди ставав поїзд – яких там тільки несподіванок не траплялося. Під час гастрольної поїздки Київського театру музкомедії до Дніпропетровська улітку 1940 р. Микола Федорович у потягу (!!!) зустрів Олександра Корнійчука, котрий їхав відпочивати до Кисловодська. Слово за слово, і драматург умовив товариша повернутися до театру імені Івана Франка.

*   *   *

Як природно сміхотворець шубовснув у роль Довгоносика із комедії “В степах України”, легко відібравши колоритний образ у першого виконавця – Валентина Дуклера. Блискавично він став “по-справжньому народним артистом” (О.Корнійчук). Ось приклад на гастролях, що пригадував сам Микола Федорович:

- Виходжу з Павлодарського готелю і чую за спиною здивований вигук:

- Диви, Довгоносик! – і вже хтось забігає наперед, делікатно озирається. Потім зупиняється і ввічливо так питає:

- Вибачте, ви Довгоносик?

- Довгоносик, – кажу.

- І як це ви можете?

- Що?

- Ну, бути таким противним?

Стою перед молодим глядачем, мовчу і нишком лаюсь: ну, й слава, бодай йому…

Відтоді одна його поява на сцені зчиняла бурю емоцій.

Саме це комедіант мав на увазі, коли говорив:

- Колеги дуже мені заздрять. Цілий вечір вони виконують головні ролі, мучаться, пітніють, а успіху такого, як я, не мають. Бо досить мені вийти на сцену, як одразу із залу гукають: “Браво!”

Більше проблем із оковитою у нього не виникало. За винятком тих випадків, коли не вдавалося горілку дістати. Як пригадував актор Харківського українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка Володимир Дальський (1912-1998):

- Випивака Микола Федорович був знаний. Перед тим, як ковтнути, він заплющував очі, двічі підносив чарку до рота, гучно крумкав, відвертався, писок йому червонів, – а коли чарку випивав, обличчя ставало невимовним, ніби смоли гарячої хильнув.

- Нащо ж ви п’єте, Миколо Федоровичу, коли так важко? – питав його.

- Нащо ви такі аматорські питання ставите? Я ж – професіонал! Наливайте.

- Може закусимо?

- Яка ви невихована людина. Хіба після першої закусують?

І далі вже точилася душевна розмова. Оповідачем він був неперевершеним.

*   *   *

15 жовтня 1941 р. родину Яковченків разом з іншими франківцями евакуювали до Семипалатинська. Але у Східному Казахстані не відсиджувався популярний актор. За власною волею у складі фронтових бригад театру імені Івана Франка: спочатку – під орудою Амвросія Бучми, а потім – Дмитра Мілютенка, що обслуговували Донський фронт і Третій Український фронт, Микола Федорович виступав на бойових позиціях, за що отримав бойову медаль “За перемогу над Німеччиною”. На свята він завжди пришпилював нагороду. Почуття гумору артисту ніколи не зраджувало. Одного дня під час гітлерівського артобстрілу незакріплена декорація завалилася просто на Миколу Яковченка, коли той соковитим баритоном виводив арію Миколи із опери “Наталки Полтавки”. Не розгубився простак й пожартував, звертаючись до воїнів:

- Ото, якщо снарядом не приб’є, так хатою задавить!

Повернувшись в 1944 р. із евакуації до Києва, за сприяння Олександра Корнійчука улюбленець театральної публіки отримав дві великі кімнати (25 кв.м і 30 кв.м) у п’ятикімнатній комунальній квартирі №10 на другому поверсі “акторського” будинку. Той стояв на розі вулиці Ольгинської, 2/1 та площі Івана Франка, поруч із самим театром. Помешкання комедіанта знаходилося в кінці довгого спільного коридору… Уздовж стін спільного коридору кожна сім’я зберігала заготовлені для груб дрова, парове опалення в Київському Парижі відновили значно пізніше.

Сусідами Миколи Яковченка по комуналці стали заслужений артист УРСР Євген Коханенко (1886-1955) із дружиною Марією Шульгою та сином Тосиком, які також мешкали в двох великих кімнатах, тоді як маленька 12-метрова кімнатка належала старій актрисі театру імені І.Франка Євгенії Ожеговській, та одразу по закінченні війни вона пішла з життя, і туди вселилася “українська Раневська”, бідова актриса Нонна Копержинська (1920-1999) з першим чоловіком, режисером Павлом Шкрьобою та сином Женею. На сходовій клітці, у квартирі №11, мешкала інша артистка театру – Ганна Ніколенко (1906-1984) із шестирічним сином Олегом.

У повітрі гуляли аромати мерзлої картоплі, задубілих онуч і вогких дровеняк. Але повсякчас лунав сміх, іронічні дотепи, дзенькіт фамільного срібла. За першої-ліпшої нагоди дамам пропонували руку і серце, а в келихах для шампанського піднімали розбавлений спирт. Радянщина виходила з війни.

*   *   *

Усе, начебто, налагоджувалося, аж раптом у середині 1945 р. безжурному театротворцю доля завдала дошкульного удару: лікарі повідомили, що у 35-річної Тетяни Марківни виявлено рак грудей (саркома) останньої стадії… І менш ніж за рік дружину М.Ф.Яковченка забрав Господь, а вдівцеві залишив двох дочок – 14-річну Ірину та дев’ятирічну Юнну. Родичі по лінії померлої дружини та сусіди допомагали, хто чим міг, адже зсиротіла родина зазнала всіляких скрут.

Повертаючись опівночі додому, стомлений після вистав, тато-мама розповідав донечкам “історії, сповнені оптимізму, ні на хвилину не виказуючи, як йому важко дивитись у дитячі голодні очі, бачити подерту ковдру, під якою вони грілись”. Попри випробовування голодних повоєнних часів, “коли купити книгу означало – відмовитись, принаймні, від вечері для себе”, Микола Федорович якось подарував молодшій Юнночці збірку одного з улюблених письменників – Антона Чехова.

Як пригадувала народна артистка України Марина Герасименко (1941-2003):

- Микола Федорович запив по-чорному, сім’я голодувала. Молодшу дочку забрала до себе директорка школи, маючи намір удочерити її. Але Юнночка постійно рвалася додому. Одного разу дитя прибігло й побачило, як батько спить на голому матраці, замість ковдри – пальто, а грубка – вся в тріщинах... І молодша дочка десь надибала глину та взялася грубку замазувати. Так згодом Юнна прагнула врятувати свою родину, доглядаючи батька.

Оковиту він почав жлуктати досхочу… Найчастіше актора бачили в ресторані “Театральний” по вулиці Карла Маркса (тепер – вул.Городецького). Усіма засобами директор театру Дмитро Омелянович Мілютенко та головний режисер Гнат Петрович Юра прагнули вплинути на Миколу Яковченка, щоразу той каявся, обіцяв виправитися, але у пляшку зазирати продовжував. Закінчилось усе кепсько, коли влітку 1950 р. на гастролях актор після чергового запою опинився в палаті Львівської республіканської психоневрологічної лікарні.

Що значило не втриматись і добряче посидіти з акторами Чернівецького театру, святкуючи закінчення гастролей. За рік, коли зелений змій почав відпускати, а реальність – повертатися, Микола Федорович знову звернувся до Олександра Корнійчука, пообіцявши наприкінці жовтня 1951 р.:

- Більше помилок не буде. Даю вам клятву. Допоможіть в останній раз. Хочу працювати, хочу грати на сцені. Від вас залежить моє життя і життя моєї сім’ї.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-