Коли світ лагідний і байдужий. Нотатки з кінофестивалю
Журі XIX Кінофестивалю Центральної та Східної Європи goEast у Вісбадені роздало свої нагороди, що дісталися представникам кінематографій країн колишнього СРСР, чиї фільми присвячені молодим людям, які намагаються не тільки вижити у вкрай несприятливому оточенні і допомогти своїм близьким, але й добитися особистої реалізації.
Гран-прі фестивалю «Золоту лілію» присудили режисерському дебюту актора Олександра Горчіліна «Кислота», одному з найбільш примітних у сучасному російському кіно переломлень теми «зайвої людини».
Фільм розповідає про будні 25-річних друзів, які намагаються прийти в себе після загибелі товариша, який вистрибнув з балкона. Люди без певного роду занять і планів на майбутнє, вони видаються неприкаяними, неуспішними, переконаними у марності своїх зусиль, вони відмовилися від мрій і боротьби на самому початку життя.
Мірою того, як знайомишся з існуванням цих дорослих бовдурів, які намагаються знайти пристановище від демонів, які терзають їх в сексуальних і наркотичних загулах, які відчувають гостру нестачу батьківської любові, які не знаходять в собі душевних сил, щоб слідувати своїм професійним і особистим захопленням в атмосфері духовної апатії, що панує у російському суспільству, розумієш, що самогубство стало радикальним вираженням загального прагнення героїв побороти власну емоційну глухоту, піддатися руйнівним поривам (так, один з друзів п'є соляну кислоту, інший обмежується обрізанням), щоб відчути хоч щось.
Центральні персонажі стрічки провідного молодого казахського режисера Адільхана Ержанова «Лагідна байдужість світу» не калічать самі себе, щоб відчути смак буття, бо і без того піддаються різноманітним фізичним і моральним образам.
Стрічка виразно відтворює пострадянські реалії феодального свавілля, до якого вдаються представники фінансової еліти без будь-якого страху відплати, поліцейської корупції та беззахисності соціальних низів. Бізнесмени тут не відрізняються від бандитів, бандити діють рука в руку зі служителями закону, і єдиний раз, коли під час розповіді заходить мова про необхідність покарати злочин, відправляється у в'язницю невинний. Символом сучасного Казахстану тут виступає міський ринок, який перетворився на вотчину князьків, які поділяють зони впливу з допомогою дружин, у складі яких пересічні гопники навпіл з поліцейськими.
Непривабливий соціальний пейзаж слугує фоном для осучасненій версії казахської казки про бідних закоханих, які повстали проти волі жорстоких баєв і зуміли вирватися, нехай і заплативши високу ціну, з їхнього світу, який підкорює бажанням можновладців будь-яке почуття, будь-який прояв людської індивідуальності.
Сплітаючи фольклорні мотиви із злободенною проблематикою, Ержанов створює особливий простір магічної реальності, в якому чарівно простодушний ліризм відтінений гіркою іронією.
«Лагідна байдужість світу» отримала від головного журі приз за кращу режисуру, а також приз за кращу ігрову картину від журі ФІПРЕССІ.
Найкращою ж документальною роботою журі кінокритиків назвало «Стриптиз і війну» білоруса Андрія Куцили, пронизливу і дотепну розповідь, побудовану на взаємовідносинах відставного полковника та його онука, який виступає у стриптиз-шоу.
Військовий під вісімдесят, який сумує за часами розвиненого соціалізму і намагається надихнути школярів, в яких веде заняття з військової підготовки, розповідями про бойову славу Червоної армії, і тридцятирічний танцюрист, занурений у своє мистецтво і організацію закордонних гастролей, які живуть в одній мінській квартирі – вони видаються представниками не просто різних поколінь, але різних світів, не пов'язаних ні культурними кодами, ні моральними уявленнями. Здається, героїв об'єднує лише та безумовна любов близьких людей, яка дозволяє долати будь-які світоглядні бар'єри, яка перетворює найгарячіші суперечки на свідчення прихильності і турботи.
Однак під час перегляду стає очевидною схожість їхгіх характерів, їхня схильність до дисципліни і самообмежень, яка проявляється нехай і в таких різних сферах , а також їхня самотність і замкнутість. Якими б суперечливими не були їхні ідеали й устремління, реальність лукашенківської Білорусі виявляється такою, що суперечить як ностальгічним спогадам про радянську імперію, так і мріям про сучасну європейську цивілізацію.
Як і фільм Андрія Куцили, стрічка нашої співвітчизниці Аліси Коваленко «Домашні ігри» постає чудовим прикладом сплетіння психологічної і соціальної драми, дозволяючи побачити у сімейних взаєминах, у боротьбі декількох звичайних людей за краще завтра відображення ситуації в країні.
Стрічка Коваленко, вже відома українським кіноманам (на МКФ в Одесі «Домашні ігри» здобули перемогу в конкурсі європейських документальних фільмів), отримала на фестивалі у Вісбадені відзнаку Міністерства закордонних справ Німеччини «За культурне розмаїття».
Існування юної героїні фільму, яка прагне стати професійною футболісткою, постає метафорою незавидного становища, яке займають в нашому суспільстві спортивна сфера і підтримка малозабезпечених верств населення. При цьому дівчині, яку залишили як батьки, що втекли від реальності у алкогольні марення, так і державні інституції, необхідність піклуватися про молодших брата та сестру допомагає усвідомити відповідальність за власне майбутнє, знайти душевні сили і вирватися з неблагополучного оточення. Її спортивні досягнення стають символом боротьби зі слабкістю та невпевненістю, набуттям людської гідності.
У виконанні дівчиною, яка залишилася сиротою, батьківських функцій, в її передчасному дорослішанні, в її громадянському шлюбі з ровесницею, такою ж неприкаяною представницею люмпенського середовища, члени журі побачили нові форми сімейних відносин, які стали відповіддю на глибоку кризу патріархального укладу. При цьому українська стрічка засвідчує, що ці нові форми засновані на основоположних, традиційних цінностях любові, взаємної поваги та відповідальності.
Автор висловлює вдячність Генеральному консульству України у Франкфурті-на-Майні і особисто Генеральному консулу Аллі Польовій за допомогу у підготовці матеріалу.
Олександр Гусєв. Вісбаден
