Краса й потвори нового українського кіно. Прем’єри тижня

Краса й потвори нового українського кіно. Прем’єри тижня

Укрінформ
У прокаті стартував показ фільму «Сквот 32» та добірки короткометражок «Нова українська хвиля»

Триває прем’єрний показ нових українських фільмів. На широкий екран вийшли: кінострічка «Сквот 32» режисера Олександра Лідаговського та добірка короткометражних фільмів «Нова українська хвиля», яку вже ушосте уклав Довженко-Центр. Обидві прем’єри наштовхують на цікаві міркування про нинішнє українське кіно та українське сьогодення.

ПРО ЗАНЕДБАНІ БУДИНКИ ТА ВАМПІРІВ

Стрічка «Сквот 32» була задумана ще 2012 року, тоді вона називалася «Стіна», проте не була реалізована. За чотири роки виробники фільму ще раз прийшли на конкурс Держкіно, але вже з назвою «Зміна пріоритетів».

Сценарист і режисер були заявлені ті самі – Ірина Чернова та Ірина Громозда. Ще через три роки, після заміни режисера-постановника (ним став Олександр Лідаговський) та коригування сценарію картина нарешті була знята та вийшла на екрани. Те, що ми бачимо у кінотеатрах зараз, викликає більше запитань, ніж будь-який інший український фільм 2019 року.

Сім років тому це була історія молодої жінки-фотографа, котра відкриває для себе життя в київському аварійному будинку, населеному людьми, які не змогли або не захотіли його покинути з різних причин.

У героїні був прототип – активістка та фотограф Євгенія Бєлорусець, яка фіксувала життя реальних мешканців у старому будинку за адресою Гоголівська, 32а впродовж трьох років. Її фотографії отримали значний резонанс і були зібрані 2010 року в окрему виставку, яка так і називалася – «Гоголівська 32».

У своїх світлинах Євгенія Бєлорусець фіксувала важку повсякденність, у якій перебували мешканці аварійного ще від 1991 року будинку. Це був репортаж з певного позачасся, яке було важко зрозуміти та усвідомити. І це був у першу чергу соціальний, а не естетичний проект, і постать фотографа там була аж ніяк не на першому місці.

Автори сценарію пішли своїм шляхом і на перше місце поставили фотографа. Згодом трансформація сталася і з самими мешканцями, які зі звичайних пересічних людей перетворилися на комуну молодих творців хіп-хоп культури. Себто історія про конкретний аварійний будинок змінилася до невпізнанності. Соціальність вивітрилася.

«Сквот 32» пішов ще далі. Він позбавив історію будь-якого контексту. Тут існує давній будинок, у якому живе тільки одна мешканка на ймення Фаїна, яка є останнім носієм пам’яті про давні, ще дореволюційні (до 1917 року) часи, які, власне, й прославили цю споруду. Її начебто побудував знаменитий Микола Соловцов, засновник театру свого імені (тепер це театр імені Івана Франка), і тут, мовляв, побувало багато знаменитостей. Водночас у фільмі не вказується адреса самого будинку, тому доводиться сприймати його за вигадку авторів.

Аварійну будівлю намагається знести якийсь місцевий політик-демагог, аби на її місці збудувати щось інше. Проте через Фаїну він цього зробити не може, оскільки вона тут прописана. Фаїну та будинок захищає група молодих митців, які там створили сквот, себто нелегальне поселення у чужій власності. Досягти свого вони прагнуть суто мистецькими перформансами – виконанням репу і танцями на сцені. Як не дивно, їм вдається досягти мети.

І аварійний будинок у фільмі, хоч і виглядає покинутим, – не просто підключений до всіх комунікацій, а ще й споживає багато електроенергії, аби там могли проводитися гучні вистави та вечірки. Тут навіть є добре обладнана фотолабораторія. Себто автори фільму створили цілком абстрактну ситуацію, яка не має жодного стосунку до реальності, і запропонували такий самий абстрактний вихід із положення, який ні на що не спирається, окрім їхньої фантазії.

Головною героїнею фільму є працівниця паспортного сервісу Ліза, яка там фотографує людей на паспорти. Робота доволі механічна та ще й пов’язана із неприємними клієнтами, які можуть вести себе неадекватно. У дівчини є хлопець, працівник того самого центру, проте між ними немає пристрасті, вони явно чужі люди.

Дівчина живе з батьками – десь на лівому березі Києва, і вікно її кімнати виходить на гараж та трубу електростанції вдалині. Одного дня дівчина рятує двох хлопців, яких переслідували невідомі. Згодом вона знаходить свою стару плівкову фотокамеру та починає знімати життя навколо себе. Проникаючи у дім по сусідству, вона стрічає тих самих врятованих хлопців. З одним із них, Сашком, у неї починається роман. Дівчина переймається діяльністю сквоту, і у свій спосіб йому допомагає. Подальша історія пов’язана зі стосунками з Сашком та успішною кар’єрою дівчини у якомусь модному журналі.

І у всіх цих сюжетних лініях наявна така сама достовірність, як і з будинком Соловцова, – себто, близька до нуля.

Іншими словами, перед нами – один із тих дивних і незбагнених українських фільмів, перегляд яких супроводжується роздратуванням через марну втрату часу. Таке кіно не може зачепити ні вашу увагу, ні ваші емоції – це порожні калорії.

З іншого боку, фільм містить універсальний сюжет про дівчину в депресії, яка відчайдушно шукає від неї ліків і, зрештою, їх знаходить у новому для себе досвіді. Подібного типу фільмів у світі досить багато. У нашому випадку ліками стають творчість, любовні стосунки та участь у суспільно важливій справі. І тут вже не має значення достовірність сюжету та усіх інших елементів, оскільки йдеться про чисту фантазію.

Проте фільм містить одну дивну складову, яка існує ніби сама по собі – безвідносно до головного сюжету про порятунок старого Києва та його культури. Мова про зміну зовнішності героїні, яка відбувається неухильно від самого початку фільму і до його фіналу. Ця зміна стосується кольору волосся та одягу героїні. І волосся, й одяг набувають червоного кольору. Ба більше, червоний колір стає домінуючим у кількох епізодах, зокрема, у сцені фізичного кохання. У фільмі подібні речі, звісно, не пояснюються, проте вони можуть дати нам ключ до фільму. Якщо висунути ексцентричну версію – то все у фільмі зійдеться.

Ось ця версія: цілком можливо, що мешканці будинку – вампіри, які оберігають найстаршу з них, ту саму Фаїну, сказати б – свідка прадавніх золотих часів, коли вампіри ще жили у відносній безпеці. Стара будівля – їхнє останнє місце проживання і його треба зберегти.

Невинна та наївна Ліза, яка потрапляє у будинок, зближається з вампірами, приймає їхні цінності й сама вже – на дорозі до посвячення. Дедалі більша наявність кольору крові у її волоссі та одязі сигналізує нам про це. Проте героїня вагається, їй важко відректися від світу людей з його можливостями.

Якби автори фільмували про це відверто, без маскування, то вийшов би цілком глядацький фільм, чимось схожий на «Сутінки» – з усіма відповідними атрибутами: таємним товариством, любов’ю до молодого романтичного вампіра і тому подібним. У такому випадку старий будинок та Фаїна не виглядали б так штучно, так само, як й усе інше, включно з переслідувачами та їхнім випробуванням вогнем. І цей додатковий романтичний флер зміг би витримати усе, навіть ностальгію за старим Києвом, оскільки забуті культурні діячі російської імперії не мають такого еротичного потенціалу, як вампіри. Тим паче для молоді. Проте автори фільму не скористалися нагодою і зняли стрічку, у якій намішано всього і потроху, і чия віртуальність цілком відповідає його безглуздості.

НОВА ХВИЛЯ ТА СТАРІ ВИКЛИКИ

Ще однією прем’єрою стала добірка короткого метру «Українська нова хвиля: Красиві двадцятилітні». Добірка складається з п’яти фільмів, серед яких – три ігрові картини, одна – неігрова та одна анімаційна.

Щоразу фільми «Нової хвилі» об’єднуються певною темою, і цього разу мова йде про непрості рішення «маленьких людей», які опинилися у «вихорі буремних часів». Ці маленькі люди, власне, прості українці, живуть всюди і всюди вони стрічаються з розмаїтими труднощами, які потребують від них серйозних рішень.

Найдраматичнішою тут є ситуація на територіях сходу й почасти півдня України, що опинилися на передньому краї російсько-української війни. Ця тема звучить у стрічках «Діорама» Зої Лактіонової та «Історія про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв з квітами» Дани Кавеліної.

Перша картина веде мову про заміновану акваторію Азовського моря у районі Маріуполя, а друга, анімаційна, оповідає про вдівця з Луганська, який із початком війни втратив усе – родину, свій сад, а найголовніше – ідеологічну безтурботність, оскільки виявилося, що світ довкола нього живе за іншими законами, аніж собі уявляв Тюльпанов. Відтак йому доводиться покинути рідні місця й почати життя спочатку – в Ірпені, де він збирає докупи свій зруйнований світ.

Ця стрічка – особливий погляд українського кінематографіста, який прагне показати реальність з позиції цілком нейтральної, невинної людини, чиє життя було порушене двічі – 1991 року та 2014 – і в обох випадках герой не знав, що відбувається за межами його саду.

Чимось схожою за інтонацією є і картина «Діорама», де мінування акваторії Азовського моря порушило усталений спосіб життя місцевих мешканців і створило їм безліч незручностей та піддало їх численним небезпекам. Фільм з ностальгією вдивляється в довоєнне минуле і з тривогою – у непевне майбутнє, оскільки розмінування моря почнеться не відомо коли і займе багато часу та ресурсів. Відтак залишається діорама Білосарайської коси, як певний символ непорушної стабільності та вічного миру.

Інші три картини добірки є ігровими і у них перед героями постають хоч і не такі драматичні, проте доволі непрості дилеми. Найрадикальнішою тут є проблема, яка виникає перед сорокашестилітньою героїнею картини Павла Острікова «Mia Donna» Оксаною, яка одного дня пішла зі своїм чоловіком Толіком на базар, аби купити там одяг, проте повернулася додому із семилітнім хлопчиком, на якого перетворився її чоловік.

Це перетворення сталося несподівано, проте й очікувано також, бо дружина весь час порівнювала Толіка з дитиною. «Mia Donna» відображає типово українську ситуацію, проте й виходить за її межі, оскільки є цілком універсальною. Стилізована під картину Леонардо да Вінчі «Мадонна Літта», вона говорить нам про важливість прийняття іншої людини як про основу всякої любові.

Ще одну сімейну історію розказано у фільмі «В радості, і тільки в радості» Марини Рощиної. У самій назві фільму вже міститься розгадка його сюжету. Тут йдеться про молоду маму-одиначку, яка зустрічається зі своїм ровесником, проте боїться повідомити йому, що має сина, оскільки цілком свідома того, що зайві клопоти хлопцеві не потрібні. Звісно, усім хочеться, аби стосунки, спільне життя були у радості й тільки в радості, проте реальність завжди виявляється іншою.

Картина Дмитра Сухолитного-Собчука «Штангіст» також веде мову про дилеми, які стосуються особистого життя у широкому сенсі цього слова. Головним героєм картини є молодий важкоатлет, який готується до змагань. Хлопець настільки зосереджений на тренуванні, що цілком відключений від усього іншого – своєї дівчини, смерті батька та інших подібних речей, що викликають емоції у кожного, хто має серце. Проте важкоатлет прагне перемогти, відтак у його житті є тільки залізо.

Добірка «Нове українське кіно: Красиві двадцятилітні» за рівнем майстерності – одна з найдовершеніших. У ній відчувається зрілість сучасного молодого українського кіно, яке не тільки вміло експериментує з формою, проте також принципово ставиться до змісту власних фільмів.

Автори розповідають про те, що вони знають самі й що їх насправді хвилює. Шкода, що подібне не часто трапляється у більшості сучасних українських фільмів.

Ігор Грабович. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-