«Вулкан»: люди та міражі. Кіно дня
Вийшов на екран повнометражний дебют Романа Бондарчука «Вулкан» (сценаристи Дарина Аверченко, Алла Тютюнник, Роман Бондарчук), який є спільною копродукцією України, Німеччини та Монако. У фільмі йдеться про молодого киянина Лукаса, який прибув на Херсонщину з групою ОБСЄ. Якоїсь миті група щезає разом з автомобілем, і Лукас опиняється наодинці з місцевим людом, тамтешніми звичаями і традиціями, які зовсім не схожі на те, до чого він звик.
Багато в чому фільм продовжує традиції українського поетичного кіно, бо у ньому, окрім якихось очевидних і злободенних соціальних реалій, наявні ще й певні магічні елементи, які тут мають і природне, і рукотворне походження. Це дуже цікавий, багато в чому смішний, хоч почасти й моторошний фільм, що демонструє новий погляд і на український південь, і на певні традиції вітчизняного кіно.
Роман Бондарчук знімає про те, що знає добре сам, оскільки він народився та виріс у Херсоні, усе життя фільмував про місцеве життя і є фактично першовідкривачем українського півдня у нашому кіно. Це також сама по собі цікава ситуація, оскільки до нього південь був представлений хіба деякими стрічками Одеської чи Київської кіностудій, у яких йшлося ще про радянські турботи на кшталт громадянської війни чи побудови соціалізму.
Не був представлений південь і в українському поетичному кіно, яке цілком сформувалося на стрічках про західний регіон – Карпати та Галичину. Почасти південь присутній у стрічці Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), де показано мандрівку російської імператриці Катерини ІІ до Криму з усіма супутніми тут дивами на кшталт потьомкінських сіл. Взагалі південь завжди асоціювався з оптичними обманом, бо тут виникають марева та міражі, які не дають відрізнити ілюзію від правди. І «Вулкан» цілком підтверджує цю версію, демонструючи оманливість місцевого життя.
«Не вір очам своїм» – ніби говорить цей фільм, бо тут все не те, чим здається; кожне явище має свій зворотний бік, міражі з’являються та щезають неочікувано, як і будь-що у цій реальності. Тут дуже дивний соціальний устрій, що лякає кожного новоприбулого, бо закон тут – і не закон зовсім, і довкола – одні перевертні, й не тільки у погонах.
Вочевидь, що така реальність може сприйматися по-різному. Можна її критикувати і прагнути змінити, а можна спробувати відчути та полюбити. Останнє завдання – явно не з простих, оскільки, аби вижити у подібних умовах, слід мати неабияку інтуїцію, буквально відчувати усе на рівні вібрацій. Тут ніхто нічого не говорить прямо, тут здебільшого мовчать та несподівано застосовують силу. Тут запрошення на вечірку обертається втратою ідентичності, а робота на баштані – ув’язненням у ямі. Головний герой потрапляє у пастку, з якої йому не вирватися.
Однак зачакловане місце – надзвичайно привабливе. Його чарівність так само не піддається описові. Тут чутно співи сирен; сонце дарує дивовижні міражі; над твоїм спеченим лицем схиляється прекрасна степова царівна, а дискотека раптово переростає у язичницьке дійство. Тут люди ніби витесані з каменю й їх нічого не бере – ні розтовчене скло, ні свердло перфоратора; усе може склеїти дивовижний молекулярний клей, проте ложки до обличчя пристають самі по собі, бо «такі ми люди».
Тут води поховали під собою цілу цивілізацію, до якої можна дістатися, однак жити в якій – не можливо.
«Вулкан» для українського кіно унікальний тим, що сюжет фільму тут не обертається довкола однієї постаті чи якоїсь проблеми. Перед нами – окремий, замкнений світ, дивовижний, небезпечний, своєрідний і дуже цілісний. Він сформувався, як сформувався. Колись він мав одні обриси, згодом інші, тепер настала черга для новіших. Його розпад важко відрізнити від становлення, бо все тут дивним чином пов’язано.
У цьому «Вулкан» схожий на інші фільми Романа Бондарчука, зокрема, на його «Шерифів» (2015) та «Диксиленд» (2015), які так само оповідали не стільки про окремих героїв, скільки про цілий супутній їм світ та людей, що поєднані між собою незримими узами. Соціальність у цих фільмах була доволі химерною, сповненою часто малозрозумілих, фактично архаїчних ритуалів, що були ніби штучно привнесені в життя героїв. У «Шерифах» йшлося начебто про місцеве самоврядування, разом з тим – і про набагато вагоміші речі, що стосуються життя людей у їхньому екзистенційному чи природному вимірах.
У «Диксиленді» мова йшла про самодіяльний джазовий колектив, проте музиці тут приділялася така ж увага, як й усьому іншому – скажімо, становленню окремих дітей-музикантів, яке подавалося і через оволодіння ними інструментами, і через їхні невимушені ігри. Усе тут співіснує разом і одночасно, проте й окремо водночас, і все ж цю реальність неможливо просто так розкласти на елементи, відділити одне від іншого, аби не зруйнувати її.
Кожен із фільмів Романа Бондарчука творився доволі тривалий час. У неігрових картинах можна побачити, як змінювалася епоха, як виростали люди, як одні соціальні практики змінювали інші. Так само змінювався і «Вулкан», сценарій якого істотно був перероблений упродовж фільмування. Щезли злободенні акценти та подробиці, що були актуальними ще два-три роки тому, натомість прийшла поезія, що існує по інший бік актуального.
«Вулкан» – історія про вічне, яке, так чи інак, проте неодмінно постає з-під руїн зруйнованої цивілізації у першу чергу як природна стихія, або усі природні стихії разом. І ці природні стихії здатні зробити з людиною усе, що їм заманеться. Проте п’ятою стихією постає сама людина, сильніша за все інше. Й у її волі – здійснення багато чого.
«Вулкан» Романа Бондарчука – один із найздоровіших фільмів українського кіно за всю його історію. Попри усю злоякісну соціальність, що її ми бачимо у фільмі, дикунство та беззаконня, – ця картина містить віру в людей, які населяють цю територію. Ця віра начебто позбавлена підстав, вона ірраціональна, проте вона невід’ємна від цього пейзажу, як міраж.
Ігор Грабович. Київ
