Влад Троїцький, режисер, засновник театру «Дах»
Передвиборча штовханина в Україні – це «час скунса»
23.03.2019 10:30

Ця харизматична людина, ім'я якої нерозривно пов'язане з сучасною українською культурою, каже, що у дитинстві навіть у страшному сні не могла уявити, що пов'яже своє життя з режисурою, музикою і театром.

Сміється, згадуючи, з яким подивом дивився у театрі на тіток і дядьків, які розмовляють не своїми голосами, і не розумів, як цим можна займатися всерйоз.

Але, тим не менш, саме Влад Троїцький заснував перший в Україні незалежний театр «Дах». Він ніжно називає його деревом, пестить, плекає і доглядає за молодими гілочками, яких стає щороку все більше. Яскраві і талановиті проекти «ДахаБраха», «Dakh Daughters», «ЦеШо», Nova Opera – його діти, яких він вчить мріяти, щоб вони навчили мріяти нас.

 

«ГОГОЛЬFEST» У МАРІУПОЛІ ВІДКРИЄ БАЛЕТ ПОРТОВИХ КРАНІВ

- Владе, давайте почнемо розмову з великої події, що чекає нас у квітні – це «Startup ГогольFest» у Маріуполі. Чому саме в цьому місті?

- Уточню: по-перше, не тільки у Маріуполі – цього року у нас 5 міст. Це наш новий формат. Коли ми зрозуміли, що Києву не до Гогольфесту, я навіть подумував взагалі закрити цю тему, і так – скільки часу проіснували “у подвигу”! Але потім виникла ідея формату «ГогольFest Inoculation» («inoculation» – багате слово, означає латиною «посів» або «щеплення»).

Спочатку ми зробили тизер в Івано-Франківську, це був «Porto Franko Гогольфест», побачили, що це добре працює, і минулого року провели цікавий експірієнс «Startup Гогольfest» у Маріуполі.

Це була доволі ризикована авантюра – як для нас, так і для міста – сучасне мистецтво, суч-арт в такому провінційному індустріальному містечку, тим більше, прифронтовому. Здавалося б, не на часі.

Але це настільки мобілізувало активну частину населення Маріуполя, що вони відчули себе нарешті не закинутими в точці, з ярликом: «небезпечне і токсичне місто з поганою екологією». Вони відчули себе частиною великої України, більш того – частиною світу, тому що на фестивалі дуже багато міжнародних проектів.

І ми вирішили зробити традицією те, що у Маріуполі наприкінці квітня – на початку травня, якраз на травневі свята, буде проходити «Гогольfest».

Після цього ми зробили ще Вінницю, а цього року додається Ужгород, Дніпро і, можливо, – Тернопіль або Запоріжжя.

- Наскільки я знаю, завдяки фестивалю Маріуполь не тільки оживає культурно, але і змінює своє «обличчя». Деякі будівлі реконструюються, наприклад.

Максимально мобілізуємо місцевих художників, артистів, активістів, щоб вони змогли уявити для себе і своїх дітей якусь візію модернової сучасної України

- Так. Це справді надихнуло місцевих мешканців. Ми домовилися, що буде запущена реконструкція колишнього ДК «Молодіжний». Колись там розміщувався пафосний готель «Континенталь», в якому було купецьке зібрання. Взагалі, Маріуполь раніше був чудовим портовим купецьким містом зі своїми традиціями, це потім вже металургія почалася.

Наша ідея полягає в тому, що ми поводимося не як варяги, тобто – ми не приїжджаємо і говоримо: «От ми такі круті і все знаємо». Ми максимально мобілізуємо місцевих художників, артистів, активістів, щоб вони відчули себе справжніми господарями міста і змогли уявити для себе і своїх дітей якусь візію модернової сучасної України.

У повсякденності провінційного життя, безумовно, є своя чарівність, патріархальність, фундаментальність, але молодь – не тільки за віком, але і за духом – потребує відчуття відваги і мрії певного уявлення, куди ми йдемо.

Відкриття фестивалю випадає на великодні дні, і ми будемо намагатися дуже делікатно з цим поводитися. 26 квітня, у п'ятницю – відкриття в міськсаду. А в суботу, власне, у передвеликодній вечір, у нас буде великий івент – опера «Νερό» (Νερό – це вода і одночасно віра – ред.) на території Азовського судноремонтного заводу.

Це абсолютно унікальна подія. Ніколи нічого подібного в Україні не було.

- Ви зараз говорите про справжню оперу в цехах діючого судноремонтного заводу?

- Абсолютно правильно. Зараз навантаження на нього не таке, яким було раніше, але, тим не менш, він працює і усі робітники на місцях. Разом з ними ми і будемо створювати з 2-х частин якийсь простір, оперу заводу, який пробуджується.

Починатися дійство буде з балету портових кранів – ми вже почали репетирувати разом із жінкою-кранівницею.

Потім вся публіка йде в «сухий док», де будуть обладнані трибуни. Це один з найбільших доків для ремонту кораблів у східній Європі – споруда довжиною в 200 метрів, шириною 30 метрів, 2 величезні 15-метрові залізні стіни і дно, яке піднімається і опускається.

Корабель запливає в сухий док, платформа піднімається – і корабель опиняється на суші. Його чистять, ремонтують дно, приводять до ладу, опускають назад – і він пливе.

Ми поговорили з головним інженером, що під час дійства він може почати притоплювати док, і корабель, який буде там стояти, почне занурюватися у воду.

- Як вам такі ідеї в голову приходять!?

- Ну, я такий божевільний (посміхається). Це буде шалено красиво. Музику для цього пишуть композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко.

У виставі братимуть участь чудова формація «NOVA OPERA», мій молодшенький колектив «ЦеШо» і дуже багато місцевих театральних акторів, ми репетируємо з ними хореографію. Це буде яскраво.

- Ви активно залучаєте місцевих колег?

- Так, важливо максимально залучити людей з Маріуполя для того, щоб вони якомога більше по-доброму «привласнили». Не так, як зазвичай: привласнив, значить – затягнув до себе в хатинку і з'їв. Ні, це не так. Для того, щоб місто розквітало, необхідно його наповнити - як своїм життям, так і привізним.

У нас буде багато резиденцій: театральні, музичні, художні. Причому театральні резиденції будуть влаштовувати режисери з західних країн. Будуть працювати з місцевими хлопцями для того, щоб насичувати і формувати нову свідомість в Маріуполі.

ІНТЕЛІГЕНТНИМ ЛЮДЯМ ТОКСИЧНО ХОДИТИ НА КОНЦЕРТИ ПОЛЯКОВОЇ, ВИННИКА АБО ФЕДИШИН

- Яка аудиторія приходить на ваші заходи? Молоді більше?

- Ви знаєте, приходять усі. До того ж люди по-доброму жадібні. У нашій провінції регулярно відбувається «чос» – Полякова, Винник, Федишин. І інтелігентним людям, які щось читають, дивляться, розуміють, ходити на ці концерти – токсично, а нічого іншого – немає. І вони почуваються забутими.

Це, насправді – одна з проблем, що крім Києва, можливо, Львова, ми не знаємо, що відбувається в Україні. Ми не розуміємо, що відбувається в Одесі, у Дніпропетровську, у Харкові, не говорячи вже про Суми або Тернопіль. Є якийсь флер. Запитаєш у людини: а що ти знаєш про це місто? Більшість до ладу і сказати нічого не можуть.

Власне, «Гогольfest» поставив завдання – допомогти відкрити місцевим місто для самих себе, насамперед, для України і для світу. Так, щоб з'явилася нова карта України.

- Культурна децентралізація в дії?

- Це, звичайно, такі слова сумні, але, тим не менш, саме такою штучкою ми і займаємося.

Тому там буде яскрава музична і театральна сцена, дуже багато візуальних проектів.

Один з головних акцентів наших «Гогольfest Inoculation» – освітні проекти, щоб люди могли зустрітися з лекторами з різних країн, які б допомагали їм осмислити і зрозуміти картину світу.

Для того, щоб сформулювати для себе якісь правильні запитання, потрібно трохи відірватися від горизонту свого сьогохвилинного планування і побачити, який різноманітний і прекрасний світ.

- Організацією «Гогольfest» займається велика команда?

- Нас небагато. Це Макс Демський – директор фестивалю, Андрій Палатний – куратор, Аня Басова – програмний директор.

Насправді, це унікальна історія – офіс фестивалю «Гогольfest» розміщується в мікроскопічному «Даху».

«Дах» – це театр, якому цього року 25 років. Власне, весь театр – 240 кв. метрів, а там живе і «ДахаБраха», і «Dakh Daughters», і «ЦеШо», і частково «NOVA OPERA», і «Гогольfest», і купа своїх драматичних вистав.

Зараз ось у нас відкривається дитяча театральна школа. Це чудовий дитячий фольклорний театр «Дай Боже» під керівництвом пані Ольги Мельник. Одна з найстаріших фольклорних шкіл, де дітей вчать співати і виконувати обряди, які притаманні Україні.

І це все відбувається у мікроскопічному просторі! Але ця робота ефективна і крута, я кажу це без будь-якого там кокетства.

ПІСНЯ «ХЕЙТ», З ЯКОЮ ВИСТУПИЛИ «ЦЕ ШО» НА ЄВРОБАЧЕННІ, – ЦЕ ГІМН СУЧАСНОГО СВІТУ

- Якщо ми вже заговорили про дітей театру «Дах», хочу про колектив «ЦеШо» розпитати. Це ж ваші молодшенькі?

- Так.

- Вони брали участь в національному відборі на Євробачення. І, по-моєму, теж відмовилися представляти Україну, коли уся ця скандальна історія сталася?

- По-перше, ми не пройшли у фінал, тому – тут все набагато простіше. Ніхто і не пропонував. Але, в принципі, після того, як відмовилася Maruv, потім «Freedom-jazz», потім «Казка», – будь-хто, хто погодився б, відчув на собі хвилю негативу. Хоча, негатив – занадто м'яке слово.

І, як не дивно, пісня, з якою виступили «Це Шо», – це «Хейт» – хейтерство, ненависть. Певною мірою, це гімн сучасного світу.

Загравання з цим поняттям, не просто з негативною, а саме з агресивно-негативною інформацією, – дуже небезпечно. Це руйнує людину.

Людина стає безпорадною, і тому фінальна крапка в цій композиції: «help me» – допоможи мені.

Коли ти граєшся з цим, раптом з тобою щось відбувається, ти відчуваєш свою самотність і беззахисність, тобі звернутися нема до кого... Світ стає кислотним і токсичним, він не приймає, не бачить іншого.

Тим більше, зараз в Україні передвиборча штовханина. Я метафорично називаю цей період – «час скунса».

Знаєте, є така гарна тварина, яка сильно смердить, якщо її налякати. І я так розумію, що зараз якраз час такого скунса: один злякався – насмердів, інший теж лякається – смердить, потім з'являються професійні “воняльщики”... І ми всі перебуваємо в стані амбре, потім якось звикаємо, начебто, типу норма, можна жити. Але насправді, жити в цьому не можна! Це не людська історія.

- На жаль, деякі, мабуть, вважають, що після виборів життя зупиниться. Але треба якось з цього амбре вибиратися. У вас є бачення – як?

- Мені здається, одна з ключових проблем і в Україні, і, можливо, – світу, що ми живемо як безсмертні.

Ми соромимося і боїмося смерті. Чому я так стверджую? А ти зайди на будь-яке наше кладовище і подивися, як там працюють, починаючи від того, які там люди в адміністраціях. Це все недобре.

Якщо ти зустрічаєшся зі смертю у лікарні або морзі – це теж токсично, не по-людськи. Настільки велика неповага і до померлого, і до того, хто втратив близького, що людина з жахом про це намагається забути, а насправді – соромиться.

Від цього трапляється десакралізація смерті. Смерть – це частина нашого життя, треба з повагою ставитися до того, хто пішов, і до того, хто проводжає. У нас же це відбувається сором'язливо, ніяково, по-швидкому, непорядно. Більш того, на твоєму горі цинічні люди ще й хочуть заробити.

І виходить така штука, людина думає: «Я, звичайно, помру, але це точно не в моїх найближчих планах. У мене є час, я ж можу щось зробити потім». З'являється слово «виживаю». Завжди хочеться запитати: о'кей, виживаєш, а коли жити будеш?

Адже «потім» може не бути. І це величезне «ніколи» може прийти у будь-який момент. Це не сумно, це просто життя.

Усі серйозні філософії і релігії вчать розуміти, що зустріч з Богом або смертю може прийти у будь-яку секунду, і потрібно бути до цього готовим. А що значить готовим? Це значить – цінувати кожну мить, що тобі дарована.

«Зараз» – це безумовний дар: бачити небо, любити близьких, робити добро, створювати щось гарне, а ти його профукуєш.

І з'являється прекрасне слово – «вбити» час, або зробити симулякр. Є навіть головний храм для цього. Знаєте який? ТРЦ «Ocean Plaza». Він виконує усі сакральні функції: дуже пафосна, напевно, найяскравіша архітектура у Києві, там є вівтарі, є жерці. Люди приходять і приносять жертви.

- Погоджуюся, мені здається, що перебуваючи в таких місцях з високою концентрацією атрибутів добробуту і достатку, людина дійсно відчуває себе краще.

- По-суті, це і є храм. Просто храм Мамони – храм споживання.

Але проблема в тому, що за всі роки незалежності у всій нашій прекрасній Україні не побудовано жодного реального простору для сучасної культури! Крім театру на Подолі, але він мікроскопічнй.

Тобто, для тримільйонного Києва або 45-мільйонної країни – це ні про що.

- Але, якщо цього не робить держава, чому меценати не беруться? За прикладом Пінчука, який створив «PinchukArtCentre».

- Справді, Пінчук зробив велику справу – він ввів поняття сучасне мистецтво, суч-арт в нашу свідомість.

До речі, одна з найбільших помилок Ющенка-президента – що він не дав Пінчуку зробити Арсенал. Пінчук же збирався. Це був би реально супер-музей сучасного мистецтва з усіма внутрішніми інституціями, шикарною колекцією. І ця точка точно була б на карті світової культури.

Ющенко так вчинив через свою недалекоглядність і неосвіченість, це як приходиш і кажеш: хочу Лувр. Який Лувр? Хто цю компетенцію має? Для того, щоб побудувати Лувр, потрібна певна компетенція, певна воля і певна візія. Але такої візії в нашій державі немає.

У нас культура завжди була на периферії, не у фінансуванні, а саме на периферії свідомості. Театрики є? Є. Люди ходять? Ходять. Оркестри грають? Грають. Люди є? Є. І слава Богу!

Я визнаю, що еліта – це вже трошки девальвоване поняття, але все ж таки у будь-якій державі має бути те, що називається етична або моральна, інтелектуальна еліта. Так от, у нас цього немає.

Я люблю всіх провокувати, в тому числі і журналістів, і запитую: от, якби ви говорили зі своїм закордонним приятелем і вам треба було сказати, що Україна це – ...? Кого назвати?

УКРАЇНА ПОСТІЙНО ГРАЄ РОЛЬ ЖЕРТВИ ВІЙНИ З РОСІЄЮ І ВОНА ВЖЕ ВТОМИЛА ЗАХІД

- Раніше, подорожуючи світом, найчастіше люди ідентифікували Україну, коли я називала прізвище футболіста Шевченка.

- Ну, цього вже ніхто не пам'ятає. І це катастрофа. Якщо ви, людина, яка в цьому середовищі, не можете сказати, і якщо цього не можуть сказати в МЗС. Цього, насправді, ніхто не може сказати! Ми можемо говорити, звичайно, негативні наративи на кшталт: війна, корупція, але це нікому не цікаво.

Сучасні культурні символи є, але вони відсутні у медійній та соціальній свідомості

Нещасним людям можуть поспівчувати, але довго знаходиться поруч з ними токсично. А Україна постійно грає роль жертви війни з Росією, і вона вже втомила Захід. Якщо ти не пропонуєш позитивні історії, то той самий француз, німець, угорець чи американець скоро скаже: слухай, у вас там штовханина з Росією, чому це має нас стосуватися?

Якщо ж ти ставиш якісь проекти – культурні або технологічні, то тебе сприймають як країну, яка має своє обличчя. Тоді має сенс допомагати.

Ми живемо як рибки, у яких 5-секундна пам'ять

Найсмішніше, що якби таких символів сучасної України не було, це було б зрозуміло. Але вони є! Їх просто немає ні в медійній свідомості, ні в соціальній.

- А де стався збій? Чому так сталося, адже нібито усі зацікавлені в сучасних культурних символах?

- Тому що ми живемо як рибки, у яких 5-секундна пам'ять. Для того, щоб була пам'ять, має бути поняття поваги до іншого.

Був Майдан, Революція Гідності. Гідність – це коли я почуваюся гідним і поважаю тих, хто поряд зі мною. Але у нас поки вийшло це тільки у форматі сказати «ні».

Наразі повага і гідність полягає в тому, щоб сказати «так». Об'єднатися не проти чогось, а «за», і спробувати домовитися «за» щось разом.

Якраз наш проект «Гогольfest Inoculation» – це спроба допомогти людям, і собі також, домовитися про якісь візії. Для того, щоб кудись йти, потрібно хоча б навчитися мріяти.

У нас немає традиції говорити гарні слова про інших, а це важливо

А для того, щоб мріяти, потрібно розуміти генезис і поважати людей, які поряд, у цій дійсності, реально будують Україну.

Ці люди є, і я в своїх блогах пишу про тих, хто для мене є знаковим в Україні. Це Оксана Линів у Львові, геніальний диригент, ініціатор і художній керівник Міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt. Вона фантастична дівчина, один з топових диригентів світу і при цьому фантастичний патріот свого міста і своєї країни.

Це Олексій Ботвінов в Одесі, геніальний піаніст, президент міжнародного фестивалю «Odessa Classics».

Це Лілія Млинарич, яка робить «Jazz Koktebel».

Це Женя Уткін, який у Києві, який робить «Bouquet Kyiv Stage». Я можу довго розповідати про цих людей, весь час, відведений на інтерв'ю.

- Напевно, про них і треба більше говорити!

– Я розумію, що у нас немає традиції говорити гарні слова про інших, а це важливо.

Коли є поняття поваги до когось, з'являється генезис, розвиток. Ти розумієш, що це не на порожньому місці виросло, а є step by step.

Важливо знати, звідки що з'являється в культурі, в гуманітарній сфері, в освіті, соціальних і наукових проектах. Хто ці носії, звідки з'являються учні. Повага учня до вчителя. У нас все це девальвоване, розумієте, – ось у чому біда. Це потрібно заново будувати.

ДАХАБРАХА, DAKH DAUGHTERS І ЦЕШО НАРОДИЛИСЯ З МОЄЇ СПРОБИ ВІДРОДИТИ ТРАДИЦІЮ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ

- А в останні кілька років хіба нічого не сталося, щоб цю девальвацію зупинити?

- Ні, швидше починається загравання з цим. Але тут можна потрапити в спекулювання, коли всі говорять, наприклад, ось давайте говорити про Крути, Тараса Шевченка або Лесю.

Але про що можна говорити, якщо ти не розумієш контекст, в якому перебувала Леся? Що це була українська ніцшеанка, і тоді була ціла плеяда фантастично яскравих молодих жінок: Кобилянська, Вовчок. Що звідти пішло, яка історія?

У нас один театральний міф в Україні – Лесь Курбас, але у нас розірвана і ця нитка, ми не можемо сказати, а що було після Курбаса, після того, як його розстріляли? Ця галузь розвивалася чи її немає?

А український музично-драматичний театр. Придумали театр корифеїв свого часу, те, що вразило Петербург наприкінці 19 століття. Фантастичний вибух, Заньковецька, Саксаганський, уся ця плеяда. Що ми про це знаємо?

З моєї скромної спроби відродити цю традицію музично-драматичного театру народилася, власне, і ДахаБраха, і Dakh Daughters, і ЦеШо.

Україна має фантастичну співочу поліфонічну традицію, одну з найбагатших у світі. Причому в різних регіонах України це абсолютно різні історії зі своєю драмою і своїми складними гармоніями.

Але, як це віддати сучасного світу? Це має бути не просто репродукція. Якщо ти вберешся у справжню столітню вишиванку з плахтами і спідницями, – як не дивно, ти будеш виглядати смішно і по-бутафорськи.

Так само і з народною піснею. Якщо виставити на сцені найфантастичніших українських бабусь, і вони будуть співати в мікрофон поліфонію, це буде виглядати по-бутафорськи. При тому, що вони справжні. Тому що реальна пісня вирвана з контексту. Коли бабусі співають у себе в селі за роботою або вдома, або на весіллях – це одна історія, а коли вони стоять рядком перед мікрофонами – це виглядає незрозуміло як, і треба щось з цим робити.

Звідси, як роздум, народилися ці проекти. Спираючись на український мелос з додаванням обертонів різних етнічних культур і філософію мінімалістської музики.

Вони вісім або дев'ять років щільно знаходилися у театрі, ми зробили величезний проект «Україна містична» «Пролог до «Макбета». І тоді сформувалося це прекрасне, чарівне, чудове обличчя – образ ДахаБраха і Dakh Daughters. Це студентки, які спочатку грали у виставах як актриси.

Тому це не взялося нізвідки, воно виросло з простору, який наповнений своїми смислами, енергіями, традиціями.

Театр «Дах» – це чарівне, величезне дерево, цього року йому 25 років, і за всю свою 25-літню історію він не отримав жодної копійки від держави. Ви розумієте, це насправді таке трішки божевілля?

В АМЕРИЦІ ДЛЯ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ ЄДИНА АСОЦІАЦІЯ З УКРАЇНОЮ – ЦЕ ДАХАБРАХА

- А ви пробували просити?

- Знаєте, як говорив Воланд Маргариті: ніколи не просіть, самі прийдуть і попросять.

Адже якоюсь мірою ми реально є носіями культурної дипломатії – в Америці, наприклад, для багатьох людей єдина асоціація з Україною – це ДахаБраха.

Про успіх Dakh Daughters писали «New York Times» і «The Rolling Stone». Минулого року опера-реквієм IYOV формації NOVA OPERA увійшла в десятку найкращих сучасних опер світу.

І наша публіка – це не діаспора, це реально американці, причому – від найглухішої провінції до топових залів у Вашингтоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско.

Один з найкрутіших фестивалів джазу, який проходить у Сан-Франциско, вже четвертий чи п'ятий раз цього року запрошує ДахаБраху, тому що завжди зала на їхніх виступах набита битком, просто фантастичний прийом.

А в середині вересня у Парижі ми з «ДахоБраха» будемо відкривати після капремонту один з найбільш легендарних театрів – театр Шатле.

- Нічого собі! А Україною – теж активні гастролі? Чи більше по світу нашу культуру несете?

- Ні, у «ДахаБраха» минулого року пройшов тур 15 містами України, всюди було все продано. Цієї осені буде великий тур Україною «Dakh Daughters», теж там десяток міст.

Цього року у грудні в Палаці спорту ми будемо робити великий концерт «ДахаБраха», але на ньому виступлять не тільки вони, будуть елементи опери і всіх наших проектів. Це буде присвячено 15-річчю «ДахаБраха» і 25-річчю театру «Дах».

ТЕАТР – ЦЕ ЄДИНА МОЖЛИВІСТЬ У СВІТІ ШВИДКО СТВОРЮВАТИ СВІТИ

- Розкажіть, як це було 25 років тому? Як вам прийшла ідея створити театр?

- Я досі не дуже розумію, навіщо я це зробив (сміється). Це якась дивна історія, тому що я ніколи не мріяв і не хотів займатися театром.

Мене, як інтелігентного хлопчика, водили до театру, і я з подивом дивився на цих тіток і дядьків, які розмовляють не своїми голосами, – і не розумів, як цим можна займатися всерйоз.

Якби мені, наприклад, у 20 років сказали, що ти, батечку, будеш серйозно займатися режисурою або музикою, я б сказав: хлопці, ні. Але, як говориться, розкажи Богу про свої плани, потім разом посміємося.

У дивний спосіб я потрапив у студію фантастичної і світлої людини Анатолія Чиркова. Ми разом з Олегом Скрипкою прийшли, бо жили в одній кімнаті в гуртожитку КПІ. Йшли, правда, вчитися танцювати брейк-данс, але у результаті потрапили в театральну студію.

І ми побачили, що театр – це не те, що я пам'ятав з дитинства, а це – Анатолій Васильєв, Єжи Гротовський, Еймунтас Някрошюс – фантастичні режисери, які показують дивовижні світи.

Я тоді відчув, ще не усвідомлюючи до кінця, що театр – це єдина можливість у світі швидко створювати світи. Адже кожна вистава – це світ.

Ось нічого не було, а місяць попрацював – і раптом з'являється простір зі своїми висловлюваннями, філософією, візуальною і музичною культурою – повноцінний світ! І ти можеш цим світом поділитися з людьми.

Вчора ми грали «Анну Кареніну» і я розумію, чому люди ходять на неї дуже жадібно. Вони кажуть: ми взагалі не уявляли, як це можна зіграти, здавалося б, якась дівчина кинулася під потяг. Але, насправді, – це божевільної краси історія про кохання, про неможливість кохання, про самотність, про те, як ми іноді не чуємо один одного.

- Ви так гарно сказали про світи, які створюєте...

- Це не я створюю. Важливий момент – створювати простір, де люди розквітають. Нещодавно мій учень, молодий актор запитує: «А в чому суть вашої режисури?». Я кажу: «Для мене головне – допомогти людині, актору стати вільним».

Свободу можна визначити різними дефініціями, для мене – це усвідомлена відповідальність. Коли ти відповідаєш за своє життя, повністю розуміючи, що відбувається, як відбувається, і поважаєш інших людей, не наступаєш на їхній етичний особистий простір.

І тоді, при взаємній повазі, ми можемо говорити про речі, які для нас є важливими. Не повчати, тому що це безглуздо, а розмовляти, ставити запитання. Людина може в це включитися і відправитися разом з тобою в подорож своїм дивовижним, єдиним і унікальним життям.

- У театрі «Дах» зараз багато вистав у репертуарі? Як часто і як швидко ви створюєте світи, про які ми тільки що говорили?

- Знаєте, по-різному. У нас був доволі тривалий період, коли «Дах» існував в проектному форматі. Так як у нас немає і не було підтримки держави, утримувати вистави – дуже складно. Театр маленький і за рахунок квитків ми, звичайно, не вирішуємо питання зарплати людей. Це просто нереально. А нам ще треба заплатити за комуналку, зробити декорації, усе це непросто.

В якийсь момент був зроблений акцент на музичні проекти, а драматичні вистави я ставив в основному за кордоном, але минулого року я повернувся, а тут до «Даху» прибилася команда молоді, їх зараз багато, вже 25. Я їх навчив і ми поставили восени три прем'єри: «Анна Кареніна», «Парадокси злочину» і «Сон Аліси». Зараз дві вистави в роботі, на початку червня буде «Смутний час» і «Український декамерон». Тобто, у нас п'ять драматичних вистав і крім цього – усілякі перфоманси, резиденції. У нас в театрі проходять резиденції німецьких, британських режисерів, зараз одна команда молодих акторів поїхала до Португалії, інша команда поїде до Німеччини, тобто – у нас насправді дуже насичене життя не тільки всередині країни, але і за кордоном.

- Тобто ви перебуваєте у постійному русі, але при цьому відчуваєте і цінуєте унікальність кожного моменту?

- Звичайно, це найголовніше – усвідомлювати, що ти тут і зараз.

- Владе, а вміння жити цим моментом – це теж дар. Більшість з нас справді вперто відкладає життя на потім і розмінюється на дрібниці...

- У тому-то й річ. І щоб не було, як у тому анекдоті – жила-жила людина, та й померла від сорому, – треба, по-перше, щоб, все ж таки тобі було куди озирнутися.

А по-друге, треба проживати кожну божественну мить, яка тобі дарована в цю секунду, – і наша розмова зараз; потім я вийду, подивлюся на небо, вип'ю чашку кави, зустрінуся з людьми, яких поважаю, ми щось зробимо, приїду додому, побачу рідних, обійму доньку, поцілую дружину, подзвоню мамі. Я ціную кожну секунду – це дуже круто.

Любов Базів. Київ

Фото Павла Багмута

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-