Іван Труш. Пілігрим фарб і сонця

Після важкої хвороби у віці 72 років “поет кольору та Сонця” Іван Труш помер 21 березня 1941 р. у Львові. Коли ховали покійного 22 березня 1941 р. на Личаківському цвинтарі, поле №1, у труну майстрові поклали найнеобхідніше – улюблений етюдник та розкладний стілець, аби за найменшої можливості пілігрим фарб і сонця міг повернутися до улюбленої справи.

Першого українського імпресіоніста не стало. А чи був він? Як наполягав сам Іван Труш, зі слів заступника гендиректора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксани Білої:

- Ніколи художник не називав себе імпресіоністом, бо вважав себе реалістом. Хоча вплив імпресіонізму, який він виніс із Краківській Академії образотворчих мистецтв, завжди присутній у його роботах саме як вміння схоплювати перше враження.

*   *   *

Український живописець, майстер пейзажу і портретист, мистецтвознавець і видавець Іван Іванович Труш народився 18 січня 1869 р. у галицькому селі, навіть не селі, а хутірці Висоцько Бродського повіту Тарнопольського воєводства (нині – Бродівський район Львівської області), де навіть сьогодні не більше 150 обійсть.

У родині малоземельного селянина хлопчик став первістком. Батько Іван мав невеличке господарство та в поті чола обробляв шмат власної землі. Аби забезпечити родину, працювати доводилося від світанку до темряви – окрім старшого Івана підростало ще двійко дітей. Важко було не загрузнути в злиднях, отож Іван Труш почав додатково заробляти, опанувавши фах кравця. Доволі швидко селянин здобув славу гарного майстра і навіть став митцем у ремеслі.

Отож, ріс Іван-молодший на тлі мальовничої природи в любові та ласці. Коли батько помітив потяг сина до знань, по закінчення початкової чотирикласної школи у 1881 р., де вчили польською та українською мовами, відвіз підлітка до Бродівської цісарсько-королівської вищої реальної гімназії імені архікнязя Рудольфа (“R.R. Rudolfs Real – und Obergymnasium”). Успішно склав іспити син і почав мучитися, адже викладання велося… німецькою. Як і в кожній гімназії класичного типу, в Бродівській, окрім вивчення іноземних мов і класичної літератури, багато уваги приділялося природознавчим наукам, а також малюванню.

Отже, саме у галицьких Бродах, на тодішній вулиці Вали Гімназійні (нині – вул. Коцюбинського, 2), оформилося захоплення Івана Труша рисунком, і з молодечим завзяттям підліток взявся за науку. У перших чотирьох класах, згідно з програмою, опановувались рисунок та малювання аквареллю, з яких синові сільського кравця не було серед однолітків рівних.

*   *   *

У старших класах ситуація змінилася. На якусь особливу фінансову підтримку від батьків годі було й сподіватися… Тож замість слухати педагогів, Іван Труш вимушено заробляв на життя: давав приватні уроки, за світлинами виконував на замовлення невеликі портрети. Подібне копіювання приносило, нехай невеликі, але гроші, та після наглої смерті батька ситуація ще погіршала. Довелося брати академічні паузи, і проти восьми років – вчитися десять. Тим часом біографи митця підкреслюють: увесь цей час юнак був і залишався кращим на уроках живопису й літератури. Саме в гімназії він намалював перші етюди з натури і твердо вирішив присвятити себе живопису.

У спогадах “Творчий шлях художника” він написав про роки навчання у Бродах:

- Тоді я збагнув від відомого автора Корнеліуса Непоса (римський історик Корнелій Непот; 99-24 рр. до н.е. – О.Р.), яке велике значення мають у розвитку людства енергійні, розумні й чесні індивідуальності. Тут вперше зародилася гадка – власними силами підносити культуру мого народу… Гомер примусив поглянути в той бік життя, де виступають могутні духовні і фізичні сили. Тут я перший раз помітив художнє поняття реальних подій. Софокл відкрив моральну складність в конфліктах людських характерів і дій, показав мені, яку величезну роль відіграв людський інтелект у мистецтві. І німецька класична література була поважним чинником у духовному вихованні. Шіллер дав своїми драмами знамениті зразки художніх композицій і все вабив мене свободолюбивими ідеями. З поетичної творчості Ґете віяло філістерством; я його недолюблював. Дуже подобався мені Лессінґ своєю дотепною полемікою з реакційними противниками, як і гуманітарними тенденціями. Знання німецької мови дозволило познайомитися з французькою, італійською і норвезькою літературою у перекладах.

По закінченню Цісарсько-королівської вищої реальної гімназії імені архікнязя Рудольфа у Бродах належало в 1891 р. зробити найважливіший вибір у житті – й зібравши трохи грошей, 22-річний пілігрим фарб і сонця вирушив до Кракова.

*   *   *

На той час старовинний Краків вважався одним із центрів мистецької культури Східної Європи. Тут у 1891-1897 рр. Іван Труш відвідував Школу красних мистецтв (Szkoła Sztuk Pięknych), що в 1900 р. перетворилася на Академію образотворчих мистецтв імені Яна Матейки (Akademia Sztuk Pięknych im. Jana Matejki w Krakowie).

Матеріальна скрута привчила студента дбайливо ставитися до кожного злотого, вкладеного в навчання. Адже, щоб оплачувати семестри, доводилося заробляти на життя, малюючи на замовлення портрети та пейзажі. Коли 1 листопада 1893 р. помер багаторічний ректор Академії образотворчих мистецтв Ян Матейко і заклад очолив професор Владислав Лущкевич, народилися сподівання на демократичні зміни. Утім, за кілька місяців усе повернулося на круги свої. І вирішив тоді Іван Труш щастя шукати в столиці Австрії.

У 1894 р. українець прибув до Відня, де записався в Академію образотворчих мистецтв (Akademie der bildenden Künste) як вільний слухач, що не давало права складати іспити та отримувати диплом. Чому так сталося?

- Не маючи з чого жити у Кракові, поїхав я у Відень, де сподівався знайти яку-небудь роботу на вечір або ніч, щоб мати змогу вдень вчитися у тамтешній Академії мистецтв. Це мені не вдалося, бо мусив вдень заробляти кічем, щоб вечорами слухати усякі виклади на університеті або просиджувати заради тепла в бібліотеці.

Іншим рівнем культури, модерновими мистецькими цінностями, бурхливим світським життям столиця Габсбурзької імперії справляла враження. Три тижні, проведені у Відні, багато що змінили у світогляді. Коли Іван Труш повернувся до Кракова, і в Польщі почалися рішучі зміни. Зокрема у 1895 р. директором Академії образотворчих мистецтв став самобутній польський аквареліст Юліан Фалат (Julian Fałat; 1853-1929). Талановитий жанрист, майстер пейзажу, він виявився не лише досвідченим педагогом, а й ефективним організатором та вмілим керівником.

На останніх курсах Івана Труша дошліфовували самобутні представники епохи національної культури Молода Польща, носії раннього імпресіонізму: у 1895-1897 рр. – Леон Вичулковський (Leon Jan Wyczółkowski; 1852-1936), а у 1896 р. – Ян Станіславський (Jan Stanisławski; 1860-1907), чиї майстерні галичанин відвідував. У музеях Кракова молодий митець побачив оригінали знакових майстрів. Все це мало вплив на розвиток художньої культури, на огранення його таланту.

*   *   *

Імпресіонізмом Іван Труш захопився не спонтанно. До такого світобачення студент дійшов свідомо. Тому сприяв останній із професорів Академії, 35-річний Ян Станіславський, котрий у 1895 р. особисто відвідав Париж, де на власні очі побачив нове мистецтво та захопився творами імпресіоністів – Клода Моне, Каміля Піссара, Альфреда Сіслея. Годі дивуватися, що викладання в Академії цей прогресивний професор поєднував із практичними заняттями на пленері.

Утім, як у ґрунтовному нарисі “Іван Труш” (1967) зауважив мистецтвознавець Ярослав Нановський (1908-1992):

- Сильна мистецька індивідуальність, Іван Труш поставився до імпресіонізму своєрідно. Його захоплювало вміння імпресіоністів передавати загальне враження від природи, їхня невимушена, немовби випадкова композиція, ескізна техніка малювання, ясний, насичений колорит. Труша не приваблювали якісь вишукані теми або герої з міфології чи старовинної історії. Для нього цікавим було все, що радує і милує око багатством барв, освітленням; захоплювала природа у всій своїй красі, при повному освітленні і повітрі – у так званому пленері, що давало можливість збагатити та наситити палітру.

У 1897 р. й нагода трапилася. Шестикурсник отримав звістку про державну стипендію – і на радощах виїхав до Мюнхена. У столиці Баварії він хотів вступити до Академії образотворчих мистецтв (Akademie der Bildenden Künste München). Грандіозні плани зреалізувати не вдалося – стипендія надійшла занадто пізно, абітурієнт просто не встиг подати документи, тож вимушено пішов до приватної мистецької школи австро-угорського художника Антона Ажбе (Anton Ažbe;1859-1905). З-поміж його учнів були відомі маляри Давид Бурлюк, Василь Кандинський, Кузьма Петров-Водкін, Маріанна Верьовкіна, а також… всі четверо засновників словенського імпресіонізму – Ріхард Якопіч, Іван Грохар, Матія Яма і Матей Стернен. Але… Якість викладання у приватній мистецькій школі пана Ажбе запити українця не вдовольнила. Переконавшись, що в Мюнхені він нічого нового не дізнається, Іван Труш повернувся до Кракова та в 1897 р. закінчив Академію, де за свої кращі роботи був відзначений двома срібними і однією бронзовою медалями.

*   *   *

Саме у Кракові, коли тривав перший період (1891-1897) у творчості митця, що припав на роки навчання та загального опанування фаху, під впливом українського середовища молодий галичанин сформувався як свідомий патріот, політично зріла людина. Визначити пріоритети митцю допомогли земляки. У 1896 р. Іван Труш близько зійшовся зі студентським суспільно-освітнім товариством “Академічна громада”, яке об’єднувало молодь різних політичних напрямків. Відтоді його товаришами стали колеги, тодішні студенти Краківської Академії образотворчих мистецтв по класу Яна Станіславського, львівські живописці Олекса Новаківський (1872-1935) та Осип Курилас (1870-1951). Згодом Іван Труш стверджував:

- Михайло Драгоманов мав на нас у багатьох напрямках дуже великий вплив і то все актуальний, підтримуваний тижневиком “Народ”, де майже безперервно друкувались його статті.

Щира дружба поєднала маляра із молодшим на два роки Василем Стефаником (1871-1936), котрий, хоча й вчився на медичному факультеті, але вже створив свій імпресіоністичний абстрактно-символічний цикл поезій у прозі “З осені”. На оточення Іван Труш справляв враження: він мав ґрунтовну освіту, знав класичні мови, досконало володів німецькою, а європейську літературу та філософські трактати читав у якісних перекладах. Про товариша Стефаник так висловився:

- Гострий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановитіших людей, яких знаю, з великим образуванням фаховим і загальним.

Разом вони вешталися по популярним у мистецької богеми краківським кав’ярням “Під павичем” та “Яма Міхаліка”, затим відвідували перше в місті польське кабаре “Зелена кулька” (“Zielony Balonik”), розташоване на вулиці Флоріанській, 45. Коли в 1894 р. Іван Труш особисто познайомимся із Соломією Крушельницькою (1872-1952), котру на театральний сезон запросили співати в Краківській опері, відвідування театру стало звичайною справою. Європа переінакшила молодого галичанина, допомогла не зациклюватися суто на живописі, а цікавитися та розумітися на літературі, театрі, музиці. На чужині розпочався другий (1897-1912), дуже бурхливий на здобутки і найщасливіший період у його творчості, період прискореного розбрунькування таланту.

*   *   *

У 1898 р. Іван Труш повернувся до Львова, де перший час жив у помешканні етнографа Осипа Роздольського (1872-1945), котрий викладав іноземні мови та класичну літературу в гімназіях Коломиї. Досить швидко маляр зблизився з Іваном Франком (1856-1916), став активним діячем Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка (НТШ), на замовлення якого виконував різні роботи, зокрема – написав портрети Володимира Антоновича, Павла Житецького, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Кониського, – а за власною ініціативою, – Бориса Ґрінченка та Лесі Українки.

- Нам треба стояти ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації. Ми маємо велику надію на те, що підростаюча мистецька зміна примножить здобутки минулих поколінь. – Ці слова викарбувані на пам’ятнику, спорудженому маляру в Львові, стали справжнім життєвим кредо.

Ти часом провінційна реальність засмучувала. Він наче повернувся не в рідну Галичину, а перенісся у часі на століття назад. Порівнюючи українських та польських театралів, Іван Труш жахався байдужістю місцевої аудиторії. Спектаклі в Краківській опері завжди тривали з аншлагами, меломани змагалися за можливість послухати меццо-сопрано Софії Крушельницької, навіть не мало значення, в якій саме опері. Тим часом два концерти “найпрекраснішої та найчарівнішої мадам Баттерфляй” у залі Львівської філармонії відбулись у напівпорожній залі.

Через публікації Іван Труш намагався у першому в Україні часописі культурно-мистецького спрямування “Артистичний вісник”, який він сам заснував та у 1905-1907 рр. видавав у Львові, заохотити городян жваво цікавитися культурним життям, навіть лякав читача:

- Із наведеного виходить ясно, що українська сцена не має виглядів на будуче, як лиш буде ведена більшим накладом у більшій залі.

Усе було, наче горохом об стінку кидати, і нагадувало безнадійну ситуацію, винесену в назву публіцистичної статті “Наша театральна мізерія” Івана Франка. Менше з тим, у покоління просвітників зламу ХХ століття сила духу була величезна. Задля загального добра вони працювали навіть тоді, коли загал цим… не переймався. Прозріння приходило пізніше, коли сподвижники лягали у домовину. Справді, у десятьох числах “Артистичного вісника” друком з’явилося 40 матеріалів, половину з яких стосувались компетенції Івана Труша, а три чверті яких вийшли з-під його пера. До прикладу, у №4 із шести авторських дописів чотири належали маляру-видавцеві.

*   *   *

Перша персональна виставка Івана Труша відбулась у 1899 р. в Львові. Тоді під експозицію віддали зали польського Товариства прихильників красних мистецтв (Towarzystwo Przyjaciół Sztuk Pięknych), де було представлено 38 робіт: в основному – пейзажі та два портрети – українського кардинала, митрополита Української греко-католицької церкви Сильвестра (Сембратовича) та етнографа Валеріана Боржковського. На подію Іван Франко відгукнувся статтею “Малюнки Івана Труша”, вміщеною у “Літературно-науковому вістнику” (Річник ІІІ, 1900):

- Се правдиві твори штуки, що свідчать про сильну і своєрідну індивідуальність автора і приносять честь руському народові. Його око милується в красках та сильнім освітленні. То й тягнуть його до себе предмети сильно і ярко забарвлені. Звідси виходить предилекція (схильність, – О.Р.) до ситої зелені, до лілій, півоній та гвоздик.

Успішна експозиція створила художнику репутацію кращого галицького живописця. Без вагань Правління Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка (НТШ) пристало на пропозицію Івана Франка доручити саме Івану Трушу відповідальне замовлення – написати у Києві портрети видатних українських діячів. Отже, “жрець Сонця", як назвали художника у Львові, помандрував Наддніпрянщиною, де встановив контакти з тамтешніми митцями та діячами культури Східної України. Під час візиту художник зблизився і заприятелював із Миколою Мурашком, Фотієм Красицьким, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, але найбільше – з Миколою Лисенком та Лесею Українкою.

Оселився художник на вулиці Трьохсвятительській, 14. Для роботи над портретами йому виділили просторий зал зі скляним дахом у щойно збудованому за проектом архітектора Владислава Городецького (1863-1930) Київському міському музеї (тепер – Національний художній музей України), що постав навпроти Царського саду (колись – Першотравневий, нині – Міський парк). Працював 31-річний Іван Труш із великим завзяттям, не шкодуючи ні себе, ні моделей.

29-річній Лесі Українці (Лариса Петрівна Косач-Квітка; 1871-1913) такий підхід до діла імпонував. Що таке одержимість, творча піднесеність, Квітка-Ломикамінь сама знала. Хоча дорога до музею забирала у поетеси півтори години, що складало труднощі для хворої на сухоти, сеанси по дві години вона витримувала. В одному з листів до молодшої сестри Ольги Косач-Кривинюк (1877-1945) поетеса писала:

- Малює з мене один галичанин портрет, а сидить він аж у новому музеї на Олександрівській вулиці (тепер – вул. Михайла Грушевського, 6. – О.Р.).

Разом із тим, оглянувши завершений портрет, поетеса залишилася не вдоволеною, а в листі до родини Косачів від 15 (28) квітня 1901 р. написала:

- Була я в редакції “Вісника”, де мала приємність бачити свій портрет, мальований в Києві, – не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись.

Тут слід дещо пояснити. Як майстер психологічного портрету, яких за життя Іван Труш намалював 350, автор вихопив суть моделі й змалював Лесю Українку сильною, впевненою в собі жінкою, тоді як поетеса мала інші очікування, бо бажала побачити себе… жіночною та простішою. Ну, чого немає, того Іван Труш не домальовував.

*   *   *

Разом із тим, на запрошення Лесі Українки та її матері – Олени Пчілки улітку 1900 р., Іван Труш погостював у родовій садибі Драгоманових-Косачів Зелений Гай (0,9 га), що з’явилась у мальовничому передмісті Гадяча, раніше належала міщанинові Голубу та звалася Голубівщина. Саме тут, у будинку на 11 кімнат, із просторими вітальнею та їдальнею, Леся познайомила митця зі щирою подругою, двоюрідною сестрою Аріадною (Радою) Михайлівною Драгомановою (1878-1954) та своїм другом і коханим Сергієм Мержинським (1870-1901).

Особисте знайомство з донькою знаного українського публіциста, історика, філософа, “царя вищої школи”, як його називали сучасники, Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) змінило життя Івана Труша. Маляр нестямно закохався, а незабаром вони з Аріадною заручилися. У листі до матері Іван Труш щиро радів:

- Тут увійшов у близькі стосунки з сім’єю Драгоманових, у котрих на дачі на Сирці, під Києвом, прожив чудове літо, малюючи лісові етюди. Тут намалював я першу вдалу картину – “Самітня сосна”.

Усіма барвами веселки грала душа. Лукавив галичанин, сосна більше не була самотньою. Його законною дружиною стала Рада Драгоманова. Свого часу великі сподівання на молодшу дочку покладав і батько. Аріадна народилася 8 квітня 1877 р. в Швейцарії, де на той час перебувала в еміграції родина українського гуманіста. Називаючи таким дивним для українців іменем дитину, Михайло Петрович сподівався, що “нитка Аріадни” не дасть роду заблукати по світу і приведе в Україну.

*   *   *

Так вже повелося, що в Україні богема швидко сходилася, але ще швидше била горщики. Не стали винятком і стосунки Івана Труша та Лесі Українки. Ще до особистого знайомства з відомою поетесою та її сестрою у перших – Аріадною, галицький художник побачив обох дівчат у Львові – на світлині, коли завітав у гості до письменника та публіциста Михайла Павлика (1853-1915). Злагідно позували фотографу подруги, схиливши одна до одної голівоньки. Впала в око, а потім і проникла в душу саме Аріадна. Того разу не маючи під рукою паперу, маляр нарисував олівцем у своїй візитівці портрет милої незнайомки.

Ні, не емансипатка Леся Українка, гладесенько зачесана, з крутим чолом, у глибокій задумі, – занадто владний образ для емоційно тонкого чоловіка, якось привернула увагу. Причарувала Івана Труша витончена і таємнича, із неслухняними кучерями Аріадна. Та й чи міг прихований український імпресіоніст віддати перевагу грубому реалізму життя, а не улюбленій віденській сецесії?

Намальований у Києві портрет Лесі Українки автор, схоже, не особливо цінував. Ту картину він продав польському вченому, професору римського права Львівського університету Леону Пінінському гербу Яструбець (Leon Jan Piniński; 1857-1938). У листі до маляра роздратована поетка висловила обурення, мовляв, позувала вона, наражаючись здоров’ям, не задля графа Пінінського, “хоча взагалі я зовсім не інтересуюсь публічним виставлянням моїх портретів, але як мають вони висіти у польських магнатів, то краще нехай висять в українській громадській хаті”.

*   *   *

Остаточно зіпсували відносини суперечка довкола грандіозної роботи над спадщиною покійного Миколи Драгоманова. Леся Українка пристала до думки Михайла Павлика, якого терпіти не могли ні Михайло Грушевський, ні Іван Труш, та відмовилася замкнути на собі титанічну працю із впорядкування архіву дядька, не підтримала клопотань щодо перевезення архіву М.П.Драгоманова із Софіії, де помер “цар вищої школи”, – до Львова. Як і Михайло Павлик, Леся Українка не довіряла галичанам та прагнула сконцентруватись на власній творчості.

Посестру рішуче не підтримала донька Михайла Петровича Аріадна Драгоманова і, ясна річ, її чоловік – Іван Труш. Відтоді стосунки між поеткою та художником розлагодилися, а ситуацію лише погіршили наступні вчинки. У листі від 6 (19) червня 1903 р. Леся Українка поскаржилася своїй довіреній особі, філологу Михайлу Кривинюку, котрий за рік став чоловіком її молодшої сестри Ольги, буцімто Іван Труш відмовився з нею навіть побачитися:

- Не можу видітися з Вами... бо саме малюю портрет... дочки Грушевського – Катерини. – Така зневага Квітку-Ломикамінь обламала.

До всього ж, поштою маляр повернув Лесі Українці світлину померлого Сергія Мержинського, портрет якого поетка дуже хотіла мати. Той жест вона розцінила як небажання більше спілкуватися, хоча Іван Труш пообіцяв вдовольнити її бажання, а намальований ним її портрет повернувся на місце, до Товариства української мови. Все це нагадувало, як вважала Леся Українка, “дрібне бабство”, хоча й Іван Труш повернув на місце… авторськи виписаний дублікат.

*   *   *

Справді, залишмо “дрібне бабство”, тим паче, що залунав весільний марш Мендельсона. У січні 1904 р. Іван Труш та Рада Драгоманова побралися. Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка надало молодятам під житло і майстерню кілька кімнат у своєму офісному будинку в центрі Львова – вулиця Чарнецького, 26 (тепер – вул. Володимира Винниченка). Згодом у шлюбі дружина народила чоловікові двох синів – Мирона (1908-1978) та Романа (1914-1998), та двох дочок – Аріадну (у заміжжі – Слоневська; 1906-1984) та Оксану. Аби матеріально підтримувати родину, художник працював щодня. Якщо раніше, продавши одну картину, він, завидний холостяк, міг у достатку жити тривалий час, то відтепер на дошках та фанері доводилося малювати по 300 творів на рік. Окрім того, Іван Іванович забажав, аби його дружина не працювала. Тож планку статків сім’ї довелося підняти, винайнявши трьох служниць, які допомагали Раді Михайлівні по господарству.

Вихована за кордоном, переважно – на класичній російській літературі, володарка диплому паризького університету Сорбонни, де дівчина студіювала літературу, історію, математику та філософію, дружина Івана Труша подруг у місті Лева не завела. Як не намагався чоловік її соціалізувати, навіть зробив у 1905 р. однією із співзасновниць Товариства прихильників української літератури, науки і штуки, заснованого у 1904 р. з ініціативи співзасновників Товариства для розвою руської штуки Михайла Грушевського та Івана Труша, – іншим цінностям вона залишилася вірною: дітям та чоловікові. Цього було досить, аби Рада перетворилася на Музу “жреця Сонця”. Цього було досить, аби Іван Труш повністю зреалізував себе.

Жага творчого пізнання світу стала для маляра провідною зірною. Ненаситний в імпресіях, пожадливий до ясних фарб, він швидко перетворився на Сонцепоклонника у живописі, котрий подорожував і закохувався у ті місця, де відкривалося його серце. Творчі полювання на світло і колір провели Івана Труша Наддніпрянською Україною (Київ, Канів, полтавський Гадяч, Гуцульщина), Хорватією (Ловран та Опатія, 1901), Кримом (Алупка, Алушта, Балаклава, Севастополь), Королівством Італія (Рим, 1902; Венеція, 1908), а за фінансової підтримки сімейного лікаря Тадея Солов’я – Єгиптом і Палестиною (1912). Коханок у нього з’явилося по цілому світу, і до тих мальовничих краль Аріадна Михайлівна ніколи не ревнувала.

Від жарких вражень народилася серія пейзажів “Скелі кримського узбережжя”, де в полотні й фарбах роздягалися та плескалися величні морські небокраї, раптово виявляючи химерність обрисів прибережних скель, із виструнченими постатями прислужливих кипарисів. Два закохані у Венецію тижні обернулися циклом емоцій, де статечні панорами старого міста тонули в лагідних обіймах неба і моря. Із Єгипту Іван Труш привіз цілий гарем арабських красунь, що вражали елегантністю пірамід, загадковістю сфінксів, вічним плином піску, караванів і сонця.

Життя здавалося прекрасним і безхмарним, і настав час подбати про родинне гніздо. Тож із думою про майбутнє 5 липня 1910 р. Аріадна та Іван Труші придбали у приватному банку “Сокаль і Лілієн” за 2160 австрійських корон земельну ділянку площею 913 м² на Францівці, на тодішній вулиці Обводовій. Для будівництва сім’я оформила кредит на 28 років у сумі 12500 корон під 4,5% терміном. Місцина та у південно-західній частині міста Лева приваблювала первозданною природою та зеленою красою. На прохання замовників архітектор Олександр Лушпинський (1878-1943) створив проект будинку, що вражав асиметричними фасадами і прибудованою до західного крила одноповерховою дерев’яною верандою, а на другому поверсі мав простору художню майстерню.

*   *   *

Після Першої світової бойні настала епоха суворої реальності, де не залишилося місця пілігримам фарб і сонця. Львів знову потрапив під владу Польщі, а велика родина Трушів вперше скуштувала, що таке злидні. Траплялися тижні, коли бутерброд для дітей до гімназії Аріадна Михайлівна складала з трьох шматків самого хліба – чорний, білий і чорний. Дійшло до того, що майстерню на другому поверсі довелося відгородити фіранками, й Іван Труш здавав куток студентам-медикам. Минуло століття, і тепер на аукціонах за картину, наприклад, “Бедуїн в оазі” (1912) правлять в діапазоні $90-120 тис.

Не розпочався, а тягнувся найважчий, третій (1913-1926) період у творчості художника. Назавжди Сонцепоклонник попрощався з мистецькими подорожами. Кому потрібен живопис, коли катма хліба? Рада Михайлівна стала давати приватні уроки гри на фортепіано та викладала французьку мову. Деякий час так вони і перебивалися з хліба на воду. Але тут, на Обводовій, 32, гостей завжди чекали й частували Красою. Із творчої майстерні сходи вели просто в прибудинковий доглянутий садок, яким особисто опікувався господар. Там стояв невеличкий столик. Коли до маляра навідувалися друзі, дружина Рада застеляла столик вишитою власноруч скатертиною і неодмінно частувала чаєм, нехай часом і пустим.

Попри життєві неґаразди, творчу активність Іван Труш зберігав майже півстоліття. У рукописній автобіографічної статті “Творчий шлях художника” (1940), так і не опублікованій за його життя, не без іронії маляр стверджував:

- Кічів мого пензля випродукував я на протязі 42 літ, по скінченні Академії, близько 6000. Крім того, маю 400 етюдів з природи, мальованих в останніх 20 роках.

Подібні речі скрупульозно, із німецькою педантичністю Іван Труш нотував у кишенькових календариках, записуючи польською та німецькою мовами суму, власні враження, прізвище і навіть адресу покупця чергової роботи. За цей період автор здобув успіх не лише у Львові. Мати його картину стало ознакою аристократизму та інтелігентності у Кракові, Києві, Софії, Відні й навіть Лондоні. Ще у 1901 р. румунський король Кароль придбав у галичанина картину “Лавра в Києві”.

*   *   *

На схилі віку, коли тривав заключний, четвертий (1927-1941) період у творчості, художник не усамітнювався, не замкнувся в собі, а намагався частіше бувати на людях, організовував виставки, виступав із лекціями, друкував статті. Одначе, змінилися не лише барви, а сам клімат життєрадісних картин. Найулюбленішою темою став для Івана Труша образ самотньої сосни, яка сумними віями в його творчім доробку колихала більш як чверть століття. Тим часом, пейзажі глибшали, змістовнішали, розкриваючи зранену душу автора. У таких умовах виник великий цикл картин під назвою “Про самоту”.

Та не здатні випробовування переінакшити творчу особистість. На схилі літ жрець Сонця ступив на незвідані терени. Від 1927 р. матеріальна крута минула, і знову пішли замовлення на портрети від приватних осіб та українських державних інститутів. З-під пензля майстра постали чудові портрети Миколи Лисенка і Михайла Драгоманова. Того ж року митець спробував себе як… скульптор. Першим твором став Тарас Шевченко. Трохи згодом Іван Труш взяв участь у конкурсі на проект надгробка другові – Івану Франку, створивши з пластиліну макет–стелу, яку увінчує обличчя музи. Також розробив і втілив у життя він надгробний пам’ятник для сина близького друга, великого поціновувача мистецтва адвоката Рафала Бубера.

У науковій розвідці “Періодизація живописної творчості Івана Труша” (2009) мистецтвознавець Юрій Ямаш розставив крапки над “і”:

- Із приходом 22 вересня 1939 р. Червоної Армії на Галичину, мав би, здавалось, відкритися новий період у творчості Івана Труша. Однак, у кишеньковому календарі художника за вересень 1939 р. немає жодної згадки про продаж картин. У наступні місяці ситуація не змінилася. Нова влада лише обіцяла закупити твори. Єдине, що надихало і додавало сили в останні роки життя, – це запланована персональна виставка у Києві. І маляр писав: “Маю надію, що виставка буде поважною моєю громадською маніфестацією і першим у житті висловом моїх художніх прагнень”.

*   *   *

Що при Совєтах встиг зробити літній хворий митець?

З останніх сил Іван Труш узявся дбати про молодших колег, коли став одним з організаторів Львівської філії Спілки художників УРСР… Сили жреця Сонця залишали. У 1940 р. він намалював останній, найкращий портрет у житті – десятий портрет Івана Франка, а потім, як образотворчий спогад про бурхливу молодість, узявся за полотно “Кримський пейзаж з скелями”, що залишилося незакінченим.

Щербата вже кружляла довкола. Тож, відклавши пензель, майстер узяв перо, аби залишити спогади про великого друга – Каменяра та автобіографічний нарис “Творчий шлях художника”. Він більше нікого фізично не чув. Останні десять років Іван Труш майже втратив слух, а із співрозмовниками спілкувався через записки.

Він ішов, а його живі моделі залишалися. Адже найбільше у житті Івана Труша захоплювали квіти, особливо – настурції. У спогадах він занотував, що в рідному селі Висоцько Бродського повіту його найбільше вражали квіти. Коли він став господарем та обзавівся власним будинком, Іван Іванович ретельно впорядковував власний сад, завжди радився, які й коли краще квіти садити, деякі види спеціально замовляв у Карпатах. Як і все життя, спочатку клумби складались у його голові, а тільки потім переносились у матеріалі. Квіти маляр називав “модельками”, тому натюрморти він не малював, бо не любив різати квіти, намагаючись відтворювати їх живими.

Олександр Рудяченко. Київ