Початок 2019 року став знаковим для Івано-Франківського музично-драматичного театру імені Івана Франка та для його керівника особисто. Театру присвоєно статус національного, а Ростислав Держипільський отримав Шевченківську премію у номінації «театральне мистецтво».

Чи мріяв про таке визнання режисер-новатор, коли 11 років тому став наймолодшим директором обласного театру в Україні? Ми запитали, він розповів.

ЗАРАЗ ВСЕ ЦІКАВЕ І НОВЕ СТВОРЮЄТЬСЯ НА ПЕРЕТИНІ РІЗНИХ МИСТЕЦТВ

- Ростиславе, вітаємо, дивіться – яка цікава прогресія виходить: 2007 рік – ви заслужений артист України, 15-й – ви народний, 19-й – ви Шевченківський лауреат. Що через два роки буде? Які вершини підкорюватимете?

- Збоку може здаватися, що мені все так легко дається – везунчик, просто клацають звання і нагороди, а насправді – за цим стоїть величезна робота! І моя особиста, і всього колективу театру. Театр – це колективне мистецтво, в основі якого лежить величезна любов до своєї справи, до своєї землі, до України, до нації.

І мені здається, що саме ця любов дає сили, натхнення, фантазію, допомагає бути таким ненормальним і, разом з тим, мати здоров’я, щоб реалізовувати ці неймовірні плани, які приходять мені в голову.

- Ви очолюєте національний академічний театр, але при цьому ви є одним із організаторів фестивалю сучасного мистецтва «Porto Franko». Як вам вдається поєднувати театральний «академізм» і надсучасні перформанси?

- В квітні вже буде 11 років, як я очолив театр, і моя діяльність на посту директора та художнього керівника полягала саме в тому, щоб зруйнувати уявлення, що театр має бути тільки академічним. Мається на увазі негативне розуміння слова «академічний».

Мені видається застарілим уявлення, що в театрі має бути лише класика. Я більше тяжію до іншого, сучасного театру – театру, який примушує думати, де мислять символами, перетвореннями, метафорами.

І коли випала можливість – доєднатися до роботи над мультидисциплінарними фестивалями спочатку «Porto Franko ГогольFest», потім «Porto Franko», я з головою в це поринув. Бо переконаний, що зараз все цікаве і нове створюється на перетині різних мистецтв – музичного, театрального, образотворчого, літературного через перформативні форми. За цим майбутнє.

Івано-Франківськ – місто культурне і мистецьке, але в деяких моментах воно консервативне, тому фестивалі такого ґатунку покликані його розворушувати, розбудити та примусити містян подивитися на себе по-іншому.

Такий огляд зусібіч розширює нашу свідомість і відкриває нові горизонти, а на тих горизонтах – щось нове, цікаве і неповторне. Ти сам не уявляв, що міг таке побачити, а в результаті потім і створити.

- Тож, майбутнє за мистецькими колабораціями? Таке зараз модне це слово стало.

- Так, я теж навчився таких прикольних словечок (сміється).

- Чи є межа, яку не можна перетинати у своєму намаганні здивувати публіку? Деякі театри йдуть аж по лезу, коли ти сидиш у залі й думаєш: якось мені вже незручно це чути чи бачити. Чи виправдовують подібні нестандартні засоби мету?

- Це справа кожного митця і справа моралі. Я маю свої моральні переконання та бар’єри, я людина віруюча, але це не означає, що я повинен засуджувати те, що відбувається.

Деякі речі, для мене особисто, є неприпустимими. Є речі, які я не можу переступити, але це мій шлях. Наприклад, я просто не розумію для чого у виставу 100 разів вставляти матюк. Така моя суб’єктивна думка, але для когось це може бачиться по-іншому, може таким чином він щось нове відкриває...

Я не говорю, що мат чи оголення, чи ще якісь речі не мають права на існування на сцені, але вони мають бути вже тоді, коли служать якійсь надзадачі, й у результаті глядач зрозуміє – для чого це було. А просто так, щоб епатувати – це не мій шлях.

НАМАГАЮСЯ, ЩОБ НЕ БУЛО ПРОХІДНИХ ВИСТАВ, ХОЧА ШТАМПУВАТИ ШЕДЕВРИ ОДИН ЗА ОДНИМ ТЕЖ НЕМОЖЛИВО

- Скільки прем’єр за рік ви ставите у театрі?

- В середньому вісім-дев’ять. Ми не гонимося за кількістю, і навіть зараз, коли отримали статус національного, мені не хочеться керуватися принципом: «дамо країні вугілля дрібного, але більше».

Я намагаюся, щоб не було прохідних вистав, хоча штампувати шедеври один за одним теж неможливо. Це нормальна ситуація, коли відбувається кілька прем’єр, з них якась одна стає топовою, відомішою.

На сьогодні в нас у театрі йдуть вистави щодня, окрім понеділка. Глядач має можливість прийти і побачити високий рівень професіоналізму Івано-Франківського національного театру – це різні жанри, починаючи від трагедії, драми, до комедії та казочки для дітей.

У нас є 5 сценічних майданчиків – основна сцена, камерна сцена, сцена на сцені, сцена-підвал, де у нас відбувається вистава «Гамлет». І минулого року ми відкрили ще сцену – цех. Це колишній декораційний зал, там у нас така своєрідна палата, де проходить експериментальна вистава «Модільяні».

Колектив працюєш на повну, і я надзвичайно тішуся тій формі й тонусу, в якому він зараз перебуває.

- Цікаво як глядачі сприйняли, коли їх запросили на виставу до підвалу? Взагалі, як вам така ідея в голову прийшла?

- Насправді, це не стандартний підвал з низькими стелями, це – машинне відділення аж на самому дні нашого театру, там достатньо високі стелі.

Під час фестивалю «Porto Franko ГогольFest» на тій локації відбувалася літературна програма. Ми зайшли туди разом із геніальним композитором Романом Григорівим, який є засновником фестивалю та нашим земляком.

А він говорить: яке в тебе класне приміщення! Я щось тут тобі напишу. І вже ввечері ми розмовляли з Олексієм Гнатковським (актор театру – ред.). Кажу йому: слухай, там реально круте приміщення, а ми давно хотіли Гамлета. Давай його там і поставимо!

Справді, я зайшов туди, а там плити від якихось машинних штук – і все! Зрозумів, що це усипальниця датських королів (сміється). Штука ще й у тому, і нас цим колись лякали, що приміщення нашого театру побудоване у 1980-му році прямо на місці німецької Кірхи і цвинтаря. Дійсно, в підвалі копнеш – і череп Йоріка можна знайти!

Я, фактично, цією виставою переборов свої страхи. Але, чим займається театр? Ми відтворюємо душі й долі, ми проживаємо їх і воскрешаємо. Тобто, це була місія театру, створити у тому підвалі новий сценічний майданчик. Ми винесли купу сміття, зробили глядацькі місця.

Навіть шлях, яким ідуть туди глядачі, вже крутий – катакомбами під живу музику. Це вже частина унікального дійства, а глядачі завжди чекають атракції.

Це виводить їх із зони комфорту, із звичного розкладу. Це інша концепція, інший театр – і він користується величезним успіхом. Глядачі завжди хочуть, щоб їх здивували.

Але для тих, хто звик до більш класичного мистецтва, я говорю: друзі, у нас є прекрасний зал на 800 місць, є гарні вистави, приходите, всідайтеся й комфортно дивіться.

- Нещодавно у вас в репертуарі з’явився ще один цікавий проект. Розкажете нам про свій мюзикл «Гуцулка Ксеня»?

- Насправді, ми взяли матеріал чудового українського композитора Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня», тому що для нашого театру, й особисто для мене, він є близьким і рідним.

Він уродженець Івано-Франківської області, тобто наш земляк, вчився у Львівській музичній академії, де я вчився. У 30-х роках працював у Станіславові, так називався на той час Івано-Франківськ, і створив 4 оперети: «Дівча з Маслосоюзу», «Шаріка», «Пригода в Черчі», «Гуцулка Ксеня». В 1939-му році, коли заснувався наш театр, він був його першим диригентом.

В роки німецької окупації обіймав посаду диригента Львівської опери. Перед приходом «совітів» – подався в еміграцію.

Україна, на жаль, не була титульною нацією на той час, і він не був тоді «розкрученим» композитором, а вже коли емігрував до Сполучених Штатів Америки, то зрозуміло, що його ім’я було забуте. Але сам романс «Гуцулка Ксеня» став настільки популярним, що його наспівували всі й у горах, і в лісах, що радянській владі стерти його просто так було неможливо.

Барнича, як і всіх, хто виїжджав за кордон, викреслили з життя, а авторство «Гуцулки Ксені» було приписано іншому композитору (Роман Савицький, учитель зі села Семигинів Стрийського району Львівської області – ред.).

Минулого року було 80 років від написання «Гуцулки Ксені», ми з творчою групою спробували її осучаснити. Вона значиться як оперета, а ми зробили мюзикл – аранжували музичні теми Барнича, поставили сучасні танці, але все стилізували під гуцульські мотиви – і сценографію, й костюми.

І це перетворилося на такий собі хіт, квитки неможливо дістати! От у березні є дві вистави – 3 і 30 березня – на них вже немає квитків, вже на квітень продаємо. Це ж справжній український мюзикл, вже більш українського я не знаю, як знайти, і він дуже потрібен сьогодні.

Ось так несподівано «Гуцулка Ксеня» стала мюзиклом. Днями на екрани виходить однойменний фільм, так що ми перші! (сміється).

Мюзикли також потрібні, це легший жанр, порівняно з тим всім, що я робив у своєму житті, як режисер, але я від нього отримав величезне задоволення!

- А чому ви кажете – легший? Адже це ж актори мають і співати, й танцювати.

- Легший для мене, як для режисера по внутрішніх моїх терзаннях (смієтся). Хоча, все одно тут і мені доводиться попрацювати, пошукати сучасні виражальні засоби. Для актора складніше – він має бути універсальним, ви абсолютно праві, він має й співати, і танцювати.

Але мені цей жанр рідний і близький, тому, я думаю, що ми ще будемо ставити такі музичні форми. Українці заслуговують мати свої круті, високорівневі мюзикли.

НЕ МОЖНА ЙТИ НА ПОВОДУ У ГЛЯДАЧА, ТРЕБА ПІДТЯГУВАТИ ЙОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РІВЕНЬ І ВИХОВУВАТИ СМАК

- Чи користуються комедії більшим попитом, аніж драматичні твори? На що більше йдуть?

- Звичайно, що люди, у своїй загальній масі – істоти ліниві. Я не хочу нікого образити, але у наш складний час їм не хочеться «загружатися». Їм хочеться після важкого робочого дня прийти, відволіктися, насміятися, піти і забути. Я нічого не маю проти цього, це теж повинно бути. На це легше йдуть, однозначно. Та ж «Гуцулка Ксеня» – вони там регочуть і плескають, буває що по півгодини.

Але я, коли очолив театр, свідомо вибрав політику, що не можна йти на поводу в глядача. Глядача треба виховувати, підтягувати його інтелектуальний рівень і виховувати смак.

Я люблю театр, який примушує мислити, включатися, розв'язувати завдання. Таким чином, людина перестає бути пасивним глядачем, якого ми годуємо з ложечки і сама починає думати, включатися. На мою думку, це набагато вищий рівень майстерності, коли ми затягуємо глядача до себе.

Тому, якщо вистава якісна, то й на драму, і на трагедію будуть іти. У нас вже більше десяти років іде славнозвісна «Солодка Даруся», але квитки на неї завжди розкуповуються до останнього, і в Івано-Франківську, і куди б ми не приїхали – скрізь аншлаги.

Це – не комедія, це – не легкий жанр, люди виходять звідти заплакані, перекручені, збиті з пантелику, але з очищенням, з іншим баченням світу.

- Тим більше, що ви пропонуєте нові форми роботи з глядачами – у вас в репертуарі є інтерактивні вистави, де глядачі беруть участь у постановці наживо. В «Модільяні», якщо я не помиляюся?

- Так. «Модільяні» – це одна з наших останніх робіт. У нас там працює «моторчиком» і грає самого себе відомий український театральний критик, один з найкращих, Олег Вергеліс.

Я не хочу все розказувати, скажу лише, що це така лікарняна палата, де глядачі лежать на ліжках, вони – пацієнти, і є історія про уявного Модільяні, чи про хлопця, який уявив себе ним.

А Олег Вергеліс розказує реальні історії про реального Модільяні. Він розказує кожного разу інакше, може прокоментувати, як сьогодні грає той чи інший актор. Говорить: от, сьогодні, припустимо, Іван Бліндар, який виконує роль Моріса Утрілло (французький художник – ред.), грає отак, а насправді, в житті Утрілло був таким і таким.

Чи от: Оля Комановська, яка грає Жан Ебютерн (дружина Модільяні – ред.), – вона крута. Тобто, він дозволяє собі інтерпретувати, постійно шукає щось нове, може звернутися до глядача, або до мене, запитати щось, уточнити. От, такий інтерактив.

Такі унікальні постановки інколи ламають стереотипні уявлення про академічний театр, як ви сказали на початку.

- Я вже зрозуміла, що треба терміново їхати до Івано-Франківська.

- Терміново (сміється). У нас насправді є така історія, як театральний туризм – дуже багато приїжджають на наші вистави. На деякі – вже зараз складно квитки купити, то я завжди бронюю десь двадцять квитків і в день вистави їх виставляю, щоб у тих глядачів, що приїхали з інших міст, була можливість потрапити до театру.

- Ви багато говорили про свій колектив, про його тонус і форму, цікаво, – він у вас здебільшого молодий?

- Він різний за віком, але зараз – більшість молодь. За 10 років наш колектив суттєво омолодився. Скажу чесно, в 2008 році, коли я став директором, в нас було двоє чи троє молодих акторів, це була загальна проблема обласних театрів.

Але, у нас є Інститут мистецтв при Прикарпатському національному університеті, я там викладав і, коли очолив театр, саме мав випускний курс, власне, вони сюди і прийшли. Далі я почав добирати з інших курсів, зараз до нас приїжджає молодь із різних міст: минулого року з київського Карпенка-Карого, і з Львівського університету, там теж є чудове акторське відділення.

Зараз у нас є 25-30 молодих акторів. Вони, фактично, кістяк – основна трупа. Звичайно, є чудові старші актори, але дуже приємно, коли є молода енергія, і старші між ними теж стають молодішими, енергійнішими, відбувається взаємообмін, від якого я дуже тішуся.

- Ви самі ходите на вистави до інших театрів?

- Звичайно ходжу.

- І ви можете їх сприймати просто як глядач, а не як режисер чи актор?

- Це для мене найвищий рівень, коли я раптом перестаю аналізувати виставу і стаю простим глядачем та починаю співпереживати, включатися, плакати, сміятися.

Коли зі мною таке відбувається, я забуваю, що я режисер, що я актор, а стаю звичайним глядачем. Це вищий пілотаж, і час від часу я потрапляю на такі вистави в сучасному українському театрі.

Не буду зараз аналізувати, але, насправді, я вважаю, що сьогодні у нас відбувається нормальне відродження театру.

Зараз справді відбувається театральний ренесанс і не лише в Києві, а скрізь по Україні, є дуже багато цікавих театральних постановок, які варто дивитися, їх можна сприймати чи не сприймати, з ними можна погоджуватися чи не погоджуватися, вони різні, але вони є.

І молодих режисерів зараз багато є, я тішуся за розвиток українського театру.

МИТЦІ ПОВИННІ СТОЯТИ В АВАНГАРДІ ПРОЦЕСІВ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ У СУСПІЛЬСТВІ

- Крім того, що вам вдається реалізовувати неймовірні ідеї на театральній сцені, ви долучаєтеся ще й до благодійних проектів, як, наприклад, «Оскар і Рожева пані». Існують різні думки з приводу того, чи митець має займатися виключно мистецтвом, в даному випадку театром, чи все ж – він повинен реагувати на соціальні чи політичні процеси, які відбуваються в суспільстві.

- Моє глибоке переконання, що люди-митці повинні стояти в авангарді процесів, які відбуваються у суспільстві, йти попереду, тому що митці – це згусток всього кращого, що має нація.

Вони найбільше відчувають, навіть не завжди на свідомому рівні, а швидше на інтуїтивному, і просто зобов’язані реагувати і віддавати те, що їм дає Бог, природа і ця земля.

Я вже говорив, що мені не цікаво робити одне й те ж, чи йти в одному напрямку – я зробив виставу, відкривши її своїм ключем, і йду далі. Життя коротке, щоб постійно повторюватися.

Якщо говорити про «Оскар і Рожева пані», то ідея ця з’явилася так: до мене звернулася чудова актриса й моя однокурсниця та землячка Ірма Вітовська. Ми куми, я хресний її малого, дякувати Богу, зберегли дуже класні стосунки і, взагалі, ми однодумці й у суспільно-політичних моментах, і в творчих. Це була її давнішня ідея, вона ближче познайомилася з проблемами паліативної допомоги невиліковно хворим дітям, розібралася, що таке паліативна допомога, філософія паліативу.

На свій сором, на той час я не знав, що це таке, і подумав: якщо я не знаю, не геть пересічний громадянин нашого суспільства, то що ж говорити про інших? Тому, одразу погодився взяти участь.

Це був проект фонду «Відродження», ми виграли грант і, власне, я вже написав інсценізацію театрального арт-проекту «Оскар і Рожева Пані» за однойменним романом Еріка-Еммануеля Шмітта.

Це свідомо було зроблено під Ірму. У мене Рожева пані – це актриса, волонтерка, я дуже багато чого взяв з її біографії.

Ми ставили собі за мету – збудити в суспільстві проблему паліативу – і нам вдалося цього досягти. Ми об’їздили багато областей, проводили прес-конференції, обговорення, відкривали відділення при лікарнях чи при монастирях – і ця тема постійно підіймалася.

На сьогодні ми зібрали понад один мільйон 200 тисяч гривень, які пішли на допомогу в лікуванні невиліковно хворих дітей.

Але найголовніше – що ми примусили суспільство та чиновників звернути на це увагу і почати думати, як законодавчо в Україні вирішити питання паліативної допомоги.

Звичайно, приємно, що крім благодійної цілі, яку ми ставили для себе, проект виявився ще і вдалим творчим проектом. Ми отримали театральну премію «Дзеркало сцени», також ми стали «Подією року» на престижній театральній «Київській пекторалі».

- Ви починали, як театральний актор, але потім свідомо облишили грати на сцені, коли очолили театр. Не пошкодували? Адже акторство вас манить, і нещодавно ви себе спробували вже й у кіно.

- Насправді, коли я став директором театру і режисером, то свою акторську кар’єру відсунув, оскільки вважаю, що треба займатися тим, що робиш, досконало і чесно.

От уявіть, мені виходити на сцену грати головну роль, а до мене підбігає бухгалтер чи секретар: Ростиславе Любомировичу, підпишіть, бо треба зарплату колективу виплатити! А я в цей момент думаю зовсім про інше – як мені вийти на сцену. Тому я зрозумів, що це не чесно по відношенню до професії, – й посунув своє акторство.

Але, коли прийшла пропозиція знятися в кіно, у мене вже був налагоджений механізм в театрі й я не відмовився. Першим був фільм «Жива» (український історико-драматичний фільм, знятий Тарасом Химичем за реальними подіями – ред.). Це цікавий досвід, я не шкодую.

Зараз от – в «Довбуші» у Саніна маю роль. Якось, в останній момент, мені прийшла ця пропозиція, я погодився, тим паче, що одну з головних ролей там грає наш актор Олексій Гнатковський. Він мій друг, учень і побратим.

Дуже класно потрапити в таку круту роботу, до таких крутих митців, як Олесь Санін (режисер – ред.), і Сергій Михальчук (оператор-постановник – ред.). Там дуже крутий акторський склад, думаю – це буде дуже цікава робота.

І знову ж таки, це розширює мою свідомість як митця, відбуваються нові знайомства, з’являються нові друзі – й це величезне багатство. Тому, раз Бог посилає такі речі, треба бути дурним, щоб від них відмовлятися!

КОЛИ МОВА НЕОРГАНІЧНА, ЦЕ ДУЖЕ ПОМІТНО НА ЕКРАНІ, БО ЕКРАН – ЦЕ ЛАКМУСОВИЙ ПАПІРЧИК

- Вам, як театральному актору, складно було грати у кінофільмі?

- Тут є складність, тому що це зовсім інші манери існування – театральна і акторська.

В театрі – це великі площадки, там більше награшу, треба, щоб тебе почули і далі. В кіно – має бути максимум органічного існування, природності.

Чому зараз є проблеми в багатьох акторів, які природно не володіють українською мовою? Тому що, коли мова неорганічна, це дуже помітно на екрані, екран – це лакмусовий папірчик, фільтр, на якому дуже важко сховатися.

В кіно актору треба збити театральність, бути самим собою. Існувати тут і зараз. Це теж дуже цікавий досвід.

- Ви коли-небудь уявляли, що могли б не стати актором і режисером, а мати іншу професію?

- Та чому ні? Я був лідером у школі, і «приколюючись» говорив, що хочу стати президентом. У мене золота медаль, і я хотів вступати на економічні міжнародні відносини, пішов на математику, зрозумів, що, напевно, не у свої сани сідаю, – і вступив на історичний факультет Львівського університету, в мене ж є історична освіта! Міг бути викладачем історії в школі. Далі була можливість викладати чи в аспірантуру вступати.

Так що у мене було безліч можливостей бути кимось іншим: і політична кар’єра могла бути, я ж був у партії, був головою молодіжної організації, партійної обласної, був депутатом обласної ради.

У мене веселе минуле (сміється), тому все могло бути, але, бачите, Бог спрямував мене на цю стезю.

Якщо почати з вашого першого запитання – заслужений, народний, лауреат – то про ці речі я, навчаючись у Косові, а тим паче – потім навчаючись на акторському відділенні, ніколи не думав!

Бог так повів, а я вірю в божий промисел, в месійність, яку кожен має на цій землі. Маючи таланти, ти відповідаєш за них.

Тому я намагаюся відповідально ставитися до того всього, що мені посилає доля і бути чесним з усіма, хто навколо мене.

Любов Базів. Київ

Фото: Володимир Тарасов, Укрінформ