Борислав Брондуков. Про бідного Федула замовте слово
Три останніх дні Борислав Брондуков лежав у комі в приватному будинку в с. Биківня під Києвом. Перед смертю о п'ятій годині вечора 10 березня 2004 р. він розплющив очі, обвів поглядом кімнату, затримався на дружині Катерині Петрівні та синові Богдані. Рот раптом скривило, а дихання – зупинилося. Обличчя зробилося яскраво-червоним, потім бордовим, синім і, нарешті, білим і умиротвореним... Назавжди в їхньому домі зупинилися всі годинники. Сьогодні, в день пам'яті великого українського артиста, про бідного Федула замовте слово...
Панахиду за римо-католицьким обрядом провели у Кафедральному соборі Св. Олександра, і того разу у церковній книзі ніхто не подумав, як було б зручно записати покійного раба Божого. І всі його 150 ролей, зіграних в кіно, з таким станом справ шанобливо погодилися.
Земля новопреставленого прийняла на Байковому кладовищі у Києві, ділянка №49. Компанія у них там знову задушевна зібралася – Іван Миколайчук, Леонід Осика, Леонід Биков...
Афоня!
- Аюшки?!
- Афоня, иди домой! Слышь, кому говорят?
- Бегу.
- Бежишь, с утра бежишь, никак не добежишь!
* * *
От деякі кінознавці, дотримуючись пієтету, шанобливо говорять:
- Так це класика радянського кіно! – А чи розуміють ці пани-товариші, як та сама класика створювалася і в асфальт закатувала таланти?
Беруся пояснювати на пальцях і почну з яскравого прикладу.
Спочатку фільм "Афоня" у 1974 р. задумав знімати на Київській кіностудії імені А. П. Довженка український кінорежисер Леонід Осика (1940-2001). І бачив він у головній ролі ліричної комедії – працівника ЖЕКу №2 Афанасія Борщова – виключно... близького друга, 36-річного актора Київської кіностудії імені А. П. Довженка Борислава Брондукова. І – тільки його! Про це на чоловічих посиденьках за "чаркою чаю" режисер привселюдно і оголосив. Далі: що? Як мовиться:
- Говорит и показывает Москва… Чувствуйте себя как дома! Да не забывайте, что в гостях!
Так завжди траплялося в Імперії: потенційно успішний проект Держкіно СРСР забрало і передало... на "Мосфільм", де режисуру доручили Георгію Данелії (1930) – учень Михайла Ромма як-ніяк. Досвідчені радянські чиновники від культури вміло розвели всіх:
- сценаристу, кінодраматургу-дебютанту Олександру Бородянському (1944) заявили, мовляв, конкурс про робочий клас був всесоюзним, а якщо сценарій отримав першу премію, то знімати картину будуть у столиці;
- не лише О. Бородянському, але і всій українській трупі збрехали, ніби Леонід Осика... офіційно відмовився знімати фільм за таким сценарієм;
- так само і українського режисера обдурили, заявивши, що кінодраматург О. Бородянський передумав віддавати йому сценарій; інтрига обернулася бурхливими закидами у зраді один одного і всіх і кожного.
- Говорит и стравливает Москва...
* * *
У блискучому комедійному біт-квартеті: Леонід Куравльов, Євген Леонов, Володимир Басов, Борислав Брондуков – мені здається, усі виявилися зірками першої величини. Щось мені внутрішньо підказує, що Г. Данелія побачив у Федулі (Б. Брондуков) щонайменше Рінго Старра. За сценарієм фільму "Афоня", у Федула була одна (!!!) репліка. Але побачивши на майданчику персонаж, Георгій Данелія закохався у геніального артиста епізоду... Така деталь: оскільки відповідного костюма для зірки епізодів не замовлялося, Брондуков грав... у старому светрі самого Данелія, який той знайшов у себе на дачі.
* * *
Майбутній актор Болеслав Брондуков народився 1 березня 1938 р. в українському селі Дубова Поліського району Київської області в українсько-польській родині. Батька, вправного теслю Миколу Андрійовича Брондукова, син майже не пам'ятав. Колишній кавалерист, який рубився у Громадянську війну в дивізії Василя Чапаєва, якого за мужність і героїзм легендарний комдив особисто нагородив іменним наганом і шашкою, під час Другої світової... потрапив у полон. Щоб не заслали у табір, відразу після Перемоги теслі довелося залишити сім'ю і виїхати на Північ. Батька Брондучок більше ніколи не бачив. Тому вихованням Броні, як хлопчика називали в родині, займалися жінки... І мами, і бабусі (польці за національністю) старовинне ім'я Болеслав дуже подобалося – давньослов'янською воно означає "славить Бога".
Що про таких людей зазвичай розповідає гороскоп: планета – Сатурн; дерево – в'яз; квітка – біла гвоздика; покровитель – шершень. Це все може бути, але – гарнір... Головне – характер. А доля у Болеслава, як правило, складається непросто: він робить безліч помилок, діє імпульсивно, необдумано.
Характер у нього твердий, що ускладнює життя. Деколи упертюх береться за справу, яка явно не по силам, і до пуття довести не може, але через впертість лізе зі шкіри – шкодячи справі і собі. Хоча у сфері духовній Болеслав почувається як риба у воді, можливо, тому йде або в чисту науку, або в релігію, або у високе мистецтво. У будь-якому разі, яким би не був вибір, а впертість Болеслава завжди відіграє позитивну роль.
Тільки от халепа... У 1938 р. в радянському РАЦСі службовець у затвердженому циркулярі імені Болеслав не знайшла, тому новонародженого записала у метрику під наявним ім'ям – Броніслав, що давньослов'янською означає "славний захисник". Однак наполегливі бабуся і мати у 1943 р. хрестили хлопчика у католицькій вірі саме як Болеслава.
* * *
Від самого початку відносини форми і змісту не склалися: незважаючи на гарні фізичні дані, Броник ріс... кволою і хворобливою дитиною. Тому що у ранньому дитинстві, стверджують астрологи, Броніслави (на відміну від Болеславів) схильні до застуд, проблем з нирками і розладу нервової системи. Вони неврівноважені, часто свариться з дітьми, у дитячий садок ходять зі скандалом, а вранці влаштовують істерики, бо люблять поспати.
Що означає для немовляти чуже ім'я? Боротьбу зі штучно створеними перешкодами. Вогненна по знаку дитина-немовля важко перехворіла... на коклюш і ледь не померла від пневмонії – у воєнний час і не від таких хвороб радянські діти загиналися. Словом, без соку чорної редьки, соснових бруньок і перетертих зубчиків часнику явно було не обійтися.
Лише близьким артист розповідав, що його, нетяму, від напасті врятувала майже випадково місцева знахарка:
- Коли мені був місяць від роду, я захворів на коклюш. Схвильований батько схопив мене і кинувся по селу. Назустріч попалася стара бабця, і вона сказала:
- Якщо хочеш врятувати сина, щоранку о четвертій носи дитя над "галом", – так у поліському селі називали болотисте місце з йодистими випарами. Батько не лінувався, вставав до зорі і носив мене. Кажуть, я швидко пішов на поправку.
Так мама і бабуся довго вірили, що саме тому Броник вижив. Початкову освіту хлопець здобував вдома, потім продовжив у церковно-парафіяльній школі при римо-католицькому костелі. Але, як і в інших радянських дітей, далі була школа. Мало хто знає, але майбутній актор вчився дуже добре. У хлопця була лише одна (!!!) четвірка – з хімії. І в юності Болеслав Брондуков хотів оволодіти серйозною професією. До Київського автодорожного інституту вступити не вистачило балів, довелося йти вчитися на будівельника.
* * *
Отже, у 1960 р. Болеслав Брондуков закінчив Київський будівельний технікум на вул. Стадіонній, 2/10, і влаштувався виконробом у Рембудтрест Печерського району, де бригада займалася ремонтом... старих квартир. Досить швидко юнак перетворився на людину майстровиту, і навички усілякі ой як стали у нагоді в подальшому житті. Наприклад, взуття сім'я до майстерні не здавала. Поки Бронеслава не підкосила хвороба, кіноактор сам все ремонтував. До речі, шив майстер чудово: штани, сумки спортивні... Строчок таких акуратних у справдешньої швеї-мотористки знайти ще треба було постаратися.
Пізніше юнак влаштувався на завод "Арсенал", де на дозвіллі грав у народному театрі. Якось у 1961 р. трупу запросили виступити на сцені Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського. В аматорській виставі за п'єсою "За двома зайцями" Б. Брондуков грав... Голохвастова. Виставу подивився ректор театрального інституту імені В. К. Карпенка-Карого Микола Задніпровський – і явного самородка помітив. Він запропонував заводчанину вступити на новостворений у виші кінофакультет.
- Такий діамант – у такому гної...
Коли абітурієнт спробував подати документи, йому грубо відмовили:
- Знаєте, з такою зовнішністю, як у вас, виконробом працювати потрібно, а не в театральний проситися.
Тоді за 23-річного юнака заступився Микола Задніпровський:
- Ви чого хлопця женете?! Він стане знаменитим артистом! Я бачив, як він у заводському народному театрі грає. А ну, приймайте документи!
* * *
Але потім – як корова язиком злизала, і на довгий час про молодого актора колеги забули, навіть на кастинги не звали. Коли інтерес до характерного персонажа повернувся, довелося ліпити дивних типів – підпільники, солдати, правдолюби, навіть... підпилий король: "Хочу вірити" (1965), "Немає невідомих солдатів" (1965), "Наодинці з ніччю" (1966), "Хто повернеться – долюбить" (1966), "Бур'ян" (1967), "Вечір напередодні Івана Купала" (1968), "Гольфстрім" (1968), "Анничка" (1968), – навряд чи хтось згадає тепер когось із тих персонажів.
От цікаво, скільки кіноепізодів можуть прокласти шлях до Слави?
Здавалося, прорив стався у 1968 році. Тоді молодий актор Київської кіностудії імені А. П. Довженка, де він пропрацював усе життя, зіграв у чорно-білій драмі "Камінний хрест" Леоніда Осики, знятої за однойменною новелою західноукраїнського генія Василя Стефаника (1871-1936). За трагічну роль злодія Борислав Брондуков отримав диплом III Всесоюзного кінофестивалю (1968, Ленінград) – за кращу чоловічу роль. Хто не бачив цієї стрічки, неодмінно подивіться. Це не просто витоки поетичного кіно, це український народний Рембрандт, колективно написаний групою блискучих співавторів: сценарист – Іван Драч, режисер – Леонід Осика, оператор - Валерій Квас, молоді і ще й без лаврових вінків актори – Костянтин Степанков, Данило Ільченко, Іван Миколайчук і, звичайно ж, Борислав Брондуков. Помножте все на геніальний літературний матеріал: притча про злодія, який заліз у дім бідного галицького селянина Івана Дідуха, у якого можна вкрасти, хіба що... місяць – і ви отримаєте Євангеліє від Вселенського Страждання.
* * *
- Я з будь-якої маленької ролі можу цукерочку зробити, – вимушено посміхався актор. – Краще вдало зіграти маленьку роль, ніж через весь фільм вертітися сірою мишкою.
І це була чиста правда. Маловідомий факт, але навіть у перший період кінокар'єри актор не зациклювався на... непоказних милих работягах. У картині "Родина Коцюбинських" Тимофія Левчука, знятої на Київській кіностудії імені А. П. Довженка, Борислав Брондуков зіграв роль... царя Миколи II. Крім об'єктивних причин, чому його режисери затверджували лише на епізоди, існувала і причина особистого характеру. У 1967 р. Борислав Брондуков покликав заміж веселу і товариську студентку Ленінградського політехнічного інституту Марину; пара познайомилася на зйомках картини "Бур'ян" Анатолія Буковського, де дівчина працювала звукооператором. Перший час, поки вони не встигли один одного пізнати глибше, все було мило – вона писала чоловіку довгі листи у віршах, а той обіцяв носити дружину на руках все життя. Як і Броник, Марина обожнювала жарти, а потім спільне життя перетворилося на пекло.
Після весілля з'ясувалося: молода дружина страждає на психічне захворювання – у кожного, виявляється, свій "Камінний хрест". Заробляти одному на всю сім'ю, мотатися по творчих відрядженнях, наглядати за душевно хворим, встигати приділяти увагу батькам виявилося величезним навантаженням. Напади ревнощів, істерики спалахували через дурниці. Коли Марина кинулася на чоловіка з ножем, Болеслав зрозумів: жити з цією жінкою фізично небезпечно. Через місяць після церемонії одруження пара розлучилася; подружжя розвели за рішенням суду; чоловік сильно переживав, а потім запив.
Хто знає, чим би закінчилася тривала депресія, ускладнена пияцтвом, якби у 1968 р. в аеропорту "Жуляни" 31-річний актор не познайомився з 18-річною красунею. Ось як згадувала той день друга дружина Катерина Брондукова (1950):
- Коли Броніслав плюхнувся поруч на сидінні, я зрозуміла, що він напідпитку. Після розлучення він випивав. І був момент, коли мені захотілося опинитися якнайдалі від нього, але моя подруга, режисер Людмила Борисова, шепнула: це – профі, і він підготує мене до іспитів в театральний виш краще будь-якого репетитора, а я так хотіла туди потрапити!
Слово за слово, урок за уроком, етюд за етюдом – і пара почала зустрічатися кожен день. Одне слово, Борислав Брондуков, "любий дядечко", який був старше абітурієнтки на 13 років, чудово підготував Катерину.
- Тебя как зовут-то, кареглазая?
- Катя.
- А меня – Дормидонт! Евлампиевич!
* * *
Послухайте зворушливий монолог тоді ще тільки починаючої актриси Катерини Петрівни Брондукової:
- Я вступила до театрального інституту завдяки йому. Але як чоловіка Брондукова я спочатку взагалі не сприймала. Хоча, чим далі, тим гостріше відчувалося: без Броніслава сумно, не вистачає його жартів... Він так зворушливо залицявся. Одного разу ми прийшли до нього додому голодні, а він зварив каструлю картоплі, відварив сосисок, поставив переді мною, сів і... з любов'ю дивився, як я їм! А ще Броніслав познайомив мене зі всією акторською братією і усім представляв, як свою дівчину. З ним було спокійно, надійно і добре. В результаті мене перестала бентежити різниця у віці, але батьків проблема хвилювала. Тому заручини зіграли таємно у лютому 1969 р. Мамі з татом я оголосила: їду до Одеси на проби, а самі замовили столик в ресторані "Чорне море", запросили Георгія Юматова і Кіру Муратову. Ми були такими гарними і щасливими! А ввечері Броня прийшов до мене в номер, але тоді між нами нічого не було! Просто спали, і це було романтично! Все сталося пізніше – на Восьме березня, коли я прийшла до Броні в гості... Коли я повернулася додому, батько по очах все зрозумів і зажадав:
- Терміново розписатися!
Грошей на весілля (300 рублів) молодятам позичив композитор Володимир Губа (1939). З сукнею проблем не виникло: в магазинах таких не було, і Марічка Миколайчук подарувала нареченій шматок гіпюру, і майбутня свекруха пошила біленьке платтячко. На фату тканини не вистачило, волосся довелося прикрасити квіточками.
З нарядом і у нареченого проблем не було. У Б. Брондукова з Л. Осикою був святковий костюм один на двох; все по-чесному – хто йшов на торжество, той і одягав.
До РАЦСу Броник з Катею приїхали на трамваї і 30 квітня 1969 р. розписалися. Відгулявши у своїй рідній Биківні знаменну подію, молода дружина переїхала до чоловіка у київську... комуналку у будинку по вулиці Жилянській, 43А. Мучилися втрьох в одній кімнаті близько двох років. Там народився перший син Брондукових – Костянтин (1970). Вимоглива свекруха спала окремо, на розкладачці, а молодята з дитиною – на диванчику.
Потім акторові дали двокімнатну квартиру на вулиці Бучми, 8, від якої відмовився режисер Київської кіностудії імені А. П. Довженка Михайло Іллєнко (1947); там сім'я з двома дітьми і прожила 15 років; молодший син Богдан з'явився на світ у 1979 р. вже у Дніпровському районі, тодішній околиці Києва.
Мені здається, саме звідси пульсувало дивовижне завзяття у ремеслі. І актор, єдиний годувальник в сім'ї, працював за трьох на ланцюг нескінченно яскравих... епізодів – сержант міліції, робочий, снайпер, трудяга, майор: "Олеся" (1971), "Де ви, лицарі?" (1971), "Лада з країни берендеїв" (1971), "Комісари" (1971), "Сімнадцятий трансатлантичний" (1972), "Тут нам жити" (1972), "Захар Беркут" (1972), "Софія Грушко" (1972), "Здрастуй і прощавай" (1973), "Чорний капітан" (1973), "Я служу на кордоні" (1973), "Дід лівого крайнього" (1973). Безперечно, в тій буденній суєті він багато втрачав. Ось намагався пригадати, але на пам'ять так і не прийшли ролі Б.М.Брондукова у відомих картинах: Ярмола в "Олесі" і Петро в "Захарі Беркуті".
Думаєте, хтось має бути берегинею, навіть – в акторській родині?
Легше, друзі з зайвим пафосом, легше. Так, Катерина Петрівна Брондукова вирішила пожертвувати власною кар'єрою, але – чому, ось в чому питання:
- Бути гарною дружиною і матір'ю важливіше. Та й чоловік був щасливим. Адже коли я запитувала: "Чи добре граю?", – чоловік часто казав: "Г... – ти, а не артистка!" Може, Броня спеціально так казав, щоб я займалася виключно домом?
* * *
У середовищі кінокритиків існує думка, що перший фільм, за яким всесоюзний глядач запам'ятав українського актора, був гоголівський "Вій" (1967). У тій екранізації ще не дипломованих режисерів, тільки двох слухачів Вищих режисерських курсів Спілки кінематографістів СРСР Георгія Кропачова (1930) і Костянтина Єршова (1935) Болеслав Брондуков створив яскравий образ анонімного бурсака, правда, українця знову не... вказали навіть у титрах. До речі, як і царя Миколу II. Та й не таке траплялося в історії радянського кіно.
Наприклад, саме на зйомках совкового фільму жахів, де Вія грав... переодягнений штангіст, Борислав Брондуков познайомився і здружився з Леонідом Куравльовим (1936). Через вісім років блискучий тандем знову засяяв у культовій картині "Афоня" Георгія Данелії. На головну чоловічу роль – слюсаря-сантехніка Афанасія, пробувалися... Володимир Висоцький, Георгій Бурков, Микола Караченцов, Володимир Носик, але ні режисер, ні кіностудія "Мосфільм" їх не затвердила.
-Нет, нет у нас еще всеобщей коммуникабельности.
На зйомках "Афоні" кумедних епізодів сталося безліч. Один з тих, що врізався в пам'ять. Виникла пауза у виробництві, – знімалася сцена в ресторані одного з московських готелів. Знайшовши хвилинку, пияк Федул вирішив... перекурити. Прямо на вулиці, у кіногримі. Назад у зал актора строгий швейцар не пустив, прогнавши зі словами:
- Так, давай иди отсюда, алкаш несчастный! У нас приличное заведение.
Тільки коли втрутилася помрежа Рита Рассказова, Борислава Брондукова вдалося завести на знімальний майданчик. До вечора брамник вважав: “товарищи артисты” приколюються…
- Вас как зовут?
- Клара.
- А меня Карл.
* * *
Відтоді кіноролей було достобіса, лише вчитайтеся у назви добре знайомих картин: "Зірка привабливого щастя" (1975), "Втечу з палацу" (1975), "Два капітани" (1976), "Табір іде в небо" (1976), "Дні Турбіних" (1976), "Тривожний місяць вересень" (1976), "Сто грам" для хоробрості" (1976), "Ніс" (1977), "Юлія Вревська" (1977), "Вдови" (1973), "Міміно" (1977). Епізоди, епізоди, епізоди... У гоголівському "Носі" він – слуга колезького асесора Ковальова Іван, в "Днях Турбіних" – агітатор, у стрічці "Міміно" – пасажир, який зважується перед польотом.
У кожного – своя роль у високому мистецтві. Правда, другій дружині вкрай не сподобалося його амплуа – запійного п'яниці. Побачивши другу після "Афоні" стрічку, де чоловік-лицедій переконливо зліпив образ міського гультяя Феді, картину "100 грам для хоробрості", кажуть, Катерина Петрівна поставила ультиматум:
- Алкашів більше грати не дозволяю! Або ти граєш пристойні ролі, або взагалі жодних! Що люди подумають?! Що ти недотепа?..
Так, приятелі і знайомі стверджували, що ніколи Броніслав Брондуков тверезником не був. У теплій чоловічій компанії та під цікаву розмову гріх не розпити пляшку-другу. Було таке, випивав артист, тости не пропускав.
Його дратувало інше – нав'язливість. Та й кому сподобається, коли на вулиці тебе по плечу плескає зовсім незнайомий тип і голосно кричить:
- Здорово, Федул! Давай закинем по сто грамм с прицепом!
Особливо в Москві пригнічувало напускне панібратство місцевих акторів, які після зйомок хотіли відтягнутися, неодмінно пропонуючи киянину:
- Броня, третьим будешь?
Чомусь на адресу стриманого литовця, непроникного казаха або гордого вірменина нічого подібного не дозволяли, тоді як за всі братні народи мав віддуватися українець з його кінематографічних амплуа. Другого такого не було, хто ще так колоритно міг знизу крикнути сусідові:
- Гони рубль, родственник! Мне Афоня рубль должен был!.. Два!
* * *
Відтоді на зйомках він перебував постійно, тоді як вдома, у Києві, бував хіба що два місяці на рік. Коли чоловік приїжджав, дружина відпочивала: кухню і всі домашні клопоти він із задоволенням перебирав на себе. Подарунків або квітів практичний Борислав Миколайович дружині не дарував, але з кожного відрядження незмінно привозив щось корисне у господарстві.
Перебуваючи далеко від дому, артист нудьгував і часто писав дружині зворушливі листи. Починаючи з 1974 року, в кожне послання вкладалися... вірші, присвячені коханій Ластівці, Катеньці. І той чуттєвий епістолярій не був хвилинною романтикою, а розтягнувся на десять років. Після смерті чоловіка Катерина Петрівна видала книгу "Тринадцять сповідей", до якої включила вірші Б.М. Брондукова, але найбільш інтимні – публікувати не стала.
Так вже склалося у творчій кар'єрі, що цей багатоликий виконавець став відомий в основному за епізодичними ролями: алкоголік, пройдисвіт, гальмо у нього виходили настільки достовірними і чарівними, що відволікали від центральних персонажів. Найбільш відомими стали ролі: алкоголік Федул ("Афоня"; 1975), інспектор Лестрейд (серіал "Пригоди Шерлока Голмса"; 1979-1986), невдалий наречений ("Гараж"; 1979), сільський міліціонер Грищенко ("Зелений фургон"; 1983), фальшивий капітан Колбасьєв ("Ми з джазу"; 1983) і кранівник Ізмайлов ("Раз на раз не випадає"; 1987). Навіть від центральних ролей Борислав Брондуков відмовлявся, якщо вони йому не подобалися, і завжди міг, за його словами, з будь-якого епізоду "зробити цукерочку".
Про це вже писано-переписано, що одного разу приклеєне амплуа знищує творчу долю. Однією з проникливих драматичних ролей Борислава Миколайовича став бригадир будівельників Михайло Степчак у виробничій драмі "Велика розмова" (1980) Геннадія Глаголєва; за цю роботу українського актора відзначили дипломом XIX Всесоюзного кінофестивалю (1981, Вільнюс).
Мені здається, що вся ця удавана гра у справжнього кінокондитера, у разі чого – "зроблю цукерку", артиста і напружувала, і пригнічувала. А що, власне, залишалося робити? Буквально після пари-трійки ролей, де він зіграв "пристойних людей", для більшості режисерів він потрапив в обойму забавних персонажів, каліфів на годину. Комедіантів на годину. Ролі іншого толку артисту вже і не пропонували. Тут виникало філософське питання: а чи варто бути таким переконливим на знімальному майданчику, так пакуватися в люмпен-характер?
Щоб не вганяти себе в депресію, доводилося вихвалятися. Щоб не опинитися біля розбитого корита, актор брався забудь-що. В глибині душі вимотувало: а на серйозні ролі зовуть колег, героями кінороманів стають гарненькі одноплемінники. Ось і звучало, наче парі, майже кожному режисеру:
- Та ви мені хоч щось дайте, будь-який епізод, я з нього цукерочку зроблю.
Дивно те, що Борислав Миколайович Брондуков брав і робив! З фільму у фільм, з року в рік. Завжди на других ролях, граючи маленькі трагедії з життя принижених і ображених, він став для великого кіно вірним Санчо Пансою, який може врятувати будь-якого Дон Кіхота, будь-яку Дульсінею Тобоську, скрасити промах режисера, варто було йому з'явитися, як би випадково, як би талісманом картини, – і успіх стрічки був гарантований. Коротко відігравши яскраве життя, він ретирувався у кінотінь, залишаючи і лаври, і велич іншим. Довго таке тривати не могло.
* * *
Після завершення зйомок у картині "Карастоянови" Миколи Мащенка, де подружжя Брондукових знялося разом, у січні 1984 р. у актора стався перший інсульт. Йому було 46 років! Чотири місяці в лікарні... Коли пацієнт покинув палату, було важко вимовляти текст, тому сорок ролей, зіграних після 1984 р., озвучували колеги, майстри епізодів: ленінградець, колишній корабел Ігор Єфімов (1932-2000) і вінничанин, актор Київської кіностудії імені А. П. Довженка Анатолій Юрченко (1939-2003).
Разом з тим, наступні дев'ять років, починаючи з 1985 р., Борислав Брондуков вперто продовжував зніматися в кіно. Підносячи подяку Всевишньому, кожен Божий день після першого інсульту актор відвідував Кафедральний собор Св. Олександра (вул. Костьольна, 17). У важку хвилину крило підставила його Ластівка, добрий і безвідмовний ангел-хранитель. Тепер вона, 33-річна жінка з двома неповнолітніми дітьми на руках, день у день вчила цього "любого дядечка" таким простим речам, ніби тепер уже Броніслав зібрався вступати до театрального інституту:
- Я вчила його говорити заново, займалися сценічною мовою.
І Бронечка переміг хворобу! Поправився, після пережитого інсульту навіть сам став ходити на рибалку. Потім його запросили зніматися у фільмі "Батальйони просять вогню", і він не зміг відмовити... Актор знову багато знімався, хоча лікарі з дружиною постійно зупиняли: це вкрай небезпечно. І було все активно до пори до часу.
- За місяць до другого інсульту Бронечка обійняв мене і прошепотів:
- Ластівко, я так втомився! – Я кажу йому:
- Тобі треба відпочити, – Але він мене і слухати не хотів, а поїхав на зйомки у Пітер.... Прямо на залізничному вокзалі у нього різко заболіла голова.
Коли почався напад, Борислав Миколайович сам доїхав додому, піднявся на четвертий поверх, приліг, але було пізно – під вечір стався другий інсульт. Акторська родина вистояла і цього разу. Улюблений народом Федул не здався, але зніматися, як раніше, вже не зміг.
* * *
А тут ще й лихі 1990-ті роки. Що там національний кінематограф, тут уся Вітчизна загнулася. Не тільки актори, творча інтелігенція поголовно залишилася без роботи. Фільмів практично не знімали, а виживати сім'ї з чотирьох ротів треба було. Кожен допомагав, чим міг. Катерина Брондукова не вставала з-за швейної машинки – згадавши навички швачки, вона шила концертні сукні для естрадних зірок. Сини мили чужі автомобілі. А з самого ранку Федул гартувався за методом Порфирія Іванова і йшов "прогулятися", сподіваючись хоч щось роздобути для сім'ї.
У магазині, на вулиці, в транспорті улюбленого актора впізнавали, вітали, на ринку – радо пригощали: хто пиріжком, хто булкою. Опускаючи очі, у знайомого м'ясника Б.М. Брондуков пхав у пакет кістки "для песика" і дякував. Собаку вони не тримали, а дармового набору вистачало, щоб зварити суп для сім'ї... Вистачало на кілька днів. За місяць до наступної драми у 1993 р. він раптом підійшов до дружини, обійняв і прошепотів:
- Ластівко моя! Я так втомився! Смертельно втомився!
І тоді стався другий інсульт, прямо на Київському залізничному вокзалі, коли він купував квиток до Пітера, поспішаючи на зйомки.
- Бронечку одразу ж привезли додому. Він сам піднявся на четвертий поверх, прийшов і каже: "У мене голова сильно болить". Три дні чоловік лежав у комі, я була з ним у лікарні: спала на одному ліжку, годувала його, допомагала вставати. І він знову поправився.
Але сім'я опинилася практично без грошей. Влада оцінили кінематографічні заслуги популярного артиста... у 93 гривні (тоді – $45). Цю суму додали до пенсії, яка становила 543 гривні. Ще Б.М. Брондукову щомісяця надсилала 1000 рублів Гільдія акторів Росії. Артист отримав "Знак Пошани" від президента України, годинник від мера Києва і... (одноразово) 200 гривень від українського Союзу кінематографістів.
Відтоді через велику фізичну слабкість артист все рідше відвідував Кафедральний собор Св. Олександра. Коли ставало гірше, він просив Ластівку відвезти до костелу – на інвалідному візку, щоб Броня, як і колись, у молитві міг обійти храм, сповідатися і причаститися.
* * *
У 1994 р. раптом здалося, що все стало налагоджуватися! Популярного актора запросили у Санкт-Петербург і затвердили на роль адміністратора Варенухи в телеэкранизации "Майстра і Маргарити", за яку взявся режисер Юрій Кара. Не насторожив навіть той факт, що слоганом проекту була жахлива фраза:
- Здесь укрылась нечистая сила.
Приспало те, що надто блискучим виявився акторський ансамбль: Михайло Ульянов, Валентин Гафт, Олександр Філіппенко, Леонід Куравльов, Сергій Гармаш, Анастасія Вертинська. Та й гонорари у Росії завжди платили чималі. Втім, проект виявився багатостраждальним, а поки – в кишені Борислава Брондукова лежала досить велика купюра. І актор захотів купити пачку сигарет, а продавчиня відмовилася розмінювати.
Стоячи на подвір'ї, спантеличений покупець чекав, коли відкриється ощадкаса, щоб поміняти гроші. Раптом – удар! Зірки! Темрява... Коли Борислав Брондуков прийшов до тями, виявилося: він лежить на підлозі у під'їзді. Потім з'ясувалося: артиста збив автомобіль – і боягузливий водій втягнув бездиханне тіло у під'їзд, а сам з місця злочину втік...
І без того слабке здоров'я було підірвано. І керівництво Київської кіностудії імені А. П. Довженка вирішило віддати належне співробітнику, лауреату Державної премії України імені А. П. Довженка (1995) Б.М. Брондукову, чий безперервний стаж наближався до 30 років. Ні, квартири в елітному будинку на Гоголівській ніхто не запропонував. Їм дали ордер на чотирикімнатну квартиру на Інститутській, 22/7, поруч з Нацбанком України: природно, без ремонту, без паркету, навіть без штукатурки. Явно вчувалася іронія долі: навіщо колишньому бригадир будівельників паркет і штукатурка – сам зробить.
* * *
У 1997 р. стався третій інсульт, і пацієнту довелося зробити операцію з видалення гематоми головного мозку. Стан актора настільки ускладнився, що Б.М. Брондуков перестав рухатися. Тоді священики стали їздити до парафіянина додому, щоб здійснити обряд молитви з єлеопомазанням. З усіх сил він, Гамлет, скорочений до епізоду, – кріпився. Востаннє на екрані улюблений усіма актор з'явився у 1997 році – це була комедія "Хіппініада, або Материк любові" Андрія Бенкендорфа.
Після третього інсульту Борислав Миколайович більше не розмовляв, не вставав з ліжка, біля нього увесь час перебувала дружина. В останні роки Брондукови взагалі жили важко, Катерина Петрівна згадувала:
 |
- Ми залишилися зовсім самі. Лікарі не приходили – у Биківню, бачте, далеко їхати; нам лікарі надзвонювали, щоб поцікавитися, як наші справи. Кілька разів приїжджав тодішній генеральний директор кіностудії імені Довженка Микола Мащенко. А ні!.. Заходили ще якісь бандити – нас не грабували, навпаки, мовчки потиснули мені руку і залишали гроші. Була ще якась дівчина, тур-менеджер групи "Бі-2" (Ася Мельник – О. Р.): вона дізналася у Києві, де живе Брондуков, і спеціально приїхала, грошей привезла.
Неміч розтягнулася на десять років. І за той час мало хто згадував, скільки і чого віддав білому екрану цей мовчазний, похмурий з вигляду, а насправді – впертий життєлюб Борислав Миколайович Брондуков. Катерина Петрівна пам'ятає:
- Хоча лікарі обнадіяли: – Шансів майже не залишилося, – Бронечка вижив. Спочатку чоловік навіть на поправку пішов, а потім один напад епілепсії, другий, третій... Мова так і не повернулася, ходити він більше не міг. А слова любові в його очах я читала – як він на мене дивився! Усерозуміючий погляд. Болісно було спостерігати: в останні місяці Борислав Миколайович дивиться фільми, в яких знімався, дивиться і плаче. Підійду, обійму, а він притулиться, як дитина, а по щоках сльози.
Олександр Рудяченко. Київ
