ПРО РОМАНТИКУ, ВЕСІЛЬНІ СУКНІ Й ПРАВИЛЬНИХ ЛЕЛЕК
Ми зустрілися з Олесею Вакуленко в Києві якось майже випадково — в проміжку між роботою-відпочинком. На інтерв’ю за домовленістю – в одній із кав’ярень на лівому березі, Олеся приходить не сама, а з хлопцем Романом, киянином, істориком за освітою. Звісно, розмова починається з романтичних нот. Цікавлюся, чи не подумує художник-дизайнер про власну весільну сукню. Олеся віджартовується, що їхнім стосункам ще варто перевіритися переїздом і спільним життям, і взагалі, мовляв, поки ще холодно, а от літня весільна сукня може бути нічим не обмеженою і не прикритою пуховиком.
- Та ви одразу, мабуть, як художник плануєте, якими орнаментами ту сукню прикрасили б?
- Яка ж дівчинка не мріє про красиву сукню, а якщо вона дизайнер, то має шанс мріяти про власну дизайнерську весільну сукню і про те, де і якими квіточками там усе буде розписувати.
- А якщо серйозно: довірили б таку справу комусь іншому чи ні?
- Звісно, сама хочу погратися. Насправді вже давно мрію про свою колекцію весільних суконь, – якщо не собі зроблю, то принаймні на подіумах представлю.
- Загалом, у вас же вже є авторська колекція одягу?
Все, що роблю – фактично авторська інтерпретація традиційних народних мотивів
- Так, у мене є колекція ексклюзивних суконь із ручним розписом. Одним із напрямків роботи моєї творчої майстерні є створення авторського одягу. Фішка наших речей у тому, що це ексклюзив, шиється індивідуально, розписується вручну, малюнки не повторюються. Це, фактично, такі картини, які можна носити на собі, на тілі. Моя колекція одягу називається «Дерево життя». В Україні я її презентувала на кількох fashion week та дизайнерських конкурсах, на конкурсах краси – регіональних і всеукраїнських. За кордон її теж возила, показувала в Сербії, Польщі, в Німеччині. А позаминулого року я з нею їздила в Казахстан на Міжнародний модний етнічний марафон в Астані, де здобула перше місце.
Як я народилася, так мені олівчик у руки дали – і все
Все що я роблю, – не тільки одяг, а й ілюстрації, книжкова графіка, станкова графіка, чи то розпис на посуді – все це створюється за мотивами українського традиційного мистецтва. Це, фактично, така авторська інтерпретація традиційних народних мотивів.
Мене лелечка приніс у родину, де бабуся – народний художник України, а батьки – заслужені майстри народної творчості
- І звідки це взялося у вас?
- Я дуже гарно обрала собі родину перед народженням. У своїй сім’ї я вже четвертий художник. Мене лелечка приніс у родину, де бабуся – народний художник України – Ганна Самарська, батьки – заслужені майстри народної творчості – Тамара і Олександр Вакуленки, які займаються саме петриківським розписом, розвитком народних традиційних технік. От як я там народилася, так мені олівчик у руки дали – і все. Так що любов до українських традицій є для мене природною, вродженою, органічною, так само, як усвідомлення того, що я дівчинка, українка, харків’янка.
ХТО ВІДУЧИТЬ МОЖНОВЛАДЦІВ ВІД БАЛАЛАЙКИ
- Лесю, а ваші батьки родом із Харкова?
- Ні, мама з тої самої славнозвісної Петриківки, тато родом із Новоросійська, Краснодарський край (Кубань), навчалися вони разом у Харківському художньо-промисловому інституті, там і познайомилися й вже залишилися в Харкові. Так що я в родині – єдина корінна харків’янка.
Періодично ми зіштовхуємося з таким ставленням, що будь-які українські традиції – «это шароварщина»
- І комфортно вам живеться у цьому місті?
- Та звичайно, я там народилася, виросла, я той кулик, який своє болото хвалить, любить. Харків – місто досить специфічне, може, не настільки україноорієнтоване, як того хотілося б, але місто атмосферно хороше…
- Як ви це відчуваєте, що воно не достатньо україноорієнтоване?
- По-перше, українську мову складно почути на вулицях, українськомовних харків’ян, ну, десь близько сотні можна нарахувати...
Страшенно щаслива, що мій авторський стиль у творчості уже асоціюється загалом із харківським
- Так мало? Всі всіх знають, мабуть.
- Ну, в основному. По-друге, періодично ми зіштовхуємося з таким ставленням, що будь-які українські традиції – «это шароварщина». Все-таки багато у нас в Харкові привладних людей, для яких оті наші традиції не є рідними.
- То що із цим робити? Дременути моментами не хочеться?
- Ні-і-і, перевиховуємо, можливо, і наша родина малесенький внесочок у цю справу робить. От я малюю, і дуже тішуся, просто страшенно щаслива, що мій авторський стиль у творчості уже іноді асоціюється загалом із харківським. Тобто коли Харківській області треба десь на всеукраїнському рівні презентувати якийсь пласт своїх традицій, дуже часто звертаються до мене, до батьків моїх. І тут справа не в марнославстві, це дійсно дуже приємно, що ми все-таки можемо чимось долучитися до формування загального образу Харківської області.
Може отак помалу матрьошки вийдуть із голів наших можновладців, і потроху-потроху, може, і в них якийсь смак сформується
Просто десь кілька років тому стався у нас такий скандал, коли на різдвяну виставку в Нюрнберзі, який є містом-побратимом Харкова, від нашого міста були представлені матрьошки і балалайки. І тоді діаспора українська в Німеччині сказала: а що ви нам привезли? У вас війна з Росією, а ви нам – матрьошки. То може ж отак помалу матрьошки вийдуть із голів наших можновладців, і потроху-потроху, може, і в них якийсь смак сформується.
- За освітою ви художник із текстилю, де вчилися і чому саме цей профіль?
- Я закінчила Харківську державну академію дизайну і мистецтв, за освітою – дизайнер із текстилю. Це такі найбільш декоративно спрямовані факультет і спеціальність нашої академії. Коли я вступала до вишу, в мене вже були якісь здобутки і навіть певний авторський стиль вироблений. Спершу я хотіла піти на спеціальність книжкової графіки: дуже люблю цю тему і першу свою книжку проілюструвала, коли мені було 13 років – збірку київської поетеси Зої Ружин «Золоті колоски». До моменту вступу в академію вже було, здається, шість виданих книжок із моїми ілюстраціями. Тож нібито була мені пряма дорога на факультет книжкової і станкової графіки, але на дні відкритих дверей там сказали: все, що ви робили – це дуже добре, але забудьте, бо ми вас будемо ламати. Мене це слово якось так різонуло, і я не захотіла туди йти. Найбільш світоглядно близьким мені здався факультет дизайну текстилю, ця освіта також допомогла втілити мої задуми про створення авторського одягу. Ну, а тема одягу, напевно, прийшла іще й з того, що я сама шопоголік, як дівчинка люблю красиві оригінальні сукні, одяг.
АНТИСТРЕС ДЛЯ «ПРИБАЦАНОГО» ТРУДОГОЛІКА
- Але зараз ви у різних сферах працюєте: і глиняні вироби розписуєте, і одяг авторський, ще знаю, що ви автор першої в Україні антистрес-розмальовки. Правильно?
- Так, я на сьогодні є автором уже семи антистрес-розмальовок різного формату за мотивами українського традиційного мистецтва. І я перший український автор у цьому жанрі. Перша моя така розмальовка – «Я люблю Україну» – вийшла у львівському видавництві «Урбіно» у 2015 році й стала таким своєрідним бестселером – її перевидавали 8 чи 9 разів.
- Цікаво вам такі книжки-розмальовки створювати, не надто просто це для художника?
- Ні, дуже цікаво, бо це ж створення свого авторського орнаменту. А вони ж різнопланові – там є і безсюжетно-орнаментальні композиції, але здебільшого в мене – сюжетні монокомпозиції, які після розмальовування перетворюються на самоцінну картину, образ. Антистрески свої створюю теж за мотивами українського народного мистецтва і намагаюсь їх наповнити максимальною кількістю саме значущих для українського фольклору і світогляду образів. Так що це може бути не лише антистрес-розмальовка, а й просто сувенір з України, цікавий для іноземця.
- Чим займатиметеся найближчим часом, на чому плануєте зосередитися?
- Із масштабного, що треба найближчим часом доробити, – нинішня праця над книжковими ілюстраціями до дитячої абетки, шо незабаром вийде у Львові – віршики Марічки Дзвінкої із пісеньками на музику Оксани Герасименко. Ще дуже хочу цього року таки втілити в життя колекцію весільних суконь з авторським розписом. Це такі великі проекти, а крім них – є ще дуже багато дрібних.
- Як відпочиваєте, чи любите мандрувати?
- Це хворобливе питання, на яке я відповісти не можу, в мене око починає смикатися: відпочинок? А що це таке? Я сплю, якщо пощастить, на великі свята (сміється – авт.). Єдине, що рятує – те, що ось це все, чим я займаюся, – не робота для мене. Це моє захоплення, моя найбільша пристрасть, мій сенс життя. Це мене надихає, окрилює, і навіть попри те, що я втомлююся і виснажуюся фізично, я від цього ж і натхнення отримую. Насправді, я часто мандрую, але здебільшого у справах – з виставками, презентаціями.
- Чимало сучасних українських художників, навіть досить відомих, іноді нарікають на державу, недостатню увагу до них. Як ви вважаєте, чи може в Україні художник жити зі своєї творчості?
Мені здається, що коли ти працюєш для людей, то й світ щось тобі віддає натомість
- На брак уваги точно не скаржуся, в мене список замовлень на три місяці наперед розписаний. Перед Новим роком навіть не встигала виконати всі, писала, просила пробачення, але список не скоротився, люди готові чекати.
А щодо решти – в Україні зараз, по-моєму, всім важко, не так легко і радісно, як хотілося б. Не лише художникам. А вчителям нашим, а лікарям? Тому на державу не скаржуся, бо крім того, що художник, я ще й прибацаний трудоголік, який працює вдень і вночі. Тож розраховую на свої зусилля і вважаю, що хто багато працює, той щось таки отримає від цього життя. І ще – в мене гроші ніколи не є першочерговою мотивацією в тому, що роблю. Я працюю, бо мене страшенно тішить той факт, що моя робота може принести задоволення людям. Щаслива, коли отримую емоційну віддачу від людей, мене це до глибини душі проймає, зворушує, надихає. Мені здається, що якось так цей світ влаштований: коли ти працюєш для людей, для світу, то ніби й він щось тобі віддає натомість.
- Але ви ж можете оцінити, чого бракує в сегменті менеджменту мистецтва в Україні? Ви бачили, як ця сфера за кордоном працює, можете порівняти?
Те, що зараз називається сучасним мистецтвом, часто взагалі не є ним, це більше піар-акція
- У принципі, що в Україні, що за кордоном, в сучасному мистецтві вже давно пройшли часи, коли художник цінувався суто за мистецький талант. У сучасному світі художнику треба бути і талановитим менеджером, і маркетологом, і піарником. Тобто те, що зараз називається сучасним мистецтвом, часто взагалі не є ним, це більше піар-акція. Знаєте, коли ти дивишся і думаєш: «Ой, божечки, що це таке?!» Але до цього додається така красива концепція, і все так гарно обґрунтовано – яка це, приміром, світоглядна маніфестація проти суспільних норм, – що ти на все це дивишся і думаєш: «А-а-а, ні, ну, може, он воно як!»
Навіть у сучасному народному мистецтві художникові треба бути хорошим піарником. А цього зазвичай художникам і бракує, на жаль. Тому необхідно, щоб хтось поруч був із таких спеціалістів. Але ж це не претензія до України, це в усьому сучасному світі так. Художнику не варто соромитися, треба себе показувати. Зараз у нас епоха соцмереж і медіатехнологій. Мало гарно вміти малювати, треба ще й про себе заявити, і не слід цуратися сучасних методів просування себе. Але знову ж таки, мені здається, якщо ти не зациклюєшся на бажанні терміново і задорого все продати, якщо ти працюєш від бажання подарувати щось світле і гарне світові й людям, то й матеріальні блага швидше до тебе прийдуть.
ЧИ Є РІЗНИЦЯ, ЩО УКРАСТИ — ФЕРРАРІ ЧИ ДЕРЕВО ЖИТТЯ
- Це ми щодо просування і нових методів маркетингу, а чи важливе новаторство у самому мистецтві?
- Ну звичайно, художника від ремісника й відрізняє вміння привносити щось нове, передавати свій внутрішній світ. Не кожен музикант є композитором, і так само не кожен художник, який здобув відповідну освіту, є творцем. Тому власне бачення має бути, я спираюся на народні мотиви, але не копіюю, а на їх основі створила власний авторський стиль. І що мене дуже тішить: мої роботи часто є впізнавані навіть без підпису. Це велике щастя для художника, це якраз означає, що я змогла створити щось своє.
- Не крадуть іще ваші роботи?
- Крадуть, дуже багато, і наслідують. Причому є варіант плагіату, коли мої роботи копіюють і перемальовують під іншим прізвищем, але явно можна впізнати стиль, а є варіанти, коли я просто бачу свої власні роботи на блокнотах, зошитах, футболках тощо, і використовуються вони без мого відома й згоди.
Закликаю всіх не нехтувати хоч би етичними нормами авторського права
- Судитеся в таких випадках?
- У принципі, так. У нас в Україні є інститут авторського права, можна і треба подавати позови в суди. Хоч це й доволі складна процедура. Мистецьку експертизу треба замовляти і робити в Інституті авторського права. З проблемою плагіату я стикалася багато разів, завжди в таких випадках намагаюся відстояти свої права. Дуже мене дратує така позиція, коли кажуть: «Ой, що тут такого, це ж народне визнання, це просто значить, що ваші роботи подобаються». Я тоді відповідаю: От мені, наприклад, подобається оте Феррарі новеньке червоне, що під банком стоїть, але ж я чогось не сідаю в нього і не їду. Бо якби раптом так зробила, то настала би для мене кримінальна відповідальність. А коли людині подобається намальоване мною дерево життя аж настільки, що вона затирає мій авторський знак і друкує з ним футболки, календарі, блокноти, зошити, то чомусь вона вважає, що це не крадіжка?
Тому закликаю всіх не нехтувати хоч би етичними нормами авторського права. Завжди можна звернутися до автора, запитати дозволу. Іноді автори готові цей дозвіл дати безкоштовно або за зовсім символічну плату. Але це вже буде не крадіжка, а нормальні людські договірні стосунки.
- Лесю, пропоную на завершення кілька коротких питань і відповідей, такий собі бліц. Що ви любите їсти найбільше?
- Я вегетаріанка, тому люблю всякі варіації на овочево-фруктові теми. А от за екстрачорний шоколад готова, ну, не те, щоб душу продати, але про всі дієти точно забути.
- Як батьки ставляться до вашої творчості, чи не хочеться вам іноді вийти за межі безпечного охоронного родинного кола?
- Для мене моя родина – це коло, з якого хочеться не вийти, а якомога частіше в нього повертатися. Мої батьки ніколи не обмежували мене щодо вибору життєвого шляху, але зуміли так закохати у свій спосіб життя, що мій шлях збігся з їхнім: ми всі художники, всі працюємо на ниві народного мистецтва, хоч я свідомо не пішла стежкою батьків, знайшла щось власне. Я не займаюся серйозно петриківським розписом, як вони, щоби не бути наслідувачем, вирішила: якщо піду прямо за батьками, мене в будь-якому разі будуть порівнювати, і не відомо, чи доросла б я до їх рівня. А так – ми всі маємо кожен свій стиль і почерк: мамин не схожий на почерк моєї бабусі Ганни Самарської, яка є послідовницею і ученицею славнозвісної Катерини Білокур, мій не схожий на мамин. З родиною мені неймовірно пощастило, бо ми всі однодумці, всі в одній каші варимося, одними емоціями живемо, одне одного підтримуємо і розуміємо, хоча й не тиснемо одне на одного. Вся родина до нестями закохана у народні традиції й творчість. Тільки батьки дуже переживають, що я багато працюю і мало сплю.
- Яким бачите своє життя років за п’ять?
- Сподіваюся, що через п’ять років житиму в мирній, щасливій, багатій Україні і буду таким же щасливим художником і дизайнером. І дуже хочеться, щоб за п’ять років у нас у всіх, в українців, було більше часу і можливостей думати про мистецтво і про прекрасне, а не про проблеми й хліб насущний, як є зараз.
- Що ви думаєте про методи досягнення миру? Ви за рішучість чи все-таки – пацифіст?
- Я за мир, це однозначно, але мир не на основі поступок, а на основі все-таки вирішення конфлікту.
Довідково. Олеся Вакуленко – художник, дизайнер, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Народилась 30 червня 1989 р. в родині художників у Харкові.
Працює у жанрах українського декоративного розпису, книжкової та станкової графіки, витинанки, батику, розпису одягу, графічного дизайну.
Із 31 січня по 25 лютого 2019 р. у Харкові тривала персональна виставка Олесі Вакуленко «Ой, радуйся, земле!», на якій серед інших художниця презентувала і серію своїх робіт «Українські зодіаки», що стали основою для авторського календаря.
Ірина Мамчур, Київ
Фото В’ячеслава Мадієвського та надані Олесею Вакуленко