Амвросій Бучма. 1. У Королівстві арлекінів

Амвросій Бучма. 1. У Королівстві арлекінів

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

То була остання крапля. Амвросій Бучма та Гнат Юра мали різні групи творчої крові й досить швидко перетворилися на театральних антагоністів. Тож у червні 1921 р. просто під час гастролей у Кременчуці актор залишив таких франківців, бо вони під керівництвом 33-річного Гната Петровича припали до смаку новій владі, виявилися ідеальною моделлю слухняних митців радянської сцени: відсутність у трупі “буржуйських елементів”, “гнилих інтелігентів”, “контрреволюційної сволоти” і “войовничих буржуазних націоналістів” здобула схвалення, а згодом і державну підтримку.

Із цікавістю Радянська влада взяла мандрівну трупу на олівець – активний провідник українізації в республіці, нарком освіти Микола Скрипник (1872-1933), аби пересвідчитись у доцільності, направив самодіяльних артистів обслуговувати пролетаріат… шахти Донбасу. Успішні гастролі справили враження на владу й вона перетворила аматорський театр на державний. Так за усмішкою долі франківці опинились у тодішній столиці України – Харкові.

Амвросій Бучма
Амвросій Бучма

Нічого не вдієш, кожен актор мав свого режисера. Пригод у буремні роки Української Революції 1917-1920 рр. вистачало. Як стверджував у мемуарах “З глибин душі: Статті й спогади” (1959) видатний український актор Амвросій Бучма:

- У ті бурхливі дні я багато часу і сил віддавав роботі у Вінницькій чека. Через декілька місяців Вінницю захопили петлюрівці й білополяки. З групою товаришів я залишився в місті за завданням. Коли вночі прибігли мене заарештовувати, через вікно я вистрибнув у садок і втік з-під самого носа гайдамаків і пілсудчиків. За допомогою знайомого лікаря довелося близько місяця переховуватись у будинку для божевільних... Події і напружена робота підірвали моє здоров’я. Після вигнання білополяків, я був звільнений від роботи в органах ЧК і повністю віддався театру.

Не знаю, вірити чи ні у подібні зізнання, але документальних свідчень тій колізії в житті великого актора мистецтвознавці не знайшли. Так, припускаю, за часів воєнного комунізму, аби розжитися картками на хліб чи возом дров для театру, товариський Амвросій Максиміліанович міг спілкуватися – особливо: за чаркою – із чекістами, більшовиками, іншою нечистю. Це – схоже на правду, якщо пригадати легку вдачу, компанійськість дотепника та важливу у слизьких справах обережність галичанина. До місця пригадати, що у трупі “Нового Львівського театру імені Івана Франка” Амвросій Бучма служив не лише актором, а й обіймав у 1921 р. посаду щось на кшталт директора з постачання. Вимальовується просто картина маслом: от пройдисвіт!

Минуло майже століття. Ущухли пристрасті, вляглися колишні обставини непереборної сили, не про окремі ролі українського короля Ліра без королівства хочеться сьогодні розповісти.

*   *   *

2-будинок на вулиці Озаркевича у Львові, де народився Амвросій Бучма
Будинок на вулиці Озаркевича у Львові, де народився Амвросій Бучма
Ольга Бучма
Ольга Бучма

У майбутньому – видатний український актор і режисер Київського академічного драматичного театру імені Івана Франка Амвросій Максиміліанович Бучма народився 2 (14) березня 1891 р. – у будинку на вулиці Озаркевича, під горою біля собору Святого Юра, у Львові Королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорщини. У бідній родині залізничника й пралі із дев’яти дітей злидні та голод з-поміж живих залишили тільки двох: його, Бронека – наймолодшого, чиє ім’я з давньогрецької означає “Невмирущий”, і старшу сестру Ольгу (1879-1935), котра по закінченні Львівської консерваторії (1894) співала (сопрано) у хорах “Лютня” та “Боян”, а потім стала відомою в Галичині акторкою русинського театру “Руська бесіда”.

Батько Максиміліан (Максим) Петрович Бучма, людина норовливої вдачі, усе поклав заради родини; він, колишній вчитель вимушено став стрілочником, бо на мізерну платню педагога родину було не прогодувати. Саме тому тато сподівався на кращу долю єдиного сина, а в нащадка вкладав великі надії. Самому Максиму в житті здобути щастя не поталанило: після залізничної катастрофи його ув’язнили, засудили, дали термін, а по звільненні взяли працювати лише нічним сторожем.

Із сумом пригадував великий актор власне дитинство:

- З ранніх образів на все життя закарбувалися в моїй пам’яті зігнута спина матері, ночви з чужою білизною, та худі оголені руки неньки, що миготіли серед мильної піни.

5-Львівська українська гімназія, що знаходилась колись у Народному Домі на вулиці Театральній, 22
Львівська українська гімназія, що знаходилась колись у Народному Домі на вулиці Театральній, 22

Збираючи ґеллер до ґеллера, аби набігла крона, тато хотіли вивчити Бронека як слід, а той, на витівки мастак, у дитячих іграх з однолітками любив уявляти себе… директором театру. Природна кмітливість, кипуча енергія, нахил до малювання, чіпка пам’ять, вигадливість, сила волі – щось із цим належало робити. Коли хлопчик закінчив чотирикласне нормальне училище, і Бронека віддали до єдиної у Львові української гімназії, що знаходилась у Народному Домі на вулиці Театральній, 22... Швидко рухливий школярик зажив тут небажаної слави шибайголови, який, для прикладу, міг вештатися вузьким карнизом третього поверху. Врешті-решт терпець дирекції урвався, і відмінника Бронека Бучму з класичної гімназії витурили, бо розумник намалював дошкульні карикатури на… вчителів.

3-А. Бучма з матір'ю і товаришем, 1903 р.
А. Бучма з матір'ю і товаришем, 1903 р.

Продовжити освіту меткому підлітку не вдалося, довелося йти працювати різноробом, а ще – маляром, муляром, дроворубом та музикою, бо самотужки Бронек вивчився грати на батьковій скрипці. Актор має прожити сто життів, перш ніж вийде на сцену і, як Амвросій Бучма, зіграти 300 ролей на театральній сцені та більш як 30 – у кіно. Мати Марія бідкалася на долю, суворий батько не розмовляв із телепнем рік, і тоді Бронек напружився, сів за книжки й екстерном склав матуру (іспити).

*   *   *

Руська
“Народний Дім” у Львові, де містився театр “Руська бесіда”, 1864 р

Завдяки старанням старшої на 12 років сестри, отого “галицького соловейка”, артистки Ольги Бучми у 1905 р. на всі руки грець потрапив на прослуховування до Львівського театру “Руська бесіда”; родичка там уже співала. Режисеру товариства Йосипу Дмитровичу Стаднику (1876-1956) початківець сподобався, тож невдовзі Бронек вперше ступив на професійну сцену… як хорист і танцюрист. Не повірите, але він співав, приміром, партію Валентина (баритон) в опері “Фауст” Шарля Ґуно та доктора Ґренвіля (бас) в “Травіаті” Джузеппе Верді.

- Робота в львівському театрі тих часів стала для мене великою і трудною школою акторської майстерності.

Справді, Ісус щедро обдарував хлопця. Той самотужки вивчився грати не лише на скрипці, а й на гітарі, лютні, цимбалах, гарно співав, танцював із запалом, часто пародіював, копіюючи оточення. До всього ж був він вправним гімнастом – такі, доповім вам, швидко вибиваються в арлекін, а згодом – у провідні актори. Саме у “Руській бесіді” сформувалися підвалини, на яких усе подальше творче життя зростали майстерність та новаторство. Життя було суворішим, аніж сподівання: офіційно в актори 17-річного Бронека перевели тільки у 1908 р., доручивши першу відповідальну роль у п’єсі “Батькова казка” Івана Карпенка-Карого. Була вона без слів – старий безіменний лакей мовчки виносив на сцену самовар.

режисер руської бесіди Йосип Стадник
Йосип Стадник

Антрепренер трупи, директор та режисер Йосип Стадник, котрий сам, здавалося, умів усе: перекласти й поставити п'єсу, звести бюджет гастролей, порахувати продані квитки, навіть сцену підмести, – ледь не нагримав на юнака, коли той розприндився:

- Оце так роль: самовар винести.
- Винесеш – буде роль, не винесеш – не буде! – прояснив ситуацію Йосип Дмитрович.

Бронек Бучма виклався і виконав роль старого прислужника так, що зал викликав хлопця на “біс! ” Ой, і переграв він у “Руській бесіді” дідів, полк можна сформувати.

Якщо говорити про більш солідні ролі, свідки стверджували: юний актор виявився неперевершеним у ролі 45-річного Миколи Задорожнього, коли театр товариства “Руська бесіда” поставив соціально-психологічну драму “Украдене щастя” Івана Франка. Так сталося, що з Іваном Яковичем 22-річний актор згодом особисто познайомився, сталося це на 40-річному ювілеї Каменяра! Тоді, у грудні 1913 р. вони потиснули одне одному руку і разом прокрокували по життю; кожен глибоко розумів знедолених. Пам’ятаєте, як Микола Задорожний сам про себе каже:

- Проробив чоловік свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися… Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честі, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа – я, по-твойому, виходжу ще й злодієм?

*   *   *

У 1905-1912 рр. Амвросій Бучма працював у театрі “Руська бесіда”, а в 1912-1914 рр. на все життя здружився із колишнім актором “Гуцульського театру” режисера Гната Хоткевича, майбутнім реформатором українського театру, трохи старшим Лесем Курбасом (1887-1937). Син акторів Степана Курбаса (сценічне ім’я – Янович) та Ванди Тейхман, які по Галичині гастролювали із Львівським театром товариства “Руська бесіда”, залишивши виховувати первістка бабусі із дідусем, – мріяв про новий театр, що не розлучатиме родини, переінакшить людину і край.

Тоді спектаклі українською мовою ставились у Королівстві Галичини та Володимирії в єдиній трупі, у “Руській бесіді”. Крім вистав національних драматургів – Івана Франка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича, Панаса Мирного, у репертуарі сяяла західноєвропейська класика: Фрідріх Шіллер, Ґенрік Ібсен, Ґерхарт Ґауптман, Карл Ґуцков, Карло Ґольдоні. З-поміж опер особливим успіхом користувалися “Наталка Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Євгеній Онєгін”, “Мадам Батерфляй”, "Кармен”, “Травіата”, “Казки Ґофмана”, “Фауст” тощо. Роки безупинних гастролей шліфували львівський алмаз.

Із суворим та водночас лагідним батьком, котрий, як небалакучий сторож, мовчки не схвалював фіглярства на сцені, вони порозумілися, коли Максиміліан Петрович усьоме захворів на запалення легенів. Гукнув тоді він до себе нащадка, усміхнувся і лагідно так заговорив, наче ніколи вони не сварилися. При нагоді Амвросій Максиміліанович згадував, як відлягло на серці, як мир і злагода ввійшли у його душу… Примирившись із найближчою на світі людиною, після скупої чоловічої розмови він солодко заснув у батькових обіймах.

Коли ж раптом прокинувся, батька забрав Господь. Помер Максим Петрович Бучма, обнімаючи сина, наче благословляючи на довгий тернистий шлях.

*   *   *

Випробування насунули одразу… Почалася Перша світова війна, й у 1914-1917 рр. юнака мобілізували до австрійської армії, де він дослужився до чину унтер-офіцер. На фронті його поранило. Боляче било не це, а палична дисципліна, зневажливе ставлення австрійських офіцерів до українських солдатів, які панували в полку. Не стерпівши принизливих образ, Амвросій Бучма вліпив ляпас молоденькому офіцеру, за що забіяку окайданили, заґратили, а потім засудили на розстріл.

Наскільки серйозною виявилася ситуація? Навіть прощального листа Бронек матері Марії написав. Тоді від погибелі врятував хист... Вчасно Амвросій Бучма згадав, що він – професійний актор! І перед медичним консиліумом унтер-офіцер бездоганно заламав комедію під назвою “Істерика Фауста навпіл із божевіллям за Дунаєм”. І, знаєте, страти пощастило уникнути.

Утім, смерть не один раз влаштовувала йому генеральну репетицію.

Якось він захворів на лихоманку, і непритомного Амвросія Бучму просто викинули з вагону поїзда, бо вже записали в мертвяки. Різні джерела стверджують, у роки Громадянської війни юнакові пощастило ще двічі уникнути розстрілу. Гранично драматична й така ситуація. Як вояк австрійської армії, Бронек вартував камеру, де за антивоєнні й русофільські розмови знаходився під арештом брат у перших Яцьо Бучма. Родича засудили до страти й згодом розстріляли.

Милосердний до чужих болей та бід, він ледь не поплатився життям, коли вирішив допомогли підданій Російської імперії артистці Пищиковій, котра, узявши фіктивний шлюб, жадала у такий спосіб отримати австрійське громадянство. Бронек Бучма погодився. Аби потрапити на церемонію реєстрації, жовнір самовільно залишив казарму. Непослуху галичанину не подарували, кинули у карцер на ґауптвахту, а ось вертлявій росіянці все минулося – навіть арешту вона уникла.

Так наївний арлекін опинився у штрафбаті, а затим – в оточеному російськими військами Перемишлі, де ледь не сконав від голоду та рятувався від холери. Зрештою, у 1915 р. гоноровий вояк потрапив у московітський полон і, як знавіснілого австріяка, його відправили етапом гарувати на каторжних роботах, яких вистачало в Імперії, на прокладанні залізниці Турксиб – то шахтарем у вогких шахтах, то чорноробом у хмарах пилу.

*   *   *

Ну, не сидиться на місці тому, хто зазнав життя у трупі мандрівного театру… Із каторги Турксибу Амвросій Бучма втік і з Середньої Азії у тендері паротягу доїхав до України. Щоправда, на батьківщині все повернулося на круги своя: наймит. У Донбасі під землею він штовхав штреками вагонетки, в Узбекистані – торував шляхи, сходив потом чорноробом на цукрових заводах, ходив орачем біля землі, губив зір складальником слів у друкарні. Одне слово, некоронований король Лір проходив університети, вивчав людей і мріяв про повернення до театру. Тільки після Лютневої революції 1917 р. жандармське управління дозволило 26-річному юнакові повернутися до мистецьких професій. За рекомендаціями львівських художників Амвросій Бучма ввійшов до складу київської трупи Театру Миколи Садовського (1856-1933); більше гаяти час було великою дурістю.

Паралельно з основною роботою Амвросій Бучма здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті імені М.В.Лисенка (від 1934 р. – Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого). У трупі київського театру актор пропрацював у 1917-1919 рр., але видатних ролей у місті на Дніпрі не зіграв. Хоча актор несподівано перехворів на цингу та дуже охляв, але у пошуках кращої долі виїхав із київським театром на Західну Україну. У Стрию шляхи Миколи Садовського та Амвросія Бучми розбіглися, наче діти після школи.

Вінницький міський театр
Вінницький міський театр

У 1919 р. разом із давніми партнерами-тернополянами, режисерами Володимиром Калиним (1896-1923) і Миколою Бенцалем (1891-1938) Амвросій Бучма організував у “цинамоновому місті” Дрогобичі товариство “Новий львівський театр”, що попервах діяв під опікою Начальної Команди Української Галицької Армії (УГА) та мандрував, де доведеться, навіть Наддніпрянщиною. У грудні 1919 р. трупа із п’ятдесяти членів затрималася у Вінниці, куди із захопленого денікінцями Києва перебралася родина Гната Петровича Юри (1888-1966).

Новий Львівський театр
Новий Львівський театр

20 січня 1920 р. два колективи об’єдналися й на базі “Нового львівського театру” утворено, спільно з актором і режисером (1917-1919) “Молодого театру” Гнатом Юрою та колишнім актором (1916-1918) “Молодого театру” Семеном Семдором (1888-1938), – утворили “Новий Львівський театр імені Івана Франка”. Очолити трупу 28 січня 1920 р. запропонували Гнату Юрі (нині – Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, що в Києві працює з 1926 р.), бо той був найбільш здібним антрепренером у царині театру. Звісно, ні Королівський театр “Ковент Гарден” у Лондоні, ні паризька “Олімпія” їх поки не вітали – доводилося давати спектаклі на цукроварнях Черкащини та Поділля.

*   *   *

Як на ті часи, франківці надовго затримались у Вінниці – аж до весни 1920 р., а влітку перебралися до Черкас. Тут життя розставило вся крапки над “і” в королівстві арлекінів. Свого часу Гнат Юра вступав до студії МХАТу, навіть пройшов перший тур, але вимушено залишив іспити. Тож якось підсвідомо, але вперто дотримувався у театральному світобаченні МХАТівської естетики. Про що йшлося?

- Про поєднання правдивого, життєво достовірного розвитку дії з філософськи насиченою, публіцистично загостреною ідейністю, смілива типізація, гранична внутрішня емоційність, що поєднується зі скупістю і силою сценічного вираження, точністю сценічної форми. – Бла-бла-бла.

Лесь Курбас
Лесь Курбас

Трохи згодом під естетичні розбіжності геніальний Лесь Курбас підвів теоретичне обґрунтування, висунувши вчення про існування театру акцентованого вияву і театру акцентованого впливу. Усе пояснювалося дохідливо, на пальцях:

- Театр вияву – це МХАТ, театр впливу – це італійська комедія дель арте.

Ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку паралельно, давно не спілкуючись, сповідували Лесь Курбас та Амвросій Бучма, були геть чужі Гнату Петровичу. Дратувало ще й інше: адепт “реалістичного театру”, режисер Гнат Юра бачив Амвросія Бучму виключно характерним актором, залучав до вистав винятково у комедійному амплуа, на характерні ролі у п’єсах Мольєра, Бомарше та Ґольдоні. Хоча сам репертуар “Нового Львівського театру імені Івана Франка” мав європейську спрямованість: драма “Гріх” Володимира Винниченка, казка “Затоплений дзвін” Ґерхарда Ґауптмана, комедія “Весілля Фігаро” П’єра Бомарше, “Загибель “Надії” Ґенріха Ґайєрманса, а також низка просвітницьких інсценізацій Шевченківських творів – “Великий льох”, “Іван Гус”, “Лілея” тощо.

Гнат Юра
Гнат Юра

Найзначнішою роллю у 1920-1921 рр. стала для сина львівського сторожа роль… Барона у виставі “На дні” Максима Горького, яку поставив, звісно, Гнат Юра. Як точно про ситуацію висловився сам літературний Барон:

- Яка тобі від усього цього може бути насолода, якщо я сам знаю, що став мало не гіршим за тебе?

*   *   *

Отже, попрощавшись із Гнатом Петровичем та забравши з його трупи 17 творчих працівників, Амвросій Бучма зорганізував… власний “Театр-студію імені Івана Франка” та з Черкас поплив Дніпром на Херсон. Звісно, і тут без участі жінки не минулося. Ініціатором відокремлення – творчого та економічного – стала талановита актриса (1916-1919) “Молодого театру” Поліна Самійленко (1889-1984).

У недавньому минулому дружина початкуючого актора, а згодом – театрального критика Йони Шевченка (1887-1937) натурою вона була енергійною, амбіційною, писала вірші. І так нова владна муза родом із Василькова Київської губернії закрутила голову Амвросію Бучмі, що надихнула спробувати себе в амплуа… постановника.

Поліна Самійленко
Поліна Самійленко

Демонструючи серйозність намірів, наприкінці 1919 р. Поліна Микитівна полишила чоловіка-актора і невдовзі пішла заміж за 29-річного режисера Амвросія Максиміліановича; шлюб тривав десять років, у 1930 р. пара офіційно розлучилася. Що цікаво, те подружжя доля далеко не розводила. Забігаючи наперед, скажу: від 1934 р. і до виходу на пенсію у 1947 р. Поліна Микитівна Самійленко грала на сцені Українського драматичного театру імені Івана Франка, а під час Великої Вітчизняної перебувала у складі одної з двох фронтових бригад, створених із акторів трупи.

Самостійність суверенітетом не обернулася, як вони не прагнули цього півтора року. Крапку в поневіряннях мандрівної трупи “Театру-студії імені Івана Франка” поставило життя. Через масовий голод у Таврійській губернії та важку хворобу молодої дружини А.М.Бучми, актриси Поліни Самійленко, один за одним спектаклі скасовувались, а на початку 1922 р. театр-студія, взагалі, припинила своє існування.

Після тривалих поневірянь спустошеною війною, революціями та постійними змінами влади Україною Амвросій Бучма опинивсь у весняному Києві. Без діла актор і тижня не всидів, як невдовзі стернував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли на пропозицію тодішнього наркому освіти УРСР Г.Ф.Гринька Лесь Курбас із власної студії організував 31 березня 1922 р. Художнє Об'єднання “Березіль” (ХОБ), пішов до давнього товариша актором – до Четвертої майстерні.

*   *   *

Лесь Курбас
Лесь Курбас

Не маючи власного приміщення, у майві безгрошів’я, голоду та хвороб, у нетопленій залі колишнього ресторану, де їм виділили репетиційну базу, Лесь Курбас надихав жменю своїх однодумців:

- Ідучи в театр, людина шукає загострення свого почуття життя. Мистецтво має функцію загострити відчуття світу. Мистецтво міняє настрій людини. Воно виконує соціальну функцію настроювання споживача на певний лад, на той чи інший світогляд в широкому розумінні... Для нас має вартість прикмета мистецтва – переробити світ, а не лише пізнати його, – тільки таке мистецтво активістичне, діяльне.

На рідкість спільними виявилися естетичні погляди режисера Леся Курбаса та актора Амвросія Бучми: обидва відштовхнулися від російської реалістичної школи та шукали нові шляхи, оформлюючи новий модерновий театр. Необхідною рисою для виконавців український постановник-новатор вважав “тривання у наміченому уявою ритмі”. Нащо? Це допомагало сценічно протистояти образу реальності й буденності, побутовому життєпису у викладенні літературного матеріалу. Перед актором поставало раніше незвідане завдання: знайти, зрозуміти і відтворити не власне “Я”, а ритм “чужого”, “іншого”, “неповторного” людського буття. Напрочуд чіткі настанови Лесь Курбас робив акторам трупи:

- Ніколи, ні на хвилину не забувай, що поза сприйманням глядачів вистава не існує.

Харківський драматичний театр імені Т.Г.Шевченка
Харківський драматичний театр імені Т.Г.Шевченка

Заради поступу до нового мистецтва вони відмовилися практично від усього, почавши справу з нуля. Скажімо, фантастично зроблені вистави, як-то: “Макбет”, “Цар Едіп”, “Гайдамаки”, “Ревізор”, Лесь Курбас вважав даниною минулому і показувати в новому харківському театрі особисто не забажав. Сам український театр бажав стати іншим, і свідомо про це заявляв:

Амвросій Бучма у ролі блазня у п’єсі “Макбет”, театр “Березіль”, 1924 р.
Амвросій Бучма у ролі блазня у п’єсі “Макбет”, театр “Березіль”, 1924 р.

- Коли ми бачимо будинок на вулиці, приміром, Банковій, де понавішувані ці звірі, слони і так далі, і все це на вузькому будинку наліплено так, що здається – ми почуваємо, що [він] от-от завалиться, – ми почуваємо, що цей будинок нервовий. Оцінка того факту, що він нам не подобається, походить від того, що нам неприємно почувати не порядок цього будинку – ми внутрішньо..., коли на ньому зосередимося, – повторили в собі непорядок.

Власним театром романтично налаштований Лесь Курбас жадав гармонізувати розбалансований у свідомих чи несвідомих помилках світ, інші погляди на “соціальну функцію настроювання споживача на певний лад” мала столична партноменклатура.

*   *   *

Засвоївши новий акторський метод, митець спроможний зіграти будь-що: людину, кішку, коня, лева, стіл, вітер, трамвай чи таксі на зупинці. У такий спосіб упродовж цілої кар’єри Лесь Курбас виховував “розумного Арлекіна”, який у самих виставах і після них працював би над власним театральним самовдосконаленням. Під тим кутом зору існували дисципліни, які належало опанувати:

- 1. Пластика. 2. Акробатика. 3. Гімнастика. 4. Спорт. 5. Постановка голосу. 6. Дикція декламацій. 7. Система виховання актора, до якої входять: мімодрама, міміка, вправи монологічні, рисунок ролі, композиція ролі. 8. Теорія малярства. 9. Наукові екскурсії з філософії, експериментальних наук (інтелектуальне виховання). 10. Риторика. 11. Постановочна і експериментальна праця.

В Україні, – та, власне, по цілій Країні Рад – швидко виховалося нове покоління “розумних Арлекінів”: Фавст Лопатинський, Йосип Гірняк, Мар’ян Крушельницький, Михайло Чехов, Соломон Міхоелс, Амвросій Бучма, котрі разом із режисером-новатором ставали співавторами спектаклів. Набутий у “Березолі” досвід став для них світоглядною позицією, значною мірою визначив творчу манеру у театральних і кіноролях. Між іншим, чомусь театрознавці про це соромляться писати, але перша харківська прем’єра Леся Курбаса… із тріском провалилася. Філософську сатиричну притчу-фарс “Золоте черево” (“Golden Belly”) бельгійського драматурга Фернана Кроммелінка (Fernand Crommelync; 1888-1970) столичний глядач не второпав.

Практично усі актори починали з нуля, тому на якесь там прем’єрство і натяку не було; зарплату поклали 60-80 рублів, із них навіть не за гуртожиток, а за вигородку за фіранкою доводилося платити 30 рублів. Так, у 1922-1926 рр. та 1930-1936 рр. Амвросій Бучма ходив у затребуваних акторах театру “Березіль”: спочатку – у Києві, а від 1930 р. – у Харкові. Надійному творчому побратиму Олеся Курбаса, сподвижнику в театральному новаторстві, не слід було щось довго пояснювати. На сцені ідеальний “курбасовець” яскраво розвивав ідеї ХОБ. Граючи, він став великим актором української сцени. Чому? Бо, ймовірно, першим об’єднав у собі два амплуа – філософ та арлекін.

Як пригадував у театральних спогадах-роздумах “Ми – березільці” (2008) український актор та режисер Роман Черкашин (1906-1993):

- У “Березолі” практично ніколи не припинялося навчання. Рідною домівкою був для нас сам театр. Робочий день починався з дев’ятої ранку й закінчувався пізно ввечері. Не в дивину були й нічні репетиції. Ніхто не зиркав нетерпляче на годинник, бо коли тривала натхненна праця, на час не зважали. Перед початком репетиції – обов’язковий тренаж: танець, фехтування, постановка голосу. Постійно розучувалися хори, вокальні номери, куплети – таких вокальних епізодів не бракувало у березільських виставах.

*   *   *

Хіггінса
Амвросій Бучма у ролі Джіммі Хіґґінса

Саме на сцені театру “Березіль” Амвросій Максиміліанович зіграв знамениті ролі, що, орамлені театрознавцями, склали галерею образів класичного національного театру: свідомий пролетар Джіммі Хіґґінс у п’єсі “Джіммі Хіґґінс” (1923) за однойменним романом Ептона Сінклера, блазень – у “Макбеті” (1924) Уїльяма Шекспіра, корчмар Лейба – у “Гайдамаках” (1924) Тараса Шевченка, брат Жан – у “Жакерії” (1925) Проспера Меріме, Іван Каляєв – у “Пролозі” (1930) Олександра Поповського, заводчанин Григорій Дудар – в “Диктатурі” (1930) Івана Микитенка, Аргіджі – у “Тетнулд” (1932) Щалви Дадіані, землевласник Терентій Пузир – у “Хазяїні” (1932) Івана Карпенка-Карого, мінер Гайдай – у “Загибелі ескадри” (1933) Олександра Корнійчука, Платон Кречет у виставі “Платон Кречет” (1934) Олександра Корнійчука і таке інше. Саме в “Березолі” автор став заслуженим артистом України.

Як на мене, гарне спостереження зробила театрознавець Ольга Велимчаниця, зауваживши у власній розвідці “Амвросій Бучма: творча доля “розумного Арлекіна”:

- У результаті подальших творчих експериментів Амвросій Бучма знайшов прийом увиразнення моменту найвищого пафосу побутовою, але образною деталлю, застосованою з почуттям міри. Ця деталь наголошує природність і масштабність людських почуттів. І справді, у його подальших театральних і кіноролях актор виявляв себе майстром деталі, за допомогою однієї міміки відтворював те, що інколи не під силу великому монологу. Навіть епізодичні ролі у подачі Бучми ставали дуже виразними та яскравими.

Валентина Юхимівна Бжеська

Саме у “Березолі” в 1925 р. офіційно одружений актор зустрів справжнє кохання – чарівної краси актрису Валентину Бжеську (1896-1977), майбутню дружину. “П’яту”, як весело кепкувала Валентина Юхимівна. Дочка земського фельдшера з Білої Церкви Юхима Йовича Стрільця володіла кількома іноземними мовами, рахуючи французьку та польську, прекрасно грала на фортепіано, мала репутацію гарно начитаної панянки, по закінченні жіночої гімназії володіла гарними манерами. Із сином нічного сторожа в любові та злагоді невінчаними та незареєстрованими у ЗАГСі прожили вони майже 35 років. Не дивно, бо у “Березолі” мистецькі родини близько товаришували. Окрім пари Бучм до вузького кола входили Наталя Ужвій та її тодішній чоловік, поет-футурист Михайль Семенко, Дмитро Мілютенко та його дружина, актриса Наталя Міщенко.

*   *   *

У різних царинах Амвросій Бучма та Лесь Курбас ставали першовідкривачами, бо мали до того нахил і завзяття. Коли у 1924 р. Всеукраїнське фото- кіноуправління (ВУФКУ) взяло курс на виробництво жвавого кіножурналу “Маховик”, який складався б із заідеологізованих сюжетів документальної хроніки та дотепних короткометражних стрічок, тандем мав що запропонувати. Після імпровізованого творчого конкурсу стало зрозумілим, хто в країні Великий Німий, і в червні 1924 р. ВУФКУ запросило Леся Курбаса на один рік стати режисером першої державної кінофабрики. Оскільки справа була незвідана, той погодився.

Запросивши до кіногрупи опорних акторів із театру “Березіль”, за кілька місяців сміху та сліз вони десантували в національний кінематограф. Дебютом Амвросія Бучми стала знакова роль… нічного сторожа у комедії – “Вендетта”, яку на Одеській кінофабриці ВУФКУ поставив Лесь Курбас. Чорно-біла німа короткометражка на три частини (924 метри плівки) за мотивами газетного фейлетону А.Зоріна відтворила кумедну війну за… родючу черешню попа села Валежі Сильвестра Іжехерувимського (актор Йосип Гірняк) із дияконом Гордієм Святоптициним (Степан Шагайда). Справа була нова, тож не лише режисер, а й Амвросій Бучма глибоко цікавився технологічним процесом кіновиробництва: знімальний майданчик, обробка плівки, монтаж, титрування. Аби виправляти помилки в порожнечі людських душ, “розумний Арлекін” має знатися на деталях.

У рамках розвитку українського кіножурналу “Маховик” у 1924 р. тандем Леся Курбаса та Амвросія Бучми створив ще дві короткометражки: “Макдональд” і “Сон Товстопузенка”, в яких актор – відповідно – зіграв лідера англійських лейбористів 1920-х рр., прем’єр-міністра Великобританії Джеймса Макдональда та, власне, Товстопузенка. Співавтором усіх трьох сценаріїв виступав самобутній український пан-футурист Дмитро Бузько (1891-1937).

Амвросій Бучма
Амвросій Бучма

Від картини до картини Амвросій Бучма ставав багатоверстатником: у другій кінострічці, окрім акторства, він опанував фах каскадера – наче в дитинстві, стрибав із другого поверху просто в авто, що рухалося, чіплявся за аероплан, а в третьому фільмі самостійно гримувався, та ще й так, що ніхто із колег у перервах між зйомками Амвросія не міг впізнати:

- Товстопузенко та й годі!

Далі їхні стежки у мистецтві розбіглися. На цьому флірт із кінематографом Лесь Курбас припинив, тоді як Амвросій Бучма до початку 1930-х рр. перетворився на “обличчя молодого українського кіно” (Олег Бабишкін). Не випадково, його німецький солдат в окулярах, отруєний звеселяючим газом, сміється, доки не вмирає від реготу. Цей кінокадр із фільму “Арсенал” (1928) Олександра Довженка помістили на обкладинці першого радянського видання книги “На Західному фронті без змін” Еріха Марії Ремарка.

Правитель Королівства розумних арлекінів свідомо залишив кінематограф. Український поет Микола Бажан (1804-1983), котрий у 1920-х рр. бачив картину із середини, бо працював сценаристом та редагував республіканський часопис “Кіно” у статті “Під знаком Леся Курбаса” стверджував:

- Для самого Курбаса “Великий Німий” виявився, очевидно, мистецтвом чужим, що так і не стало рідним і близьким. Ні один з поставлених ним на Одеській кінофабриці в 1924-1925 роках невеликих фільмів не став значним явищем. Після серії невдач Курбас повернувся у свій театр розчарованим, хоч і збагаченим досвідом.

Схоже, у несходжених землях десятої музи, де кінцевий твір мистецтва масово і звідусіль видно як на долоні, Лесь Курбас першим скуштував гіркоту розчарування, бо першим завважив на шалений партійний контроль і чванливість чиновників від мистецтва. Тим часом Великий Німий Амвросія Бучму спокусив і проковтнув. Він виявився нарозхват і почав зніматися так активно, що у 1926 р. розумний Арлекін залишив театр “Березіль”.

Це суща правда, для сучасного кінематографу Амвросій Бучма виявився спеціально створеним. Гарно збудований, фізично витривалий актор вправно керував мотоциклом та автомобілем, переконливо фехтував, а в одній із стрічок (“Проданий апетит”, 1928) навіть виконав стійку на руках, – це на балконі 12 поверху, – що відмовився зробити запрошений добре тренований спортсмен. Подібно до звабливої вродливиці, котра знає собі ціну і розуміє, яке враження справляють її чари, кінематограф завжди спокушав і розбещував театральних акторів. І арлекіни ставали донорами розуму.

(Закінчення буде).

Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-