Валерій Харчишин, співак, лідер гурту «Друга ріка»
На кінопробах знімав найжахливішу сцену для актора-початківця – імітував секс з незнайомою партнеркою
02.03.2019 09:30

Планувала поговорити з Валерієм Харчишиним ще до прем’єри нової української кінокомедії «Зустріч однокласників», у якій він зіграв одну з головних ролей, але зустріч відклалася і припала саме на розпал дискусії довкола Євробачення. Тож поговорили не лише про його пісні й новий досвід роботи у кіно, а й про пісенний євроконкурс.

- Валерію, вранці прочитала у Фейсбуці ваш пост: «Народ, ви шо йогнулись з тим Євробаченням? Ідіть працювати» – та й пішла на роботу, але – з підступним наміром саме про це Євробачення з вами й поговорити. Оскільки українська культурна спільнота, та й не лише культурна, дуже активно обговорювала ситуацію, що наразі склалася з цим конкурсом. Пристрасті довкола перебігу нацвідбору підігрівалися фейсбучними баталіями і багато хто з музичного середовища пересварилися між собою. Чи були ви активним учасником процесу обговорення?

- Насправді, я ні з ким там не переписувався і не обговорював цю тему, бо вона мені абсолютно не цікава. Хоча я розумію, що для нашого українського народу це цікаво, адже з Євробачення вийшла дуже політизована штука. Колись там перемогла Джамала, і тоді справді було чим пишатися: була гордість і за Україну, й за пісню, яку вона виконала. Це сталося в той момент, коли було нам потрібно – й такий інструмент спрацював для держави. Напевно, відтоді Євробачення для українців набуло ознак політичного конкурсу, хоча це не так.

Що стосується національного відбору, то я не спостерігав за перебігом подій і не знав, хто там брав участь. Я навіть донині не знаю, хто така MARUV і що вона співає. Жодної пісні не чув, лише бачив, коли листав Фейсбук, її сідниці, рот і груди.

- Але ж були нарікання не лише на її «яскравий» образ, а й на текст пісні, який багато хто назвав неякісним і беззмістовним.

- Я бачив текст її пісні. Ну, колись була Сердючка, і ніхто тоді не зважав на текст, хоча він був навіть трохи «заполітизований», бо використовувалося слово, схоже на «раша». Тобто, конкурс вже тоді мав політичні ознаки для України і Росії.

Але всі, хто хоча б дотично мав відношення до організації цього нацвідбору, на жаль, з самого початку тупо зганьбилися. Тому що, якщо ви вважаєте, що це політичний конкурс, що для нас це обличчя України й важливо – хто саме представлятиме державу, то потрібно було дивитися в ноти спочатку, а не потім. Потрібно було дивитися відразу на цю MARUV, на тих дівчат із Криму. Це дуже гнила тема, в яку не хочеться лізти, бо я вже вліз і замарався, воно мені триста років не потрібно було, бо я маю свою справу робити.

- Тоді – ближче до вашої справи, але продовжу тему якості текстів у сучасній поп-музиці: чи має поезія в піснях бути інтелектуальною, або, принаймні, мати сенс? Чи це не головне?

- Звичайно, якийсь зміст у текстах має бути. Я б не сказав, що в наших піснях якась гіперінтелектуальна поезія, але – ми намагаємося бути щирими.

І нехай ми не складаємо занадто філософські пісні, але вони зрозумілі людям, які щось думають, щось відчувають серцем.

- У вас зараз репертуар – виключно українською мовою?

- Він у нас завжди був україномовний за винятком однієї пісні російською.

- Але ви ж починали музичну кар’єру з композицій англійською мовою, і навіть назва вашого гурту була «Second River»… Це було коли, десь у 1995 році?

- Ми з’явилися як гурт у 1996 році, грали ми тоді дуже зле (сміється), це був ще Житомир. А так, щоб сказати, коли нас побачили на сцені й почули, то у вітчизняному шоу-бізнесі ми з’явилися з 1999 року.

Хоча… якісь репетиції ми проводили з 1995 року, отже заплутався, я не знаю – скільки нам років, але точно вже більше 20! (сміється).

- Ви з англомовного репертуару і назви перейшли на українські, а зараз є тенденція, що українські молоді виконавці намагаються давати своїм гуртам англійські назви.

Від назви гурту залежить не багато, половина музикантів взагалі не вкладають у назву абсолютно нічого

- Це абсолютно нормально! Тому що хочуть бути зрозумілими і тут, і там.

- Ми просто до цього розмовляли з Олександром Ягольником, і він вважає, що як ти не називайся англійською мовою, це все одно не додасть тобі популярності за кордоном.

- Можливо, я ж не говорю про популярність! Від назви, зрештою, залежить не так багато. Половина музикантів взагалі не вкладають у назву абсолютно нічого, просто гарно звучить. Більше того, можливо, відсотків 80 музикантів назвали свої колективи – от, одному щось наснилося, іншому – просто подобається, як звучить ім’я, наприклад, Едік, – і все, й він буде Едіком! Але воно має бути читабельним для того, аби тебе чули і там, і тут. Свого часу нас примусили перекласти назву з англійської на українську, тому що ми їхали на фестиваль «Червона рута», там потрібно було співати зрозумілою мовою, тобто українською, і назва мала бути теж українською. Тому ми з «Second River» стали «Другою рікою», а потім вже вирішили й не перекладати – з огляду на те, що ми співаємо українською, то який сенс.

- У назві вашого гурту треба шукати приховані сенси чи гарне звучання?

- Ми назвались так тому, що нашому бас-гітаристу й одному з засновників гурту Віктору Скуратовському, так само як і нам, дуже подобався популярний тоді британський рок-гурт «Bush», вокаліст Гевін Россдейл. У них був альбом «Sixteen Stone» і назва була співзвучна з «Second River». Скуратовський підійшов до мене й говорить: «Second River». Кажу: чому? А він: а чому «Sixteen Stone»? Кажу: о’кей, звучить. Ну, давай залишимо поки що, а потім придумаємо щось краще. Так воно й залишилося.

Але потім, коли ми почали вивчати піар, писати якісь статті й таке інше, то почали вкладали в ту назву сенс – типу, друге життя, яке ми знайшли, коли зустрілися і почали займатися творчістю. А потім зрозуміли, що «друга» – це суржик, треба ж «інша», ну, о’кей, нехай буде так (сміється).

- Є статистика, що за роки війни українською музичною спільнотою вже написано 6,5 тисячі нових пісень.

- Це квоти в дії.

- Який ваш доробок, скільки ви за ці останні роки написали?

- Ми два альбоми записали. Це були для нас продуктивні роки, в 2014 році вийшов альбом «Supernation», і ось рік – альбому «Піраміда», який ми вважаємо вершиною нашої творчості.

Досить довго, мабуть, близько року я не знав, куди ж нас натхнення поведе в наступному альбомі, що будемо писати, тому що ми настільки доклалися до проекту «Піраміда», що були абсолютно порожні творчо. Чи були колись повні не знаю (сміється), але зрештою, як казав наш гітарист Олександр «Корадо» Барановський, нас «висмоктав» той альбом. І тільки от зараз я набираюся натхнення, енергії для того, щоб сказати щось інше.

- Ну, ви ще й в інших артистичних жанрах набираєтеся енергії! Ви ж і в кіно знімаєтеся. Розкажіть про вашу співпрацю з кінематографом, ви ж уже маєте в активі три кіноролі?

- Так, я зіграв Олексу Довбуша у фільмі «Легенда Карпат» (2018 рік), це був перший досвід у кіно, потім – «Зустріч однокласників» (2019 рік). І між ними був ще короткий метр, який називається «На життя старший», про українського воїна, який потрапив у полон, а до того лежав майже без ноги в зеленій зоні й мав би померти, але, на щастя, вижив, це реальна історія.

- Хто режисер цього фільму?

- Автором сценарію та режисером є Гео Лерос, засновник одного з найбільших міжнародних арт-проектів «Art United Us». Цей фільм зараз подорожує світом, збирає номінації. Насправді Гео мені зателефонував і говорить: я хочу отримати Оскара, ось такий сценарій, ти зі мною? Я з тобою. Він зараз вже збирає номінації – на міжнародному кінофестивалі нової концепції фільмів у Сан-Франциско отримав нагороду «Величний фільм». (Короткометражний фільм «На життя старший» про медика-добровольця, героя АТО, вчителя фізкультури середньої школи міста Гадяча (Полтавська область) Володимира Доноса – ред.)

- Давайте більш докладно тепер про ваш найновіший кінодосвід у комедії «Зустріч однокласників». У вас там досить розкутий персонаж вийшов. Я коли йшла дивитися, навіть не думала, що в кінострічці все так сміливо розгортатиметься.

- Сподіваюсь, ви без дітей дивилися? (Сміється).

- Так, без дітей, звичайно, ми розуміли, що фільм для дорослої аудиторії. Зізнайтеся, ви хотіли зіграти роль такого відвертого брутального мачо?

Мені було цікаво зіграти – побавитись в Rock Star у фільмі «Зустріч однокласників»

- Це мабуть те, чого я не отримав у реальному житті. Фільм, насправді, досить стереотипний. Мій герой – такий собі Rock Star, з образом якого обов’язково пов’язують секс, наркотики, рок-н-рол. Є такий стереотип, що рок-музикант лише спить з фанатками, вживає наркотики, алкоголь і трошки рок-н-ролу.

Тому мені було цікаво зіграти таку роль, побавитися в Rock Star, тому що я не переживав таке життя. Насправді, було важко спочатку налаштуватися на цю роль, тому що я не такий. Можливо, якісь там характеристики збігаються десь із моїми, зразка 2001-2007 років, але все ж – герой дуже далекий від мене. Просто навіть тому, що я маю багато дітей, а він абсолютно бездітний (сміється).

- А як так сталося, що саме вас запросили грати у «Зустрічі однокласників»?

- Дуже цікава історія, ми з режисером мого першого фільму «Легенда Карпат» Сергієм Скобуном прийшли на кінофорум, я сидів ліворуч від нього, а праворуч від мене сидів Валентин Шпаков, режисер мого другого повнометражного фільму. Це був чистий збіг.

Наступного дня мені зателефонував Шпаков, каже: я тебе бачив на кінофорумі, сидів поруч із тобою. Я не згадав його абсолютно, а він говорить: хочу тебе запросити на кінопроби, ми знімаємо комедію і хотіли б запропонувати тобі роль. Я питаю: головну? Він каже: так, одну з.

Я погодився й прибіг на ці кінопроби, а там – справжній кастинг, я знімав найжахливішу сцену, яку тільки можна уявити для актора-початківця. Це зайти та імітувати секс із партнеркою, яку вперше в житті ти побачив і грати як востаннє, якщо ти хочеш отримати цю роль. Валентин казав, що я справився найкраще, хоча було дуже багато претендентів.

- Всі хотіли, але переконали саме ви.

- Так, я, мабуть, переконав, а можливо – дуже хотів отримати цю роль.

І коли ми прийшли знайомитися з рештою героїв, тобто з Буримом (Андрій Бурим, актор, шоумен – ред.), якого я вже давно знав, бо ми перетиналися на різних святах, концертах, хоча ніякої спільної роботи не було, але ми настільки швидко знайшли спільну мову втрьох з Олексієм (Олексій Нагрудний, актор – ред.), що режисер навіть не мав іншої думки, він одразу собі уявив, що ми вже граємо, так мені здалося. Тепер ми всі – великі друзі, товаришуємо, і я вже не уявляю, як це я без них жив раніше.

- Справді, як же ви без «однокласників» раніше жили? Якщо будуть пропозиції й надалі, ви для себе кар’єру актора десь там тримаєте?

- Я думаю, що в моєму віці, хоча я не вважаю себе надто старим, я не буду відмовлятися, і від мене ви не почуєте слова «ні» (сміється). Якщо це буде мені цікаво. Якщо не цікаво, то, звісно, я скажу – давайте щось цікавіше.

- Можете сприймати як комплімент, але в кадрі ви виглядаєте дуже гармонійно, як профі. Досвід зйомок у відео-кліпах за 20 років дається взнаки?

- Я вам дякую, але, насправді, ми все-таки знімаємо кліпи-історії, тому це мені допомагає й у кіно. Можливо, ще трохи допомагає й те, що я навчався у вищий школі-студії акторської майстерності при кіностудії ім. Довженка. А ще – я вже четвертий рік граю в театрі в антрепризі «Історії кохання для дорослих», це невелика роль, але там два епізоди й це постійно відбувається, це досвід, який мені допомагає.

- Цікавий момент, ви запитали – чи головна роль, а якби вам запропонували не головну?

Телесеріал і театр дуже схожі, бо ти граєш майже з першого дублю й у тебе немає шансів перетонувати свою роль

- То ж, насправді, жарт був. Залежить від того, який сценарій, яка роль. Нещодавно я взагалі погодився знятися в телесеріалі! Там далеко не головна роль, але роль психіатра, просто я не можу сказати подробиці, що це за психіатр. Дивлюсь: не головна роль і не широкий екран, це телебачення, але все одно я погодився, там чотири знімальні дні, але я погодився на цей епізод, тому що мені була цікава роль, я хотів спробувати.

Всі говорять, телесеріал – це лайно, тому що там все швидко знімають і він не такий якісний: там не встигають тонувати, фарбувати, прикрашати всю картину, тому він є такий, як є.

Насправді, телесеріал і театр дуже схожі, бо ти граєш з першого чи з другого дубля і у тебе немає шансів перетонувати свою роль, ти не можеш прийти і записати кращий звук, ніж у тебе вийшло. Ти вже граєш там на всі сто. Це дуже кльовий досвід – пограти в серіалах, але найголовніше, щоб це не стало, як то кажуть, метою та історією всього твого життя, щоб тебе не затягнуло.

- До головної історії вашого життя – ваших концертів. Зовсім скоро буде великий виступ у Палаці спорту?

- Так, це буде дуже скоро – 8 березня.

- Хтось пожартував, що цього року Харчишин забирає на 8-е березня хліб у Олега Винника.

- У Винника хліб не відбереш! Це ж його час жнив – 6, 7, 8 березня, він має три концерти (сміється). Яка публіка, такі й артисти, що зробиш.

- А хто ваша публіка?

- У нас елітна публіка.

- До речі, ви говорили, що плануєте встановити рекорд – за місяць зібрати повний зал Палацу спорту. А це 10 тисяч місць. Вдалося?

- Це ж такий своєрідний експеримент чи флешмоб. Мені було цікаво, бо це дуже корисний досвід і для артиста, й для його команди. Але я дуже переживав. Спочатку у мене тряслися руки і ноги, і щелепа, я інколи не спав перші дні, потім я сказав: стоп, все одно, ми ж не відмінимо концерт, у нас немає дороги назад – і ми гратимемо, скільки б там не було людей. Роздавати квитків точно не будемо! Але я все ж таки сподіваюся, що ми зберемо там нашу елітну публіку в складі 10 тисяч людей.

Коли я зрозумів, що я не сплю, я сказав: хлопці, давайте ви мені не кажіть і оберігайте мої вуха від інформації – скільки продано квитків, а я намагатимусь не заходити на сайти операторів. Тому на сьогодні я не знаю – скільки квитків продано, але коли я спілкуюся телефоном з організатором, то він посміхається, мабуть, це дуже добрий знак.

- У гурту «Друга ріка» щільний гастрольний графік? Багато їздите?

- Нам зараз пощастило, що до 8-го березня ми два тижні не маємо концертів і встигаємо скоригувати програму. Програма «Піраміда туру», вже викатана, але ми інтегрували в неї деякі пісні, які були забуті або незаслужено викинуті з програми. Ми їх повернули і зіграємо на концерті саме 8 березня.

Але після Палацу спорту життя не закінчується, ми будемо концертувати далі й у нас вже 10 квітня концерт, а потім 16-го. І з травня місяця починається наше північноамериканське турне, яке завершиться в Торонто 26-го травня, саме на мій день народження.

- У вас є власний рецепт написання хіта?

Пісня має бути пережитою, штучно створена – може стати лише короткочасним хітом і не затримається в ротації

- Ні, немає. У кожного є якийсь банальний набір інгредієнтів, але він ніколи не працює. Єдине, що можу сказати: пісня має бути пережитою, а не штучно створеною. Вона має бути чесною. Штучно створена пісня може бути короткочасним хітом і не затримається довго в ротації.

Ясно, що ознакою хітовості є яскравий приспів. Має бути куплет, приспів, куплет, приспів, програш, приспів. Хоча б так. Це єдине, що я можу сказати. Але інколи й це не працює.

Це банальна істина, про це всі говорять – і навіть, коли не вважають так. Шинкуй що хочеш, вари борщ такий, який у тебе голові чи в серці, бажано, щоб із серця йшло.

У повсякденні я інколи наспівую таке, що на голову не налазить, бо ми всі заручники того, що звучить із різних дірок: радіо чи телебачення

Навіть шедеври, типу хітів для сідниць, за півроку-рік вже ніхто не буде згадувати. Тому, що він просто сколихнув емоції, всі поржали, клас, це такий хайп – ну і все.

- Ви в побуті часто наспівуєте пісні – для себе в душі чи за кермом?

- Так, звичайно. Причому, як і всі нормальні й не ненормальні люди, я наспівую таке, що інколи на голову не налазить. Ми всі заручники якоїсь ротації й того, що звучить із різних дірок: радіо чи телебачення.

- А свої?

- Свої пісні я не наспівую. Але якщо наша композиція звучить по радіо, то я останнім часом вже не перемикаю. Бо нарешті ми переламали той стереотип, що «Друга ріка» – це вчора, це «П’ю з твоїх долонь», «Три хвилини», «Відчиняй», «Так мало тут тебе»...

Нарешті, звучить більше пісень з наших нових альбомів – «Піраміда», «Supernation», «Metanoia. Part 1». Тобто не те, що ми робили до 2012-го року, а те, що ми робимо зараз. Ми виросли, ми стали іншими й наша музика виросла.

- Але слухачі хочуть чути «П’ю з твоїх долонь», що поробиш? Терпіть!

- На концертах ці пісні справді звучать дуже кльово! Їх хочеться співати, коли ти бачиш людей, які тобі підспівують. Це надихає. І той обмін енергією потрібен, і ці пісні так само потрібні, але наживо.

Коли слухаєш, як вони записані 2005 року, думаєш: блін, ну де наші вуха були? Хоча, звичайно, тоді були інші технічні засоби, тому сьогодні це сьогодні, а вчора це вчора.

- Наостанок. Ви сказали, що альбом «Піраміда» – це вершина вашої творчості, а що далі? Космос? Яким буде ваш новий альбом?

- Принаймні, це буде точно щось інакше і не схоже на те, що ми писали до цього. Думаю, що новий альбом стовідсотково буде динамічніший, веселіший, електронніший, драйвовіший. Принаймні, ми даємо собі таку установку. Така музика зараз в мене заходить і такий настрій я маю на сьогодні.

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ; прес-служба гурту «Друга Ріка»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-