Софія Окуневська-Морачевська. Русалка з волоссям старого золота

Ніхто коло неї не сидів в останні хвилі життя, не тримав руку, не обіцяв, що все ще налагодиться… Перша жінка-лікар у цілій Австро-Угорщині Софія Атанасівна Окуневська-Морачевська (Dr.in Sofia Okunewska-Moraczewska) померла у віці 61 рік 24 лютого 1926 р. у Львові. Врятувати її було нікому. 27 лютого 1926 р. з каплички анатомічного театру небіжчицю відвезли на Личаківський цвинтар.

Одразу по смерті матері, якось відтанувши серцем, український правник та філолог Юрій Морачевський (1896-1935) забув про сімейну колотнечу, в листі до материної подруги – письменниці Ольги Кобилянської написав щось схоже на синовній некролог:

- Найпрекрасніше, по-людськи найвеличніше, те, що зробило її людиною, не було якоюсь доктриною, починанням або звершенням. Це – велич і могутність єдиної душі, притаманної молодій дівчині, яка, попри навчання, не втратила жіночності й все виконала до кінця. Вона отримала вищу освіту, і наскільки ж вона велична і прекрасніша в цьому чині, ніж всі ті, хто багато говорив і писав про необхідність рівноправності, але мало робив. Це не завадило їй стати дружиною, матір’ю і господинею дому, виконувати життєву настанову жінки вірно і чесно.

Час і надгробок усіх родичів примирили та звели разом.

Поряд із Софією Атанасівною вічний спокій знайшли: донька Єва Морачевська (1898-1919), син Юрій Морачевський, чоловік Вацлав Морачевський (1867-1850), онука Софійка Морачевська-Темницька (1929-2001). Ось коли нарешті могла би зрадіти ця русалка з волоссям старого золота – жінка неземна, жінка з інших стихій.

*   *   *

Український громадський діяч, перша випускниця університету й перша доктор медицини Дунайської імперії Софія Атанасівна Окуневська народилася 12 травня 1865 р. у церкві Св. Івана-Богослова села Довжанки Теребовельського повіту Королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорщини (нині – Тернопільський район Тернопільської області). Село те й досі стоїть на річці Довжанка за десять кілометрів від Тернополя.

Передостаннім із дітей у родині Адама-Данила народився Софійкин батько, Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. У 1860 р. він закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію, висвятився на пан-отця, а від 1865 р. правив парохом у тернопільському селі Довжанка. У 1867 р. о.Атанасій став парохом села Садки неподалік Заліщик. Втративши молоду дружину, у 1878 р. із дозволу львівського митрополита він покинув священицьке служіння, зрікся сану та вступив на медичний факультет Віденького університету, а, отримавши у 1881 р. диплом доктора медицини, трудився повітовим лікарем у буковинському містечку Сторожинець, а згодом – лікарем у шеститисячному містечку Кімполунґ, Південна Буковина (тепер – Румунія). Подобалось у підлітковому віці до тата, на правий берег річки Молдави, навідуватися Софійці – стійкий запах ліків із буденним милосердям назавжди вкарбувався в її серце.

Мати, Кароліна Дмитрівна з Лучаківських (?-1870), померла, коли дочці виповнилося п’ять рочків. Відтоді у Божій ласці дівчинка виховувалась у родині греко-католицького священика, віце-маршалка (заступника голови повітової ради) Снятинського повіту, абсольвента теології Івана Озаркевича (1826-1893).

*   *   *

Ніщо не віщувало радикальних змін у світогляді малої тернопільчанки, ні про які там емансипації не йшлося. Бо по смерті матері п’ятирічною Зосею, як Софійку кликали в родині, опікувалася тітка, батькова сестра Теофілія Данилівна Окуневська-Озаркевич (1832-1904). Мала вона славу зразкової попадянки, лагідної матері п’яти живим дітям та сумної зітхальниці над шістьома померлими крихтами. У новій родині здавна шанували глибокі русинські (читай: українські) традиції, дотримувалися старожитніх чеснот. Тож годі дивуватися, що пані Теофілія дорікала отцю Атаназію, що той, попри теологічну освіту, по смерті дружини надумав податися в лікарі. Де таке бачено, люди добрі?

- Пароху належить душі лікувати, а не шмарклі.

Не схвалювала сестра й інші братові заміри: не одружуватися, не створювати нову родину, а їхати світ за очі, аби вчитися за кордоном. Як стверджує у розвідці «Доктор Окуневська. Медицина як спосіб емансипації» Х.Дорожовець, вміщеній у часописі “Аптека Галицька” (2010, №13), Софія Окуневська виховувалася разом із двоюрідною сестрою по матері Наталією (1855-1920), донькою пані Теофілії Окуневської та о.Івана Озаркевича. Старша за Зосю на десять років, "сестра у перших" 18-річною дівчиною пішла заміж за стрункого пап-отця УГКЦ, талановитого хормейстера, дбайливого фольклориста, громадського діяча Теофіла Кобринського (1848-1882). Той виявився не лише душпастирем, ідеальним для партнерських дуетів тенором, а й терплячим слухачем, “щирим повірником” із ніжною душею.

Подружнє життя з лагідним інтеліґентним чоловіком, здавалося, у гармонії та щасті триватиме вічно, але в 1881 р. Теофіл застудився, тяжко захворів і незабаром помер. І тоді красуня Наталія Кобринська відрізала пишну косу і поклала до чоловікової труни – як обітницю, що ніколи більше не піде заміж.

*   *   *

Величезна бібліотека Озаркевичів стала сповідальнею для Зосі, там закладалися інтелектуальні підвалини та формувалися навички самоосвіти. А ще дівча завжди горнулося до "сестри у перших" – Наталі. Саме завдяки старшій родичці, котра з підліткового віку шукала “вічности в проминаючій туземності”, у домінуючих русинських анахронізмах в Зосиних очах проступав новий, інтелектуальний світ.

Замолоду Наталя Озаркевич (1851-1920) перетворилася на неформального лідера молодіжної групи, що склалася довкола її молодших братів-гімназистів – Володимира Озаркевича (1853-1922), котрий висвятився на священика, та Лонгина Озаркевича (1859-1940), який вивчився на правника. На літніх вакаціях галаслива ватага збиралась у Белелуї (нині – село Снятинського району Івано-Франківської області) – у гостинній хаті пароха о.Івана Озаркевича. І ніхто з молодиків точно не міг пояснити, що сюди більше вабило: дівоча краса молодої господині, висока духовність самої родини, майстерність у грі на фортепіано та спів Наталі, гарні манери молодої панянки чи перші розмови про ґендерну ідентичність.

Де лише можна було, Наталя Озаркевич шукала відповіді на болісні питання буття. Утім, лише неспокоєм виповнили дівоче серце самостійні студії фундаментальних праць представників європейської школи позитивістів, у першу чергу – Оґюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Ґерберта Спенсера. Наростав антисцієнтизм мислення, тоді як духовного змужніння, розуміння власної мети та життєвих принципів тривалий час не з’являлося. Можливо, належало просто виговоритися: неквапливо, наполегливо, долаючи провінційний глум та патріархальні перегуди.

*   *   *

Ось яким у підлітковому віці було середовище, де оформлювався характер Софії Окуневської. Тепер розумієте, чому повз самостійну і самодостатню дівчину, розвинену не за роками, незалежну як на місце народження – пройти не міг ніхто, а заглядався наче на екзотичну русалку, яка випірнула звідкілясь у пінних барвах старого золота.

В “Автобіографії” (1903) відома письменниця та емансипатка, старша на два роки Ольга Кобилянська (1863-1942), дрібна за нашими уявленнями – 160 см, котра мріяла вийти заміж, аби їй чоловік купував “книжки і коней”, – так описала їхню першу зустріч (1881), ще зовсім юних панянок:

- Заговорила до мене українською мовою, переконуючи – мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок… Якщо можна порівняти молоду дівчину з квіткою, то Софію можна порівняти з лілією. Біла бездоганна цера (колір обличчя - О.Р.) з очима русалки задумливого погляду знизу вгору, темними бровами і волоссям барви старого золота. Уста непорочно ніжні. Поважна і пориваюча усміхом своїм, коли бувала дотепною і повною природного гумору. Будова гарно пропорціональна. Фанатична поклонниця природи, їзди верхи, бігання лижвами, фехтування і такого іншого в той час допустимого “спорту”.

Справді, натура у 16-річної Софії була, наче у велетня. Фізично загартована, вона, з іншого боку, прекрасно грала на фортепіано, а улюбленими її музичними творами стали симфонія №9 Ре мінор, Op. 125 та соната для фортепіано №14, op. 27, №2, відома також під назвою “Місячна соната” (“Mondscheinsonate”) Людвіґа ван Бетховена. У 1884 р. дівчині вдалося отримати дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс та блискуче впоратися з усіма завданнями. Чому так?

Бо сама програма в жіночих школах Дунайської імперії була свідомо звужена. Тут не викладали грецьку мову та латину, мовляв, – занадто складні для жіночого мозку. Отож, на відміну від юнаків, дівчатам Австро-Угорщини сума знань, потрібних до складання іспитів на зрілість (матури), свідомо не давалася. Таку об’єктивну перешкоду Софія, яка мала освіту в шість класів, здолала впертістю, самоосвітою та у деяких випадках – за допомогою найманих репетиторів.

Як стверджують у розвідці “Софія Окуневська-Морачевська” доктор медичних наук, професор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Олександр Кіцера (1931) та Олександр Кіцера-молодший:

- Тривалий час Софія мешкала у Львові – в Народній Гостинниці, на розі вулиць Костюшка, 1, та Сикстуської, 20 (нині – вул.Дорошенка) потім – у монастирі, де наполегливо вчилась, консультуючись у гімназійних професорів.

*   *   *

Улітку 1885 р. успіх дівчина повторила, склавши іспит на атестат зрілості перед комісією Львівської академічної гімназії. Це викликало сенсацію в Королівстві Галичини та Володимирії. Адже на матурі були присутніми чимало відомих людей, як-то: Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Олександр Кониський з дочкою, Іван Белей та інші. Не лише на підмосковській Україні, але й на підавстрійській Україні подібні випадки були поодинокими. Лише два факти: у 1886 р. у Ґабсбурзькій монархії гімназію закінчило тільки 13 дівчат; у той час на всю Дунайську імперію тільки 40 українок мали середню (!!!) освіту. Більше того, навіть по успішній матурі дівчата знаходили роботу, хіба що, сільськими вчительками.

Одним із вчителів гімназистки став брат майбутньої письменниці Ольги Кобилянської, викладач класичної мови та літератури Юліан Юліанович Кобилянський (1859-1922). Він прийшов у захваті від здібностей учениці. Автор єдиного на той час латино-українського словника зітхав:

- Якби мої хлопці-гімназисти були такими відомими учнями філології, як Софія Окуневська, я би був гордий за них.

Так, дівчата тоді в Галичині траплялися якихось неземних стихій. Зокрема молодша сестра Юліана Юліановича – Ольга Кобилянська у 18 років доволі серйозно мріяла вийти заміж за… бібліотеку декана філософського факультету Чернівецького університету імені Франца Йосифа, тоді як самого пана Вробля вважала “старою мумією”, бо знала виключно за науковими розвідками та оповідями брата.

*   *   *

За сприяння чутливого до талантів Каменяра жіноцтво Королівства Галичини та Володимирії змінювалося до невпізнання. Зокрема і Софія Окуневська брала участь у підготовці та виданні у червні 1887 р. у львівській друкарні Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка обсягом 464 сторінок за редакцією Олени Пчілки та Наталії Кобринської, вдовиці по попові, чия державна запомога на місяць складала 5 рублів (!!!), першого жіночого альманаху “Перший вінок”. Під однією палітуркою збірка під редакцією самого Івана Франка зібрала кращі українські літературні сили того часу підавстрійської та підросійської України. Його поява свідчила: і громадське життя, і літературний світ перестають бути виключно чоловічою цариною.

Зі сторінок “Першого вінка” залунали жіночі голоси. Діамант до діаманта були зібрані 43 оригінальні прозові твори, вірші, етнографічні розвідки, наукові статті 17-ти авторок. Під літературним псевдонімом Єрини ХХХ дебютувала й Софія Окуневська, опублікувавши оповідання з міського життя “Пісок. Пісок!”, а також етнографічну розвідку “Родинна неволя в піснях і обрядах весільних”.

У ниві жіночої літератури, на думку деяких фахівців, “Перший вінок” виявився не менш значимим для подальшого красного письменства, аніж друк Шевченківого “Кобзаря”. Як стверджувала ідейний ґенератор видання Наталія Кобринська:

- Історичну вартість жіночого альманаху (“Перший вінок”) складають по моїй думці, не поодинокі праці, а сам факт, виявлений цілим його складом, що жіноцтво наше на усім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно і русинкою, і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські – факт радісний з погляду суспільного, історичного. Підняти себе, свої народні й громадські права і обов’язки – це ж не заслуга, а обов’язок усякої розумної людини, обов’язок, який веде за собою подальші важні обов’язки.

*   *   *

Робота над виданням “Першого вінка” зблизила Софію Окуневську з Іваном Франком, який підтримав дівчину в прагненні здобути вищу освіту. Усі задатки протеже Каменяра мала: прекрасно знала літературу, сама дещо під псевдонімом Єрина ХХХ утнула, вільно володіла кількома мовами, наполегливо бралася до самоосвіти. Про це було легко мріяти, украй важче було зреалізувати.

Поясню. Це – півбіди, що свідоцтво про закінчення гімназії не завжди відкривало дорогу до вищої освіти. Адже в університети цісарської Австро-Угорщини могли подавати документи виключно чоловіки. Біда полягала ось у чому. За доби панування Ґабсбурзької монархії, по-перше, статус українського інтеліґента скрізь принижувався. Ні, дискримінація не була самоціллю окупаційної влади. Із давніх давен винищення національної культури дозволяло тримати український народ у темряві, де простіше нав’язувати почуття меншовартості та схиляння перед метрополією. По-друге, у питанні вищої освіти жіноцтва тиснули подвійні утиски – і за національністю, і за статтю. Середніх шкіл для дівчат у Королівства Галичини та Володимирії майже не існувало. Нащо? Запроваджувалося покірливе світобачення трьох “К”: Kinder, Küche, Kirche (“діти”, “кухня”, “церква”). На виході, начебто за батьківською турботою держави, жінкам заборонялося складати іспити на атестат зрілості, що, в свою чергу, позбавляло можливості навчатися в університетах.

*   *   *

Отже, восени 1887 р. Софія Окуневська та її своячка, “сердечна подруга” Наталія Кобринська вирушили до Швейцарії – здобувати освіту в Цюріхському університеті: Наталія – економічну, спеціалізуючись на політекономії, а Софія – медичну.

Але дівчата є дівчата: заглядаючи навіть в анатомічний атлас, вони бачать принца, марять весіллям. Розуміючи це, у листі Ольга Кобилянська порадила подрузі не ширяти у небі, а спуститися на грішну землю. І на це дістала таку відповідь:

- Знаєш, Ольго, такі, як ми, не можуть бути щасливими, коли люблять. У нас не такі спокійні вдачі, що можуть розкошувати в своїх почуттях. Як хтось так пристрасно любить, як ми, то це нещастя, а в таке не треба добровільно кидатись. Як прийде біда, то що робити, але шукати її не треба.

За деякий час солодка біда навідалася до неї. Допитлива емансипатка познайомилася з молодшим на два роки студентом медичного факультету місцевого університету Вацлавом Морачевським (Wасlаw Dаmіаn Moraczewski; 1867-1950). Тоді красень-варшав’янин мав славу затятого українофіла, молоді люди зблизилися, а в листопаді 1890 р. одружилися. Складні виявилися часи. Аби розвивати кар’єру чоловіка, у 1894 р. Морачевські вирушили до Кракова. Із медициною тут у Вацлава також не склалося, але похмурі дні та днини радості зміняють одне одного.

*   *   *

Восени 1894 р. до винайманого помешкання молодої родини завітав студент медичного факультету Яґеллонського університету, майбутній новеліст Василь Стефаник (1871-1936). Щоправда, з тією медициною “вийшло діло без пуття”, бо син покутського селянина захопився публіцистикою та уже видрукував ряд гострих статей. Познайомитися з поляком-українофілом Вацлавом Морачевським йому порадив вірний товариш Івана Франка, публіцист Михайло Павлик (1854-1915).

По-різному, але приязно вони подивилися на ту важливу зустріч. Господар написав:

- Почали ми розмовляти про все й усяку всячину. Вірніше, говорив я, а Стефаник слухав. Знудившись за товариством, я, повний спогадів про життя в Цюріху, говорив про цю особливу країну, про людей і звичаї. Сказав, між іншим, що я неначе та мамка, у якої від достатку молока болять груди. Дивлячись на мене, Стефаник не втримався від сміху – бо ще ніколи такої мамки з бородою не бачив.

Вдруге вони побачились у березні 1895 р. на краківському концерті на честь роковин Т.Г.Шевченка. Про це великий прозаїк так написав у “Автобіографії” (1942):

- Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським із його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріха, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали в університеті на мене глибокий вплив.

У січні 1896 р. Софія Окуневська-Морачевська завершила освіту в Цюріхському університеті, а 4 лютого 1896 р. у швейцарському місті народила сина Юрія. У липні вони виїхали до Кракова. Василь Стефаник настільки прив’язався до малого Юрка, що згодом юнак відповів письменнику синівською вдячністю. Новеліст зауважив:

- Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість або сховав би в своє серце, щоб мене світ не брукав.

*   *   *

Минав рік значущих подій: у 1896-у Софія Окуневська-Морачевська видрукувала докторську дисертацію – про зміни в крові під впливом анемії, а затим отримала вчений ступінь доктора медицини. Саме вона,  донька русинського пароха з далекого села, стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині та першою галичанкою, котра здобула університетську медичну освіту. Про це радісно сповістила україномовна газета “Буковинські відомості” (№49; 1895):

- Русинка-доктор госпожа Софія Морачевська, жінка доцента університету в Цюріху, а дочка повітового лікаря в Сторожинцях д-ра Атанасія Окуневського, зістала промована на доктора медицини в Цюріхському університеті.

Для багатьох жінок Королівства Галичини та Володимирії вона перетворилася на символ надії, на далеку зорю. Справді, Софія Окуневська-Морачевська була дуже ерудованою людиною-дороговказом, про це Ольга Кобилянська написала:

- Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла.

В очах десятків тисяч співплемінниць вона слугувала живим уособленням близького звільнення жіноцтва. Чому я так стверджую? Прочитайте, на чому в статті для львівської газети “Діло” наголосила Северина Хабаровська (?-1929):

- Це перший доктор з-поміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії. Під цим оглядом Софія Окуневська випередила жінок-польок і жінок інших народів Австро-Угорщини.

*   *   *

Фанфарами Старий Світ її не зустрів. Ні в Цюріху, ні в Кракові роботи за фахом подружжю знайти не вдалося. Отож у 1897 р. Морачевські замешкали у Львові, у стильовій кам’яниці №7 по вулиці Кляйнівській (тепер – вул. Каменярів). Позаяк імперія Ґабсбурґів не визнавала дипломи іноземних університетів, і чоловіку, й дружині довелося у 1897 р. нострифікувати документи у Львівському університеті.

Тож невдовзі Вацлав Морачевський дістав посаду асистента у міській клініці. У 1898-1905 рр. Вацлав Морачевський служив доцентом на медичному факультеті Львівського університету. Проте, місцеві поляки українофіла не сприйняли й помстилися. Як розповів син Василя Стефаника, публіцист і правник Юрій Стефаник (1909-1985), одного дня викладач Народного університету імені Адама Міцкевича Вацлав Морачевський під час лекції розкритикував історичний роман “Quo vadis” (“Куди йдеш”; 1896) польського прозаїка Ґенріка Сенкевича, зауваживши, мовляв, у творі надто позитивно висвітлено постать Святого Петра – хоча той до навернення в християнство ходив у розбійниках.

Чому першим посаду обійняв саме чоловік? Бо 11 травня 1898 р. Софія Окуневська-Морачевська народили доньку Єву. Це – по-перше. По-друге, закони Австрійської імперії винятків не мали, навіть – для непересічних жінок. Після нескінченних принизливих формальностей лише 15 березня 1900 р. на засіданні сенату Краківського університету відбулася нострифікація докторського диплома Софії Окуневської-Морачевської. Лише тоді, через чотири роки по завершенні Цюріхського університету, доктор медицини здобула офіційне право на самостійну лікарську практику. І все?!? Настала епоха благоденства?

Еге ж бо, дочекаєтеся. У Кракові подружжя планувало разом працювати, але жінці знову місця не знайшлося. Довелося повертатися на Галичину. Тут, на щастя, у лікарському збірнику (том 1, 1898) Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові вдалося видрукувати її наукову працю – “Вплив температури на осмотичний тиск еритороцитів”. Більше доля не усміхалася.

*   *   *

Від 1900 р. подружжя вперше розірвалося: Вацлав Морачевський працював приватним лікарем у курортному містечку Карлсбаді (Карлові Вари), Богемія, тоді як дружина з двома дітьми залишилась у Львові. Про державну службу годі було й мріяти – приймали виключно чоловіків. Тож із великими труднощами від 1 жовтня 1903 р. Софія Окуневська-Морачевська обійняла посаду лікаря гінекологічного відділку та працювала по вулиці Петра Скарги, 4 (тепер – вул. Озаркевича) у добродійній приватній “Народній лічниці” імені Митрополита Андрея Шептицького, очолюваній родичем Євгеном Озаркевичем (1861-1916).

Ідея створення українського медзакладу для убогих, не залежно від віросповідання та національності, давно надихала патріотично налаштованих лікарів. У “Народній лічниці” одразу відкрилося чотири відділки: терапевтичний, гінекологічний, очний, хірургічний. Через два роки (1906) з’явилися шкірний відділок та відділок ЛОР-недуг. Оскільки лікарня вважалася доброчинною, персонал здебільшого працював на ентузіазмі на кшталт волонтерів.

На цьому Софія Атанасівна не спинилася. Разом із братом Наталії Кобринської Євгеном Озаркевичем уперше в Західній Україні вони організували курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок, а вечорами лікарка працювала над створенням словника української медичної термінології. Окрім іншого, Софія Окуневська-Морачевська ходила в активістках “Лікарській комісії’’, створеної у 1897 р., як перша професійна спілка українських лікарів.

Важко велося першій українській лікарці на малій батьківщині, у пошуках кращої долі Софії Окуневській-Морачевській з двома малими дітьми знову судилося виїхати на чужину. На щастя, вдалося відкрити приватну лікарську практику на богемському курорті Франценсбаді (нині – Франтишкові-Лазне, Чехія), розташованому за 180 км від Праги неподалік від кордону з Німеччиною. На той час там уже мешкав чоловік. Здавалося, родина українських медиків об’єдналася назавжди.

*   *   *

Навпіл сім’ю розчахнула Перша світова бійня: Вацлав Морачевський трудився лікарем у гарнізоні міста Лінц, а Софія, добровільно – у моравських Ґмінді, потім – у Святобожище, де відкрилися зловісні концтабори для українських виселенців з окупованої Галичини. Відірвані одне від одного, зосередившись кожен на власній кар’єрі, подружжя віддалялося. Потім коханий чоловік залишив родину. Прикметно, що ініціатором неофіційного розлучення став саме Вацлав Морачевський.

Тривалий час пояснень розриву, взагалі, не існувало... Нині побутує думка, до цього призвела тодішня політична ситуація в Галичині, з проголошенням 13 листопада 1918 р. у Львові незалежної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Ясна річ, ошелешену шляхту це не влаштовувало, особливо – коли 1 листопада 1918 р. УНРада ЗУНР узялася розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Розпочалася Українсько-польська війна, а 21 листопада 1918 р. після запеклих боїв польські війська захопили Львів.

Так ось. Наприкінці життя колишній українолюб Вацлав Морачевський змінив погляди і став відданим сином Другої Речі Посполитої (II Rzeczpospolita), тоді як Софія Окуневська залишалася дочкою України, котру надихали величні, хоч і недосяжні національні ідеали. Отож, для двох непоступливих патріотів шлюб став зовсім недоцільним.

*   *   *

Перепрошую, але це версія, так би мовити, патетична; побутова – інша. Cherchez la femme… Так-так, розлучення спричинила жінка, видатна польська художниця Марія Водзіцька (Maria Wodzicka; власне: Maria Izabela Dominika Turno; 1878-1966). Будемо відвертими. Як і Вацлав Морачевський, вона походила з аристократичної родини, а ще була на 12 років молодшою за Софію, мала вишукані манери, у 1910-1913 рр. навчалась в Паризькій Академії мистецтв (École nationale supérieure des Beaux-Arts), малювала красу в імпресіоністичній манері й кар’єрою та патріотизмом особливо не піклувалася. Разом із коханцем вона їздила в Альпи, де Марія створила кілька портретів Вацлава Морачевського, які сьогодні зберігаються у музеї Львівської ветеринарної академії.

Зведено цитуючи різні джерела, у розвідці “Софія Окуневська-Морачевська” Олександр Кіцера та Олександр Кіцера-молодший так замалювали внутрішній стан першої в Україні доктора медицини:

- Під впливом польського письменника-модерніста, “метеора Молодої Польщі” Станіслава Пшибишевського (Stanisław Feliks Przybyszewski; 1868-1927; під його потужний вплив потрапило чимало українських літераторів – від Володимира Винниченка до Василя Стефаника - О.Р.) Вацлав Морачевський захопився Фрідріхом Ніцше, його ідеями “надлюдини без сумління”, здатної заперечити основи моралі, культури, цивілізації і повернутися до правічного, істинного, природного. “De profundis” (“Із глибин”) – так називався програмний твір Пшибишевського. “Бог помер, – твердив він услід за Ніцше, – людина вже не шукає Бога, вона знайшла його у себе всередині”. Тож і Вацлав Морачевський твердив собі про “творчу силу зла”, про те, що особу, не здатну боротися з середовищем, слід підштовхнути до загибелі.

*   *   *

Дедалі рідше Софія Окуневська-Морачевська сідала за рояль. Коли таке траплялося, доктор медицини грала українські народні пісні й подумки линула у благодення:

- Як заграю пісеньку народну, буде людям здаватися, що походжають вони по різнобарвних квітах. Та й будуть видіти, як дівчина рве ті квіти, і почують її пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі.

Найбільшим ударом долі стало не розлучення: вони ж були дорослими людьми. На Різдво (за юліанським календарем) 7 січня 1919 р. наклала на себе руки 20-річна донька – Єва, котра саме здобувала освіту в Цюріху і могла повторити шлях самодостатньої матері: стати першою українською архітекторкою.

Тримаючись одне одного, діти Морачевські разом мешкали у Цюріху. Поціновувач української й світової літератури, молодий поет і перекладач старший із них – Юрій саме знаходився у відрядженні, коли сестра вкоротила собі віку. Що стало останньою краплею, ніхто не скаже: сімейні чвари, нерозділене кохання, вітальна самотність? Поховавши молодшу сестру, 23-річний “Дзідзі” жахливо карався, звинувачував себе у погибелі Єви. Родинний рай було остаточно зруйновано. Більше ніколи правник за фахом, котрий працював у міському суді Львова, не назвав родителів Батьком та Матір’ю, а в листах іменував їх відсторонено. Як літературних персонажів – Доте і Мімі.

Смерть немилосердно вдарила по двох непоступливих батьках…

Плітки та поголоски щодо причини самогубства Єви морально спустошили Софію Окуневську-Морачевську. Та чи винна була вона в тій життєвій драмі?

До кінця днів своїх професор Вацлав Морачевський носив при собі урну з прахом дочки, навіть – на лекції до Львівської академії ветеринарної медицини, які так і читав польською, бо української мови достатньою мірою ніколи не вивчив. З тією урною, самотнього наприкінці життя, завідувача кафедри біохімії і загальної патології Львівської академії ветеринарної медицини 15 вересня 1950 р. і поховали.

*   *   *

Так, Софія Окуневська-Морачевська стала взірцем того, що у житті амбітна жінка неодмінно досягне омріяної мети.

Так, вона стала першим лікарем в Австро-Угорщині.

Так, вона стала першим лікарем у Західній Україні, яка використовувала променеву терапію у боротьбі з онкологією, започаткувавши лікування раку шийки матки радієм за методою Марії Склодовської-Кюрі.

Так, за співчуття до чужого болю та безкорисливу працю хворі називали її святою Софією.

Утім, все минає, бо кожна доба народжує нових героїв.

Останні роки життя, повернувшись до Львова, Софія Атанасівна вела невелику приватну медичну практику. Довкола неї поступово згромадилися дівчата-служниці. Доктор медицини вчила давніх українських народних пісень, передавала знання, як розпізнавати та заготовляти лікарські трави, викладала основи траволікування.

Мешкала добродійниця навпроти Собору Св. Юра у Львові – в будинку на вулиці Міцкевича, 11 (нині – вул. Листопадового Чину), купленому в 1907 р. греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким для мистецького ательє українського живописця Олекси Новаківського (1872-1935). Тепер не кожен із відвідувачів її помешкання міг тривалий час із господинею чаювати: скрізь сушилися букети лікарських трав, а дух густий макітрив голову, наче в аптеці.

*   *   *

Не так часто, як раніше, але, траплялося, Софія Атанасівна сідала за чорне фортепіано; найчастіше вона імпровізувала на теми “Місячної сонати” Людвіґа ван Бетховена та “Вечірньої серенади” Франца Шуберта. Якось поволі для зсивілої матері інструмент перетворився на ритуальний олтар. Над ним висів портрет усміхненої дівчини у рожевій сукні, покійної дочки Єви. Спокій чи спустошеність панували в усьому. Без поспіху син Юрко порався біля великого самовара, а Софія Атанасівна накривала до чаю: на сліпуче білу скатертину виставляла вона малі філіжанки з тонкої порцеляни, з буфету діставала старосвітську цукорницю, спадкові малесенькі мисочки, різала білу булку, ставила молоко в збаночку. Потім годину-півтори вони сиділи мовчки.

Єдиною розрадою у житті для Софії Атанасівни залишилася турбота про єдиного сина, який одружився з художницею декоративно-ужиткового мистецтва Марією Кромпець (1897-1960) – вихованкою Олекси Харлампійовича Новаківського. У родині “Дзідзі” мати жила до 1925 р., поки молода сім’я з онукою Софійкою не переїхала у власне помешкання.

Минуло трохи більше півроку суцільної самоти – коли ти одна в чотирьох стінах.

Усе життя турбуючись болями інших, на початку 1926 р. вона раптово потрапила в лікарню. Їй так боліло, що не сила терпіти: дві доби тому в святої Софії розірвався гнійний апендикс, ускладнений перитонітом, а поруч… нікого не виявилося.

І запізніле медичне втручання просто не могло зарадити.

*   *   *

Попри випробування долі, соціальну активність Софія Атанасівна тримала до останніх днів. Вона відвідувала зібрання жіночої організації “Українське товариство жінок з вищою освітою’’, створеної у Львові в 1924 р. під очільництвом Олени Степанів-Дашкевич (1892-1963). З ініціативи Софії Окуневської-Морачевської філії того об’єднання виникали у різних місцях Галичини, рахуючи й Перемишль.

…Шкода, що правнуків та праправнуків вона, щаслива, не дочекалася: стали вони птахами високого польоту. Зокрема Адам Морачевський (1934), син Юрія Морачевського та Марії Кромпець мешкає тепер у Сполучених Штатах, раніше служив військовим пілотом, а тепер – на заслуженому відпочинку. У 2001 р. він приїздив до Львова, коли ховали його старшу сестру Софію. А його син – Юрій, праправнук Софії Окуневської-Морачевської, також став військовиком, служить тепер перекладачем у штабі Військово-Повітряних сил США.

Олександр Рудяченко. Київ